«Комунікаційний сталінізм»: феномен подій навколо Саакашвілі
Події довкола Михеїла Саакашвілі набувають дедалі більш фантасмагоричного характеру. Завдяки хоча б тому, що ніхто не розуміє, що й навіщо відбувається.
У цих подіях, мов у дзеркалі, відбиваються комунікаційні вади наших політиків, причому всіх політиків — як влади, так і опозиції. Зокрема, на превеликий жаль і на превелике диво, це стосується й народних депутатів «нової формації» — вчорашніх фахових журналістів. Вади абсолютно однаковісінькі.
Отже, затримання Саакашвілі, обшук у його квартирі. Вже даремно, мабуть, казати мільйонного разу одне й те саме: будь-які акції проти опозиційних політиків, а тим паче проти політиків, чиїм політичним методом є провокування гостроконфліктних ситуацій, мусять мати ретельний інформаційний супровід. І не колись там постфактум, навздогін, а хоча би паралельно з діями органів влади. І такий інформаційний супровід, який давав би відповіді на всі наявні й гіпотетичні запитання, а не породжував би цілу низку нових запитань. Вичерпний, одне слово.
Візьмімо нинішню ситуацію. Нібито фінансування діяльності Саакашвілі Курченком. А чи влада не розуміла, що сама по собі ця версія в дуже багатьох викличе великі сумніви? І якщо вона є таки правдивою, треба докласти неабияких зусиль, щоб у неї повірили? Що й узагалі, а в даному разі особливо, потрібні виняткові ретельність, аргументованість і доказовість?
А чи влада не розуміла, що дані про нібито фінансування Курченком Саакашвілі варто було б оприлюднити — чи бодай оприлюднити заяви про їхню наявність — до початку операції на Костьольній, а не у хвіст подіям? І навіть не за півгодини до початку? Однаково Саакашвілі в будь-якому разі нікуди не втік би й не сховався би — бо робить ставку на епатування громадськості, на виняткову публічність своїх дій. А чи влада не розуміла абеткової речі: якщо не переконати громадськість у тому, що є реальні й вагомі підстави підозрювати Саакашвілі у злочині, громадськість потлумачить будь-які акції проти нього як розправу над опонентами?
А чи влада не розуміла, що належним чином не обґрунтована версія про фінансування Саакашвілі хоч би ким то було викличе надто вже прозорі аналогії з тезами російської пропаганди про буцімто «проплаченість Майдану»? Не розуміла, що палкі й фанатичні прихильники грузинського екс-президента вже точно діють не за гроші, й це очевидно з першого ж погляду?
І, до речі, немає куди подітися від враження: правоохоронні органи допомагали Саакашвілі виступити в ролі героя й супермена. Допомагали йому створити вигідну для нього телевізійну картинку. Бо були кілька моментів, коли згадані органи мали би просто чекати, нічого не роблячи — чекати, поки пристрасті вщухнуть, а пузир здується. Бо нікуди б він не подівся — ані з даху, ані з вулиці, ані з майдану перед Верховною Радою, де він, перебуваючи в розшуку, спокійнісінько собі опинився.
Немає куди подітися від враження: відбувається чортзна-що. Відбувається якась залаштункова гра, зміст якої разюче відрізняється від того, що ми бачимо й читаємо — от тільки авторів сценарію, режисерів та акторів цієї гри ми не знаємо. І — головне — не знаємо, яку розв’язку той сценарій передбачає. Бо в будь-якій іншій площині дедалі важче знайти відповідь на чи не головне запитання: навіщо влада так старанно підігрує Саакашвілі, навіщо наполегливо надуває його рейтинги, причому не просто на шкоду сама собі — на непоправну шкоду сама собі? Адже навіть якщо ця розкрутка робиться заради розмиття рейтингу «головного кошмару» будь-якої влади в Україні ось уже десь років десять поспіль — Юлії Тимошенко, то в цьому разі, на противагу позитивного піару Вадима Рабиновича, Олега Ляшка та інших, запекла та невмотивована нічим боротьба із Саакашвілі працює й проти самої влади, самого Порошенка. І нагадує анекдотичну залаштункову операцію «спадкоємець престолу»? Пригадується хіба що формулювання з популярної телепрограми «Весёлые ребята» ще кінця 1970-х років: «Я затрудняюсь это сформулировать, но очень красиво».
Утім, комунікаційний аутизм влади відомий давно, він не є аніяким відкриттям. І, знову ж таки, влада має це чудово усвідомлювати: коли суспільство не розуміє її дій та намірів — причому не якоїсь там «владної вертикалі», а влади, що претендує на репутацію демократичної, в нього, суспільства, виникають дедалі сильніші підозри, які на певному етапі переростають в упевненість. Упевненість у нешляхетному характері дій та намірів влади — й доказів суспільство вже не потребує, відсутність комунікації влади з ним сама по собі править за необхідний і достатній доказ. І для влади це може призвести до дуже некомфортних наслідків.
А тепер візьмімо іншу сторону нашого чи то конфлікту, чи то водевільчику. Лідер фракції БПП у Верховній Раді Артур Герасимов оголосив про можливість виключення з фракції її членів, які перешкоджали затриманню Саакашвілі. Зауважмо: не протестували, а саме перешкоджали, що є далеко не одним і тим самим. І перешкоджали не парламентсько-політичними методами, а фізично. Іншими словами, перешкоджали правоохоронним органам виконувати їхні службові обов’язки.
Такі речі, у принципі, є можливими й виправданими — в разі, якщо правоохоронні органи діють незаконно. Але політики, які до цього вдаються, мають зробити одне-єдине — поінформувати суспільство, з якої причини вони вдалися саме до такого кроку й чому. Детально й переконливо поінформувати. Іншими словами, довести, що вони не чинили свавілля, а діяли у стані крайньої необхідності — тобто діями, що зовні мають ознаки правопорушення, прагнули відвернути або припинити ще більше правопорушення, в даному разі з боку правоохоронців, і не мали іншого способу це зробити. Зокрема, вони мусили аргументовано довести суспільству, що всі звинувачення на адресу Саакашвілі є сфальсифікованими. Що нічого протиправного він насправді в даному разі не робив. Що це є суто політичним переслідуванням, репресіями — й не з тієї причини, що намагаються затримати саме Саакашвілі, а з тієї, що його намагаються затримати за сфабрикованими звинуваченнями.
Але й тут із комунікацією вийшло глухо, мов у танку, цілком за принципом: «Баринові не личить пояснювати холопам свої дії». Аудиторію не намагалися переконати у своїй правоті, її спонукали просто увірувати. Але ж серед згаданих Герасимовим народних депутатів було кілька ще зовсім нещодавніх журналістів, і журналістів талановитих — тобто людей, у яких проблем із комунікацією не має бути за визначенням!
А далі — ще фантасмагоричніше. Серед згаданих Герасимовим депутатів був і Мустафа Найєм. Не траплялися поширені ним коментари, у яких він би спростовував слова Герасимова про свою участь — принаймні, не через соцмережі (адже він сам не менш як півтора місяці тому, виступаючи на лекції «Діалоги про майбутнє», організованій журналом «Новое время», заявив: соцмережі — це інформація «для своїх», до опонентів вона просто не потрапляє), а через ЗМІ. Але того самого дня він опублікував в «НВ» колонку, в якій прямим текстом заявив: він не знає, чи справедливими є висунуті до Саакашвілі звинувачення, і йому «не хочеться гадати». То що ж виходить? Як це зрозуміти? «Наших б’ють» — ото й був єдиний аргумент? А хто правий, хто винний — не має значення?
Ще прикріше те, що ці депутати-екс-журналісти мають репутацію політиків нової формації. Репутацію політичного майбутнього України з новим політичним обличчям — і з новим комунікаційним обличчям. І що ж тепер виходить? Політики нової формації не вважають за потрібне пояснювати суспільству свої дії — точнісінько так само, як і «стара» влада. Політики нової формації бінаризують світ: є апріорі поганий Порошенко, й є апріорі добрий Саакашвілі, хоч би що він учинив. Є чорне й біле, є абсолютне добро («ми») й абсолютне зло («вони»), й розподіляти ці ролі можна довільно, як захочеться. Політики нової формації тим самим показують: «добрі» та «наші» політики — вищі за закон і право, вони можуть діяти, як їм заманеться. Політики нової формації, відповідно, переконують суспільство: політичну боротьбу можна вести в будь-який спосіб і будь-якими засобами, хто сильніший — той і правий. Так само вони переконують суспільство: будь-які вчинки політиків треба оцінювати ad hominem — залежно не від того, що зроблено, а від того, хто це зробив. Quod licet Saakashvili, non licet Poroshenko — так, панове нової формації? І захищати або таврувати політиків треба не за конкретні їхні дії, а теж ad hominem.
Політики нової формації, вони ж нещодавні журналісти, відверто творять собі й суспільству кумирів. Вождів. Генеральних секретарів. Тих, хто апріорі є вищим і за закон, і за право, й за суспільство, і за будь-які підозри. А це — що завгодно, тільки не просування до демократії. Це очікування на взірцеву «тверду руку» й переконування суспільства в її необхідності. Але даруйте: в чому тоді новість цієї формації, якщо вона вже встигла захворіти на всі комунікаційні (й добре, коли не світоглядні) вади ще кучмівського, а насправді совкового розливу?
І от же в чому річ. Гаразд, погодьмося: Михеїл Саакашвілі — демократ із демократів, чия репутація змушує політиків нової формації, вчорашніх журналістів апріорі відкидати всі висунуті проти нього звинувачення і стояти за нього горою. От тільки коли Саакашвілі з’являється на телеекранах особисто, цей образ істотно псується. І через досить незграбне уникання відповідей на некомпліментарні запитання. І через неодноразові образливі висловлювання на адресу журналістів. Образливі висловлювання, до речі, які містять бездоказові, голослівні, а подеколи просто вигадані експромтом звинувачення. А коли так, то чому й із якої причини я мушу вірити, що й решта звинувачень у виконанні Саакашвілі на будь-чию адресу не є таким самим експромтом?
Картина вочевидь роздвоюється, й роздвоюється дуже сильно: депутати-екс-журналісти фактично глорифікують людину, чий власний телевізійний образ є, щонайменше, дуже неоднозначним. Так, саме глорифікують — адже апріорна, автоматична підтримка за будь-яких обставин і з будь-якого приводу є нічим іншим, як глорифікацією.
І тут дуже доречно пригадалися кадри майже двомісячної давнини — коли під Верховною Радою вирували протести. Тоді двоє народних депутатів — теж нещодавніх журналістів і також із репутацією представників нової політичної формації, незалежно одне від одного назвали у своїх синхронах усіх, хто публікує критичні відгуки про акцію або навіть окремі її прояви, «порохоботами». Що містило в собі пряму образу — адже слово «бот» означає «дискусійний шулер», «дискусійний шахрай».
То що це було? «Хто не з нами — той порохобот»? «Хто має іншу точку зору — той негідник»?. Що це було, як не комунікаційний сталінізм? Презирство до іншої точки зору, приниження тих, хто має іншу точку зору, бодай зовсім трошечки іншу, — хіба ж це було не воно? Нагадаю: це казали нещодавні журналісти, й відомі журналісти!
І от що виходить у підсумку. Політики нової формації та політики старої формації. Влада і демократична опозиція. Всі вони виявилися братами-близнюками з комунікації з суспільством. Точніше, з некомунікабельності. Усі вони, як виявилося, абсолютно однаково розглядають суспільство як плебс, як масовку чи то у драмі, чи то в комедії, яку ставлять вони самі — наймудріші з мудріших. Усі вони, як виглядає, цілковито однаковою мірою відчувають свою належність до найвищого стану, найвищої касти — вищої й за суспільство, й за закони, й за етику, й за логіку.
Прикро, панове. Дуже-дуже прикро. Незбагненно прикро.
Фото: euroasianews