Для телерадіоведучого Андрія Куликова «Громадське радіо» залишається пріоритетом серед усіх інших проектів. Віднедавна Андрія обрано головою правління ГР, але найважливішою, за його словами, є не ця посада, а робота з колегами. Андрій остаточно вирішив залишити роботу телеведучого на ICTV й повністю присвятити себе «Громадському радіо».

За два з половиною роки діяльності «Громадське радіо» зросло й кількісно, і якісно; навіть має дочірню структуру — Підприємство громадської організації ТРК (ПГО ТРК) «Громадське радіо». Нагадаємо, перша програма «Громадського радіо» вийшла до Дня Незалежності 2013 року. За півроку свого становлення «Громадське радіо» мало 15 осіб штатних і позаштатних працівників, мільйон гривень фінансування, 500 тисяч слухачів тільки на платформі Soundcloud, десятки подкастів українською, російською, англійською, французькою та польською мовами тощо. «Я знав, що ця справа буде успішною, але не уявляв, що вона може бути успішна в такому масштабі», — каже голова правління. Тепер ГР має цілодобовий ефір, свої частоти, передавачі, 44 працівника, 25 проектів. «Ми повноцінний мовник, але хочемо більшого», — зізнається Андрій Куликов. Зокрема, команда ГР хоче долучитися до створення суспільного мовлення в Україні, приміром, готові взяти на себе один із трьох каналів суспільного радіо.

Найголовніше, чого вдалося досягти з моменту створення, за словами Куликова, — це досягнення порозуміння в колективі. «Громадське радіо» не має постійного фінансування. Всі матеріали випускаються грантовим коштом та на пожертви слухачів. Стосовно конфлікту між «Громадським телебаченням» і Романом Скрипіним Андрій Куликов впевнений: його таки треба було виносити в публічну площину. «Думаю, цей скандал має вдарити по ГО, але не так сильно, як якби вони до кінця про це мовчали», — переконаний він.

Чесність, точність, неупередженість, небайдужість — саме ці принципи, які Андрій колись написав для програми «Вікна. Новини», коли їх іще робив «Інтерньюз», якнайкраще підходять для «Громадського радіо».

Про розширення географії мовлення ГР, пошук коштів, належність логотипу, власні поїздки на тимчасово окуповані території та про багато іншого — в нашому інтерв’ю.

«Громадське радіо»: від студії-виробника — до повноцінного радіомовника

– Андрію, 14 вересня 2015 року ГО «Громадське радіо» обрала вас новим головою правління. Водночас ви залишаєтеся телеведучим на каналі ICTV, радіоведучим на «Радіо Ера» та «Громадському радіо», крім того є членом інших громадських організацій. Яка з цих діяльностей є для вас пріоритетнішою? Чому? А якщо простіше: скільки годин на добу ви витрачаєте на ГР і на все інше?

– Практично по кілька годин щодня приділяю «Громадському радіо», особливо в січні, коли не було телевізійних випусків «Свободи слова».

Звісно, пріоритетом для мене є «Громадське радіо». Не функції голови правління, хоча це теж треба виконувати, а щоденна (коли вдається, а вдається, на жаль, не завжди) робота з колегами, робота разом і поруч. Іноді навіть доводиться виконувати функції гостьового редактора, комусь дзвонити, якщо щось трапилося під час ефіру.

Моя мета насправді така, щоби, згідно з домовленістю на ICTV, вже з літа повністю перейти на «Громадське радіо» як на основну роботу, залишивши при цьому участь в інших радіопроектах. Якщо я, коли перейду вже повністю на «Громадське радіо», буду там робити й авторські програми, тоді, можливо, не робитиму їх на інших радіостанціях.

– Тобто ви швидко трансформуєтеся? Немає такого, що я — голова правління і ведучий, а все решта мене не обходить?

– Намагаюся, це не завжди вдається, особливо на прямоефірній програмі «Громадська хвиля», на якій у нас працює лише двоє людей. Звісно, нам дуже допомагають звукорежисери «Українського радіо», за що ми їм дуже вдячні.

– З чим було пов’язане переобрання голови правління ГО «Громадського радіо»? З розширенням діяльності і створенням Підприємства громадської організації ТРК (ПГО ТРК)? Олександр Бузюк, який раніше був головою правління ГО, став директором ТРК «Громадське радіо» — дочірньої структури однойменної громадської організації, на яку наразі оформлено ліцензії на мовлення «Громадського радіо».

– Олександр певний час одночасно очолював і ГО, й ПГО ТРК, й виходило так, що він мав візувати власні підписи. Це щонайменше дивно, крім того, йому доводилося забагато працювати. Тому ми всі прийняли таке рішення. Зі створенням ПГО ТРК «Громадське радіо», звісно, діяльність трохи розширилася.

– Чи створюватимете ви філії в регіонах?

– Ми деякий час обговорювали це питання, і напевне до нього ще раз повернемося. Коли ми починали мовлення на Донбас, то організаційно і структурно були не дуже до нього готовій, й це, до речі, моя провина. Ідеологічно (не в політичному сенсі, а в сенсі радіоідеології) ми були готові, але налагодити нормальний виробничий процес — це інша справа. Ми підійшли з загальним розумінням, я склав план, орієнтовну програму. Ми розпочали мовлення й дорогою набирали обертів.

Певен, що якщо ми вирішимо організовувати філії, то ми це зробимо, але наразі в нас ще бракує й сил, і знання ситуації на місцях. Це авантюра — відкривати філії, ретельно всього не вивчивши. Хоча ми думаємо, що нам тепер обов’язково потрібен корпункт на Донбасі. Й ми його відкриємо найближчим часом, можливо, в Краматорську, щойно знайдемо гроші на оренду приміщення. Там працюватимемо вахтовим методом — хтось поїде на тиждень, хтось на два.

– Не будете шукати там, на місці, колег для роботи?

– В нас там є колеги, але, скажімо, зараз Донецька обласна філія НТКУ фактично розміщується в кількох містах, у тому числі Маріуполі та Краматорську. Ми там нещодавно були, зустрічалися з колегами, й у мене склалося враження, що вони на правильному шляху, тому відволікати когось із них (а очевидно, що ми будемо шукати найкращих), висмикувати їх повністю або значною мірою — буде неправильно по відношенню до філії.

Є кореспонденти в кількох містах Донецької й Луганської областей, які з нами постійно співпрацюють, але вони не в Краматорську. Я би хотів насправді, щоб ця філія чимшвидше відкрилася, бо коли буде змога, теж хочу поїхати туди попрацювати тиждень — два радіокореспондентом.

– Ви отримали державну реєстрацію підприємства громадської організації «Громадське радіо» — ТРК «Громадське радіо» (як суб'єкта інформаційної діяльності. Вид діяльності — студія-виробник. Тепер мовник). Що означає ця юридична форма, вас можна вважати прибутковими? Чи є у вас реклама?

– Теоретично нас можна вважати прибутковими, але фактично ми неприбуткові. Реклами в нас немає, ми плануємо підійти до цього питання, але не раніше лютого. Хочемо дослідити аудиторію, й уже з цими цифрами розмовляти з рекламодавцями.

– А яким чином досліджуватимете аудиторію?

– Замовимо комусь дослідження, можливо TNS, для цього нам потрібні гроші, які, сподіваюся, будуть.

– В яких регіонах мовить ГР? У якому діапазоні? Де ще можна почути ваші програми: на сайті? В соцмережах?

– Громадське радіо має власну мережу мовлення в Київській, Донецькій та Луганській областях (загалом десять передавачів). Окрім цього, матеріали «Громадського радіо» поширюються в ефірі Першого каналу Українського радіо на всій території України (щоденне вечірнє ток-шоу «Громадська хвиля» 21.00–23.00). Також новини «Громадського радіо» «Хроніки Донбасу» поширюються в ефірі партнерських радіостанцій на території Донбасу.

– Ви запускаєте свої власні передавачі? Ви їх купуєте? Вводите в дію разом із Концерном РРТ? Чи плануєте запускати ще?

– Дев’ять передавачів на Донбасі було куплено коштом грантодавців (Британський уряд через програму Ukraine Conflict Security and Stability Fund. Передавач у Києві «Громадське радіо» орендує. Концерн РРТ надає послуги трансляції та обслуговування передавачів. «Громадське радіо» планує розширити мережу мовлення. Наразі в пріоритеті поява ГР у Лисичанську та Попасній Луганської області, Маріуполі Донецької області, Дніпропетровську, Кривому Розі та Нікополі Дніпропетровської області, а також Кременчуці Полтавської області.

Ми плануємо насправді розпочинати мовлення на Крим, для цього, звісно, потрібні передавачі, частоти. Нам треба серйозно виходити на Дніпропетровськ, на інші міста-мільйонники.

– «Громадське радіо» розпочало ефірне мовлення на власних ФМ-частотах у Луганській і Донецькій областях. Чи є інформація, що вас там слухають? Що точно доходить сигнал? Бо наші держструктури рапортують, що запустили на Донбасі мовлення, а в телесюжетах жителі тих районів кажуть, що вони бачать і чують тільки російські ЗМІ або «ДНР» чи «ЛНР».

– Ми туди транслюємо дві прямоефірні програми: «Київ — Донбас» та «Громадську хвилю». Плюс програма «Київ — Донбас» ретранслюється в Києві та в інтернеті — hromadskeradio.org. Зараз важко навіть сказати, який із цих двох продуктів пріоритетніший. «Київ — Донбас» — двічі на день по дві години. Плюс у нас була донедавна спільна з «Променем» програма «На свіжу голову». І з лютого ми обов’язково запустимо власну ранкову програму вже суто своїми силами на своїх хвилях.

Ще виходять «Хроніки Донбасу» — це наші російськомовні п’ятихвилинні новини. В цілому випусків новин дванадцять на день, із них чотири україномовні, вони вписуються в програму «Київ — Донбас», яку ми робимо переважно російською мовою, але вона щоразу починається з п’яти хвилин новин українською мовою.

– А є підтвердження, що вас чують на Донбасі?

– Є. Можу власний приклад навести. Навесні минулого року був у Маріуполі, й несподівано з’явилася змога поїхати в Бердянськ на українські позиції. І там у розмові комбатом Соболь раптом мені каже: «А я слухаю “Громадське радіо” і ваші “Хроніки Донбасу”». Ще один доказ того, що чують, — листи, дзвінки. Ба більше, є анекдотичні випадки. Наша колега місяць тому їздила до Донецька Ростовської області на суд над Надією Савченко, і особисто чула «Київ — Донбас» по дорозі уже на російській території. У нас навіть є дані, що на Луганщині нас глушать (на Донеччині ні). Й люди, які туди їздять час від часу, кажуть, що на деяких околицях Донецька нас чути.

– Скільки годин мовлення в ГР, скільки з них власного контенту?

– 24 години на добу. Власного продукту донедавна (поки ще виходила програма «На свіжу голову») було майже 10 годин, зараз близько восьми: по дві години «Донбас» і «Громадська хвиля», 40 хвилин (вісім випусків по 5 хв.) новин. І ще є подкасти, які ми теж транслюємо.

Вночі пускаємо повтори програм і музику. Щодо музики, то нещодавно отримали відгук від одного українського солдата, який написав своєму другу, а друг уже перекинув нам: «Стою на варті, слухаю “Громадське радіо”, якусь би бадьорішу музику треба». Ну в нас дещо зв’язані руки. По-перше, частина проблем пов’язана з авторським правом, а частина — з різноманітними смаками не тільки аудиторії, а й працівників «Громадського радіо». У нас дуже фаховий, на мою думку, звукорежисер Андрій Іздрик, який добре знається на музиці, але в нього, можливо, більш вишуканий смак.

– А я думала, у вас усі люблять рок :)

– Не всі люблять рок. І не всі здатні оцінити або дати знижку на те, в яких умовах працюють українські музиканти, бо дехто вважає, що поки вони не досягли рівня всесвітньо відомих гуртів, то, мовляв, не варто їхні твори пускати в ефір. А я вважаю, навпаки, треба давати й заохочувати.

– А прихильники шансону у вас є?

– Прихильників шансону в нас немає. Хоча в програмі «Київ — Донбас» є рубрика «Музика Донбасу», й ми туди з метою ознайомлення ставимо час від часу найрізноманітніші пісні, наприклад, Юрія Богатікова «Давно не бывал я в Донбассе», або Анатолія Солов’яненка, Володимира Верменича та ін. Тобто це, в основному, така ознайомча рубрика, і для самих людей, які нас слухають на Донбасі, і для нас, бо багато хто насправді не уявляє, яка культура була й зараз є на Донеччині та Луганщині.

– «Громадське радіо» наразі робить 25 проектів. Багато з них прямоефірних?

– Є проекти прямоефірні — «Київ — Донбас», «Громадська хвиля», новини «Хроніки Донбасу», але частина з цих проектів виготовляється для прямого ефіру й одночасно для подкасту. Немає такого, що подкаст не може бути переданий в ефір, і навпаки. Це, скажімо, юридична програма «Агент справедливості», яку робить Лариса Денисенко, «Повага» — про гендерну рівність, «Новини Криму», які роблять ті наші колеги, котрі приїхали після окупації до Києва. І з тим, що в нас є кілька таких дуже професійних колег, пов’язано ще більше наше прагнення почати пряме мовлення для Криму.

– Якими мовами робите подкасти?

– Здебільшого українською. Це означає, що в них наші ведучі й автори працюють українською, й ми намагаємося, щоби більшість гостей розмовляли українською, але ми не обмежуємо — буває, що й російською.

З певного часу ми практично припинили виготовлення подкастів англійською мовою, хоча ще до осені минулого року ми це робили. Нам їх робила наша подруга Марта Дичок — канадська історичка, журналістка-любителька, в неї добре виходить, і двоє чи троє людей у США, українці, котрі для нас час від часу записували. Потім ми це припинили через збільшення власного виробництва. Й просто нашим звуковикам, та й мені як редактору, не завжди вистачало часу, щоби вчасно все оформити. Але зараз ми думаємо про те, щоби в нас щотижня виходила програма англійською мовою, яку ми просто виставлятимемо в інтернет, і в межах нашого цілодобового мовлення вона може пролунати. Себто в інтернеті й на наших передавачах такий подкаст точно нікому не заважатиме. Цю ідею подала Марта, котра повернулася зараз до Канади й каже, що в неї багато людей запитують, що там в Україні. Й вона подумала, що було би добре, якби можна було відповісти: «Послухайте програму на “Громадському радіо” англійською мовою». Це буде щотижнева програма до 50 хвилин.

– П’ятихвилинні новини — це «Хроніки Донбасу»?

– Так. Вісім випусків «Хроніки Донбасу» майже суцільно про Донбас і, звісно, про те в Україні, що найбільше стосується Донбасу. Й чотири випуски п’ятихвилинних новин у межах програми «Київ — Донбас» — про Україну, іноді про світ, але ми здебільшого розповідаємо про внутрішню ситуацію.

«Сповнений завзяття й базований на професіоналізмі проект

в Україні може існувати»

– Розкажіть, чого вдалося досягти «Громадському радіо» з початку діяльності. Ви вже маєте студію, офіс? Раніше ГР орендувало й те й інше.

– Я думаю, найголовніше — що ми досягли порозуміння в колективі, бо люди зійшлися зовсім різні. Ми й тепер залишаємося різними. Коли працювали на Майдані, для більшості з нас було метою не революції сприяти, а тому, щоб люди знали достеменно, що саме відбувається. Свого часу цим було зумовлено й те, що ми вийшли в ефір «Європи плюс». Це була їхня ініціатива, яка дуже нам допомогла.

Пам’ятаю, спершу не всі колеги вважали, що треба піти на антимайдан і записати людей там. Дехто казав: ні, цього наші слухачі ніколи не сприймуть. Інколи й тепер є питання, особливо щодо подій на Донеччині й Луганщині, але здебільшого за ці два з гаком роки сформувалося розуміння, що в першу чергу інформація, а в другу — громадська діяльність. Має бути якісна й повна інформація. Ми нікого не змушуємо брати теми, які їм зовсім не до душі (бо таке теж буває). Але я спостерігаю за колегами, за нашою продукцією, й бачу людей, які два роки тому не підійшли би до певної теми, а тепер уже намагаються принаймні врівноважено або рівномірно цю тему представити. Вважаю, це наше головне досягнення. Ну й ми вже маємо певну аудиторію.

Я знав, що ця справа буде успішною, але не уявляв, що вона може бути успішна в такому масштабі. Ясно, що коли починалося за часів Януковича, так і думали, що довго-довго ми це будемо робити як подкасти. А потім з’явилися «Європа плюс» і Національне радіо, себто справжній вихід в ефір. І тепер, коли я думаю, що минуло якихось 2,5 роки від того дня, як перший подкаст поставили в інтернет, і ми тепер фактично повномасштабний мовник (хочеться ще більшого) — це для мене приклад того, що сповнений завзяття й базований на професіоналізмі проект в Україні може існувати.

Щодо приміщень, то ми дуже вдячні «Магнолії ТБ», яка на момент нашого запуску без жодної копійки посунулася, пустили нас до себе. Це один із прикладів солідарності колег.

Тепер орендуємо два приміщення: на Хмельницького та на Хрещатику. Одне величезне орендоване приміщення на Богдана Хмельницького (поруч із Шевченківською райдержадміністрацією), туди нещодавно переїхала наша новинна служба, бухгалтер, генеральний директор та ін. Це хороше приміщення на 14-му поверсі, але поки що необладнане. Незабаром там обов’язково буде нормальний ньюзрум. І як і раніше, ми ще працюємо на Хрещатику, 26, там у нас дві студії — одна для запису, а друга для ефіру, дві апаратні. Але кімнатки там дуже маленькі, народ сидів одне в одного на головах.

– І у вас ще була кімната на «Громадському телебаченні» на Суворова?

– Так, але ми її практично не використовували. Бо зручніше було на «Магнолії». Крім того, частину роботи можна виконувати, де б ти не був, на комп’ютері. Особливо тим, хто вміє монтувати. Зараз виробництво сконцентровано на Хрещатику, 26.

– На сайті ГР зазначено, що у вас працює 44 людини. Скільки з них на постійній основі, а скільки на волонтерських засадах? Скільки журналістів?

– Тепер уже майже вся робота в нас оплачується. Бувають періоди, коли закінчується або грант, або спільнокошт — зібрані гроші на певну програму, тоді ми працюємо безкоштовно, але потім знову знаходяться гроші, й людям або компенсують те, що вони працювали безкоштовно, або не компенсують, знову-таки зі згоди цих людей.

Практично всі 44 людини працюють на «Громадському радіо», але для половини з них це не є основне місце роботи. Журналістів — до 25. Частина з них — так звані контент-менджери, люди, які слухають програму, й доки вона триває, пишуть, що там було, і виставляють в інтернет. А потім ведучі висилають стислий опис із проханням докладної розшифровки фрагменту. Крім того, є наші звуковики — режисери, звукорежисери прямого ефіру, режисери монтажу, системний адміністратор, бухгалтери та інші. Повна структура.

Але практично всі ще десь працюють, окрім «Громадського радіо». Тільки на ГР всього кілька людей, наприклад, головний редактор Кирило Лукеренко, який дуже багато робить, — на жаль, не завжди тільки те, що мав би робити головний редактор, зокрема пише заявки на гранти (але ми переконалися, що в нього це виходить найкраще). Так само Іра Славінська, Наталка Соколенко зараз переважно в нас. Дмитро Тузов донедавна працював лише в нас, а  тепер ще й на телепроекті.

– Тепер поговорімо про фінансування. Чи маєте ви постійне фінансування? Скільки було на 2015 рік? Скільки зібрали благодійної допомоги? Звідки і скільки? Коли буде на сайті фінансовий звіт за 2015 рік?

– «Громадське радіо» не має постійного фінансування. Всі матеріали випускаються грантовим коштом та на пожертви слухачів. Інформація щодо фінансової звітності опублікована на сайті радіо за посиланням http://hromadskeradio.org/financial-statements. Оновлення звітності за 2015 рік на разі готується. Річний звіт буде опубліковано до кінця лютого 2016 року. Від громадськості в 2015 році ГР отримало 100 000 грн під час краудфандингової кампанії на ресурсі «Спільнокошт». Наразі «Громадське радіо» отримує фінансування від урядів Великобританії та Нідерландів, Міжнародного фонду Солідарності, Канадського бюро міжнародної освіти, Швейцарської агенції розвитку та співпраці, Національного фонду на підтримку демократії (NED), Національного демократичного інституту (NDI).

Ми постійно в пошуку грантів і постійно проводимо кампанії на «Спільнокошті». Провели три кампанії в Україні, одну за кордоном. І одна зараз триває у США, ми там намагаємося зібрати 12 тисяч доларів. Завжди збираємо на «Спільнокошті» під конкретні програми й конкретні обіцянки. І звітуємо перед слухачами, вони насправді цього вимагають. Коли ми збирали гроші на цілодобове мовлення, успішно зібрали суму (здається, це було трошки більше ніж 100 тисяч гривень), і ми там недостатньо чітко сказали, коли збираємося його розпочати, то щойно кампанія завершилася, одразу почалися запитання. Тож до цього ми тепер ставимося уважніше. Крім того, завжди можна пожертвувати через наш сайт.

Є ще прихована форма фінансування: коли ми працюємо безкоштовно, себто це заощадження витрат. Треба — значить треба.

– А на кого зареєстровано бренд «Громадського радіо»?

– Насправді логотип свого часу залишався у фонду «Відродження», який передав його нам у користування. «Громадське радіо» зареєстровано на нас. А була така ситуація: коли припинилося перше «Громадське радіо» початку 2000-х, Олександр Бузюк в одній особі, а точніше його громадська організація «Клейнод» залишилася правонаступником усього, що там було.

– Хто є нині на ГР із першої команди «Громадського радіо» 2002–2005 рр.?

– Тепер нікого, крім тих, хто спорадично з ними працював. Ну й Олександр Бузюк. Ми на самому початку не дуже й подумали про те, що буде аналогія. Не те щоб ми забули, що воно існувало, але не подумали. Нам подобалася, як і тоді, назва «Громадське радіо». Тим більше, що Олександр Бузюк нам наче передав права. В мене на першому «Громадському радіо» було кілька дуже добрих знайомих, і їхня реакція була несхвальна. За кілька місяців ті самі люди, навпаки, сказали, що ми молодці. Але відтоді дехто з них по кілька разів міняв ставлення — це дуже суперечливе питання. Нам, напевно, треба було відразу зробити якусь заяву з цього приводу.

– До вас просяться на роботу?

– Тепер можливості на українському телебаченні, на жаль, згортаються, й це дає все більше й більше підстав для розвитку радіо. До нас просяться, приходять і постійно з нами співпрацюють люди з інших радіостанцій, приміром, чимало людей із державного радіо. Просилися з «Радио Вести». Не братиму до уваги інших аспектів, але ж ми знаємо, що «Вести» — це не бідна радіостанція, і якщо люди звідти йдуть до нас, то, очевидно, їм щось цікаво, крім грошей.

– На вашу думку, чи не вдарить по громадських організаціях, які отримують гранти, скандал на «Громадському ТБ» з Романом Скрипіним?

– Вважаю, це треба було виносити в публічну площину. Я іноді проводжу семінари для працівників органів місцевого самоврядування та їхніх прес-служб. І кажу: «Якщо у вас назріває якийсь скандал, у вас є провал у тій чи іншій галузі роботи, скажіть про це перші. Тоді у вас є змога подати своє бачення (при цьому треба бути чесними, це апріорі). Ви берете ініціативу в свої руки, й цим, до речі, привабите більше позитивної, а не негативної уваги. Тому я думаю, що це їхнє абсолютно правильне рішення, але трохи запізніле. Вважаю, цей скандал має вдарити по ГО, але не так сильно, як якби вони до кінця про це мовчали.

– Раніше ГР співпрацювало з комерційною радіостанцією «Європа плюс». Тепер ви тісно співпрацюєте з «Українським радіо». Чи співпрацюєте ще з якимись радіостанціями? На яких умовах? Як до вас нині ставиться керівництво й колектив Українського радіо? У вас на сайті написано: «Дякуємо за співробітництво та підтримку нашим партнерам: Донецькій та Луганській філіям НТКУ, “Магнолії ТБ”, НТКУ, “Перець ФМ”, “Радіо Київ”, “Русское радио Украина” та ін.». У чому полягала підтримка?

– «Перець-ФМ», «Русское радио Украина» і ще кілька радіостанцій на своїй мережі розміщували наші «Хроніки Донбасу», завдяки цьому їх було чути на території по той бік лінії розмежування, бо ці мережі не були викинуті з того ринку. «Українському радіо» ми вдячні й за технічну допомогу, й за приміщення. Луганська й Донецька філії НТКУ частково теж ретранслювали нас, але здебільшого це співпраця в налагодженні передавачів.

«Ми готові структурно увійти до новоствореного суспільного мовлення»

– Чи готова ваша команда тісно співпрацювати з радіоканалами суспільного мовлення, коли формально буде створено ПАТ НСТУ? У який спосіб? Ви казали, що взагалі готові взяти на себе третій канал Українського радіо?

– Ми готові це зробити, не обов’язково третій, можна й перший. Я абсолютно певен: якщо ми отримаємо це почесне завдання, то в нас вистачить сил забезпечити якісне цілодобове мовлення на всю територію України. Який це буде канал — питання. І оскільки практично ми всі вважаємо, що суспільне мовлення — обов’язкова умова для нормального розвитку української медіагалузі, то в нас є й ухвалене рішення, і внутрішнє відчуття, що маємо допомогти. Зрештою, коли ми увірвалися, по суті, в ефір ще державного радіо, це було не так легко для працівників НРКУ, що цілком зрозуміло. Й дехто з них як був в опозиції до нас, так і залишається. Але багато людей або допомогли, або тримали доброзичливий нейтралітет. І те, що вони до нас пішли, ще коли ми не платили достойних грошей (а може, і взагалі не платили), людям було цікаво себе спробувати, ми страшенно це цінуємо. Тож якщо буде змога, ми готові структурно увійти.

– А є люди, які з Українського радіо перейшли до вас?

– Є кілька, наприклад, Галина Бабій, Василь Шандро.

– Ви й досі відстоюєте ідею створення загальнодержавного російськомовного радіоканалу?

– Ні. Я завжди вів мову про телеканал. Щодо радіоканалу, тут я не так певен, бо, в принципі, є в нас «Радио Вести», яке працює майже виключно російською.

– Ви часто їздите на схід України, навіть їздили в Донецьк вести телеміст разом із 17-м каналом. Не шкодуєте? Дехто з колег вважає, що тим самим ви трохи зіпсували собі репутацію… Якби вас зараз ще раз запросили до Донецька чи Криму, ви би поїхали?

– Шкодую, що досі вдруге не поїхав. Збираюся їхати. Я багато чим собі репутацію псував. Не шкодую ані на йоту. Переконався на прикладі цієї поїздки, що треба ретельніше готуватися, бо планували одне, а з того вийшла лише частинка. І все одно я вважаю, що це було корисно, й не тільки мені.

– На вашу думку, в який спосіб можна зменшити прірву непорозуміння між українськими громадянами, які мають проукраїнську позицію, та проросійськими українськими громадянами?

– Тільки діалогом, тільки спілкуванням, тільки доводячи, що в нас роги не ростуть із голови, й бачачи, що в них теж роги не ростуть із голови. Переконувати в цьому, виключно сидячи по різні боки лінії розмежування, важко. Треба їздити. Ризикувати репутацією. До речі, там же не тільки такі ризики існують. Ризики, коли ти перетинаєш лінію, існують із обох боків. Яких би гарантій безпеки тобі не давали, але гарантії від, перепрошую, дурня з автоматом, ніхто дати не може.

– А не боїтеся потрапити в полон у Донецьку чи Луганську?

– Страх на інтуїтивному рівні є, але, аналізуючи тверезо, я розумію, що вони ж теж хочуть мене використати (мене й інших таких людей), тому тим, хто там реально при владі, невигідно це робити. Тож я кажу, що гарантії проти дурня немає, але вважаю, що високий ступінь гарантії від самопроголошеної влади (настільки, наскільки вона там є) є. Але ж я теж, слава Богу, не кидаюся сторч головою в ополонку.

– А які ще там можуть бути формати спілкування?

– Можуть бути не тільки журналістські. Наприклад, нещодавно мій друг музикант Антон Бессонов, який весь цей час практично живе й працює в Горлівці, провів концерт в Одесі. Думаю, це потрібно. Й оскільки в мене є чимало знайомих музик по обидва боки кордону, то я мислю над тим, щоб організувати такі виступи. Був я з колегами в Артемівську, там у виставковій галереї при краєзнавчому музеї виставка картин, і частина з них — із Донецька. Чому ні? Треба йти й ризикувати репутацією, бо зрештою це окупиться.

– Не боїтеся, що вас може спіткати доля Надії Савченко?

– Ну може таке бути, можуть закинути в підвал. Але якщо ми розглядаємо і зважуємо, то вигоди від такого кроку для тієї сторони не буде, навпаки. От ти туди їдеш і показуєш, що вони начебто дозволяють. Але питання в тому, чому «начебто»? Вони дозволяють, вони готові, отже вони чогось не так бояться, як ми уявляємо. А ми чого боїмося?

– Є якесь внутрішнє відчуття, коли ця війна закінчиться? Чи вона розтягнеться на роки?

– Вона неминуче закінчиться. Питання в тому, як шукати рішень. І тут дуже багато варіантів. Приміром, Тарас Стецьків у нас в ефірі сказав: «Я за повне припинення економічних відносин з окупованою частиною територій». З одного боку, я розумію, чому він це каже. А з іншого боку, знаючи, скільки там людей не сприяють ані російській агресії, ані самопроголошеним республікам, я маю багато запитань. Якщо ми їх відрубуємо економічно, політично, морально, то ми перш за все підводимо цих людей... Інші не стануть проукраїнськими, а проукраїнських буде кинуто напризволяще. І тут дуже важливе спілкування, спілкування і спілкування.

– На вашу думку, які головні принципи громадського мовлення?

– Чесність, точність, неупередженість, небайдужість. Це я колись вигадав для програми «Вікна. Новини», коли ще їх робив «Інтерньюз», але думаю, що це хороші принципи.

– Багато хто критикував рівень запитань журналістів на останній прес-конференції Порошенка. Яке б ви особисто поставили запитання Президентові?

– Напевно, те саме, що й Христина Бондаренко. Може, не так дослівно. «Рошен» — це важлива штука, але 5 канал важливіший. Бо коли Президент, якого багато хто вважає демократичним (і він сам себе вважає демократичним), каже: розглядаю 5 канал як медіаресурс, а не як бізнес, то це повторює тезу, проти якої стільки років боролися українські журналісти.

– Порадьте українським журналістам, як ставити запитання, щоби Президент і інші не з’їжджали з відповіді?

– Повністю домогтися цього неможливо. По-перше, треба набратися духу поставити це запитання. А по-друге, як та ж Христина Бондаренко, змогти його повторити, уточнити й так далі. І я завжди залишаюся на тій позиції, що іноді виявлене небажання відповідати на запитання буває показовішим, ніж будь-яка відповідь.

До речі, вчора в нас був волонтер, який розповідав, наскільки українські бійці відірвані від інформації. Він їм привіз флешку з записом прес-конференції Президента, й вони півтори години її дивилися.

– І яка була реакція?

– Він сказав: «Це навіть не для ефіру». Тому організаторам прес-конференції глави держави треба думати обов’язково над тим, яке враження це залишить і яке значення це має.

– Чи обговорили ви в колективі плани на 2016 рік?

– Плануємо ранкову програму. Спробуємо розпочати мовлення на Крим. Братимемо участь у конкурсах на частоти, знову-таки, не в усіх поспіль, бо, маючи обмежені ресурси, треба чітко визначити, де ми хочемо спробувати, де маємо шанс здобути цю ліцензію.

– На Крим мовитимете з Херсонської області? Якою мовою?

– Так. Думаю, що російською. До речі, в нас великі питання й дискусії були всередині щодо мовлення на Донбасі. І була реакція. Не встигли ми почати це мовлення, переважно російською, як, по-перше, здійнялася хвиля в соцмережах, по-друге, в друкованих ЗМІ, наприклад, у газеті «День». По-третє, йшли листи від ветеранських громадських організацій. Ми були в голови Донецької облдержадміністрації Павла Жебрівського, коли готувалися запустити свої передавачі, й він сказав: «Я, наприклад, не вважаю, що треба російською мовою, але це ваше рішення». Тому насправді питання залишається. Але оскільки я розглядаю мовлення на Донбасі як регіональне, то тут і з юридичного, і з погляду доцільності рішення правильне.

– Українське радіо не пропонувало брати до себе в ефір подкасти?

– Деякі обласні філії (коли вони ще були ОДТРК) брали, Волинська філія й досі бере, й деякі приватні FM-радіостанції теж. Але великого масштабу це не набуло.

І ще одне, що важливо: проект малобюджетний. Порівняно з деякими іншими радіостанціями, особливо державними, звісно, в нас грошей, особливо на оплату праці, тепер набагато більше, що тут приховувати. Але ці гроші з’являються завдяки нашій ініціативі й наполегливості. Перше вкладення капіталу було взагалі дві чи п'ять тисяч гривень, і, чесно кажучи, я думаю, що це одна з моделей, яку потрібно наслідувати зараз тим працівникам комунальних і державних засобів масової інформації, які переживають реформування. Себто ми, по суті, повертаємося до кінця 80-х — початку 90-х із можливостями акціонувати свій трудовий колектив.

– А допомогло «Громадському радіо» те, що ви були ведучим на одному з загальнонаціональних телеканалів?

– Звісно. Але ж не тільки я. В нас є кілька відомих телеоблич — і Наталка Соколенко, й Сергій Андрушко, й Настя Станко. До речі, цікаво, що на самому початку Андрушко й Станко були нашими активними учасниками, але вони більше телевізійні люди, тому пішли робити телепрограми. Й Кирило Лукеренко, так би мовити, не остання людина на телебаченні. Це все допомагає.

– Як відомо, більшість молодих журналістів мріють потрапити на екран, а ви добровільно звідти йдете.

– Так склалося, що я бачу перспективу в радіо. Це не лише романтика з мого боку або відмова від телебачення, це також, можливо, не дуже тверезий, але розрахунок. З погляду моїх інтересів — і цікавіше, і перспективніше, якщо я залишатимусь одним із провідних діячів «Громадського радіо». Для мене це набагато важливіше, ніж бути одним із навіть трьох ведучих найбільших політичних ток-шоу, чесно.

Я говорив із Віктором Пінчуком, і він, як і інші багаті люди, не вбачає в радіо інструменту політичного впливу, й політики переважно теж його не бачать. Тому радіо вільніше в цьому плані. Коли ми з Михайлом Павловим та Олександром Пелихом працювали на новоствореному Новому каналі, такі сміливі гарні телевізійні речі робили, поки про нас ще не знали. Думаю, це був дуже цікавий експеримент. А потім, коли на нас почали звертати увагу, негайно з’явилися інші інвестори, почався контроль ефіру. Поки на радіо ці люди не звертають достатньо уваги, в нас більше свободи, і треба цим скористатися. І ми вже великою мірою скористалися.

Інфографіка Олексія Темченка

Фото Діани Поладової