«Детектор медіа» продовжує аналізувати причини та наслідки вирізання з майбутнього фільму «Птах душі» сцени з Віктором Медведчуком. Читайте з цього приводу також тексти Ярослава Підгори-Гвяздовського та Андрія Кокотюхи.

Скандал із вилученням, а потім поверненням до фільму про Василя Стуса фрагментів про роль у долі поета нинішнього українського політика, а тоді — радянського адвоката Віктора Медведчука, збурив політично активну спільноту. Як воно й буває в таких випадках, цей скандал дає підстави порушити питання, значно ширші за його першопричину.

Докладний і водночас досить стислий аналіз ситуації можна знайти отут. Як випливає з цього тексту, однозначних фактів, які би свідчили про тиск на творців фільму, колегам знайти не вдалося; водночас, як сказано у статті на підставах зібраних автором коментарів, «все ж таки виник момент страху, в даному випадку — прокатників, перед можливою негативною реакцією Медведчука на фільм».

Врешті-решт режисер фільму Роман Бровко повідомив, що раніше вилучені сцени, в яких фігурує Медведчук, таки дознімуть. А в офіційній заяві знімальної групи у Фейсбуку сказано: «Ми визнаємо, що, видаляючи з останнього драфту сценарію серед іншого і цю сцену, ми недостатньо відповідально підійшли до аналізу її значущості для суспільства».

Із цього приводу авторитетна експертка в галузі кіно, директорка кінотеатру «Жовтень» Людмила Горделадзе, у своєму фейсбуку висловилася так: «Можно ли на Дерибасовской вести любовную игру? — Нельзя — замучают советами. <…> В итоге — создатели (фільму — О. М.) сдались. Советчики победили».

Пані Горделадзе також зазначила, що вся ситуація має помітний рекламний вимір. Справді, скандал зробив фільму, який має вийти на екрани 28 лютого наступного року, значне паблісіті. Що ж: раз уже скандал розпочався, це сталося б незалежно від того, хотів хтось такого результату чи ні.

Тим часом передумови скандалу типові для багатьох випадків «м’якої цензури», самоцензури та джинси в українських мас-медіа й засобах масової комунікації взагалі. Як уже сказано, прямих погроз творцям фільму, за їхніми ж словами, не надходило. Але авторам фільму натякали, що кінотеатри просто побояться брати у прокат кіно з такими відвертими політичними акцентами; нарешті, за словами режисера, на заваді стояли такі об’єктивні причини, як хронометраж — зі сценами «імені Медведчука» й без того тривала стрічка загрожувала перетворитися на неприпустимо затягнуту.

Зрештою, скорочення або навіть невихід на шпальти чи в ефір газетних статей та новинних сюжетів часто-густо справді мають цілком об’єктивні причини. Як описував це журналіст Володимир Золоторьов, редактор відділу політики газети «День» за тих часів, коли автор цього тексту мав приємність бути репортером цієї ж газети: «Якщо в мене є готова стаття про з’їзд бджолярів із гарним фото і стаття про з’їзд комуністичної партії без жодної фотографії, я поставлю статтю про бджолярів». У цьому напівжарті значно більше, ніж половина правди. Новина то чи стаття, телесюжет чи кінофільм — будь-яка подібна продукція має бути «їстівною» для аудиторії. Ніхто не заперечує, що звичайна кухонна сіль важлива для організму — але це не підстава пересолювати борщ.

З іншого боку, різні міркування обережності та перестраховка були, є і, на жаль, будуть потужними каналами впливу на тих, хто створює будь-який інформаційний продукт. Скільки статей і телепрограм самі ж їхні автори випускають не в тому вигляді, в якому хотіли би, через думки на кшталт «краще сказати хоч це, ніж не мати можливості сказати зовсім нічого»! Притаманне людям самонавіювання зазвичай додає й такі аргументи: ці фрагменти (абзаци, фото) не такі й важливі порівняно з головним змістом, а за мною ж стоять люди (підлеглі, начальство, весь колектив), яких я не можу підставити… Понад десять років тому автор цих рядків, наприклад, саме з таких міркувань написав статтю про боротьбу з джинсою, яка була джинсою сама по собі: таким було прохання керівництва, яке виходило з інтересів видання.

Досвідченіші колеги, гадаю, можуть навести десятки таких прикладів. Суть одна: межа між покращенням якості інформаційного продукту та його цензуруванням (чи самоцензурою автора) часто практично невловима. В кінцевому рахунку кожен автор спирається на свою власну совість, помножену на сміливість (за наявності обох, звісно); а вже присуд творові винесуть спочатку рейтинги, а потім — якщо пощастить — історія.

До речі, про рейтинги. Скандал довкола «Птаха душі» — так зветься фільм про Стуса — навряд чи був сконструйований штучно як рекламний хід. Для цього ще трохи зарано, та й той же Медведчук, будьте певні, не змовчав би при будь-чиїй спробі скористатися його демонічним іміджем без його власного дозволу. Але об’єктивно, як сказано вище, скандал рекламним ходом таки став. І тут авторам фільму знову доводиться вибирати — тепер уже між використанням скандалу для «розкрутки» свого дітища та небезпекою зашкодити цим основному меседжу фільму.

Очевидно, для будь-кого, хто вважає Україну приреченою або вирватися з «цивілізаційних обіймів» Москви, або назавжди втратити свою ідентичність, Віктор Медведчук як політик є ворогом. І участь (чи неучасть) Медведчука у процесі Стуса багато років тому тут ні на що не впливає. З іншого боку, у фільмі хотілося б побачити історію Поета й Людини в найширшому контексті. А відповідно, не хотілося б, щоби на фільм про самого Василя Стуса йшли заради всього лише Віктора Медведчука. Ну та це вже в руках творчої групи: якщо стрічка виявиться справді талановитою, ні Медведчук, ні його відсутність її не зіпсує.

А от про те, що Віктор Володимирович та численні його однодумці досі мають потужні важелі впливу на найрізноманітніші сфери життя України, забувати не варто. І нагадування про це можна вважати корисним — знову-таки, незалежно від долі та якості фільму, знятого зовсім про інше.

Фото: facebook.com/stusfilm