Президент України заявив на адресу РПЦ: «Дорогі мої, вам тут нічого робити. Нічого робити вашій церкві, нічого робити вашим збройним силам, нічого робити вашому озброєнню. Додому, в Росію».

Реакція російської церкви не забарилася. Передусім, вона фактично звинуватила Порошенка чи то в неправді, чи то в невігластві: «В Украине нет никаких представителей "российской православной церкви"… Согласно диптиху, принятому в православном мире, такая православная организация [Российская православная церковь] неизвестна вообще. Украинская православная церковь не представляет никого, кроме украинского народа, который в подавляющем большинстве поддерживает эту церковь и ее предстоятеля».

От би ще в РПЦ пояснили, як це буде українською мовою — по-різному перекласти російські слова «русская» и «российская». Ну, а про «подавляющее большинство», яке буцімто підтримує і схвалює, — це дуже нагадує «подавляющее большинство» російськомовних громадян України, які буцімто тільки на російську зброю й чекають. Принаймні від 2014 року із жодного російського офіційного джерела ми не чули таких зухвалих тверджень.

Отже, офіційні джерела в РПЦ висловилися саме так. Українські ЗМІ масово розтиражували це і, як на мій погляд, учинили цілком правильно: українці мають знати, як ситуацію в нашій країні змальовує «запоребрик».

Згодом Російська православна церква пішла ще далі. Її офіційні представники заявили, що, по-перше, «на Украине существует одна каноническая православная церковь. И называется она — Украинская православная церковь, ее предстоятель — блаженнейший митрополит Онуфрий…». Після останніх рішень Константинопольського патріархату це вже не так, і в такий спосіб РПЦ привласнює собі право визначати канонічність або неканонічність інших церков. А точніше, узурпує це право. Це зветься гегемонізмом.

По-друге, за словами представників РПЦ, «подавляющее большинство клириков, епископата и мирян имеют украинское гражданство, и заявление об их выдворении является ничем не прикрытым призывом к грубой дискриминации людей по религиозному признаку, что должно получить однозначную оценку со стороны мирового сообщества».

А отже, російська сторона запустила тезу про буцімто прагнення української влади видворити з країни вірян УПЦ МП. Точнісінько так само, як 2014 року російська пропаганда розкручувала тез про буцімто прагнення української влади чи то знищити, чи то видворити російськомовних громадян України.

Виняткова подібність цих двох взірців російської пропагандистської брехні мусить дуже насторожити. І немає сумнівів: тезу про буцімто намір видворити з країни пересічних вірян російська пропаганда адресувала передусім українцям і саме їм. Це їх вона прагне залякати буцімто невідворотними ворожими діями української влади. Це нас, українців, російська пропаганда — точнісінько як 2014 року — агітує в будь-який спосіб захищати своє невід’ємне право від вигаданої нею ж, російською пропагандою, загрози.

А що ж українська сторона? А теж так само, як і 2014 року, поки ще можна було виправити ситуацію, — тобто ніяк і нічого. От ви чули, щоби бодай хто-небудь із українських офіційних осіб пояснив — а бажано: наполегливо пояснив, як саме це «додому» має виглядати на практиці? Я — ні, не чув жодним словом.

Тим паче, що сказав це Президент. То мав би він пояснити, що саме мав на увазі? Звісно, красиве гасло він виголосив — але де ж його розшифровування?

А чи бачили ви, щоб українські ЗМІ намагалися що-небудь з’ясувати — як на практиці відбуватиметься те «РПЦ — додому», що це означає? Чи бачили й чули, щоб експерти пояснювали: рядовим вірянам боятися нема чого, бо навіть закриття установи не означає репресій проти її клієнтів? Зрештою, коли в Росії заборонили «МММ» і заарештували його керівників, не кидали ж до в’язниць клієнтів і вкладників! Елементарна річ, яку не треба навіть з’ясовувати у високих кабінетах. Зухвала вигадка російської пропаганди — про буцімто майбутню депортацію вірян УПЦ МП. Зрозуміло, що вигадка, й запитань бути не може. Але де ж вони — заспокоєння, де ж вони, викриття російського фейку, російської нахабної підтасовки? А немає.

Ми кажемо про інформаційну війну, так? То от вам яскравий приклад: Україна зазнала потужної пропагандистської атаки. І — повна тиша у відповідь. Тоді, коли роз’яснення, що депортація — це російська вигадка, мали би лунати з кожного ліхтарного стовпа.

А тепер погляньмо з іншого боку. Нещодавно розмовляв зі знайомою жителькою Дніпра, вірянкою УПЦ МП. Вона каже: віряни налякані, дуже налякані. Вони звикли ходити до «правильної» церкви, тобто московської. Вони звикли спілкуватися з Богом російською мовою. Вони звикли до конкретних священників. Тепер же серед них панує повна невизначеність, невпевненість, острах за завтрашній день.

І знову те саме запитання: чи чули ви бодай сяке-таке роз’яснення бодай сякого-такого політика, як усе відбуватиметься на практиці, в людському вимірі? Якою буде мова богослужінь? Як щодо «правильності» й «неправильності» церков після рішень Стамбула? Як це все буде не на рівні керівництва церкви, а на рівні конкретних храмів та їхніх парафій?

А чи бачили ви матеріали ЗМІ з такими роз’ясненнями? А якщо все-таки десь бачили, то чи задовольняє вас кількість та інтенсивність тих роз’яснень?

Знову повторюю: пропагандистський бензин уже розлито. Росії залишилося тільки піднести до нього пропагандистського сірника.

З усього цього напрошуються щонайменше три висновки.

Перший. Як і завжди, як і щоразу, доводиться з жалем і подивом констатувати: відсутність адекватного інформаційного супроводу псує (й це м’яко кажучи) всі добрі наміри влади, коли навіть такі є. Руйнує всі добрі справи, бо створює соціальну напруженість там, де її цілком могло б не бути — якби влада всім усе роз’яснила.

Другий. Далеко не вперше виникає ідіотське враження: Петро Порошенко ніби кревно зацікавлений у тому, щоб напередодні виборів кількість невдоволених його діями сягнула максимально можливої. Бо плодить і плодить невдоволення просто тобі на порожньому місці.

І третій. І влада, й ЗМІ, коли справа стосується релігійних питань, розглядають їх виключно в державницькому чи геополітичному вимірі, того самого людського виміру немає й близько. Й, із жалем доводиться визнати, в такому ставленні до релігійних питань ми дуже недалеко пішли від Росії.

Фото: Олексій Дружинін / РИА Новости