Руслан Ярмолюк у листопаді став новим обличчям телеканалу «2+2». Однак у контексті подій євромайдану цей факт не набув широкого резонансу.

До такого рішення відомого репортера, який тривалий час працював у «Подробностях» на «Інтері» та висвітлював військові події в Грузії, Осетії, Узбекистані й інших гарячих точках, спонукала криза у журналістиці. Він хотів лишатися репортером, при цьому не хотів долучитися до когорти колег, яких за орієнтацію на горизонтальну кар'єру в Україні вважають невдахами. Знайшовши таким чином рішення щодо кар'єрного зростання, пан Ярмолюк, на щастя, лишився й репортером - у ТСН. Так у спільному ньюзрумі «1+1» та «2+2» з'явився співробітник, який чергує тижні ведучого й підготовки матеріалів у своєму улюбленому жанрі.

Наша розмова з Русланом Ярмолюком розпочалася невдовзі після кривавих розстрілів на майдані. Тоді ми протягом двох годин говорили про речі, для Києва страшні. Не оптимістичнішим було й продовження нашої розмови про Крим - після цинічних переслідувань українських та іноземних журналістів силовиками, які не називають себе й розмовляють російською.

Можливо, це інтерв`ю варто було почати із запитання: «Чому Україна програла інформаційну війну в Криму?». Тим паче, що до часом сюжети Руслана Ярмолюка в «Подробностях» згадувалися в моніторингах «Детектор медіа» в негативному контексті. Однак тепер він уже на «1+1», який зумів не заплямувати себе в часи майдану. До того ж на часі питання «Як не програти Україну?», а проаналізувати сюжети попередніх років можна й пізніше.

«Українські військові в Криму запрошують журналістів документувати події»

- Журналісти «1+1» під час жорстокої зачистки в Севастополі 7 березня не постраждали. Але за день до цього канал «1+1» заявив про організовану й послідовну політику самопроголошеного керівництва Кримської АР проти журналістів і каналу «1+1». У переліку журналістів каналу, які зазнали переслідувань, згадується й ваше прізвище. В чому полягала найбільша небезпека під час вашої роботи в Криму?

- Там лишається небезпека для всіх українських ЗМІ. Навіть з боку натовпів, що збираються біля українських військових частин. Це проросійськи налаштовані громадяни - пенсіонери або ж привезені громадяни, нерідко з Росії. Усі натовпи, які ми об'їхали - під Перевальним, Феодосією та Євпаторією, одностайно звинувачували українські ЗМІ в заангажованості й брехні. Всі, кого ми опитали, довіряють лише російським медіа. І - Росії.

Для більшості людей із проросійських натовпів або проросійськи налаштованих активістів російські війська - визволителі, миротворці й аж ніяк не окупанти. Окупантами кримчани вже починають називати українських військових, які дислокуються на півострові. І це найстрашніше. Якщо референдум відбудеться, його визнає Росія й не визнає світ, питання - що робити з нашими військовими. Їм залишать добу або дві для того, щоби вони звільнили півострів, адже почнеться повноцінна бойова операція з усіма наслідками...

Вже очевидно, що в Криму йде цілеспрямована пропаганда й кампанія зі знищення українських ЗМІ. Щойно виймаєш камеру - неважливо, професійну чи ні, ти вже є об'єктом нападу проросійськи налаштованих людей, казаків і так званої самооборони, яка ходить із георгіївськими стрічками й не приховує того, що прибула з Кубані. Як нам вдалося з'ясувати, в кількох представників такої «самооборони», вони зовсім не орієнтуються в Сімферополі, їх сюди завезли й вони охороняють російських військових від журналістів. Ці казаки часто перешкоджають зйомкам. Такі випадки були біля Верховної Ради Криму.

Під блокпостом українського батальйону морської піхоти - зо 200 чоловіків побачили камеру, з якої ми ще не познімали вітровики, оточили, почали шарпати, намагалися вирвати техніку. Вони викрикували образи на нашу адресу, намагалися звинувачувати в усіх смертних гріхах, шарпали. Єдине їхнє гасло - щоби українські військові склали зброю.

Перше запитання моє було цьому натовпу з цивільних і казаків, кому присягали наші військовослужбовці. Я пояснював, що вони присягали Україні. Тобто, здати зброю вони можуть лише Україні.

Але й цей натовп, і кримчан, які прагнуть потрапити до Росії, переконати дуже важко. Особливо це відчувалося під час наших зйомок під Феодосією. Там біля українського батальйону стояло чоловік 200-300 проросійських активістів, вони міняються. Тут російська бронетехніка, повністю вся частина оточена по всьому периметру. Навіть із чорного входу вишикувалися так звані самооборонівці, тітушки й відслідковують ситуацію. Для них будь-яка преса - як червона ганчірка для бика. Їх не цікавлять аргументи, що не всі кримчани визнають російських солдат на території Криму, для них не аргумент, що росіяни є окупантами.

Наступним випробуванням для нашої знімальної групи було Перевальне. Там також 36-та бригада берегової охорони, дуже багато бронетехніки й величезні склади. Її взяли в оточення повністю. Під кожним стовпом - бетонні плити, які відгороджують частину території від дороги. Біля кожної плити стоїть по солдатові. Якщо першого дня стояли росіяни, то наступного - чеченські батальйони, які приїхали на поміч російським військовим. Це війська Кадирова. А сім'ї українських військових обдзвонюють місцеві - проросійські активісти та погрожують їхнім рідним, що якщо їхні чоловіки, сини, брати не складуть зброї, то вони розправляться з їхніми родинами.

В Перевальному теж дуже багато російського натовпу, але він був більш-менш контрольованим. Та були такі випадки, коли ми вмикались і люди з натовпу з арматурою бігли до нас і з'ясовували стосунки тільки через те, що вони почули українську мову. Для них українська мова - це подразник. Тоді вдалося уникнути сутички з ними, ми поговорили, трішечки заспокоїли. Там були й громадяни, які вболівали за нас, допомогли відтягти активістів убік, аби ми мали можливість зробити пряме включення.

І місцеві, й завезені люди надзвичайно агресивно налаштовані. Вони впевнені, що ми необ'єктивно висвітлюємо дії російських військових, яких ми вважаємо не визволителями, а окупантами. До того ж вони агресивно реагують на визначення «російські військові». Вони кажуть, що це самооборона, як і Путін казав. Такі силовики не мають на собі опізнавальних знаків. Але всі вони розмовляють російською мовою, і, як розповідали нам ці хлопці, приїхали вони з Тули, Пензи. Географія військових, які там стоять, дуже велика.

Зараз, коли виконується команда взагалі зачистити українські медіа до референдуму, в Криму найнебезпечніше. І я просто прихиляю коліно перед журналістами, які нині працюють на цій землі. Психологічно там дуже важко. А там і дівчата - Анна Бабінець із «Громадського телебачення», Лєна Механік з «Інтера»... Дай Бог, щоб ніхто з них не постраждав. У самооборонців дуже жорстке поводження щодо жінок, без гальм - забрати, штовхнути, образити, вдарити. І розмовляти з дівчатами-журналістками вони не хочуть.

- Кілька журналістів у військовій частині в Севастополі, де відбулася зачистка, припускають, що представників ЗМІ розганяв «Беркут». Чи були під час вашого перебування в Криму випадки, коли беркутівці погрожували журналістам?

- Ні. Й у цьому випадку вони могли бути у формі «Беркуту», але такі силовики, в основному, на в'їзді в Крим стоять. На рахунок того, що це український «Беркут», я не впевнений. Там достатньо російських військових у цивільному та казаків, які можуть проводити зачистки. Дуже багато військових у Криму переодягнені в цивільну форму. Але працюють вони як професіонали - б'ють, розганяють, руки заламують, беруть у кільце, відтісняють по різні боки журналіста й оператора.

- Яка кількість журналістів «1+1» перебувала з вами в Криму загалом? У якому режимі ви працювали?

- Минулого тижня кореспондент ТСН Григорій Жигалов був у Севастополі, а ми закривали Крим, Євпаторію, Феодосію й іншу частину. Майже щодня робили і включення, й сюжети - в залежності від подій.

Проблема була в тому, щоб передати матеріали до Києва. Оскільки ПТСка «1+1» брендована, в неї кидали камінням. Ми вмикалися з ПТС телеканалу «Україна». В них пересувна мобільна техніка на джипі, й журналісти цього каналу якраз теж були в Перевальному.

Загалом, серед телевізійників у Криму - солідарність, дружба й чітка взаємодія. Ми всі обмінювалися контактами українських військових частин, ділилися найсвіжішою інформацією. Часто й самі військові просили вночі приїхати висвітлювати захоплення військової частини.

Зі зйомок часто поверталися о першій ночі, а зранку вже поспішали знімати захоплення військової частини, де чигали на «зелених чоловічків». Як тільки з'являлася інформація про захоплення аеродрому чи штурм частини, відразу старалися туди доїхати. Якщо не встигали, просили відзняти це колег-телевізійників.

Військові з українських частин запрошують журналістів самі, коли знають, що очікується штурм. Вони не стільки бояться сутичок, скільки хочуть, щоб камера фіксувала події, аби не було перекручення фактів, якими зловживають росіяни.

Морські піхотинці й берегова охорона Криму фактично є учасниками бойових дій. Вони практично всі не склали зброї, в когось її просто забрали на склади.

Так само це питання варто розглядати й для преси. Бо такого цілеспрямованого наступу на журналістів, за винятком хіба що подій майдану, в гарячих точках я не пригадую. Під час інших воєн виникали окремі моменти агресії - наприклад, ти комусь не сподобався. Але такого, щоби за тобою бігали агресивні люди й цілеспрямовано з'ясовували, журналіст ти чи ні, не було.

- Від кримських журналістів можна почути, що в Криму мало представників ЗМІ з інших регіонів України, іноземних значно більше. Зокрема, таку думку висловив голова Комітету з моніторингу свободи преси, журналіст «Радіо Свобода» Володимир Притула. Чи зауважили ви таку картину?

- Це правда. Регіональних журналістів ми практично не бачили. Представники ЗМІ летіли до Криму одним літаком, і півсалону займали британці й французи.

Щоправда, французи повернулися з Криму за два дні, як тільки там почалися перші випадки агресії. Для них це взагалі було шоком, що преса - об'єкт полювання. Тому французи там дуже часто міняли свої групи. Адже нападають у Криму й на іноземних журналістів.

Російських журналістів у Криму так само багато, як і інших іноземних. Але вони працюють відособлено, намагаються, як мені здалося, уникати української преси. Тому що в них є розуміння, чим саме вони займаються.

- Чому ви повернулися з Криму? Це було ваше рішення чи каналу? 

- Канал вирішив міняти групи через кожні 4-5 днів з міркувань безпеки. Стежимо за ситуацією, можливо, ще раз туди поїдемо.

- Що зараз у ситуації з Кримом залежить від журналістів? Які теми мало охоплені, на що вони мало звертають увагу?

- В мене склалося таке враження, що в Києві взагалі не розуміють, що відбувається в Криму. Заяви, які лунають із вуст віце-прем'єра й інших чиновників, настільки далекі від того, що відбувається в Криму... Кримчан хвилює, чому до них майже ніхто не приїхав у перші дні на початку інтервенції російських військ. Тут хотіли бачити представника Партії регіонів, Комуністичної партії чи якогось поміркованого політика - наприклад, колишнього президента Кучму. Але точно не опозиціонера. А до них приїхав один Петро Порошенко!

Військові нарікають на центральне командування: чому не було ніякого підсилення з материка, чому чекали до останнього, поки росіяни все заблокують. Була можливість на крок випередити росіян, цього не зробили. Військовопосадовці з Криму телефонували до Києва, а їхнє керівництво не брало слухавки! І українські військові в Криму вважають, що кинуті напризволяще. Вони просили конкретної команди - щоби хтось виступив по телевізору з Міністерства оборони і сказав: «Хлопці, треба робити так, так і так». Ніхто цього не зробив, звернення командира ВМС з'явилося в кінці минулого тижня.

До цього коїлося незрозуміле. Хтось витримував, хтось не витримував, хтось складав зброю, хтось не складав. Військовослужбвці в Криму були дезорієнтовані. Морська піхота, берегова охорона не збиралися складати зброю, але їм потрібна була підтримка, а цієї підтримки з Києва не було.

І далі Міністерство оборони запізнюється на крок. Те, що зроблено зараз - із листами для військових, із радіо для військових, із підтримкою - потрібно було робити ще півтора тижні тому, коли це було найбільш актуально. І зараз військові просто відчиняють двері для ЗМІ. Те, що раніше зробити було дуже важко - наприклад, аби потрапити в якусь військову частину, треба було писати листа, і його розглядали щонайменше півмісяця, а в результаті могли ще й заперечити... А зараз потрапити у військову частину в Криму можна без проблем. Проблема вибратися з військової частини, тому що вони в Криму заблоковані проросійськими активістами.

Чиновники з Києва, які роблять заяви, що порушено кримінальну справу проти Аксьонова або щодо прийняття київським судом рішення про нелегітимність проведення референдуму, лише загострюють ситуацію в Криму. До того ж, яким чином вони збираються робити це зараз, перед самим початком референдуму? Як тільки чиновники прибудуть на півострів, їх заблокують російські військові.

Як на мене, значно раніше треба було їхати й говорити з кримчанами, вводити в новий уряд людей з півдня України. А тепер новий уряд України у Криму не сприймають узагалі. Варто було пропонувати Криму широку автономію, внесення змін до законодавства, запрошувати їх на нейтральну території - наприклад, у Херсон, - сідати за стіл переговорів та вести розмови. Цього зроблено не було.

«Прямих доказів, що на майдані діяли росіяни, не було»

- Зараз, після подій у Криму, дії силовиків у Києві сприймаються під іншим кутом, вже очевидно, ким були ті «невідомі» та яку місію виконували. У вашому репортажі з Українського дому, який звільнила від силовиків народна самооборона, у кадр потрапив брелок із написом «Петербург». Що вам вдалося дізнатися тоді на цю тему, чи мали впевненість, що там перебували російські силовики?

- На цьому брелоку я уваги не акцентував, бо прямих доказів не мав. Хоча загалом такі речі - там ще був такий брелок - наштовхують на певні думки. Навіть не написи російською на формі, що лежала купою на підлозі, адже зараз практично всі внутрішні війська російськомовні.

Там було понад 50 комплектів військового одягу. Всі вони темного кольору, а на куртки можна почепити будь-які погони й шеврони. Таку форму вдягають внутрішні війська чи охорони. Поруч - купа різноманітних шапок, погонів, шевронів.

Ще стояли цілі сухпайки Міноборони не розпаковані.

Мені, як і представникам самооборони, найбільш підозрілим здався безлад, на чому я й побудував репортаж. Українські солдати за своїм менталітетом не гидитимуть там, де сплять. Тим більше, що в цьому приміщенні була розкидана навіть їжа. При цьому вийти поїсти можна було в коридор поруч. А самі нужники розташовані поверхом нижче.

Безлад хаотичний не притаманний поведінці військових взагалі. Коли вони відходять, можуть залишати свої речі, але такого срачу я ще не бачив. Там такі запахи стояли, що я не знаю, як можна було спати в цьому приміщенні. Як на мене, українці на такий безлад не здатні, як і більшість нормальних солдатів. Тому ці бічні докази вказували на те, що там могли бути росіяни.

Також мені телефонували знайомі військовослужбовці з Росії, які передавали через своїх матерів, що в нас працює санкт-петербурзький ОМОН. Але за руку їх у Києві ніхто не піймав, вони не будуть ходити у формі з опізнавальними знаками. І шеврони МВС Росії, які нібито були зірвані на майдані - як на мене, провокація, їх навмисне підкинули. Можливо, це був психологічний тиск на майдан: «Бійтеся, бо тут росіяни!».

А ще я впевнений, що на майдані працювало дуже багато розвідок. І не тільки російських - тут були і європейські агенти, однозначно.

- Ще ви звернули тоді увагу на шипи-пелюстки, що їх залишили невідомі в Українському домі. Де ви їх виявили?

- Ці шипи були в речмішку. Коли під час зйомок ТСН представники самооборони пустили нас на короткий час до цього приміщення в Українському домі, нам вдалося перевірити речмішки.

Шипи - дуже цікава річ, вона після Першої світової війни була заборонена. Як ти не кидаєш цю «пелюстку», один із шипів залишається стирчати доверху. Він пробиває будь-які мешти й ногу до 9 см. Такі речі викидаються під натовп, коли відступаєш. І цих «пелюсток» там був цілий жмут. Я не бачив, щоб за ці дні міліція їх використовувала.

«Снайпери в Києві не ховалися»

- Що вам вдалося дізнатися про снайперів, які діяли в Києві? Чи має підстави твердження народного депутата Геннадія Москаля щодо того, що в учасників протестів на майдані та міліціонерів стріляли снайпери МВС та СБУ, а не іноземці?

- Припускаю, скоріше за все, українці, а не росіяни.

Ще один варіант - третя сила, найманці, яким закривали тили СБУ й «Альфа». Їхнє завдання було стравлювати людей і силовиків.

Цікава деталь - коли почалися переговори опозиції з Януковичем, у мене склалося враження, що йде підготовка до якихось бойових дій. Бо дуже багато підтяглося солдатів, аж із Інститутської зверху, будинок Кабміну повністю до передової на Грушевського. Судячи з дій силовиків, вони знали, що люди підніматимуться по Інституській. Стрілянина ж знадобилася згодом, вочевидь, для затягування часу й відволікання від чогось уваги. Можливо, потрібен був час для евакуації чиновників.

«Беркут» був приведений у бойову готовність. Силовики спочатку грілися біля бочок, потім поступила команда й вони всі почали одягати бронежилети, закріплюватися, вишиковуватися, і ці «коробочки» стояли аж доверху. Завели автомобіль із водометом, а за ним почали вишиковуватися солдати. У мене було враження, що вони зараз підуть на людей. Потім півгодини напруженості - й військових почали поступово виводити. Лишили на передньому фланзі трохи силовиків, а всіх інших відвели нагору. Пізніше з'ясувалося, що була домовленість про припинення вогню до ранку.

В ніч на 19 лютого ми робили прямі включення з-під Жовтневого палацу. Там теж були позиції силовиків - понизу, по цій барикаді. І поряд із нами зупинився автобус із темними вікнами, з нього вийшли люди в чорній формі й почали палити. Чоловік 20 - всі середнього росту й усі статури борців, у кевларових касках із полегшеними бронежилетами. У всіх автомати АКС, яких в українських сил на озброєнні немає, з калібром 762. Така зброя може бути лише в СБУ, й це наштовхує на думку, що вони могли працювати прикриттям Служби безпеки. І в кожного на боці сумка, в якій по два ріжки автоматних точно було. Всі розмовляли російською й фотографували на телефони майдан. Тепер я знаю, що вони планували тут стріляти зранку.

Вони не ховалися. В деяких навіть видно було обличчя - без масок. Також ці люди не приховували позицію снайпера, який лежав просто на землі, що взагалі дуже нетипово для військових.

А потім об 11-й годині стало відомо, що ці невідомі стріляли з цих же позицій, із цими ж АКС-ми в цій самій чорній формі.

Усе це не характерно для тактично-диверсійних підрозділів, які часто міняють позиції.

Це, а також той факт, що дуже багато солдатів ВВ, поранених у спину, свідчить про втручання третьої сторони. Інформації про калібр куль, якими поранено цих солдат, немає, що не дає можливості з'ясувати, хто саме стріляв.

В той вечір, коли приїхали ці люди в чорному, на майдані були перманентні перестрілки. Беркутівці стріляли, але з помпових рушниць, автомати були не в усіх.

- Де могли бути розташовані снайпери?

- Досить було глянути на вікна готелю «Україна». У ніч перед ранковими пострілами на Майдані там два вікна відкрилися. Так само були відкриті вікна і на Грушевського біля барикад, а біля Жовтневого палацу в готелі було відкрито три-чотири вікна на шостому-сьомому поверсі. Вочевидь, там перебували коректувальники вогню, з якими в парі зазвичай працюють снайпери.

Один снайпер, у принципі, може діяти, як було, наприклад, в Осетії. Але мені здається, що тут підготовка велася заздалегідь. Така кількість снайперів свідчить про те, що вони приїхали раніше. Мені так здалося, вони знали, що люди підуть і що їх треба спровокувати.

Частина снайперів мала жовті пов'язки. Вочевидь, між підрозділами стрілків не було чіткої взаємодії. Про це свідчить і розмова між стрілками про те, що важливо не зачепити своїх. Про неї стало відомо з радіоперехватів снайперів СБУ, які чують, як працюють інші снайпери, хоча не знають, хто вони.

Треба зрозуміти, чи були ще підрозділи з жовтими пов'язками. Бо частина силовиків стріляла в майданівців із калашів, а були ще й гвинтівки снайперські. І вбиті були й біля Будинку профспілок на передовій, і навіть біля сцени трохи лівіше. Тобто снайпери могли і з будівлі Кабміну стріляти.

«Завдяки тітушкам місто почало одужувати»

- Яку роль у загостренні ситуації на Майдані відіграли тітушки? Чи був Київ заполонений ними, як панічно повідомляли користувачі соцмереж?

- Та частина учасників антимайдану, яку привезли за гроші - нещасні залякані люди. Однак в останні дні майдану тітушки були озброєні, й це переконливий аргумент того, що їм доручили вчиняти провокації, якими могла скористатися міліція.

Коли ми знімали на Грушевського, помітили панібратство у ставленні тітушок до міліції. Хоча охоронці порядку бачили, що ці люди мали при собі ножі й арматуру, вони підкреслено доброзичливо спілкувалися з хлопцями.

Іншою була реакція киян. Місто почало одужувати, цей великий живий організм почав боротися з вірусом. Люди організувалися в загони самооборони, чого, здається, не врахували організатори акції.

Підігрівом дезорганізації був харківський «Оплот», якому ставили за мету посіяти паніку: «Ми нікого не боїмося, відрізаємо вуха» тощо.

«Після подій 20 лютого журналісти мали просто розряджати повітря»

- Чому під час євромайдану, а тоді й майдану, було так мало розслідувань? Причому до Криму вирушило щонайменше кілька журналістів-розслідувачів із Києва - Анна Бабінець та Дмитро Грап із «Громадського телебачення», Влад Лавров із Kyiv Post. І вони вже полюють на силовиків, які б'ють журналістів.

- Розслідування - окремий жанр, що потребує дуже багато часу. І на час протистоянь на майдані було вкрай складно отримати коментарі - і військових експертів, і політологів, і навіть відставників. Усі вони боялися висловлювати свої думки відкрито. Для тележурналіста ж, щоб підготувати такий сюжет, потрібен день-два, щоби знайти людей, які з'ясують, як працюють найманці, законно це чи ні, як і куди їх могли завезти через кордон, як їм могли дати зброю...

У дні після стрільби снайперів на майдані біля Жовтневого палацу варто було б зібрати доказову базу, набої, гільзи, оглянути місця, де лежали снайпери, та звести всі ці питання докупи.

Насправді розслідування з військових продій у Грузії з'являлися через місяць-півтора. Перебуваючи в місці зіткнень, ти бачиш лише те, що в полі зору, тут навіть про об'єктивність ітися не може.

Аналіз подій на майдані мав початися після подій 20 лютого. А спочатку журналісти мали просто розряджати повітря, бо смерть, яка витала, й відчуття страху були дуже сильними. І саме тоді була нагальна потреба розбиратися з причинно-наслідковими зв'язками - чому це сталося, кому це було на руку, якою буде нова третя сила.

Ми мали з'ясувати - чому не зробили щось, чому лунали ті чи інші заяви - це було нагнітання страху, чи провокація, чи останній крик про допомогу: «Люди, візьміться за зброю!»

Ми мали запитати, де під час майдану були величезні ветеранські спілки Житомирських відставників. Ми знімали їх рік тому, й вони казали, що не задоволені цією владою, що як треба буде, піднімуться по команді, що там усі офіцери. Але нікого з них на майдані не було. Це таке важливе питання - чому одні військові відмовились їхати на Київ, а інші - поїхали. Чому Асоціація зброярів, яка теж закликала людей скористатися своїм законним правом, не вийшла на майдан.

А під час майдану чи військових подій у Криму, на моє глибоке переконання, першим вистрілює репортаж. І репортаж суб'єктивний. До об'єктивності під час перебування у гарячих точках далеко, бо все одно журналіст на тій стороні, де страждають люди, де він переживає біль. Оцінювати події об'єктивно, коли вбивають людей чи «Беркут» закочує їх в асфальт, важко. Дуже важко сказати, що силовики змушені, що вони теж бояться, але б'ють беззбройних людей. Усе це суб'єктивно.

Читайте другу частину інтерв`ю з Русланом Ярмолюком про те, чи впоралися ЗМІ з темою євромайдану.

Фото Максима  Лісового