Детально аналізувати демарш Саакашвілі та події довкола нього — це справа наступних днів. І цілком можна погодитися з тими ЗМІ, які не беруться пороти аналітичну гарячку, а беруть час на осмислення того, що сталося. Але є кілька запитань, які — хай навіть поки що без відповідей — мали би пролунати в медіа. Деякі — навіть не тепер, а раніше. Деякі — можливо, згодом. Але привернути увагу громадськості до деяких аспектів конче потрібно.    

Перше запитання. Чому мовчав президент — принаймні, до двух годин ночі на 11-те вересня, до появи його дуже короткої реакції у Твіттері ?

Шок? Потрібен час на осмислення? Ну припустимо. Але до функцій глави держави входить, окрім усього іншого, комунікація з громадськістю, тим паче за нештатної ситуації! Президент — за визначенням, особа публічна. Й ухвалювати рішення в кабінетній тиші — то далеко не вичерпний перелік його функцій. Ще тим паче, що демарш Саакашвілі було спрямовано особисто проти нього, Петра Порошенка. 

Чимало програшів та інших “зрад” є програшами передусім у комунікаційній сфері — бо влада нехтує своїми обов'язками контактування з громадськістю. Та й щодо шоку та часу на осмислення — усе це стосується здебільшого аналітиків, журналістів, експертів. Президент та його команда, от уже протягом кількох тижнів знаючи про наміри Саакашвілі, мали би прорахувати й таку ситуацію, яка склалася. А якщо не прорахували — тим самим виявили або некомпетентність, або легковажність. Бо інакше може скластися враження, що вони діють навмання, як воно вивезе. Простіше кажучи, авантюрно.

Друге. Коли людину позбавляють громадянства й дають їй, скажімо, 24 години на те, щоб вона або залишила територію держави, або здобула інші підстави законного перебування на її території — це одна річ. Коли людину позбавляють громадянства, вибравши момент її перебування за кордоном — це не лише від самого початку виглядає чимось не зовсім шляхетним і змушує згадати практику СРСР, у якому, як відомо, питаннями права голови собі не морочили. Це ще й ставить руба кілька юридичних питань. Скажімо, питання розлучення сім'ї — адже дружина та син Саакашвілі залишилися на території України. Питання примусового видворення дружини та сина з України — адже для возз'єднання з чоловіком та батьком вони мусять змінити місце проживання.

Постають і майнові проблеми — адже Саакашвілі виїздив не на ПМЖ й залишив в Україні своє майно. То яким став статус того майна після позбавлення Саакашвілі громадянства й неможливості для нього реально володіти та користуватися цим майном? Якими стали майнові права грузинського екс-президента — зокрема, в частині можливості володіти, користуватися й розпоряджатися своїм майном на території України? Як він може, зрештою, дістатися до свого майна, повноправним власником якого є? Чи не було його де-факто позбавлено майна?

Відповіді на всі ці запитання мала б одразу дати влада. Відповіді на всі ці запитання мали б одразу дати ЗМІ, запросивши експертів-юристів. Відповідей на всі ці запитання не лише ніхто дотепер не дав — до самої наявності цих аспектів справи досі ніхто не привертав суспільної уваги.

Третє. Хотілося б мати відповідь — і від влади, й від експертів — от на яке запитання. Поїзд із Пшемисля, затриманий на чотири години. Гаразд, у ньому перебував Саакашвілі. А якби в ньому перебував не він, а інша особа, яка не має законних підстав на в'їзд до України? Дії залізничників були б такими самими? З якого, власне, права українська сторона (й — тільки чесно — яка саме українська інстанція) перетворила на заручників сотні людей, які мали їхати тим поїздом й ані сном, ані духом не знали, що ним захоче скористатися Саакашвілі? З якого права мали страждати вони, й від кого тепер вони мають вимагати компенсування збитків — і моральних, і матеріальних у разі, якщо внаслідок запізнення поїзда такі виникли? А чи теж цілком по-радянськи: вас зрештою до місця доправили — то й скажіть спасибі, що взагалі довезли?

Четверте. У Львові Міхеїла Саакашвілі зустрічав мер міста, лідер партії “Самопоміч” (парламентської, поміж усім іншим, партії) Андрій Садовий. Чи мав він на це повноваження? Адже — навіть якщо не зважати на правову колізію — грузинський екс-президент є приватною особою! А якщо він робив це як приватна особа, то чи не мав він у такому разі забезпечити приватність зустрічі — без телекамер і без піару? Чи коректно, зрештою, він учинив із суто етичного боку?

П'яте. Казус Саакашвілі вималював політичний союз: Саакашвілі — Тимошенко — Садовий (і Наливайченко, що примкнув до них). Що це означає взагалі, чим це може обернутися? Що це означає для кожного з учасників союзу? Скажімо, досі “Самопоміч” бодай формально зберігала дистанцію від відвертих популістів і в такий спосіб намагалася зберегти реноме “нових політиків” - нових за світоглядом та способом поведінки. Мені відомі кілька людей, які обожнюють Саакашвілі, але яких починає тіпати від самої лише згадки про Тимошенко — й навпаки.        

А що означає силове проривання кордону? Чи означає це, що “союз трьох” і надалі вдаватиметься до силових (а якщо називати речі їхніми іменами — насильницьких) акцій, і чи не започаткує приїзд Саакашвілі різку ескалацію політичного насильства — аж до спроб омріяного Путіним “третього Майдану”?

Шосте. Виступаючи у Львові, Саакашвілі заявив, що “народ вирішив”. Звісно, жодних соцопитувань, а тим паче референдумів грузинський екс-президент не проводив.  Зустрічали в Україні Саакашвілі на кордоні хоч й не одиниці, але й не сотні тисяч людей. Тож дуже хотілося б, щоб до оцієї деталі ЗМІ теж привернули особливу увагу — бо політики, що посилаються на “народ вирішив”, тим паче коли це настільки очевидно так не є, - такі політики навіюють острах. Бо отим “народ вирішив” можуть прикрити будь-яке беззаконня й будь-які диктаторські прояви. Власне, саме диктатори й полюбляють посилатися на абстрактний “народ”.

Але річ от у чім. Саакашвілі усвідомлював, що скоює злочин. Він усвідомлював, що, на відміну від Тимошенко, яка його супроводжувала, депутатського імунітету він не має. То що ж виходить: невже він діяв так, щоб бути притягнутим до відповідальності  і потім на цілий світ розповідати про небачені й нечувані репресії в Україні? Виглядає, що саме так. І що він був упевнений: дуже багато ЗМІ купляться на будь-яку тему про “нечувані репресії хунти” й розбиратися в фактажі не стануть.

Сьоме. Саакашвілі мав розуміти: його вчинок зробить його героєм в очах тих, хто його підтримує, але ті, хто ставиться до нього обережно, після цього ставитимуться ще обережніше. Мав розуміти співвідношення між першими та другими. Отже, йому вдалося показати слабкість влади, її схильність вдаватися до сумнівних методів. Йому вдалося деморалізувати владу - принаймні, так це виглядає на сьогодні.

Але як він має намір із цього скористатися? А чи скористатися має хтось інший? Один бенефіціар відомий: президент Росії наочно переконався, що будь-які “зелені чоловічки” зможуть прорвати український кордон без особливого напруження. (А, до речі, хто сказав, що групки російських “зелених чоловічків” можуть заходити неодмінно зі сходу або півночі?).

А ще? В ЗМІ вигульковали вже прізвища деяких олігархів, які теж можуть бути зацікавлені в розхитуванні ситуації, в досрокових президентських виборах тощо.

Свого часу надавши Саакашвілі громадянство, Порошенко створив ситуацію, з якої тепер не має виграшного виходу. На цій історії він уже поніс дуже значні іміджеві втрати.  Як і вся Україна. І було б дуже добре, якби лише іміджевими втратами все й обмежилося.

Фото: скріншот із YouTube