Пан президент Ізраїлю Реувен Рівлін у своєму виступі згадував про українців, які брали участь у вбивствах євреїв. Та дозвольте розповісти історію мого маленького містечка, яке стало свідком страшної трагедії в роки війни.

1973 року в Тель-Авіві вийшла друком збірка «Книга пам'яті Рава-Руської громади та її околиць». Упорядники книжки Я. Рубін та А. Рингель доклали чималих зусиль, щоби світ дізнався про життя євреїв Рави-Руської, про їхній побут і театр, про лідерів міста, політичні й молодіжні організації. До книжки увійшли також розділи, присвячені подіям Другої світової війни. «Холокост» та «Спогади мучеників» — розповіді тих кількох равчан-євреїв, які вижили в гетто і концтаборах.

Улітку 1941 року в місті нацисти створили концтабір «Фельдпост 08409», де перебувало 18 тисяч в'язнів. Свідок, медфельдшер П. І. Голубенко: «У Рава-Руському таборі військовополонені утримувалися в бараках, які взимку не опалювалися, німці спеціально відчиняли вікна. Їсти зовсім не давали, люди їли трупи. Розстрілювали і знущались, культивували епідемічні захворювання». Таким чином було знищено тисячі радянських полонених. Мимовільними свідками цих подій стали французькі та бельгійські військовополонені, яких навесні 1942 року почали привозити в Раву-Руську.

У матеріалах Нюрнберзького процесу є свідчення офіцера французької армії Поля Розера: «Перший ешелон французів, який прибув 14 квітня, замінив 400 російських військовополонених, які залишилися в живих. Росіяни йшли в колоні по п'ять осіб, тримаючись за руки. Вони були схожими на ходячі скелети. Їхні обличчя навіть не жовті, зелені, вони падали на ходу цілими рядами. Російських військовополонених ще живими кидали в загальну могилу. Перші дні ми ще бачили трупи у візках, але німецькому коменданту було не дуже приємно дивитися, як французькі солдати віддавали честь своїм загиблим російським товаришам, тому трупи почали прикривати брезентом». 1940 року нацисти, перемігши Францію, помістили в концтабори близько двох мільйонів її вояків. Проте навіть за колючим дротом французи чинили опір, саботували примусові роботи, втікали й приєднувалися до руху опору. Тому в березні 1942-го керівники Третього Рейху вирішують перевести втікачів до табору «Шталаг-325» у Раві-Руській, у зону, недосяжну для Червоного Хреста, щоби відірвати непокірних від рідної землі, від підтримки, — туди, де ніхто не знає французької й не прийде на допомогу.

Уже 13 квітня перший ешелон із двома тисячами французів, запакованих у товарні вагони, прибуває в місто. Їх розміщують поряд із радянськими полоненими — для «наочної науки». Навряд чи німці розраховували, що саме через французів світ дізнається про їхнє людожерське ставлення до радянських людей, що про равський «Штадлаг» дізнається Захід і Вінстон Черчилль у радіопромові в червні 1942-го скаже про нього: «табір краплі води й повільної смерті». У перші ж дні комендант табору капітан Фурн'є, німець із французьким корінням, цинічно пояснив ув'язненим: «Ви приїхали сюди, щоби померти. У нас є великий цвинтар, місця там вистачить усім».

У 1959 році П'єр Гаскар пише сценарій до фільму жахів «Очі без обличчя», який сучасні історики кіно відносять до класики жанру. Він один із небагатьох, хто вижив у цьому жахливому концтаборі. «Ті, що з Рави-Руської» — так пізніше називатимуть людей, яким судилося пережити полон. П'єр Гаскар двічі втікав із неволі, не раз його було покарано, але він вижив. Вижив, аби розповісти про злочини нацистів у Раві-Руській, про те, як французів змушували вивозити з гетто тіла закатованих євреїв, про те, як мордували радянських солдатів, про ціну дружби і про мужність українців, котрі, ризикуючи життям, допомагали іноземцям вижити. За повість «Час мертвих», у якій ішлося про концтабір «Штадлаг 325», він був удостоєний Гонкурівської премії.

Під час окупації кожен — незалежно від національності, віросповідання чи партійності — міг загинути будь-якої миті. Поляків нищили за те, що вони були поляками, українців —  за те, що українці, євреїв — бо євреї. Не треба було бути ані комісаром, ані комуністом, щоб отримати кулю; людей убивали для плану, грабунку, розваги. У ці страшні роки в Раві-Руській було вбито й закатовано в десять разів більше людей, ніж усе населення міста. Після війни залишився тільки один із десяти містян. Я народилася й виросла в Раві-Руській. Щороку до меморіалу французьких поховань приїздять діти й онуки військовополонених. У 2013 році залишилося тільки двоє живих, «тих, що з Рави-Руської».

Біля меморіалу, пам'яті збираються діти і внуки закатованих євреїв. У 2015 на відкритті була єдина жінка, яка чудом змогла тоді вижити. Батьків розстріляли, а її врятували українці - сусіди. Ці люди через все своє життя пронесли жахіття війни, вони не можуть стримати сліз, розповідаючи про тих, хто назавжди залишився тут лежати. Вони дякують Богу і людям, які їх врятували.

Спільна трагедія об’єднує людей, народи, нації, не забуваймо про минуле, будуймо разом майбутнє. Помолімося разом за упокій душ жертв цього страшного злочину. Не біймося відверто, правдиво говорити один з одним і робити все від нас залежне, щоб подібне не повторилося. Ніде і ні з ким, ніколи.