Останніми днями в українських соцмережах серед усього іншого активно обговорювали напад на відомого російського блогера Рустема Адагамова. Власне, нічого кривавого за словом «напад» у даному випадку не стоїть: Адагамова облили кефіром і дали йому кілька стусанів, про що він зі своєрідним гумором написав, що «сміявся» і що могли, мовляв, і ножа в печінку встромити, а так усе окей. Тим не менше, напад є напад.

Адагамов прилетів до Києва на зустріч, скажімо так, із шанувальниками — й потрапив «під роздачу» одразу після неї. Відповідальна сила не ховалася: це неформальна радикальна організація С14, що виросла з «бойового молодіжного крила» ВО «Свобода» й для посполитих воліє подавати розшифровку своєї назви як «Січ». Недоброзичливці, втім, пов’язують цифру «14» зі знаменитим гаслом американського неонациста Девіда Лейна (вона також є складовою відомого «коду розпізнавання 14/88).

Формальною підставою стали антиукраїнські, на думку С14, виступи Адагамова, починаючи з самісінького Євромайдану. Окреме обурення багатьох патріотів, судячи з соцмереж, викликало те, що «перевертень» розгулював по українській столиці у вишиванці. Насправді перед тим росіянин, власне, відвідував Марш вишиванок, із якого робив фоторепортаж.

У Фейсбуку, як найбільш політизованій українській соцмережі, здійнялася бурхлива дискусія, чи справді варто вважати північного гостя ворогом України та агентом Москви. Адже його антипутінські дописи й виступи, приміром, теж добре відомі. Й у самій РФ він вважається практично «национал-предателем». Утім, той, хто стежить за творчістю даного персонажа, зрозуміє цю начебто суперечність без особливих зусиль.

Річ у тім, що Адагамов, судячи з усього, належить до тих ліберально налаштованих росіян, які всіляко схвалювали українську революцію, доки вона носила мирний характер і (на їхню думку) винятково мирним шляхом могла привести до ліквідації корумпованого владного режиму та прискореного ривка до Європи. Ще як мінімум з Помаранчевої революції 2004 року чимало російських інтелектуалів поділяли приємну ілюзію не лише про можливість такого шляху, але й про те, що подібний прогрес в Україні чомусь неминуче потягне й аналогічні зміни у їхній рідній Федерації.

Прекраснодушні ілюзії, як відомо, розвіялися з димом запалених шин у центрі Києва, а потім були втоптані в землю вибухами «Градів» на сході Донбасу. Розчарування було великим, до того ж воно наклалося на типово ліберальну та інтелігентську нелюбов до насильства… З розчарування виросла й відраза, у випадку того ж Адагамова, ніде правди діти, подекуди далека від коректності у формулюваннях (особливо як для іноземця). Так чи інакше, в підсумку Адагамов днями постраждав не за українофобські, а за ліберальні погляди.

Другою темою став гей-прайд, який його організатори воліють називати «Маршем рівності» і який наче має відбутися в Києві 12 червня. Тут насильства ще не відбулося, але скандал уже є. Поштовх до нього дала інша ультраправа організація — «Добровольчий рух ОУН», відгалуження, кероване скандально відомим активістом Миколою Коханівським. Організація розповсюдила витриманий у різких тонах та сповнений біблійних ремінісценцій заклик завадити «маршу», анонсувавши в тому і власну активну участь.

«Ні, ми не будемо спокійно дивитись, як країну, за яку ми віддавали свою кров на численних фронтах, підлими методами гібридної війни руйнують з тилу в мирній столиці <…> Батальйон ОУН не дасть змішати українців з гумусом», — пафосно пообіцяли радикали.

Клікніть для збільшення

«Якщо коротко, то 12 червня в Києві буде кривава каша», — прокоментував це на своїй сторінці блогер Артем Скоропадський, який продовжує називати себе речником «Правого сектору» попри фактичну дисперсію цієї організації. Ці слова й збурили скандал.

Цікаво, що низка інших правих дистанціювалася від подібних ініціатив. «Нехай марширують собі на здоров’я», — резюмував у своїй відозві нещодавно створений радикальний рух «Новий вогонь», чий лідер, відомий блогер і ветеран АТО Дмитро Різниченко, того ж дня бурхливо вітав акцію проти Адагамова.

Клікніть для збільшення

Понад те, у геїв навіть знайшлися потенційні захисники. «Ви обіцяєте “криваву кашу” гей-параду в Києві? Я, мабуть, прийду на цей парад. <…> Кривава каша працює у дві сторони, вам ще лише належить це дізнатись.

Я не гей. Я щасливий у шлюбі… Щодо геїв я сповідую індиферентність. Просто тому, що я пам’ятаю, як нас місили за прапори України під маріупольським ГУВС. Як мене місили за тризуб на передпліччі. Якщо ваша енергія шукає виходу — велкам під Маріуполь. Через військкомат», — написав блогер Ярослав Матюшин, зібравши під цим постом за 9 годин 2,4 тис. лайків.

«Я візьму свої рукавички й кастет», — додав він.

Між тим, «захисники традиційних цінностей», що традиційно чинять насильство проти секс-меншин (адже ця історія почалася далеко не вчора), не приховують, що виступають у першу чергу проти все тієї ж «зарази лібералізму». «Заява Батальйону ОУН Коханівського — захист від агресії педерастії. Дуже європейська і демократична заява — екстремістська меншість повинна бути усунута із публічного простору і відкинуті їх політичні домагання змінити під себе закони… Кияни будуть виходити проти екстремістів», — пише ще один блогер, давній активіст ВО «Свобода» і, між іншим, фаховий політолог Юрій Ноєвий. До інциденту з Адагамовим він теж поставився украй схвально.

Одним словом, пошук внутрішнього ворога в Україні в умовах війни, схоже, дедалі частіше скочується в агресію радикалів, гостро розчарованих «поступальним рухом реформ» (чи, на думку інших, їх відсутністю), і так званими лібералами (з яких, утім, далеко не всі ідентифікують себе саме так). Прийоми тут геть не нові, вони нараховують не менше покоління й походять від тих-таки «сафарі» на ліваків, геїв та футбольних фанатів. Але тепер нерідко місце всіх цих останніх посідають умовні «ліберасти», котрі, як сказав колись мені один із перелічених вище радикальних активістів, шкодять завершенню Революції вже тим, що «бояться, аби чого не вийшло».

Між тим, поклавши руку на серце, треба визнати, що скинення режиму Януковича, яким так пишаються і яке приписують собі радикали, не відбулось би, якби за сотнями останніх не стояли десятки й сотні тисяч людей із куди менш радикальними переконаннями — зокрема й ліберальними. А головне — що подібна «боротьба з внутрішнім ворогом» навряд чи заподіє нашому реальному спільному ворогу щось інше, крім купки приємних емоцій…

Заглавне фото - focus.ua