Анна Безулик: Треба було шукати себе та свою країну, а ми шукали передусім технологію та кон’юнктуру

18 Лютого 2011
28834
18 Лютого 2011
12:11

Анна Безулик: Треба було шукати себе та свою країну, а ми шукали передусім технологію та кон’юнктуру

28834
Після майже річної перерви Анна Безулик повертається в суспільно-політичний ефір. Щоправда, знаковий для українського телебачення бренд «Я так думаю з Анною Безулик», який 2003 року з’явився на «1+1», а згодом перекочував на «5 канал», — це вже історія. Нова назва ток-шоу — дещо наполегливіша та категоричніша — «РесПубліка з Анною Безулик»
Анна Безулик: Треба було шукати себе та свою країну, а ми шукали передусім технологію та кон’юнктуру
Про особливості нової програми, потребу працювати на зіткненні медійних напрямів, про відчуття часу, історії, а також «американські гірки» української журналістики Анна Безулик розмірковує в інтерв’ю «Дню».

— Коли ми з вами спілкувалися востаннє (див.№ №72 від 23 квітня 2010 року), ви були доволі скептично налаштовані щодо майбутнього своєї програми на телебаченні, натомість наголошували на використанні можливостей мережі. Що змінилося з того часу, адже ваше нове ток-шоу виходитиме в телеефірі?
— Насправді не змінилося нічого. Ми працюватимемо в ефірі й мріємо задіяти потужність інтернет-комунікацій.

Звісно, я не в захваті від загальної тенденції телевізійної примітивізації, але я не ставлюся до телебачення скептично. Зрештою, є певні природні процеси взаємозаміни. З одного боку, ми спостерігаємо негативні (принаймні для думаючих людей) тенденції в традиційних ЗМІ, але, з іншого боку, потужно розвивається інтернет. Окрім того, хоч я не впевнена, що найближчим часом Україна перейде з аналогової на цифрову платформу, але урізноманітнення контенту все одно відбудеться. Стиль розвитку майже всіх українських телеканалів сьогодні дуже подібний, і зрештою це приведе до загострення конкуренції та пошуку інших жанрів, альтернативного продукту.

Що означає альтернативний продукт? Як на мене, це той варіант спілкування з людьми та для людей, який народжує сенси, а не відтворює штампи. І, якщо перейти безпосередньо до нашого нового проекту, це те найголовніше, чого ми будемо прагнути в змісті.

Що стосується використання можливостей інтернету, то завдяки мережі ми розраховуємо стати максимально відкритими для наших глядачів. Залучити до дискусії інтернет-аудиторію я прагнула вже давно, і саме з цим були пов’язані плани щодо суспільної революції. Наразі у проекту буде власна інтернет-сторінка з усіма можливими контактами, ми обмінюватимемось інформацією в Facebook. Відповідно цікаві запитання, репліки та інші матеріали ми вкидатимемо в ефір під час обговорення.

Саме така форма роботи — на зіткненні кількох медійних напрямків — мені здається сьогодні найбільш правильною. Адже величезна частина розумної, просунутої та активної аудиторії зі зрозумілих причин масово йде в інтернет, вимикаючи телеприймачі.

Ще один нюанс. У зв’язку з тим, що час живого ефіру обмежений, багато цікавих розмов залишається за кадром. Гості ефіру часто йдуть із відчуттям невисловленого. Тому ми вирішили створити своєрідний інтернет-бонус для наших гостей та інтернет-аудиторії. У той час як для телеглядачів ефір буде завершено, ми запропонуємо гостям студії в мобільному режимі висловитися на веб-камери. Це буде так звана вільна камера або вільний інтернет-мікрофон, з єдиним обмеженням — часовим — у три-п’ять хвилин.

Чому «РесПубліка»?

— Розкажіть детальніше про формат «РесПубліки з Анною Безулик», зокрема, про гостьову політику. Зрештою, це найбільша проблема українського ефіру: хто говорить і про що говорить...
— Відносно спектру тем. Ми спробуємо відійти від банальної політичної кон’юнктурки та зосередитися на проблематиці, яка не є чужою для людей і яка може стосуватися різних галузей життя.

Показовою є назва програми. Чому «РесПубліка»? Далеко не всі республіки мали та мають демократичний устрій, але в популярному сприйнятті слово «республіка» асоціюється з демократичними свободами, самоврядуванням, вільним волевиявленням.

Утім, для нас ключовим у виборі саме цієї назви було те, що «республіка» з латини перекладається як «справа народу». А ми говоритимемо якраз про справи народу.

Ця назва має ще один підтекст. Той глухий кут, в якому ми опинилися зараз, великою мірою пов’язаний зі, скажімо так, пострадянськими рабськими рудиментами, яких ми не можемо позбутися. Надія на доброго царя, відчайдушна ненависть до тих, хто думає інакше... Насправді це просто безвідповідальність, невміння та небажання замислюватися над тим, що з нами відбувається, що і як ми можемо змінити у власному житті, як вплинути на життя країни в цілому, це нерозуміння того, що відповідальність за майбутнє наших дітей — це наша власна відповідальність. Тільки правильне усвідомлення громадянами своєї ролі в своєму власному житті, в житті своєї родини та країни може в підсумку створити попит на нову якість державного управління, освіти, політики та політиків. І тільки цей попит (а ніякі інші штучні утворення) може подарувати нам, умовно кажучи, українського Джавахарлала Неру або Мартіна Лютера. І звідси — справа народу. Саме під цим кутом ми намагатимемося розглядати будь-яку проблему. Не просто адресуючи абстрактному комусь претензії, а усвідомлюючи свою власну відповідальність за те, що відбувається в країні.

Коли я спостерігаю за тим, як деякі персонажі вкидають провокації в інформаційний простір, у мене завжди виникає запитання: у якій країні збираються ці люди жити? У якій країні будуть жити їхні діти? Бо все, що відбувається з країною, зрештою відіб’ється й на нашому житті, а не тільки на екрані телевізора. Усі негаразди ми переживатимемо разом. Але якщо відбудеться покращання життя, то це так само стосуватиметься всіх. Ми можемо дорікати особисто двірнику або президенту, але варто усвідомити, що ми живемо в певному часі, в певній країні, й ми повинні тут і зараз, докладаючи своїх власних зусиль, покращувати щось, не озираючись на гасла та оголошення.

Щодо гостьової політики, то ми завжди запрошували людей з огляду на їхні професійні та людські якості. Це не означає, що не було винятків, але все ж таки це були винятки. Утім, у нашій гостьовій політиці справді відбудуться зміни.

Мені завжди здавалося, що медіаексперти, присутні у студії, відіграють не таку активну роль, яку вони мали б відігравати. Тому відтепер після заявки опонентами їхніх точок зору ми відразу підключатимемо до розмови медіалюдей — так ми визначили їх самі для себе (між іншим, «Медіалюди» був навіть одним із робочих варіантів нової назви проекту). Медіалюди — це журналісти, дописувачі, експерти, які протягом тижня, що минув, укинули в медіа певний меседж, сенс, який виявився для суспільства цінним, важливим або показовим. Я навіть бачу роль цих медіалюдей як співведучих.

— Але ж для цього потрібен доволі високий рівень...
— Потрібен. І ми його шукатимемо. Не тільки серед журналістів, а найперше в середовищі громадянського суспільства.

— Одні й ті самі обличчя, що переходять із каналу на канал, — це в тому числі свідчення того, що український простір досі не освоєний. Чи бачите ви задачі свого проекту саме в цьому полі?
— Найперше визнайте, будь ласка, що значна частина прем’єрних появ цікавих людей в ефірі відбувалася саме в рамках нашого проекту.

Якщо ж перейти від хизування до конкретики, то можу сказати, що наша програма-максимум така: якщо на кожному з наших ефірів з’являтиметься принаймні одна нова для широкого загалу людина, я вважатиму це своїм особистим професійним досягненням.

Що ж до спроб тягати з проекту в проект одних і тих самих розкручених персонажів, то це породження дуже простих речей. По-перше, незнання. По-друге, лінощів. А по-третє, обмеженості фантазії.

— Промо-ролики програми здаються до певної міри амбіційними. У них ви використовуєте цитати всесвітньо відомих інтелектуалів та нарізку відео, що фіксують події з різних частин світу. Після перегляду цих роликів відразу хочеться говорити про Україну в контексті глобальних світових процесів. Але якраз про це наша тележурналістика говорить мало. Можливо, ви частково компенсуєте цей брак?
— Промо-ролики, в яких кожне слово сьогодні звучить як крамола, справді покликані нагадати, що ми є частиною загальносвітового та загальноісторичного процесу. Тому на все те, що відбувається в нашій країні, нам треба навчитися дивитися з іншої висоти, іншого рівня розуміння, іншої планки. Сподіваюся, що цього рівня розуміння нам вдаватиметься досягати в ефірі.

«У мене таке відчуття, що епоха постмодерну завершена...»

— Президент часто наголошує на значенні та захисті свободи слова. Утім, у цьому сенсі досягнення України більш ніж сумнівні. На вашу думку, чи є серед керівництва країни розуміння того, навіщо потрібна свобода країні й владі зокрема?
— Я вас розчарую. Розуміння того, навіщо потрібна свобода слова, немає серед переважної більшості медійників...

У будь-яких дискусіях щодо свободи слова є сенс говорити не про владу, а про нас, журналістів. Бо все починається та завершується вибором конкретної людини. Загалом, як мені видається, всі ці дискусії точаться поміж двома полюсами: з одного боку, повна безвідповідальність та непрофесійність певних журналістів, що прикривається балачками про свободу слова, а з іншого боку, цензура, яка прикривається розмовами про відповідальність.

Часом, коли я дивлюся на якість висвітлення певних проблем, у мене виникає питання: навіщо журналістам такого рівня свобода слова? Я глибоко переконана, що допоки ми не піднімемо на відповідний рівень професійну планку журналістики, поки не сформується свідоме ставлення до своєї роботи, ми не отримаємо критичної маси дорослих, освічених, відповідальних професійних людей, які розумітимуть, що таке свобода слова і що таке відповідальність у нашій професії, які зможуть об’єднатися задля досягнення певної суспільної мети та просування професійних інтересів і які зможуть ці інтереси захистити.

А роль влади вкрай важлива у контексті встановлення планки (наприклад, щодо кількості освітнього продукту, програм для дітей і т. ін.), стимулювання виробництва та показу суспільно важливого телепродукту, але без втручання у контекст (бо це вже цензура). У моєму розумінні, саме так має виглядати інформаційна політика держави.

— Давайте вийдемо на ширший контекст і поговоримо про світові тенденції. Здається, вже весь світ говорить про те, що зараз відбувається відхід від споживацької системи цінностей та перехід до нової парадигми. Очевидно, найпершою ініціативу переходу України в новий час повинна була б підхопити журналістика...
— Теоретично так. Але такий рівень розуміння серед журналістів майже не присутній...

— А як повинна була б діяти журналістика, якби таке розуміння було їй притаманне?
— По-перше, думати над тим, що відбувається, аналізувати тенденції розвитку своєї власної країни та світу в цілому. Думати над тим, як нам знайти своє місце в цьому світі, пропонувати свої варіанти та рішення.

У цьому контексті я можу висловити власне суб’єктивне сприйняття того, що сьогодні відбувається у світі. У мене таке відчуття, що епоха постмодерну із його глобальною кризою завершена, що світ перебуває на етапі зламу епох. Я не знаю, який термін буде винайдений для нової епохи, але мені здається, що це будуть часи самовдосконалення на всіх рівнях. Ясна річ, перехід відбудеться не відразу. Це питання століть і фундаментальних змін на ментальному, управлінському та на рівні комунікації. Мені здається, що в цьому сенсі Україна має унікальні перспективи, але тут вкрай важливо створити максимально гнучку та ефективну систему управління. Якби можновладці над цим замислилися, вони б зрозуміли, що струнка вертикаль сьогодні вже не ефективна. Вона просто зламається від тиску світових вітрів. Зараз потрібна гнучка система управління, яка здатна модернізуватися, реагуючи на світові виклики.

Я мало вірю в те, що найближчим часом Україні вдасться стати повноцінним гравцем на світовій арені, але ми повинні залишатися частиною світу. А це можливо виключно за умови правильного формування моделі керівництва державою. Це, між іншим, так само до питання свободи слова. З цієї точки зору вона надзвичайно потрібна і нашій країні, і владі зокрема.

«Американські гірки» української журналістики

— Історія української журналістики нараховує два десятиліття. На вашу думку, двадцять років української журналістики — вони про що?
— Все, що відбувалося в нашому інформаційному просторі протягом останніх двох десятиліть я б визначила як «американські гірки». По-перше, всі процеси — формування, самоусвідомлення, розвитку, засвоєння технологій — відбувалися з космічною швидкістю. За 20 років ми пройшли той шлях, яким медіа інших країн ішли 100 років. І давайте визнаємо, що на рівні технологічному ця еволюція відбулася більш вдало, ніж на рівні ментальному. Тобто з одного боку, фантастичний прогрес, і настільки ж разючий недобір балів з іншого боку.

Не думаю, що через це варто посипати голову попелом. Так, у нашій журналістиці також є покоління пепсі, але я абсолютно переконана, що інтелектуальний потенціал будь-якої нації регенерується, як шкіра. Зрештою, це природний процес.

— Чи можна стверджувати, що цей процес регенерації зараз відбувається?
— Безумовно. І тут треба дивитися не на, так би мовити, унормовану журналістику, а на, умовно кажучи, громадянську, якої зараз уже доволі багато в мережі. Люди масово займаються організацією комунікаційного простору (що, по суті, є завданням журналістики), навіть не ідентифікуючи себе як журналістів. До певного рівня розуміння цього важливого явища ще не доросла критична кількість медіаменеджерів. А якби доросла, журналістика доволі швидко переорієнтувалася б.

Тут не можна не згадати феномен «Вікілікс». Звісно, це тема окремої тривалої розмови. Але, окрім усього іншого, про що варто говорити у зв’язку з цим явищем, я б звернула увагу тільки на одну деталь: «Вікілікс» — це ще й своєрідна спроба менеджерувати, організовувати інтернет-добровольців. До певної міри, це вражаюче менеджерське явище. І в цьому сам Ассанж зізнавався у своїх інтерв’ю. Він вже давно не пише, а організовує комунікацію. Переконана, що як тільки поширення інтернету в Україні сягне критичної позначки, подібна реорганізація інформаційного простору відбудеться й тут. Влаштувати Китай у центрі Європи нікому не вдасться.

— Повертаючись до історії української журналістики... Якими були основні помилки?
— Не конкретизуватиму, але головна помилка полягає в тому, що ми «копали» не там. Треба було шукати себе та свою країну, а ми шукали передусім технологію та кон’юнктуру. Але це стосується не лише журналістів. До того ж, є величезна кількість людей, які весь цей час робили правильні речі, займалися пошуком найголовнішого, і саме завдяки їм відбулося самозбереження. Адже ми існуємо як країна і, попри все, ми існуємо як нація: маємо свою історію, свій інформаційний, комунікативний простір, зрештою, спільні проблеми.

Мені здається, що кількість глибоких і відповідальних людей, моральних авторитетів не може бути критичною. Так само, як число патологічних злочинців.

Запит на людину

— До речі, щодо моральних авторитетів. Творчі зустрічі з Ліною Костенко викликали безпрецедентний резонанс, але все якось дуже неприємно завершилося...
— Я б не робила передчасних висновків. Так, неприємний інцидент був, але про нього треба забути, бо наслідки творчих вечорів Ліни Василівни та нових книг, які вона видає, — вони в майбутньому. Ліна Костенко — якраз із тих людей, які вміють відчути себе та країну в загальноісторичному контексті. Вона справді вміє дивитися на світ історично.

— Про що, на вашу думку, свідчить такий резонанс довкола нових книг і зустрічей із Ліною Костенко?
— Він свідчить про запит на спілкування високого рівня, на чесний та чистий голос, з яким звертається до людей справжня людина. Це запит на справжніх людей.

— Запит на Людину з великої літери.
— Безумовно. І скільки б ми не говорили, що все погано, запит на добро є. Україні потрібні люди, які передусім для себе чітко розрізняють, що є добро, а що — зло. Між іншим, саме про таких людей я мрію створити дискусійний історичний проект на телебаченні. Розуміння масштабів запиту на таке телебачення, а також усвідомлення своєї відповідальності за це розуміння, досі тримає мене в журналістській професії.

P.S. Прем’єру програми «РесПубліка з Анною Безулик» дивіться на «5 каналі» 24 лютого о 21.30.
 
Марія Томак, «День»
Фото - www.day.kiev.ua
Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
Марія Томак, «День»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
28834
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду