Дмитро Анопченко: «Не пригадаю жодного випадку, щоб від Сергія Льовочкіна надходили хоч якісь побажання»

Дмитро Анопченко: «Не пригадаю жодного випадку, щоб від Сергія Льовочкіна надходили хоч якісь побажання»

5 Серпня 2016
6877

Дмитро Анопченко: «Не пригадаю жодного випадку, щоб від Сергія Льовочкіна надходили хоч якісь побажання»

6877
Ведучий тижневика «Подробиці тижня» на «Інтері» пояснив «Детектору медіа» своє рішення піти з програми
Дмитро Анопченко: «Не пригадаю жодного випадку, щоб від Сергія Льовочкіна надходили хоч якісь побажання»
Дмитро Анопченко: «Не пригадаю жодного випадку, щоб від Сергія Льовочкіна надходили хоч якісь побажання»

Дмитро Анопченко працює в медіа з 19 років. Був власним кореспондентом Нового каналу, ведучим на каналі К1, де вів новини з Ганною Гомонай, спеціальним кореспондентом «Інтера» у Британії, був ведучим ранкових, а потім вечірніх новин на «Інтері», п’ять із половиною років пропрацював спецкореспондентом у США, а останні два з половиною роки вів в Україні тижневик «Подробиці тижня», де замінив Євгена Кисельова. «Для мене це був шалений час», — каже Дмитро.

«Хтось прийде після мене, і програма не буде кращою чи гіршою, вона буде іншою», — відповідає Дмитро на запитання, чи знає він, хто вестиме тижневик замість нього. Наразі сам Дмитро отримав від «Інтера» пропозицію очолити інформаційне бюро в США і сприйняв її позитивно, оскільки вважає, що саме там у період американських президентських виборів зможе бути найбільш корисним каналу. І на відміну від попередніх років, тепер це не будуть прості стендапи в новинах: плануються прямі включення кореспондента та гостей зі студії, яку канал орендуватиме в США.

За словами Дмитра, він відчуває, що, працюючи в Україні, міг би зробити й більше, навіть докоряє собі за те, що не запустив ще паралельно якийсь хардток, яких небагато на українському телебаченні. «Ми обговорювали такі проекти, але коли починаєш занурюватися в роботу, то іноді просто не бачиш більше, ніж твоя програма», — зазначає він. І зізнається: все більше розчаровується в професії.

«На жаль, я мав привід для роздумів, чи не піти взагалі з журналістики, адже ми втрачаємо її як професію, ми втрачаємо командність. Прийшло фейсбучне покоління, коли люди яскраво пишуть у Facebook і через це вважають, що можуть бути хорошими редакторами. Але це не так. Круто писати самому і вміти переписувати інших, вміти налагодити роботу; відповідати не тільки за себе, але й за інших — це абсолютно різні речі. У мене бували моменти, за які мені соромно до безтями, коли гості приходили й чекали по 20 хвилин у студії — і все тільки тому, що якась служба не спрацювала. І все тому що в певні моменти ми все більше і більше втрачали відчуття командності. Найчорніший день у житті за останні роки? Ефір, коли “швидка” стояла під дверима моєї студії і під час підводок я виходив, щоб вони мені зробили укол, і потім повертався, робив веселе обличчя та продовжував працювати», — каже Дмитро Анопченко й додає: «Але й драйву від роботи за ці два з половиною роки було так багато!»

– Дмитре, рішення піти з програми «Подробиці тижня» було вашим? Чи стався якийсь конфлікт із керівництвом НІСу?

– Це було моє особисте рішення, яке давно назріло. Жодних конфліктів. Просто дуже сильна фізична втома, сильне розчарування в професії в цілому. Але що стосується команди, з якою я працював, то вона одна з найкращих чи навіть найкраща в моєму житті. Коли я вперше сказав, що хочу поїхати, колеги здивувалися: «Діма, чого тобі не вистачає? У тебе найбільша свобода серед ведучих, можливість спілкуватися з першими особами і не тільки нашої країни»... І справді, остання серія моїх інтерв’ю, починаючи з генсека НАТО і закінчуючи прем’єр-міністром і Президентом України... Все було добре, але іноді треба йти далі.

Америка — це другий шанс. Від нас пішов Тихон Дзядко, який працював власкором у США. Колишній заступник головреда каналу «Дождь», людина з бездоганною репутацією, тепер він працюватиме в Нью-Йорку. А «Інтеру» був потрібен сильний журналіст в Америці, адже канал думає над розширенням своєї присутності у США.

– Тобто нинішній кореспондентський пункт розширять?

– Коли я тільки починав працювати, «Інтер» був єдиним українським каналом, який мав бюро у США. Був ще «Укрінформ», але радше як друг, аніж як конкурент. Тепер ми маємо там «1+1», «Україну», кореспондентку, яка працює одночасно на ICTV та «Голос Америки». Фізично конкуренція велика, «Інтер» втрачає позиції. Тому наш корпункт хочуть перетворити на повноцінне інформаційне бюро. Ми думаємо над тим, щоб орендувати американську студію і повноцінно включатись в ефіри з гостями. Це вже не стислий кореспондентський стендап, а можливість бути співведучим, створити рівноцінний майданчик.

Наразі буду тільки я й оператор, можливо, згодом групу розширять. Ми думаємо про технічне переоснащення, плануємо підписати прямі договори з американськими телекомпаніями.

– Ви задоволені поверненням на посаду спецкореспондента каналу в США?

– Це ситуація win-win: я дуже по-людськи прив’язався до цієї роботи, бо коли я прийшов в 2000-х, ми все робили з чистого аркуша. Це спочатку був інший канал, К1, але фізично навіть режисерська команда лишилася з того часу. Ми є більш ніж колегами, ми є друзями.

До речі, коли я прийшов на канал К1, ми разом із Ганною Гомонай вели новини…

– Тепер Ганна Гомонай разом із чоловіком Андрієм Шевченком у Канаді…

– Так, я буду по сусідству (сміється. — ДМ). Ми одразу списалися, мрію поїхати в Канаду, побачити їх, бо скучаю шалено.

– Чи відомо, хто вестиме «Подробиці тижня» замість вас?

– Це питання відкрите, є ще місяць. Відверто кажучи, зараз немає кандидатур, які б обговорювалися.

– Програма вже пішла на канікули?

– На щастя, так. Я довів її до кінця сезону. Програма зміниться, я готовий до цього. Це, по суті, був мій авторський проект, хоча ми його так не позиціювали, не писали в програмі «Подробиці тижня з Дмитром Анопченком». Але фактично це була програма, в якій я робив абсолютно все: придумував формат рубрик і анонсів — наприклад, коли влітку до нас перестали ходити гості, я придумав розмовляти з ними на вулиці, під час прогулянки. Тобто я не обмежувався лише підводками чи веденням програми. Крім того, я вичитував політику і міжнародку як редактор.

Іншими словами, я був ведучим, який, по суті, виступав керівником програми. Ми разом із редакцією вибудовували верстку, придумували політичні сюжети. А з нашим парламентським кореспондентом Катею Лисенко ми просиджували по кілька годин по суботах — креативили, як нестандартно показати політику. Адже на нашу політику і політиків часто неможливо дивитися серйозно — от ми й намагалися подавати її смішно, навіть стьобно, цікаво і зовсім інакше, ніж усі.

Для мене це був шалений час. Але хтось інший прийде замість мене, і програма не стане кращою чи гіршою, вона просто буде іншою.

– А хто обирав теми програми?

– У неділю ми проводили програму, в понеділок — єдиний вихідний. І вже у вівторок треба було починати генерувати теми та запускати сюжети. А в четвер, коли йшла друга планірка, в нас усе могло змінитися, адже в країні такі події, що пріоритети змінювалися миттєво. Дуже часто зміни відбувалися просто в суботу. Наприклад, ніхто не міг передбачити теракту в Ніцці, й нам довелося відправляти туди кореспондента. Так само ніхто не міг передбачити заколоту в Туреччині, й ми вимушені були відправити журналіста в Стамбул. Але реально було дуже цікаво.

– Хто вирішував, яких гостей запрошувати?

– Це питання вирішувалося на редакційних планірках. Із гостями дуже складно влітку, о 20:00 в неділю заманити когось живцем на прямий ефір було дуже складно. Тому, як я вже згадував, я знайшов формат (ми так попрацювали півтора місяця), коли їхав до когось — і ми гуляли й розмовляли. Приміром, із міністром Клімкіним гуляли в садку МЗС, із прем’єр-міністром Гройсманом — внутрішнім двориком Кабміну. Частину інтерв’ю ми давали у випуск, а потім повну версію — після програми. І це мало шалені рейтинги. Вперше люди побачили іншого Гройсмана, тому що коли не сидиш чи стоїш, а гуляєш із людиною, підсвідомо підбираєш зовсім інші слова, навіть інший тон. Дуже щасливий, що останнє інтерв’ю перед від’їздом Джеффрі Пайєт дав мені. Ми прогулялися Майданом, це була остання програма в сезоні, й узагалі остання моя програма в «Подробицях тижня». Ми поговорили про його особисті спогади про Майдан, про Вікторію Нуланд, яка разом із ним роздавала печиво протестувальникам і навіть «Беркуту», про його враження. Він мені сказав: «Я цього ніколи не забуду, я не сльозлива людина, але коли приходжу сюди й думаю про розстріли, в мене сльози на очах». Дуже людяне вийшло інтерв’ю.

– Чи розділені редакції «Подробиць тижня» і «Подробиць»? Чи журналісти працюють на обидві програми? Скільки людей готує програму?

– Колись існувала структура з окремими журналістами «Подробиць тижня» і новин. Тепер так не виходить. Іноді це плюс, іноді мінус. Деколи не вистачало людини, яка би працювала тільки на «Подробицях тижня». Але якщо говорити про парламентський тиждень, то сюжет про це не можна починати робити в п’ятницю. Це повинен бути парламентський кореспондент, який із понеділка на погоджувальній і потім щодня на всіх засіданнях, знає всі репліки, знає, стосовно чого були скандали. Іноді ми дуже сильно сперечалися з керівництвом, чи потрібна нам власна редакція. Але поки маємо «змішану» команду.

– Скільки людей виробляло «Подробиці тижня»?

– Редакторська група, ведучий, два продюсери, режисер, головний оператор проекту і щонайменше 5–7 журналістів. Тобто щонайменше 15 людей — це кістяк, який працював на «Подробиці тижня».

– Чи втручалися у виробництво програми власники, зокрема Сергій Льовочкін?

– Мені це питання колись ставили, і я віджартовувався. Є цілком щира історія, коли мій друг, помічник нардепа, сказав, що його шеф по моїх підводках і по тому, які питання — гострі / негострі — я ставлю гостям, судить про позицію власників. Це дуже смішно. Сергія Льовочкіна я бачив три-чотири рази за життя. Він знає, що я ведучий каналу, я знаю, що він акціонер мого каналу. Зустрілися, поговорили. Двічі я писав із ним інтерв’ю. Раз зустрілися в Давосі, потиснули один одному руки: «Все нормально, все окей?» За два з половиною роки я не пригадаю жодного випадку, щоб від Сергія Льовочкіна надходили хоч якісь побажання.

– Чи подобається вам верстка програми? Деякі експерти кажуть, що вона схожа на кліп.

– Ми намагалися робити зовсім іншу програму. Коли я прийшов, уже був студентський Майдан. Було вже неможливо робити програму, як колись: коли ти просто розповідаєш, що було в понеділок, вівторок, середу і так далі. Ми були вимушені перейти до формату «тут і зараз», робити практично live. У мене було багато екранів, на кожному — своя картинка, той самий Андрій Цаплієнко просто в прямому ефірі виходив на Майдан і показував, що відбувається. Потім було повернення (і моє, й команди) в ефір після Майдану, потім почалася війна. Включення з фронту й коментарі експертів, які пояснювали ситуацію на фронті, займали велику частину часу. Обставини нас змусили змінити формат таким чином, щоб це було інтерактивне шоу, коли глядачі бачать події разом із нами. Цей формат лишився. Мені було цікаво працювати в ньому, бо мав можливість поговорити живцем із гостями чи кореспондентами. Наприклад, коли на набережній у Ніцці через кілька днів після терактів стояв наш кореспондент і бачив, заспокоїлися там люди чи ні, забулась трагедія чи люди й досі несуть квіти.

– Чи правда, що в журналістів на каналі низькі зарплати?

– Так. Це величезна проблема, коли ми часто втрачаємо людей через низьку оплату праці. Не можу назвати цифри, не впевнений, чи це етично.

– «Інтеру» часто закидають, що ви постійно піарите «Опозиційний блок». Ви з цим згодні?

– Я можу відповідати лише за свою програму. В мене не було жодного випуску, де серед політиків був тільки «Опозиційний блок». Я пам’ятаю, коли ми говорили про політичні підсумки сезону, в нас був коментар БПП, включилася Юлія Володимирівна (Тимошенко. — Ред.), був коментар Бойка, ще якісь гості. Я не можу говорити за весь канал, але мені не соромно за жоден свій ефір. Баланс був завжди.

– Які випуски програми були найбільш рейтинговими?

Це були програми, коли в країні щось відбувалося. Завдяки формату «тут і зараз», незважаючи на півторагодинний ефір і, здавалося б, неповороткість тижневика, ми мали можливість включати кореспондентів із місця подій — з фронту або з-за кордону — й бачити, що відбувається саме в ці хвилини. Це завжди був сплеск глядацького інтересу. Хоча останнім часом рейтинги були рівні. Я не пам’ятаю якихось провалів чи фантастичних сплесків.

– Ви аналізували рейтинги після кожного випуску?

Я — фанат рейтингів, і дуже здавна. Я аналізую рейтинги щохвилинно, як вони коливаються, співвідношу це з програмою. Дивлюся, які сюжети були на інших каналах, хто з нашої аудиторії йде від нас під час реклами й потім повертається. Наприклад, було цікаво, що в нас дуже відрізняється аудиторія першої і другої частини тижневика. З 20:00 до 20:45 до нас більше приходили жінки: вони дивилися серіал, який був у передпраймі, й залишалися на нашу програму, також приходило ядро, яке дивиться «Подробиці тижня». А після перегляду першої частини вони вирішували, що вже переглянули всі новини, і йшли. А на 21:00 до нас приходила чоловіча аудиторія. Тому на першу частину ми ставили більше соціальної тематики, а на другу — політичної. Я намагався, щоб ми закінчували першу годину якимось розслідуванням або ексклюзивом: тоді аудиторія, яка йшла під час реклами на «ТСН. Тиждень», переходила до нас. Коли люди йшли до нас, то я намагався, щоб вони досиділи до кінця години, до нашої реклами. Ми спеціально підверстували щось ексклюзивне, про що не говорили на «1+1». Міжнародку виносили на 21:00, там була інша аудиторія, й ці сюжети теж добре дивилися.

– Чи цензуруються у вас сюжети про зону АТО?

Я розумію, чому це питання виникає, й розумію, що ми маємо бути ще більш обережними з сюжетами з зони АТО. Я щасливий, що в нас у зоні АТО працюють такі журналісти, як Ірина Баглай, яка там із першого дня і яка більше думає про те, щоб нікого не підвести, ніж наша редакція разом узята. У мене є принцип: довіряти кореспондентам. Я сам починав як кореспондент, у мене це в крові, іноді навіть ображався, коли я щось передавав із місця події, а мені редактори казали: «Зачекай, в “Інтерфаксі” написано інше, може, ми тобі текст переправимо?» Але ж я на місці, бачу подію власними очима, хочу, щоб ви мені довіряли. Я відповідаю за кожне своє слово: штрафуйте мене, звільняйте, але я тут, я це бачу.

Так само я ставився до кореспондентів «Подробиць тижня». Якщо у нас є Іра в зоні АТО, то я знав, що ми можемо їй повністю довіряти. І я знав, що якщо вона зробила якісь помітки в своєму матеріалі (замилити обличчя або щось не показувати), то ми це зробимо. А загалом наша знімальна група перед перегоном робила передмонтаж і могла сама видалити якісь кадри, які монтажер через розхлябаність міг вставити. Тобто це не питання цензури з боку редакції — це радше питання відповідальності самого журналіста, який там, на місці.

– На вашу думку, чи може бути журналіст одночасно і громадським активістом? Чи є різниця між журналістом і блогером?

– Це завжди для мене питання: чи маю я право як ведучий оприлюднювати свою власну думку? Мені колись давно влетіло від найвищого керівництва (попередньої команди) за пост у Фейсбуку. Якщо ви помітили, то я після того, як щось писав у Фейсбуку, ставив помітку «для себе», або для 3–5 найкращих друзів. Тому для мене й питання з громадською активністю дуже складне. Якщо ти ведучий, то чи можна афішувати політичні погляди?

Колись у Нью-Йорку я робив інтерв’ю й написав, що мій герой — «колишній одесит». Він ображено подзвонив, сказав: колишніх одеситів не буває. Так само й політики, які працювали в медіа, думаю, назавжди залишаються журналістами. Бо вони не просто дивляться телевізор, а мимоволі аналізують, дивляться на подію й думають, як це зняти. Це вже в крові, ніяка зміна запису в трудовій цього не змінить.

Ким би ви були, якби пішли з журналістики?

– Я думав про це. Пішов би в якусь міжнародну організацію, щоб бути дотичним до України. Мені в багатьох країнах кажуть, що є величезний попит на людей, які добре знають Україну. Знають мову, людей, ситуацію, яку оцінюю не за публікаціями у The Washington Post. Був би щасливий, якби міг робити щось корисне для України.

– Минулого тижня Катерина Горчинська написала в The Guardian статтю про те, що в Україні погіршилася ситуація зі свободою слова. На вашу думку, погіршилася?

– Я би так не сказав. Розумію, що, можливо, на такий висновок вплинули останні події, зокрема й трагічні з Шереметом. Я не бачу, щоб влада когось утискала. Я працював при Кучмі, Ющенку (зі злетом, а потім падінням стандартів журналістики), всі ми пам’ятаємо сумні часи Януковича... Я зараз бачу, як працює команда Порошенка, відчуваю різницю — й не можу стверджувати, що, мовляв, стало гірше зі свободою слова. Немає цього! Навпаки, такими заявами ми можемо завдати собі шкоди. З одного боку, ми волаємо про підтримку України, вона нам потрібна, а з іншого боку, ті, хто намагається нам допомагати, кажуть: «Як же, у вас же проблеми зі свободою слова?».

– Яку роль відігравав у підготовці «Подробиць тижня» Ігор Шувалов, чи втручався він у виробництво?

Слово «втручався» — це точно не про нього. Ігор надзвичайно цікава й енциклопедично освічена людина. Він міг іноді дати пораду, яка дозволяла мені перебудувати розмову або верстку. В нього іноді погляд ширший, ніж у всієї нашої редакції. За 2,5 роки в мене не було жодного епізоду, який я міг би розцінити як втручання. За 2,5 роки моєї роботи не пам’ятаю жодного епізоду, коли мені довелося з ним жорстко сперечатися або щось відстоювати. Радше Ігор радить, і мені особисто було дуже комфортно з ним працювати.

– Наскільки правдива інформація, що редактори «Інтера» звітували перед органами держбезпеки так званої ДНР? Чи помічали ви щось подібне під час роботи в тижневику?

– Хочу внести ясність: оскільки це питання стосується програми, ведучим якої я був два з половиною роки, то, звісно, я можу говорити лише про свій проект «Подробиці тижня».

Перше. Ви давно робите моніторинги — візьміть розшифровки ефірів тижневика за весь час, що я працював на проекті. Відкрийте мої студійні підводки, відкрийте сюжети — вони є на сайті. Кожен без винятку. Коли йдеться про Донбас — там чітко розставлені акценти, там чорне відверто називають чорним, а біле — білим. Робота наших воєнкорів — того ж Роми Бочкали — завжди була чесною, сюжети — виваженими і проукраїнськими. До них ніколи й ні в кого не було не просто претензій, а найменших запитань. Тому про що хтось міг звітувати — тим більше бойовикам?

Друге. Коли в пресі або соцмережах зараз пишуть словосполучення «редактори “Інтера”» і згадують такого собі Муравйова, то Муравйов не має й ніколи не мав жодного стосунку до програми. Не просто не був «редактором» — він навіть ніколи тут не працював. Як він у принципі міг про щось «звітувати», коли він ніколи не був частиною «Подробиць тижня»?

Мені самому стало цікаво, коли все це з'явилося. Зробимо простий фактчек. В уривку, який ви, зокрема, опублікували, йдеться про — цитую — «адське покарання Романа Бочкали», якого начебто «заслали в новини». Рома як був, так і залишається найсильнішим спецкором «Подробиць тижня», як був, так і є у штаті підсумкової програми. Весь цей час у ній виходили його сюжети — круті, до речі, сюжети. Тобто все це могла писати хіба що людина, яка взагалі «не в курсі» чи просто «чула дзвін». Якщо взагалі писала.

Весь цей «пакет документів» повністю виклали в інтернеті, я лише частину паперів переглянув — і як на мене, то там і компіляція, і відвертий фейк, і папери, які ніколи би ні в яку «ДНР» не потрапили. Чого тільки варте офіційне листування телеканалів із… СБУ! Яким дивом, скажіть, його могли отримати бойовики? Я не прихильник конспірології, але щодо всього цього виникає стільки запитань…

Там у «пакеті», зокрема, картки акредитації журналістів різних українських телеканалів. Так, це не таємниця: топові українські медіа були змушені акредитовувати свої знімальні групи у бойовиків. Просто щоби зберегти життя журналістів, які розповідали, як живуть українці на «тому боці», що з ними. Що тепер — на всіх них тепер теж почнуть тиснути? Звинувачувати, що, мовляв, «не патріоти», «запроданці», як було під час недавньої історії з «Миротворцем»? Знаєте, що після цього скандалу західні кореспонденти — ті самі американці — тепер просто не хочуть їхати на зйомки в Україну? Вони мені про це відверто казали. Вам не дивно, що «фронтменами» нової історії знову стали люди й ресурси, які нещодавно так само атакували ЗМІ та журналістів, які працюють та працювали у зоні АТО? Вам не дивно, що перші коментарі щодо цього «листування» — знову від людей, які краще би про розслідування загибелі Павла Шеремета доповідали, де поки немає жодних зрушень… Вибачте за емоційність, але мені просто здається, що цією історією намагаються відволікти увагу від чогось куди більш значущого.

А «Подробиці тижня» не просто нікому не звітували… Одного тільки факту, що наш ефір місяцями постійно глушили і, вірогідно, робили це якраз із «тієї сторони конфлікту», — хоч винуватців силовики й досі не знайшли — достатньо, щоби це зрозуміти.

Фото — Олексій Темченко

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
6877
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду