Причому передбачення можна було зробити вже після появи офіційного трейлера стрічки. А якщо почитати відгуки українських критиків, які бачили «Донбас» ще в Каннах та витратити час на моніторинг інтерв'ю з самим паном Лозницею, пророк озброїться цитатами на підтвердження власної правоти.

Активісти Фейсбуку ламають списи в пошуку відповіді на запитання: жителі Донбасу, зіграні акторами в цьому кіно, — всі такі чи це лише невеличкий маргіналізований агресивний прошарок? Який до російської окупації мав одне з нами громадянство. І, що значно цікавіше, який залишиться у спадок після нашої перемоги й деокупації території.

Наближені до кінопроцесу українці сприйняли фільм у цілому позитивно. «Тут немає місця для трансформацій акторських робіт. Немає цілісних, завершених героїв. Лише образи, вкраплення характерів, але зроблені дуже правдиво. Звісно, фільм буде шокувати й нашого глядача, й західного, для якого буде відкриттям існування такого життя в наш час», — ділиться враженнями актриса Ірма Вітовська-Ванца. «Переглянув удруге. Можу сказати одне: це кіно, яке чіпляє кожну мою жилку; кіно, де плачеш і смієшся; кіно про Донбас, яке має побачити кожен», — згоден актор Роман Ясиновський. «Цей фільм неймовірно боляче дивитися, часом до нудоти. Його наче зібрали з уривків моїх відряджень. Його треба ковтати, як гіркі ліки усвідомлення. Без цього рух вперед просто неможливий», — ділиться враженнями журналіст і письменник Андрій Цаплієнко.

Подібних відгуків про потрібне, дочасне кіно від старту прем'єри читаєш чимало.

Проте є інші, що природно. Але вони стосуються не побаченого, не дочасності й доцільності стрічок подібного змісту. «Що бачать митці? Яким є фокус їхнього погляду? Що вони побачили за останні чотири роки війни? — риторично запитує громадський активіст, переселенець із Донецька Станіслав Федорчук. І тут же відповідає: «Я бачу професора, який два роки перебуває в ув'язненні, але зберігає дух і твердість. Підтримує своїх побратимів по нещастю. Передає на далеку волю інформацію, яка може врятувати інших. Тому, що справжній Вчитель». Навівши ще кілька прикладів героїчного, нескореного в окупації Донбасу,  пан Федорчук резюмує: «Мені їхні сотні історій, доль та вчинків важливіші та цікавіші за будь-які картини “русского міра”, який принесли з собою окупанти».

Незалежно від згаданого фільму Станіслав Федорчук має в соціальних мережах та громадському житті певну кількість послідовників. До яких відношу також письменницю Олену Стяжкіну. З початком війни та окупації Донбасу згадана спільнота на різних реальних та віртуальних майданчиках невтомно нагадує: не варто ототожнювати Донбас лише із «сепарами» і «ватниками». Там є адекватні люди, серед них чимало справжніх героїв, чиї подвиги і звитяги з різних причин суспільству непомітні. Тож нічого дивного в категоричному несприйнятті фільму Лозниці вихідцями з Донбасу, котрі мають проукраїнську позицію й через те змушені залишити малу батьківщину.

На цьому місці слід наголосити: йдеться не про оцінку художнього фільму як засобу самовираження митця й твору мистецтва. Тим більше не оцінюється гра акторів, сценарій. Або, як любить робити Фейсбук, робота знімальної групи у форматі «я би зробив краще». Згаданих противників фільму обурює тотальний негатив у показі пересічних жителів Донбасу. На думку таких народних критиків, Сергій Лозниця грає на полі тих, хто від початку Революції гідності сприймав Донбас як колективного ворога. І не здивувався, коли Донецьк та Луганськ «повстав» після перемоги Майдану, дзеркально повторюючи його, але зі знаком «мінус». Мовляв, що з них узяти, всі вони такі, відгородитися китайською стіною й забути назавжди. Таким чином, Лозниця своїм фільмом грає на руку Росії.

Варто зупинитися, щоб відзначити певну образу проукраїнських вихідців із Донбасу на іншу Україну. «Всі вони такі», — фраза, за яку забанять у Фейсбуку. І згадуватимуть всує, як Юрія Андруховича й Василя Шкляра за аналогічні вислови на донбаську адресу як територію, агресивну до України, а отже непотрібну людям доброї волі. Але при цьому забувається: потворні людські типи в українському авторському кіно задовго до Лозниці показувала Кіра Муратова. «Астенічний синдром», «Мелодія для катеринки», «Три історії», «Два в одному» — це про потвор, а не про людей. Цікаво, що в більшості стрічок Муратової зіграла Наталя Бузько, актриса комедійна, яка задіяна і в «Донбасі», в новелі із гротескним і огидним водночас весіллям пари Яішница-Купердягіна. Проте персонажі Муратової, які втратили людську подобу, чомусь не проектуються глядачами на все людство за тим самим принципом, який мимоволі спонукає проектувати побачене у фільмі Лозниці на весь «нескорений» Донбас.

Усвідомлення такої неочевидної різниці є своєрідним ключем для розуміння актуальної проблеми не так фільму, як самого Донбасу та його жителів. Бо є прошарок глядачів стрічки, які сприйняли її саме з поправкою на політичну, суспільну, соціальну й культурну «якість» населення. Так, Андрій Магера протиставляє «Донбас» пригодницькій стрічці «Позивний “Бандерас”», але з дуже цікавої й показової позиції. Дивлячись фільм Лозниці, пан Магера думав: «Що я тут роблю?». Але після перегляду фільму Зази Буадзе написав: «Позивний “Бандерас” є глибшим за змістом. З’являються не лише традиційно — наші і вороги, але і чинник місцевого цивільного населення, затурканого російським зомбоящиком».

Увага: «Позивний “Бандерас”» як зразок жанрового кіно показує не лише війну на Донбасі, називаючи Росію ворогом, а й того самого героя, вихідця з Донбасу, якого хоче бачити в кіно Станіслав Федорчук. Проте йому протистоїть оте саме місцеве населення. На якому зосереджена увага і Зази Буадзе, й Сергія Лозниці. В обох фільмах, хай жанри й підходи різні, жителі Донбасу постають деградованими в усіх смислах цього слова. Такими, з якими не хочеться жити в одній країні. Але ж у фільмі пана Буадзе головний герой — уродженець села Веселе Донецької області! Отже, надія на те, що не всі там однакові, є…

Немає. Принаймні, поки що. Бо Антон «Бандерас» Саєнко, за сюжетом, виїхав із Донбасу двадцять років тому, на початку 1990-х. Хочете ви цього чи ні, та маємо однозначну відповідь: той «нормальний», хто свого часу з Донбасу не виїхав, змушений був виїхати звідти влітку-восени 2014-го, рятуючи своє життя й життя близьких. За приблизними підрахунками, таких близько двох мільйонів. Чи повернуться вони, коли війна скінчиться нашою перемогою? Чесне слово — не факт. Ті ж, хто залишився, затуркані лише з точки зору решти України. Вони себе такими не вважають.

Інші приклади, які підтверджують правоту припущення, вже є. Незабаром у прокат виходить фільм «Дике поле», створений за мотивами роману Сергія Жадана «Ворошиловград». Його головний герой Герман так само давно виїхав із рідного Донбасу. Він змушений повернутися й героїчно боротися з криміналом за своє майно й майбутнє. Навіть Жадан, народжений на Донбасі, розуміє: Герман та подібні йому зберегли себе, бо вчасно поїхали звідти. Дія відбувається до війни. Цікаво, чи готовий би був Герман діяти так само вже після окупації. Тобто, повернутися на Донбас, показаний Лозницею, вже після всього й відстоювати свої права. Як це робиться й до чого призводить, яскраво показано в «Донбасі» — епізод за участю Георгія Делієва.

Протягом цього року вийшло три романи, прямо пов'язаних із Донбасом нинішніх часів. Це — «Інтернат» того ж Жадана, «Довгі часи» донеччанина Володимира Рафеєнка й «Сірі бджоли» Андрія Куркова. Перші двоє — місцеві. Чудово знають специфіку регіону. І обоє не показують героїв, яких хотів би бачити Станіслав Федорчук. У Жадана — безбарвний вчитель, який пливе за течією й дивується сам собі, коли доводиться приймати активні рішення. Яких, до речі, він приймає дуже мало. У Рафеєнка інший жанр, притча — але й там жителі Донбасу здебільшого ховаються від життя й товчуть воду в ступі, не вдаючись до активних дій. Курков далекий від Донбасу, проте бував там, спілкувався з місцевими — і вивів образ такого собі «ватника», сірого мешканця «сірої» зони. Він потерпає від всіх сторін конфлікту й під фінал так і не визначився, з ким він. Аби не стріляли й, за висловом Сергія Лозниці, дали змогу спокійно жити й розвиватися. «Інше, в тому числі — ідеологія, приходить згори» («Новое время страны», №38'2018).

Врятовані з донбаських підвалів українці й ті, хто, на жаль, досі потерпає від репресій — однозначно герої, про яких треба знімати фільми й писати книжки, чия незламність повинна стати прикладом. Проте вони не будуть тими героями, котрі готові повернутися назад у середньостроковій перспективі. Як показав лише поверховий огляд, нинішній Донбас дає лише персонажів, зафіксованих у згаданих книжках та стрічках. Іншими їх поки показати ніхто не в змозі. 

Фото: кадр із фільму «Донбас» Сергія Лозниці