Наш постійний автор і колега Юрій Луканов укотре вирвався за рамки своєї традиційної іронічної рубрики в «Детектор медіа» «Луканово посміхаючись» і здивував нас тим, що написав нову книжку – «Європейський феєрверк».

Взагалі-то, він пише чимало статей і видає не першу книжку. Час від часу він ще й знімає документальне кіно – як продюсер, автор ідеї і сценарію. Зокрема, буквально днями режисер Вадим Кастеллі завершує монтувати десятисерійний документальний фільм про НАТО, кошти на зйомку якого виділило Міністерство закордонних справ України. Автор сценарію до фільму, як ви розумієте, – Юрій Луканов.

До того ж, Луканов зуби з`їв на медійному консалтингові. Серед найпомітніших його здобутків у цій галузі – створення 1990 року прес-служби Народного руху України і керування нею. Він був медійним консультантом у Прес-службі Католицьких церков, яка 2001 року готувала візит до України Папи Івана Павла ІІ. За його участю видавничий і поліграфічний центр «Такі справи» виграв інформаційну війну у держави, яка почала шалений тиск на підприємство після того, як воно 2002 року надрукувало книжку для опозиційної Юлії Тимошенко.

Ми вирішили скористатися нагодою і розпитати Луканова про те, як він знаходить ресурси на всі ці численні проекти.

– Юрію, ти весь час скаржишся, що не можеш знайти гроші чи на книжку, чи на фільм. І це справді велика проблема. А водночас ти таки понаписував книжок і поназнімав фільмів. Може, твої скарги – то лише кокетство? Ти не хочеш сказати правду читачам «Детектор медіа», тобто, своїм читачам?

– Пригадуєш фразу у «Майстрі і Маргариті» Булгакова приблизно такого змісту: «Ніколи ні в кого нічого не проси. Самі знайдуть і все дадуть»? Я переконуюся в її справедливості. І фільм про НАТО, і робота для Папи Римського, і книжка «Кучма – третій Президент» мені ледь не на голову звалилися. Коли я довго виношував якісь амбітні плани, наполегливо шукав гроші для їхньої реалізації, то в мене майже або взагалі нічого не виходило. Тому я, власне, і скаржився. А все, що я понаписував і назнімав, – ледь не саме падало в руку. Ось і останній проект реалізувався буквально так. Мені раптом заманулося проїхатися Європою і написати дорожні нотатки. Просто так – захотілося, і все. Моя колега і приятелька, головна редакторка туристичного журналу Mandry Леся Москаленко підказала, що в такому проекті міг би бути зацікавлений керівник турфірми «Феєрія» Ігор Захаренко. Рекомендація була в «десятку». Ігор погодився одразу. Ми швидко домовилися, він просто кайфував від такої ідеї. Мало того, він сам почав практикуватися у журналістиці – знімає і випускає на 5-му каналі програму «Феєрія мандрів», яку ви всі можете бачити. Крім того, моя книжка проілюстрована його фотографіями.

Ми проїхалися шістьма країнами Європи, і я написав такі собі стьобні враження, які підгледів під час подорожі. Наприклад, про «Сільпо» у Луврі або про те, як на мене в тому ж Парижі здійснювали газову атаку. В інших країнах було також чимало кумедного, пов’язаного з визначними місцями цих народів. Тобто, вийшли такі веселі репортерські нотатки. Дещо навіть уже надрукував на сайті ІМІ та в журналі Mandry. «Оглядач» обіцяє надрукувати більші уривки. Здається, за роки незалежної України якось видавалися дорожні нотатки, але їх автора тоді звинуватили у плагіаті. Так що я себе, ймовірно, можу вважати першовідкривачем цього жанру в нашій незалежній країні, бо в плагіаті мене точно не звинуватять.

– Пригадується, тебе таки в чомусь звинувачували. Сам Леонід Кравчук на сторінках газети «День» писав, що ти щось не так відобразив у своїй книжці «Третій Президент. Політичний портрет Леоніда Кучми».

– Бачу, ти уважно читала газету, в якій сама працювала... Кравчук справді мене критикував. Тільки це була не стаття, а інтерв`ю під крутою назвою «Елітний прошарок України навіть не здатен визначити, хто в нас перший Президент». Мені, звісно, було приємно, що мене відносять до елітного прошарку, але було неприємно, що мене звинувачено в незнанні історії. Адже я називав Кучму третім Президентом, рахуючи від Михайла Грушевського. Кравчук вважав це помилкою. Я відповідав Кравчуку в тій же газеті і не хочу зараз повторювати сутність дискусії. Хто бажає – може почитати її на моєму сайті під кнопокю «ЗМІ про...». До речі, там можна знайти і текст «Третього Президента» й інших робіт.

Набагато цікавіше те, як я зміг зробити таку значну роботу. В якийсь момент я відчув, що стомився писати коротші або довші статті. І вирішив: я вже дозрів до чогось серйознішого. Думаю: треба написати книжку про Президента. Чому про нього? Та тому, що він з об’єктивних причин – найвідоміша постать в українській політиці і приверне увагу читача. А чому саме про політика? Бо я вже багато працював у політичній журналістиці й мав чималий багаж.

Написати можна, але хто видасть? Я зателефонував своєму приятелеві, голові і власнику видавництва «Такі справи» Сергію Данилову. На той час у журналістиці ще панувала романтична атмосфера, хотілося непродажності, об’єктивності. Сергій підтримував такий настрій, бо свого часу він видав першу легальну приватну газету в СРСР, яка мала назву його нинішньої фірми. Комуністична влада тоді якось її проґавила, але потім схаменулася і вилучала тираж із кіосків. Так що він теж якоюсь мірою професійний романтик, і мою ініціативу підтримав. Не заради заробітку, а заради ідеї. Коротше, я почав збирати матеріал і за півтора роки написав першу незалежну книжку про діючого главу держави. Без усяких грантів і фінансування з будь-якого боку. Правда, певний час «Такі справи» платили мені невелику стипендію.

– Це було у другій половині дев’яностих. А чому ти не написав книжку про другий термін Кучми? Він же набагато цікавіший від першого.

– Із тим, що він цікавіший, драматичніший і навіть трагічніший, – згоден. Але мені набридла політика. Мені дуже важливо, аби робота була мені цікава. А після «Третього Президента» я вичерпався у політичній журналістиці й майже не писав на цю тему. Хоча останнім часом вже відчуваю певний потяг до неї. Подумую, чи не повернутися.

– А сценарій про НАТО? Тут же не напишеш зненацька. Треба тему знати. Невже теж так просто було і з цим проектом?

– Іще простіше. Мені зателефонував режисер Вадим Кастеллі, який знає мої фільми «Три любові Степана Бандери», «Хто ви є, містер Джекі?» та інші. Каже: «Ми перемогли в тендері МЗС. Напиши сценарій». Я сказав: «Давай». Звісно, я не так просто взявся за це. Я трохи стежу за процесом. Свого часу я навіть був учасником туру US – NATO: European journalist tour, тобто це була поїздка європейських журналістів натовськими об’єктами в США, куди я був запрошений від України.

Правда, мій сценарій фільму про НАТО не можна назвати, так би мовити, повнокровним. У Кастеллі не було фінансової можливості послати мене в поїздку всіма європейськими країнами, які є членами НАТО і якими потім знімальна група проїхала під час зйомок. Тому я збирав інформацію з Києва і написав своєрідний дороговказ. Кастеллі керувався ним під час зйомок, але на місці відкривав чимало інших цікавих речей і дознімав їх. Вони також увійдуть до фільму. Зараз Вадим завершує монтаж і веде переговори про його показ на котромусь із каналів. 

– Ти досліджуєш багато серйозних тем... Але дехто з колег вважає, що ти зіпсував собі репутацію «козюльками», тобто своїми політичними епіграмами. Чи ти не вважаєш, що такі нібито непоєднувані речі, як серйозні статі, сценарії і фільми, з одного боку, та «козюльки», з іншого – не можуть поєднуватися в одній особі?

– Пізнаю цих людей. Насправді, це ціла житейська філософія, яка стосується не тільки журналістики. Коли такі люди зустрічають щось, що вибивається з їхніх уявлень, вони починають це сварити, а коли мають якийсь адміністративний вплив, то вживають заходів, аби «не пущать і запрєтіть». Наприклад, якщо розумний редактор бачить щось подібне (мова не тільки про «козюльки») і воно йому не подобається, він собі скаже: це не моє, але це може подобатися певним читачам. Нерозумний редактор (і не тільки редактор, а й режисер, чиновник у міністерстві тощо) почне говорити: «Ніззя!». У результаті купа професіоналів (не тільки журналістів, а ще, наприклад, артистів) гуляють без роботи або їдуть за кордон. Таке коїлося ще за часів СРСР.

Очевидна річ, що одна людина може реалізуватися в різних галузях. Вона може писати ґрунтовні статті, а на дозвіллі – складати анекдоти. Саме цим я і займаюся. Правда, писати епіграми мені так подобається, що я тепер уже не знаю – хобі воно чи головне заняття. Я був дуже задоволений тим, що торік вийшла друга моя «епіграмна» книжка «Колода від Ющенка». І дякую «Детектор медіа», яка фактично першою надрукувала велику добірку моїх епіграм. Цікаво, що через одну з епіграм я став ньюзмейкером. Одна з присвячених актуальній події епіграм вийшла на «Детектор медіа», а потім була як новина передрукована сайтом «Кореспондент».

До речі, я не хотів, аби це виглядало як хизування. Але мушу нагадати: паралельно з писанням епіграм я ще, наприклад, час від часу проводжу журналістські розслідування. Торік після кількох моїх статей вийшли на волю двоє молодих людей, яких безпідставно звинуватили у вбивстві. Хто ще таким може похвалитися? Це – предмет моєї професійної гордості, не менший, а то й більший від книжок і сценаріїв.

– Якщо людина діє у багатьох напрямках, то це загрожує рівню цієї діяльності. Ти не боїшся скотитися до дилетантизму?

– Теоретично така загроза існує. Але практично все залежить від сумлінності виконавця. Поки що кардинальних претензій до мого професійного рівня не було. Звісно, трапляються деякі проколи. Скажімо, якось, коли я працював у Монреалі на Міжнародному канадському радіо, в прямому ефірі назвав Біла Клінтона «бліном». Або часом у статтях припускаюся незначних неточностей. Але загалом буває і навпаки – відзначають професіоналізм моїх робіт. Приміром, Національна спілка журналістів нагородила мене і режисера Максима Бернадського премією імені Івана Франка за фільм «Хто ви є, містер Джекі?». Ти ж знаєш, що всілякі нагороди в нас частенько лобіюються. Так ось я палець об палець не вдарив для лобіювання премії. Самі дали. Власне, ти сама писала позитивну рецензію на цей фільм у газеті «День». І це була твоя власна ініціатива. Так що знята нами з Максимом історія про дисидента Валерія Марченка і його чотирирічне листування до самої своєї смерті з голландською жінкою Джеккі Бакс таки чогось варта.

– На твою думку, загальний рівень професіоналізму в нашій журналістиці знизився – чи навпаки?

– Згоден, що проблема непрофесіоналізму існує. Правда, це не наслідок дій якихось лихих сил, як часто кажуть. Дуже часто це залежить від психології самих журналістів. Я це відчуваю, коли займаюся медійним консалтингом. Ось, наприклад, коли працював для Прес-служби Католицьких церков, готуючи візит Папи, то ця подія була затребувана, журналісти самі прагнули висвітлювати події. Наше завдання полягало лише в тому, щоби забезпечити їх різноманітною і різноплановою інформацією. Тобто, не існувало жодних табу.

А от із «Такими справами» все було по-іншому. Нагадаю, що п`ять років тому, після випуску цим видавництвом книжки про Юлію Тимошенко на фірму наїхали податківці, і є підстави вважати, що вони намагалися просто забрати фірму у власників, тобто, вже тоді намагалися займатися рейдерством. Цей конфлікт набув міжнародного розголосу. Генеральний директор фірми Олександр Данилов мусив тікати до Литви, де отримав статус біженця з політичних мотивів. Справа слухалася в міжнародному економічному суді і зараз по ній готується рішення. Позов до держави Україна складає понад 75 мільйонів доларів. Це не 24 мільярди за «Криворіжсталь», але все одно серйозна сума. Конфлікт висвітлювався засобами масової інформації, хто бажає, може подивитися на сайті «Таких справ» на кнопці «ЗМІ про нас» – це теж результати моєї роботи. Але все ж таки я переконаний, що історія висвітлювалася недостатньо. Бо в головах журналістів і редакторів існує упередження проти бізнесу. Вважається, що мало не всі публікації або телерепортажі щодо бізнесу мають бути проплачені. Наприклад, спілкуюся з випусковим редактором одного з телеканалів на цю тему. Наводжу аргументи про міжнародний рівень скандалу, про неординарність ситуації. Він відповідає: «Тут бізнес. Щось тут не так». Я пропоную йому прислати групу і розібратися, що ж там не так, тим більше, що тоді був черговий інформаційний привід. Він цього не зробив. І це не за часів «темників», а в наш цілком демократичний час.

Уявлення такі: якщо це політика, то це вітається, це треба, це цікаво, а якщо то бізнес або права людини, – це другорядна сфера, там можуть бути якісь незрозумілі, а значить – підозрілі речі. Ось тобі зразок непрофесійного підходу, який виникає винятково через хибні уявлення журналіста.

– І ще банальне традиційне запитання. А які в тебе плани?

– Буду й далі писати у свою рубрику «Луканово посміхаючись» Я вже казав, що подумую, чи не повернутися до політичної журналістики. Д того ж, шукаю гроші на документальний фільм. На Тернопільщині мешкає чоловік, який сорок років аж до референдуму про незалежність жив на горищі в коханої жінки, переховуючись від влади. Він був бійцем УПА. Така вражаюча історія варта фільму. Але гроші шукаю вже досить довго. Мабуть, не знайду, як це не сумно. То, може, мені щось інше на голову впаде :)