На початку цього тижня у Відні відбулася робоча зустріч експертів ОБСЄ, які обговорювали питання миру, війни, безпеки. Журналіст Юрій Луканов представляв там Центр інформації про права людини й виступив із доповіддю на тему протидії російській пропаганді.

2008 рік. Грузія. Російський блокпост. Офіцер запитує мене й колегу, з якої ми країни. Відповідаю. «А-а-а. Торік відпочивав у вас у Криму». — «Ну як вам там?» — «Нічого. Але якось там ми сіли на лавці і якийсь дядько вискочив і почав кричати». — «Чому?». — «Не люблять нас, росіян, там». — «У Кри-и-иму не люблять?». — «Так». (Джерело.)

Я думав над цим. Чому росіянин сказав про Крим, де були дуже сильні проросійські настрої, що їх там не люблять? І дійшов висновку: йому російська пропаганда вклала в голову ідею, що всі українці не люблять росіян. Ось він і повторював це. А в деталях, де настрої проросійські, а де — ні, він розбиратися не зобов’язаний.

Пригадую на російському телебаченні сюжет про Україну, в якому серед іншого розповідалося, що троє заробітчан із Західної України побили офіцера російського Чорноморського флоту в Севастополі. Без жодних доказів журналіст твердив, що ці троє є радикальними націоналістами й саме тому причепилися до росіянина. Така проста версія, що вони хулігани й конфлікт має побутовий характер, — не озвучувалася журналістом. Раз Західна Україна — значить націоналісти і крапка. Російський пропагандист безапеляційно використовував наявний стереотип для створення негативного образу України в очах росіян.

Російська пропаганда почалася задовго до анексії Криму. Незабаром після Помаранчевої революції мені до рук потрапила книжка російської політологині Єлєни Афанасьєвої «Держава чи революція?». Передмову до неї написав тоді політолог, а нині член російського парламенту, великий прихильник Путіна Сергєй Марков. У цій книжці стверджувалося, що відбувається розвал України, він вигідний Росії, й цей процес треба підтримувати. Авторка радила своєму уряду увійти до України на танках і запевняла, що більшість населення зустріне їх квітами.

На той час я, наївний, посміявся й написав памфлет про це творіння. Тепер розумію, що це був настрій значної частини російської еліти, яка підтримувала його за допомогою, зокрема, пропаганди.

Російська пропаганда має багато пластів. Вона вдається до відвертої брехні, як було, наприклад, із хлопчиком у Слов’янську, якого нібито розіп’яли українські військові після звільнення міста від Гіркіна та його загонів. Я був наступного після звільнення дня й нічого подібного не чув. А така подія мала би викликати резонанс. Але існує певний прошарок населення, який таку відверту неправду сприймає за чисту монету.

Є напівправда. Я це відчув на власній персоні. Виступав цього року на Світовому дні свободи преси (World PressFreedom Day) у Гельсінкі. Говорив про пропагандистську машину, яку створила Росія. Там був присутній журналіст телеканалу «Звезда», він зробив чи то новину, чи то репортаж, у якому розповів, що я брешу про війну, яку почала Росія, і про машину пропаганди. Він також викопав мій віршик десь 2000 року написання, зроблений у жанрі чорного гумору, і закинув мені, що я пишу хамські вірші про росіян. Написав шматочок правди й решту брехні. Для непосвяченої людини виглядає правдоподібно. Так імідж агресивного хохла, який ненавидить усе російське, створено.

Важливу роль у російській пропаганді відіграє історія. Вона створює міфи про Російську  імперію і про Радянський Союз як про миролюбні країни, які ніколи ні на кого першими не нападали, завжди тільки захищалися. Відповідним чином в уяві тих, хто вірить у такі міфи, мають вимальовуватися й нинішні дії Росії в Криму і на Донбасі як тріумф справедливості.

Україні теж можна закинути наявність пропаганди. Зокрема, на Донбасі проповідувалася така собі регіональна вищість. Я би назвав це регіональним нацизмом. У значної частини народу виробилося уявлення, що вони годують усю Україну, а особливо західну її частину. Що без Донбасу Україна — ніщо. Ці міфологеми також працювали на розкол країни і сприяли нинішній ситуації.

Але різниця між українською й російською пропагандами полягає в тому, що українська була спрямована всередину країни, вона мала на меті мобілізувати електорат певних сил. А російська пропаганда, крім внутрішнього адресата, ще спрямована на інші країни. Вона має на меті тримати народи цих країн у залежності від Кремля.

Думаю, що разом із універсальними пропозиціями протидії пропаганді правильно буде напрацьовати  й рекомендації щодо пропаганди російської. Адже саме вона становить найбільшу небезпеку для Європи і світу. Адже саме вона використовується як інструмент агресивної політики Кремля.

Тут варто було би розділити напрямки роботи на стратегічний та тактичний. Стратегічним напрямком є деміфологізація російської історії. Розвінчування міфів про те, що російська імперія була якоюсь особливо миролюбною. Як це зробити? Мабуть, таку роботу варто проводити в навчальних центрах російських і слов’янських студій.

Мабуть, треба згадати досвід холодної війни. Тоді «Радіо Свобода» і «Голос Америки» відіграли дуже велику роль у декомунізації мізків радянських людей. Сьогодні ці дві структури продовжують існувати. Але за нинішніх масштабів російської пропаганди їх мало. Треба збільшувати потужності і, зокрема, створювати відповідне телебачення, що вже практично починає втілюватися завдяки проекту «Настоящее время». За умови його успішності треба було б поширювати досвід за межі лише російськомовного проекту, адже від російської пропаганди потерпають більшість європейських та не тільки країн.

Тактичні напрямки. Це розвінчання російської брехні за допомогою журналістських ініціатив на зразок Stopfake. Координація дій і постійний діалог інтелектуалів різних країн із обговорення поточної ситуації і вироблення рецептів протидії.

З одного боку, міжнародні структури засуджують пропаганду, а з іншого — виступають проти обмежень для російських пропагандистських каналів. Мабуть, варто розробити критерії, які би давали можливість відрізняти пропагандистські засоби нібито інформації від, власне, коректних ЗМІ. Засоби масової пропаганди мають бути обмежені в можливості впливу на аудиторію.

Ясна річ, що пропоновані заходи не є вичерпними. Також ясно, що проблема не має простого розв’язання. Просто дати «під дих» російській брехні не вийде. Лише комплекс постійних заходів дозволить ефективно протидіяти тій брехні, яка ллється з найрізноманітніших російських джерел.

Ілюстрація - картина Paolo Ucello, Saint Georges affrontant le dragon, 1439-40, Paris, musée Jacquemart-André, photo DR