Можу порадувати більшовиків: комунізм таки настане. Можу так само їх засмутити: не шляхом пролетарських революцій, а шляхом досягнень ненависного їм капіталізму.

Раніше більшість годувала меншість — так звану еліту. Сьогодні меншість якщо не цілковито, то принаймні значну частину потреб більшості може задовольнити, в тому числі і в їжі. І ситуація змінюватиметься в кращий бік. Все більша і більша кількість послуг коштуватиме копійки, а то й надаватимуться взагалі безкоштовно. Себто людині треба буде все менше і менше напружуватися, щоб не лише виживати, а й жити.

Але звідси виникне і проблема. Що робитиме велика частина людства, яка не знайде чим зайнятися? Чи не буде вона нудьгувати? :) Певно, кількість людей на планеті збільшуватиметься до неймовірних обсягів. Як людство зможе впоратися з цим? Чи знайде воно якісь справи, якими займатиметься? Чи все ж таки людство здуріє від нудьги й відсутності сенсу власного існування?

Це питаннячко — не відібрати й поділити, як це тупо робили більшовики, вбиваючи мільйони. Це значно складніша проблема, яку перед нами ставить час.

Дуже шкода, що суспільство не скористалося цією датою й не провело широкої дискусії, наприклад, на тему, чим справжній комунізм відрізнятиметься від того, який у силовий спосіб намагалися побудувати більшовики.

Адже вони не лише людей винищували. Вони ще й мозок переформатовували. І нині людина може засуджувати комуністів за їхні криваві злочини. Але матриця сприйняття певних подій у неї може бути точно така, яка була закладена більшовиками.

Зокрема, журналістам варто було би поговорити про природу такого феномена, як цензура й самоцензура. Уявіть, що тепер уряд одним махом випустить декрет про закриття всіх ЗМІ, крім 5-го каналу і якоїсь нової газети під умовною назвою «Порошенківська правда». Вони будуть оголошені носіями єдиної істини.

Нині таке уявити неможливо, чи не так? Але ж таке було, було.

Більшовики саме з цього й почали. Через два дні після перевороту вони ухвалили декрет «Про пресу». Із жовтня 1917-го по червень 1918-го були закриті або припинили своє існування 470 видань.

Це був лише початок. У кінцевому підсумку вони домоглися того, що існувала лише одна точка зору — правильна. Цю точку зору визначали самі комуністи. Всі інші, відмінні від їхніх, погляди оголошувалися ворожими. За їхнє декларування в часи Сталіна розстрілювали, в часи Брежнєва відправляли в табори. Василя Стуса, Валерія Марченка, Юрія Литвина, Олексу Тихого і багатьох, багатьох інших посадили й де-факто вбили саме за це. Згадайте одне лише слово «Сандармох» і ви зрозумієте, скількох вбили ще раніше.

Але ж це були не просто собі формальні заходи. Вони створили типаж журналіста, якому складно думати самостійно. Я, правду кажучи, пам’ятаю, що після скасування цензури відчув певний дискомфорт від того, що я тепер можу говорити все. І ніхто мені не указ. Правда, я з ним дужу швидко впорався.

Спостерігаю за деякими своїми молодшими колегами, які не жили за совка, й помічаю в них риси, притаманні радянськими журналістам, — готовність слідувати вказівкам згори, схильність до конформізму. Звідки в них це? Для відповіді може знадобитися ціла лекція. Головна ідея такої лекції, мабуть, полягатиме в тому, що совок не вичавиш із голови простим скасуванням цензури. В інших сферах нашої життєдіяльності картина аналогічна.

Отож, прикро, що дискусія не відбулася. Це значить, що ми упустили ще один шанс осмислити належним чином проблему. А відтак СРСР у головах багатьох наших співвітчизників триватиме довше.