Жовтень у контексті журналістських ляпсусів і недоглядів був у певному сенсі стандартним місяцем. Можна було зафіксувати воістину дивовижне незнання української мови, скажімо, новинарями й редакторами львівського проекту «Експрес». Читаємо заголовок: «Автомобільний міст впав на шосе». Що ж, таки впав. Але ж не тільки Україна — не Росія, а й українська мова — не калька російської! «Міст упав». В українській мові — і це одна з її специфічних рис — є чергування «у» та «в», і це елементарна граматика, якою слід володіти тим, хто вважає себе фаховим журналістом. Можна було знайти чиюсь банальну неуважність, як-от у заголовку: «Нацсовет займется "Радио Вести" из-за эфира с Мунтян», а в тексті, ясна річ, ідеться про Тетяну Монтян; правда, через якийсь час заголовок виправили, і тепер, коли ви тиснете на посилання, де в адресі написано muntyan, вискакує новина про «Монтян». А можна було перечепитися оком об повну нісенітницю, скажімо, таку: «Украинские авиаконструкторы собираются построить базу на Луне».  Шановні, взагалі-то «авіаконструктори» та «ракетобудівники» — це дуже різні фахи… Ні, звісно, Сергій Корольов у молодості проектував і будував планери та літаки, а Гліб Лозино-Лозинський, головний конструктор космічних літаків «БОР» і «Буран» та комплексу «МАКС», перед тим устиг «побути Мікояном», створивши винищувачі «МіГ-29» та «МіГ-35», але ж це рідкісні винятки, а не правило. Втім, цю вістку можна знайти через Google і дещо іншим способом — набравши слова «Украинские астронавты заявили о строительстве базы на Луне». Ще більш дика назва й повна відсутність обізнаності щодо аерокосмічної галузі. І ще: в Україні немає астронавтів…

Але все це поточні речі, про які, ясна річ, неодмінно слід говорити й писати, інакше окремі мовні та змістовні ляпсуси зіллються в грандіозну панораму занепаду журналістики. Та існують і проблеми іншого ґатунку, пов’язані, сказати б, із журналістським «вищим пілотажем». І не лише журналістським, а й філологічним та подекуди навіть політичним. Три з цих проблем я хочу бодай тезово окреслити в цій статті.

Перша проблема. Як правильно писати абревіатури минулої доби: НКВД чи НКВС? ҐКЧП чи ДКНС? КҐБ чи КДБ? ҐУЛАҐ чи ГУТАБ? ЧК чи НК? ОҐПУ чи ОДПУ? Деякі видання вживають один тип абревіатур, подумки перекладаючи вигадані російськими більшовиками назви українською мовою, інші — ні. Та ніхто не пише «енкісти», всі пишуть «чекісти». Дехто пише «каґебісти», дехто — «кадебісти», але всі дружно зберігають усталені словесні форми минулих часів — «ґебня», «ґебісти»…

А що робити з сумнозвісною абревіатурою «з/к», тобто із «зеками»? Якщо подумки перекладати українською, треба писати «в/к», «в’язень концтабору». Але чому тоді «СС», а не «ОЗ» («охоронні загони»), «СД» а не «СБР» («Служба безпеки рейхсфюрера»), «Гестапо», а не «Тадепо» (тобто «Таємна державна поліція»), «НСДАП», а не «НСНРП» — і так далі?

Зважаймо: ОҐПУ — це всесоюзна структура. «НКВС УСРР» — така структура існувала, й за керівництва нею Всеволода Балицького у 1930-х користувалася навіть певною автономією, яку «творчо» використовувала для нищення «куркулів», «підкуркульників», «шкідників», «українських націоналістів», «польських шпигунів» і «сіоністів». А от «КДБ УРСР» (такою була офіційна абревіатура назви «контори») завжди виступав передаточною ланкою команд із Москви, і вся його документація велася російською…

Складне питання, чи не так? Але якийсь лад потрібно дати. Як на мене, SS, SD, KGB, GULAG — це всесвітньо знані абревіатури. Принаймні, в тому, що стосується тоталітарних карально-репресивних структур, із якими мали справу українці, варто було би дотримуватися саме їх.

Проблема друга — польські прізвища в україномовних текстах. Чогось ці прізвища модно стало писати з закінченням «-і» та не відмінювати. Це не тільки суперечить усій українській літературній традиції (невже всю нашу літературу доведеться переписувати?), це максимально віддалено від польської мови. Знаменита фраза одного з персонажів Генріха Сенкевича: «Я пан Ковальський, а це (погладжує шаблю) — пані Ковальська», виходить, тепер має писатися і звучати так: «Я пан Ковальські, а це — пані Ковальські». Але ж «пані Ковальські» польською — «pani Kowalska», тобто так, як і в класичній українській традиції! Ну а «пана Ковальські» польською пишеться так: «pana Kowalskiego», — а «пані Ковальські» — «pani Kowalskiej»… Іншими словами, використовуючи новомодні форми, ми будуємо штучні бар’єри між двома мовами та нехтуємо польськими правилами написання прізвищ. Але це ще далеко не все. Як, скажімо, бути з рідним братом митрополита Андрея Шептицького, генерал-поручником Війська польського Станіславом Шептицьким? Будемо писати його так: «Станіслав Шептіцкі»? А як писати прізвища представників «української школи» в польській літературі ХІХ століття? Скажімо, що робити з Юзефом Богданом Залеським, чий прадід по батьківській лінії був запорозьким козаком? Чи з Міхалом Ґрабовським? А Михайло (Міхал) Чайковський, нащадок гетьмана Івана Брюховецького, виходець зі сполонізованої родини української шляхти? Він не тільки писав про Україну — він намагався підняти повстання в ній задля відновлення козацької волі та славі, а в 1853 році створив козацьке військо на теренах Оттоманської Порти, яке брало участь у війні проти Російської імперії, за свободу України під прапорами гетьмана Петра Дорошенка…

І, нарешті, третя проблема. 28 жовтня — «День визволення України від фашистських загарбників», так офіційно досі називається це свято, так його й подають майже всі мас-медіа. Щоправда, іноді трапляються й такі звороти: «визволення України від німецько-фашистських загарбників» чи «визволення України від нацистських загарбників». Але ж офіційна назва цього свята (як не дивно, встановленого у 2009 році «найбільш українським президентом» Віктором Ющенком «із метою всенародного відзначення визволення України від фашистських загарбників, вшанування героїчного подвигу і жертовності Українського народу у Другій світовій війні») — це в чистому вигляді політична формула сталінських часів! Це сталінська пропаганда всіх поспіль ворогів не лише СРСР, а й особисто «вождя народів» звала «фашистами»; до цієї категорії потрапляли навіть бухарінці й троцькісти, навіть західні соціал-демократи («соціал-фашисти»), навіть сіоністи… Зрозуміло, чому Сталін та його ідейна обслуга вживали стосовно гітлерівців термін «німецькі фашисти» та «німецько-фашистські загарбники», а не «нацисти». Адже нацизм — це скорочення від націонал-соціалізм. Але ж не можна було кидати тінь на святе — на соціалізм! І тому пропагандисти сталінських часів врешті-решт знайшли вихід: НСДАП (Nationalsozialistische Deutsche Arbeiterpartei) вони стали називати партією «фашистською» чи «націонал-соціалістською», хоче останнє слово ані в російській, ані в українській мові до цього не існувало та не мало в німецькій мові спеціального відповідника. З погляду політичної науки нацисти та фашисти — це різні тоталітарні політичні течії; власне фашисти (тобто італійці часів Муссоліні) не були окупантами на території України, а от нацисти та їхні союзники — були. Ще важливішим є вживання в контексті цього свята слова «визволення». Яке могло бути визволення, якщо один червонопрапорний тоталітаризм змінився іншим? У документальному романі Анатолія Кузнєцова «Бабин Яр» автор — свідок, учасник і немалою мірою жертва тодішніх подій — так висловився з цього приводу: «“Священна” війна СРСР проти Гітлера була лишень несамовитою боротьбою за право сидіти не в чужоземному, а у своєму власному концтаборі, плекаючи надії розширити саме його на весь світ. Між садизмом обох сторін принципової різниці немає. У “німецькому гуманізмі” Гітлера було більше винахідливості й бузувірства, але в душогубках та печах гинули громадяни чужих націй і завойованих країн. “Соціалістичний гуманізм” Сталіна до печей не додумався, зате загибель обрушилася на своїх співгромадян. У таких відмінностях вся різниця; невідомо, що гірше».

І що цікаво: Інститут національної пам’яті ще 2014 року запропонував владі та мас-медіа вживати термін «вигнання нацистських окупантів із України» замість сполучення «визволення України від фашистських загарбників» — і детально обґрунтував це. Проте все залишилося на своїх місцях: і влада не користується розробками науковців, і журналістам, схоже, вони не цікаві. Сумно, панове…

Фото: randomdoh.com