На нашому телебаченні виникло й поширилося дуже цікаве явище — вельми специфічні ток-шоу. Із одного боку, в них беруть участь або колишні стовпи режиму Януковича, або медійні персони, що мають репутацію прихильників та апологетів того режиму. Із іншого боку – «вічні революціонери» та «вічні опозиціонери», що дотепер мали репутацію чесних і безкомпромісних. І при цьому у студії панує повне взаєморозуміння. Варіант того самого явища: у студії — самі лише «вічні революціонери», прогресивні з прогресивних і демократичні з демократичних, але сама ця студія — на ресурсі, що має, обережно кажучи, небездоганну репутацію й відстоює небезсумнівні позиції. І — теж повна одностайність.

Підсумком таких ток-шоу зазвичай буває одне й те саме: на Україну, мовляв, опустилася безпроглядна ніч, нинішній режим є гіршим за тисячу януковичів, із демократією та свободою слова ми вже попрощалися, а надворі — фаш... даруйте, жорстка й сувора диктатура.

Найцікавіше те, що при цьому люди, які все це кажуть, не вживають жодних заходів із власного захисту, свого убезпечення від суворої диктатури, не вдягають балаклав і не змінюють голосів. А самі ці ток-шоу спокійнісінько собі виходять в ефір, і не де-небудь на «Самвидав-ТБ», а на цілком відкритих телеканалах.

Прийом, узагалі-то, зовсім не новий. Із дещо іншим його варіантом довелося якось стикнутися якраз за часів Януковича: була прес-конференція, присвячена черговій річниці Волинської трагедії. Із одного боку, в ній брали участь представники й апологети тодішньої влади, вони що є сил таврували «злочини ОУН». Із іншого боку, були представники «Свободи» та ще радикальніших організацій, які виголошували: «Вбивали поляків — то й правильно, бо поляки — гнобителі; мало їх убивали!» Хай у дещо інший спосіб, але відбувалося те саме, що й сьогодні: «революціонери» своєю присутністю позначали буцімто наявність різних точок зору, а своїми виступами підтверджували заздалегідь запланований висновок — саме той, який втовкмачували посіпаки Януковича.

Оце справляє надто вже гнітюче враження — бачити, як «вічні революціонери» на очах перетворюються на корисних ідіотів, дозволяють собою маніпулювати й навіть благають, щоб ними маніпулювали. Бо хай навіть погляди «революціонерів» та «вчорашніх» на нинішній стан демократії та свободи слова — й навіть на нинішній політичний режим — абсолютно збігаються. Але невже «революціонери» не розуміють, що хазяями становища, замовниками тем кожного подібного разу є саме вони – «вчорашні»? Невже «революціонери» не відчувають: їх використовують як бек-вокал для чужих партій? Й дуже наївно при цьому вважати, що це «революціонери» використовують «вчорашніх», а не навпаки. Адже тому, власне, й запрошують «революціонерів» на ті самі не безсумнівні репутаційно телеканали та телепрограми.

Подеколи так і хочеться спитати в цих «вічних революціонерів»: а чи з Дмитрієм Кисельовим вони теж узялися б обговорювати, яким капосним є режим Порошенка? Бо впевнений: Дмитрій Кисельов був би в цьому разі винятково вдячним слухачем і винятково приємним співрозмовником.

Ні, зовсім не йдеться про те, щоби «вічні революціонери» проповідували лише серед уже й так навернених. Зрозуміло: можна ходити на ефіри на будь-які канали й дискутувати – саме дискутувати — з будь-ким, навіть їздити до Росії — та хоч до чорта лисого, аби лише донести до глядачів-опонентів проукраїнську й демократичну позицію. От тільки все це добре до однієї межі — коли між носіями, здавалося б, непримиренних поглядів раптом виникає повна одностайність. А тим паче коли повна одностайність панує у студії протягом усього ефіру, й замість дискусії між, здавалося б, ідейними опонентами протягом усього ефіру триває взаємний одобрямс. Отут, здавалося б, у свідомості будь-якої розсудливої людини мав би увімкнутися тривожний сигнал: щось тут не те. Але ж не вмикається!

Блискучий приклад подібного ток-шоу змалювала шановна Гала Скляревська. Його й візьмімо за взірець.

Утиски свободи слова у сьогоднішній Україні. З одного боку, є очевидним: якби (якщо) Петро Порошенко поставив би собі за мету влаштувати в Україні диктатуру та придушити свободу слова, він робив би це тонше, поступовіше й непомітніше, ніж Янукович. Незрівнянно тонше. Тож контроль, моніторинг, реагування на найменші тривожні сигнали мають бути.

Отут і необхідно підкреслити важливу річ: на реальні сигнали, а не на чиїсь інформаційні вкидання та власні теоретизування. Оточення Порошенка начебто купує 40% телеканалу «1+1»! От жах же який! Цілих 40% — це ж майже повністю! І все купує, купує й купує — от тільки чомусь ніяк не купить. А тепер порівняймо з часами Януковича: про купівлю оточенням любителя пеньків холдингу УМХ стало відомо блискавично й практично вже за фактом.

Ні, цілком може бути, що оточення Порошенка й справді веде переговори про купівлю телеканалів. Але станом на сьогодні цього не можна ані підтвердити, ані заперечити — тож будь-яка категоричність миттєво стає маніпуляцією. А тривалість процесу, якщо він і справді є, може свідчити: ніякого викручування рук немає. А коли так, то де тоді, перепрошую, casus delictі?

Анатолія Гриценка та Степана Хмару не запрошують на телеканали? Прикро, звісно. Але хіба ж панове Гриценко та Хмара не знають: наше телебачення полюбляє — й давно вже полюбляє, далеко не лише за часів Порошенка — чинних депутатів та міністрів, якими вони, на жаль, не є? Дуже багатьох відомих екс-політиків, чиї думки хотілося б почути, на екрани не запрошують. То до чого тут утиски свободи слова? І навпаки – дуже багатьох запрошують, алі оті самі, канали та програми «з душком». Які від цього, від запрошення начебто «заборонених», зовсім не потерпають

Те саме з експертами: вже щонайменше п'ятнадцять років, як на різних каналах блимають одні й ті самі експертні обличчя. Хтось випадає з обійми, хтось до неї вступає, але розмаїття експертів на телеканалах немає вже дуже давно.

«Телефонні дзвінки від полковників СБУ жіночими голосами»? Так, може бути. Але я й сам можу зателефонувати до кого завгодно й представитися полковником СБУ — ніхто ж не перевірить. Можу навіть когось зі знайомих жінок попросити. Ні, я цього, звісно ж, не практикую, але хтось інший цілком може. Он, у нас мало не щотижня різні людні об'єкти «мінують» по телефону. У такому вигляді, як це пролунало на 3S.tv, — це не факт, зовсім не факт.

От же в чому річ: теза про нечувані утиски свободи слова лунає й лунає, суспільство вже майже переконане в тому, що зі свободою слова в нас — повний швах, от тільки натовпу утиснутих щось так і не видно. Шустер? То працює ж він, от він, на екрані. Зокрема і на державному каналі «Київ». Канал «112 Україна» змушений був змінити редакційну політику? А чи можна нагадати, якою вона була й у чому полягала? І, головне, як співвідносилася з елементарними журналістськими стандартами тоді й як тепер?

Цензура? Не дають про утиски казати й писати, не дозволяють? (Напевне, жіночими голосами?) Так а де саме про ці самі утиски ми чуємо – хіба не в ЗМІ? А також сьогодні є фейсбук, є інші соціальні мережі. Зрештою, журналістське середовище — досить вузьке, й якби йшлося про реальні утиски свободи слова, а тим паче про такі утиски, яких іще світ не бачив, — про це б уже давно всі знали. Й не про утиски на абстрактно-теоретичному рівні, а про конкретні факти, й велику кількість таких фактів. То де ж вони?

А відбувається одна очевидна річ: усі задавнені й дуже задавнені хвороби наших ЗМІ, зокрема нашого телебачення (а їх і справді «огласите весь списочек»), тепер складають і складають до течки з грифами «утиски свободи слова» та «цензура». Зовсім маленька спритність рук — зате який результат!

Заборона на критику Порошенка. Даруйте, а постійні — підкреслюю: постійні — матеріали про те, що боротьби з корупцією не ведеться, — це, перепрошую, що, як не критика? А не менш постійні матеріали про те, що реформи перетворилися на щось подібне до побудови комунізму – «колись там буде», — це що, як не критика? А численні матеріали про те, що на таку саму невизначено віддалену перспективу «десь там, за обріями» перетворюється євроінтеграція?

Перш ніж звинувачувати, варто було би щонайменше визначитися з поняттями. Якщо від критики влади ЗМІ аж гудуть, але при цьому критику Порошенка суворо заборонено, — що тоді таке критика Порошенка окремо від влади? Критикувати його за те, що він так досі й не визначився, який у нього колір волосся, й постає перед камерами то сивим, то брюнетом, то шатеном? Так, це подеколи виглядає комічно, але особисто я залюбки міг би це йому подарувати: це сьогодні — далеко не найголовніше.

Зрештою, за що критикували Януковича? За те, що він має таке прізвище, а чи за діяльність очолюваної ним влади в цілому?

А коли дуже шановне інтернет-видання (свідомо не наводитиму гіперпосилання) дає новину з заголовком про офшорний бізнес «друга Порошенка» — це що? Зауважте: імені самого героя публікації — офшорного бізнесмена — в заголовку не згадано, більшість читачів, задовольнившись черговим звинувачення на адресу президента, сам текст новини так і не розкриють. А коли інше, так само дуже шановане, інтернет-видання видає ту саму новину з заголовком про офшорний бізнес «партнера Порошенка», й самого бізнесмена в заголовку теж не названо, провину бізнесмена й тут повішено на Порошенка, — це теж ознака тотальної заборони на критику президента?

Зрештою, нещодавній «панамський скандал», коли Порошенка у ЗМІ як тільки не відмінювали. При цьому фактів корупції (не сумнівної етичності справи, а саме корупції) так і не було надано, але суспільство тепер переконане: Порошенко — корупціонер. Це — теж ознака тотального наступу на свободу слова?

Перш ніж вести мову про те, що критики Порошенка сьогодні менше, ніж було критики Януковича три-чотири роки тому, звернімо увагу: самого Порошенка в інформаційному потоці незрівнянно менше, ніж було Януковича. Сьогодні зовсім не дивиною є випуски новин, у яких узагалі немає жодної згадки про Порошенка. Він — непублічний, «ховається від народу»? Може бути — знову ж таки, ми маємо повсякчас тримати руку на пульсі. Але не можна не помітити: у ЗМІ різко зменшився паркет. Набагато менше стало штучних, незначущих інформаційних приводів для згадування президента. Пішло в минуле кімірсенівського штибу «керування на місцях» усім, чим тільки можна керувати. Як на мою думку, це нормально. Навіть добре. Бо свідчить: на відміну від Януковича, Ющенка, Тимошенко й Кучми, Порошенко позиціонує себе як функціонера, а не як «батька нації», без якого й жоден ранок не почнеться.

Чим отакі ток-шоу, а разом із ними, до речі, й чимало журналістських розслідувань, подібні до російської пропаганди? Головним застосовуваним методом — подавати один із можливих варіантів тлумачення подій як єдино можливий варіант. Один із імовірних сценаріїв розвитку ситуації — як єдино ймовірний і безальтернативний. Припущення — як доведені факти.

А взагалі ж... Звісно ж, не дай Боже, але стає дедалі менше сумнівів: якби, боронь Боже, Путіну вдалося поставити Україну під свій контроль, дуже й дуже багатьох «вічних революціонерів» та «переконаних демократів» — як із політичного, так і з суто медійного середовища — ми б побачили у вельми неочікуваних ролях. Як це давно вже сталося в самій Росії.