Минулого року угорська режисерка та сценаристка Ільдіко Еньєді (Ildiko Enyedi) повернулася в кінематограф після понад десятирічної перерви. Повернулася з романтичною, витончено-ніжною драмою «Тіло і душа» («Testről és lélekről»). У стрічці розповідається про побудову стосунків двома самотніми та непростими людьми: літнім керівником скотобійні Ендре та молодою фахівчинею з перевірки якості м’яса Марією.

У 2017 році стрічка «Тіло і душа» здобула головний фестивальний приз Берлінського міжнародного кінофестивалю — «Золотого ведмедя», а також Приз ФІПРЕССІ та Приз екуменічного журі. Фільм номінувався на чотири статуетки Європейського кінопризу, який щороку вручає Європейська кіноакадемія. Проте здобув одну — найкращою європейською актрисою визнали Александру Борбей (Alexandra Borbély), яка дебютувала з цим фільмом на великому екрані.

«Тіло і душа» також увійшов до шорт-листа цьогорічного «Оскара» в номінації «Найкращий фільм іноземною мовою». Тут він побореться з «Фантастичною жінкою» Себастьяна Леліо (Чилі); «Образою» Зіада Дору (Ліван); «Нелюбов’ю» Андрія Звягінцева (Росія) та «Квадратом» Рубена Естлунда (Швеція — Німеччина — Франція — Данія).

Наприкінці минулого року журналістка «Детектора медіа» разом із колегами з різних країн поспілкувалася з Ільдіко Еньєді та Александрою Борбей. Розмови відбувалися окремо.

Ільдіко Еньєді

Ільдіко Еньєді на «Берлінале» в 2017 році. Фото: Profimedia.cz

Ільдіко Еньєді здобула міжнародну славу завдяки дебютній повнометражній стрічці 1989 року «Моє XX століття», яка принесла їй Золоту камеру 42-го Каннського міжнародного кінофестивалю. Режисерку почали запрошувати в журі престижних фестивалів. Загалом Ільдіко Еньєді, яка прийшла в кінематограф з візуального мистецтва, зняла п’ять повнометражних художніх та документальних фільмів, а також декілька коротких метрів.

— На всіх преміях ми конкуруємо з чудовими фільмами. Дуже приємно бути в такій компанії. Їхні режисери зробили свою кар’єру тоді, коли я пішла. Коли я зупинилася, вони почали. Тож те, що «Тіло і душа» відзначають на фестивалях, дарує мені тепле відчуття, що спільнота режисерів запрошує мене назад.

— Ільдіко, чому ви вирішили помістити цю ніжну історію кохання у скотобійню?

— Я перепрошую, але впродовж майже річного туру з цим фільмом мене вже замучили цим питанням! Хоча я розумію, що воно логічне. Чому? Бо це нормальне місце роботи. Таких багато — інакше магазини були би порожніми. Я показала приховану жорстокість, яка є в багатьох аспектах життя нашого сьогоднішнього європейського суспільства. Показала, як ми живемо і яку за це сплачено ціну (в цьому випадку — тварин).

— А стосунки головних героїв — це метафора про те, що всі люди нині дуже зайняті й не мають часу на особисте життя, на почуття, на те, щоби взятися за їх побудову й робити це крок за кроком?

— Я не думаю, що проблема в тому, що нам бракує часу. І не мала наміру говорити метафорично. Навпаки — хотіла розповісти дуже просту людську історію, поговорити із глядачами на базовому рівні. Хоча, звісно, я сподіваюся, що після фільму в них виникають певні думки. Але працюючи над стрічкою, я казала собі не йти таким шляхом, щоби глядач думав: «Оцим авторка хотіла сказати нам це, а тим — те»…

А щодо почуттів… Думка про те, що до самотності призводить наша незграбність і недолугість у висловленні почуттів, не нова. Адже нас ніхто не вчить комунікувати. Я вирішила показати історію кохання — бо це крайня форма комунікації. Коли ти повністю відриваєшся іншій людині, а вона — тобі. Я вважаю, що в нас є шанс побачити одне одного справжніми в цьому почутті. Часто кажуть, що любов сліпа, проте я думаю, що вона, навпаки, дозволяє нашим очам бачити чіткіше. Вони бачать найкраще й найкрасивіше в іншій людині. Тож можна сказати, що цей фільм про комунікацію.

Актори Геза Моршані, Александра Борбей із режисеркою на «Берлінале» у 2017 році. Фото: «Берлінале»

— Головні персонажі «Тіла і душі» бачать однакові сни. У вас був якийсь незвичайний особистий досвід щодо сновидінь?

— Мій найперший фільм, експериментальна стрічка «Флірт», теж був про спілкування. Я вважаю, що флірт — дуже цікавий та грайливий тип людської комунікації, на яку я, проте, усе своє життя дивилася зовні. Я захоплююся людьми, які вміють це робити! Я ж думаю, що флірт — це свого роду гіпноз. Тож тоді я попросила лікаря, який гіпнотизував спортсменів, загіпнотизувати мене перед камерою. Ми хотіли зняти «автофільм», режисерка якого на зйомках була би не при собі.

Ось після цього гіпнозу я мала дивні сни. Дуже рідко ми можемо усвідомити сили, які впливають на наші дії, і якось пояснити їх логічно. Найчастіше те, що ми думаємо, — це лише прикриття, а справжні мотиви всередині, у підсвідомості. Проте в неї можна зазирнути у снах.

— Актори, які виконують головні ролі — Марії та Ендре — чудово виглядають разом на екрані. Вам було складно їх знайти?

— Так. Виконавець ролі Ендре Геза Моршані (Géza Morcsányi) — взагалі не актор, він драматург. Я знаю всіх наших угорських акторів такого віку, тож розуміла, що серед них немає того, хто мені потрібен. А знайти аматора, старшого за 50 років, також виявилося непросто. Але після проб Гези я вже не робила жодних кастингів. Я дуже вдячна йому, що він пішов на цей ризик, стрибнув у божевільний світ кіно.

Александру ж я знаю з театру, де її талант уже добре відомий. Тепер я думаю, що вона не просто хороша актриса, а видатна. А це велика різниця. У житті й у своїх інших ролях вона зовсім інакша, дуже далека від Марії. Ніхто б ніколи не подумав пробувати її на цю роль. Проби на роль Марії тривали кілька місяців. За цей час я подивилася на багатьох інших талановитих акторок, але виявилося, що саме Александра може робити маленькі й прості речі, які є дуже важливими для образу Марії. Це, зокрема, бути вразливою та сильною водночас, в один момент. Це не вдавалося іншим актрисам.

Марія та Ендре

— Як думаєте, закохані люди побачать ваш фільм інакше, ніж ті, хто не має цього почуття?

— Знаєте, в турі з «Тілом і душею» до мене кілька разів після сесій питань і відповідей на фестивалях підходили люди й казали: «Ми зараз закохані, а після вашого фільму закохалися одне в одного ще більше».

— Ваш фільм є «сильнодіючим» на емоційному рівні. Під час показів люди ледь не непритомніли від сцени, де Марія намагається вкоротити собі віку. Але у глядачів не виникало такої реакції на сцени забою тварин.

— Так. Я була шокована, коли про це дізналася. Почала думати, чому це так: чому на аудиторію не має такого впливу сцена на початку, бо ж тварин справді вбивають, а ця — має. Всі ж розуміють, що акторка не помре. Однак те, що люди так глибоко занурюються в цю історію впродовж фільму, — це ознака того, що ми добре зробили свою роботу. Для мене це дуже важливий фідбек.

— Ви маєте досвід у візуальному мистецтві. Чи думаєте ви про свої стрічки як про твори мистецтва, коли знімаєте?

— Знімаючи фільм, я намагаюся бути дуже точною, чіткою та водночас робити це з душею. Але ніколи не прагну вписуватися в певний стиль чи втілити певну картинку. Цей процес дуже близький до поезії. У поезії ти справді маєш бути чітким. Якщо ти можеш щось додати чи прибрати з вірша, це означає, що він ще не готовий. Але є дуже багато інших сфер діяльності, які вимагають цього ж. Це дизайнерська робота, приготування страв чи от ваша робота — написання статей!

Я нині роблю те, чого завжди хотіла. Бо є вірною собі й сутності того, що я роблю.

Кадр із фільму «Тіло і душа»

— У фільмі звучить дуже красива пісня (What He Wrote співачки Laura Marling). На ній зроблено акцент. Наскільки режисер, на вашу думку, має бути обізнаний в інших видах мистецтва — арті, музиці, літературі?

— Я думаю, що він має бути не експертом, але хорошим його поціновувачем. Кажуть, що режисер має добре знати реальність, а мистецтво є її інтенсивною формою. Крім того, за кожною мистецькою роботою стоїть людина чи команда людей. Мені завжди дуже цікаво дізнатися про їхню первинну ідею, про труднощі, які вони подолали, щоб дати мені цей подарунок — їхній твір.

Ми би втратили багато, якби не насолоджувалися роботою колег в усіх сферах мистецтва.

Із часом, щоправда, ситуація дещо погіршилася. У 1980-ті, коли я була молода, ще до падіння залізної завіси, представники різних напрямків мистецтва трималися разом. Режисери ходили на концерти й виставки, ми весь час надихалися роботами одне одного. А тепер стали значно більш ізольованими, кожен займається своїми справами. Шкода, що це так.

Музика ж, як про це і сказано у фільмі, з’єднує нас із якимись такими елементами й нашаруваннями в нас самих, на що більше ніщо не спроможне. Глядачі «Тіла і душі» бачать, як Марія вперше відчула цей вплив музики, вперше пережила цей досвід. У Генріха фон Кляйста є новела «Свята Цецилія, або Сила музики». Як і його інші твори, цей текст — неймовірно потужний. Я мріяла зняти на нього фільм, але щось, здається, втілила й у «Тілі та душі».

— Останнім часом у світі знімають усе більше фільмів про крихкість людини і крихкість кохання. Це збіг чи закономірність, що режисери звертаються до цієї теми?

— Тепер у кіно можна побачити або маленькі фільми, які мають шанс глибоко зачепити нас і вразити, або блокбастери, після яких виникає відчуття: «Так, я отримав достатньо за суму, яку заплатив за квиток». В останніх ще й дуже багато насильства. Але мені бракує фільмів посередині. Бракує простих людських історій про базові речі. Про любов, про дружбу. Я от маю проект про друзів. Хочеться сподіватися, що в майбутньому глядачі разом зможуть насолоджуватися такими стрічками.

Александра Борбей

Александра Борбей отримує Європейський кіноприз-2017 у номінації «Найкраща європейська актриса» Фото:  EFA/API/Daniel Hinz

Словацька та угорська акторка Александра Борбей зізналася, що плакала, дізнавшись про номінування на нагороду «Найкращої європейської актриси». Адже на це звання разом із нею претендували такі відомі французькі акторки як Ізабель Юппер та Жюльєт Бінош — її улюблені актриси.

Александра не могла стримати сльози й на сцені, коли цю статуетку їй вручали — першій угорській актрисі в історії премії. Вона каже, що має три країни у своєму серці — народилася у Словаччині, в дитинстві дивилася чеські фільми, а вчитися й працювати поїхала до Угорщини.

— Я з маленького села у Словаччині й моєю великою мрією було працювати актрисою в Будапешті. Я ніколи не могла би подумати, що можу отримати нагороду європейського рівня. Я вважаю, що Ільдіко справді геніальна. Крім того, Марія — дуже глибокий і чесний персонаж. Її чесність — це те, що потрібно світу сьогодні.

— Александро, як ви працювали над втіленням персонажа Марії?

— Коли мене запросили на проби, я розуміла, що це велика можливість для мене. Мій перший кастинг був невдалим. Після нього Ільдіко написала мені довгого листа, у якому йшлося, зокрема, про те, що в моїх очах повно жіночності й сексуальності. «Ти жінка, й камера це бачить», — написала вона. Але потім дала ще один шанс. Ох, яка ж я була сердита на свої очі! Почала працювати над ними перед дзеркалом. Я розуміла, що вони аж ніяк не мають бути наївним чи дитячим. Бо Марія в чомусь сувора, в чомусь — рішуча. Я розуміла: щоб зіграти її, я повинна забути все, що знаю про жінок. І я знайшла це, змогла це зрозуміти разом із Марією. Але це важко пояснити словами.

— Ваша героїня — дуже загадкова, в неї багато чого відбувається всередині. Тож вам, вочевидь, допоміг театральний бекґраунд?

— Певною мірою так. В університеті нас вчили театральної гри, курс про роботу в кіно тривав лише два тижні! Я думаю, що це неправильно. Адже це зовсім інша робота. Зйомкам у кіно мають приділяти більше часу. Звісно, велику роль зіграла навіть моя невелика практика роботи — маленькі ролі у фільмах і телесеріалі в жанрі екшн. А ще те, що я з дитинства дивилася дуже багато стрічок.

Але головне — це те, що дала мені Ільдіко. Ми дуже легко порозумілися — буквально з першої сцени. Між нами виник особливий зв'язок. Вона знала все про Марію й могла передати це мені.

Фото: Ajpek Orsi / Index

— Ільдіко дозволяла вам імпровізувати?

— Так, вона дала мені таку свободу. Я казала, які маю уявлення про ту чи іншу сцену, які ідеї. Мені пощастило мати її довіру.

— У вас бували якісь незвичайні сни?

— Ні, але ось Ільдіко люди казали, що з ними це ставалося: хтось справді бачив такі ж сни, як і кохана людина. Проте, маю зізнатися, мої сни дуже важливі в моєму житті. Я завжди знаходжу в них рішення. Наприклад, що стосуються роботи над моїми театральними ролями.

— Як вам працювалося з актором, який грав Ендре?

— Ми із Гезою Моршані знаємо одне одного з театральної сфери, в нас добрі стосунки. Проте в цьому фільмі переважно ми знімалися окремо: я працювала з Ільдіко вдвох, і він так само. Мене вона інструктувала інакше, бо я актриса, а він — ні. Ми з ним зустрічалися тільки перед камерою.

— Чи здивував вас успіх фільму?

— Так, звісно. Але я відчувала, що відбувається щось особливе ще на зйомках.

— Як на всі відзнаки «Тіла і душі» відреагували в Угорщині?

— Спершу великим сюрпризом став «Золотий ведмідь» Берлінського міжнародного кінофестивалю. Після цього всі казали, що фільм фантастичний і дуже їм сподобався. Цікаво, як було б, якби ми не отримали нагороду на Берлінале.

— Чи багато дверей у професії вам відкрив цей фільм і нагороди? Які ваші подальші плани?

— Не можу сказати, що наразі багато чого змінилося. Але я вже отримала наступну роль — у дебютному фільмі румунсько-угорського режисера.

Я хочу зніматися в кіно, хоча дуже люблю театр, де продовжую грати. Але на зйомках фільмів є оце відчуття єдиного моменту, в який треба викластися по максимуму. Коли не можна буде інакше зробити наступного разу, під час наступної вистави. Це мені дуже подобається, це — мій адреналін.

Фото на головній: Csata Hanna