Про те, що українці не тільки дискутують на політичні теми та потерпають від криміналу, але й, приміром, читають книжки, сьогодні можна дізнатися лише з єдиної телевізійної програми на центральних каналах – «bookCIТІ».

Остання книжкова програма зникла з українських центральних каналів десь 2003 року. Далі – судячи, принаймні, з телекартинки – українці читати розучилися. Адже, як сказав один із найуспішніших телеменеджерів, «очень небольшое количество людей — не более 4% — способно отличить реальность подлинную от реальности телевизионной. Большая часть аудитории живет, если хотите, в телеэмпирической реальности. Это значит, если телевидение не говорит об определенных процессах или фактах, то они попросту не существуют. Здесь уместна фраза одного из моих друзей: «Если мы не сообщили, что Сомали бомбили, значит, Сомали не бомбили». Если мы не говорим, что страна Сомали есть как таковая на карте, то для телезрителей в Украине ее нет. Иными словами, телевидение несет ответственность как за моделирование того типа реальности, который будет необычайно комфортным для общества, так и за рефлекс реальности существующей». (Олександр Роднянський в інтерв’ю газеті «Дзеркало тижня»).

Отже, «bookCIТІ» – єдина програма, з якої можна дізнатися, що в Україні є книжки і письменники. А ще є читачі, які ці книжки читають і для яких ця програма робиться. Уточнімо: ми говоримо про центральні телеканали. Регіональні компанії книжкові програми випускають, проте різниця «по картинці» і контенту між програмою на центральному каналі та скромними можливостями регіональних телевізійників приблизно така ж, як між комп’ютером і калькулятором. До того ж, телеканал «Cіті» вперше за довгий час існування різних книжкових програм і книжкових рубрик у телепрограмах пропонує програму не у форматі «студія-прямий ефір-голова», а зі зйомками-підзйомками, цікавим монтажем, прогулянками «книжковими точками» міста, стильною графікою. Тобто: вперше все – як має бути.

Однак унікальність і довгоочікуваність є не тільки плюсом програми. Судячи з фідбеку, який отримують її автори, з’ясовується, що в нашій країні всі знають не тільки, як лікувати хвороби та виховувати дітей, але і як знімати книжкові програми. На програму відверто нішеву, яка виживе на екрані й збереже власне лице (таке враження, що автори «відстроювали» своє дітище від великої кількості уявних програм про книжки, які би мали бути на нашому телебаченні) покладено універсальні сподівання її потенційних глядачів, які при першій же нагоді бажають отримати з екрану ВСЮ книжкову інформацію. За словами Євгена Михайлова, автора й ведучого «bookCIТІ», його найчастіше запитують: «А чому у вашій програмі немає того-то?..».

Тим часом, книжковий формат, який склався на каналі «Сіті» – це цікаво змонтоване телеінтерв’ю про книжки з авторами книжок, а також із відомими людьми. Така собі телерозмова з людьми, яких би –  за аналогією з ньюз-мейкерами – можна було би назвати «думко-мейкерами» країни, прикрашена милими віньєтками інформативного плану – рейтингами книжкового ринку, смішними опитуваннями (приміром, що читають бомжі та домогосподарки), плюс огляд кількох титулів…

Щодо фінансової сторони справи, то програма виробляється власним коштом каналу, і, як повідомила арт-директор «Сіті» Ірина Карпова (одна з «мам» цього книжкового проекту), зацікавленість програмою висловлюють «відомі продуктові марки», але «остаточних домовленостей так і не досягнуто». Проте, як зазначила пані Карпова, «bookCIТІ» – програма для каналу статусна: «Канал, який себе поважає, має  утримувати подібний програмний продукт. Тим паче, що він не є надто дорогим у виробництві».

Автор і ведучий програми Євген Михайлов до появи «bookCIТІ» працював головним режисером каналу М1, потім як режисер почав працювати на каналі «Сіті». «Кар’єра ведучого мене ніколи особливо не приваблювала – просто так сталося», – говорить Євген. Руйнуючи стандартні підходи «вузькофаховості» сучасної журналістики (мовляв, журналіст, який пише-говорить-знімає на певну тему, сам має бути частиною тої тусівки, про яку він пише-говорить-знімає, подаючи своїм глядачам-слухачам-читачам, так би мовити, інтроспекцію, «погляд з середини»), Михайлов в якості ведучого книжкової програми є людиною відверто випадковою. І в цьому теж унікальність подібної книжкової програми, її непересічна інформативна користь, зокрема, для літературного середовища. Адже Євген Михайлов – не критик, а читач, такий же читач, як всі ті, хто цю програму дивиться і які, між іншим, не визнають «приватизації» виключного права на обговорення книжок лише письменниками-критиками та довколалітературними персонажами. Сучукрліт в «bookCIТІ» отримала можливість не ще раз перемолоти вузькофахові проблеми та з мазохістичним кайфом порозчісувати вавки власної марґінальності, а той самий бажаний погляд іззовні, з телевізора на себе, про який давно мріяла. До речі, Михайлов може собі дозволити вельми цікаві й несподівані узагальнення: приміром, що в історії літератури залишиться тільки Андрухович, або що Жадан набагато попсовіший від Матіос. Як він це аргументує? Читайте далі.

– Я людина нетусовочна, – зізнається пан Михайлов. – Тобто, я не певен, чи це мені потрібно: ходити на презентації, літературні імпрези… І чи це потрібно для програми. Поки я знаю чітко, чого я не хочу: я не хочу будь-якої залежності. Ні від особистих зв’язків на рівні дружби, ні від зобов’язань на рівні видавництв. Я не хочу, щоби будь-хто говорив мені, які книжки я маю оглядати чи просив про дружню послугу.

– Ви швидко переступили цю межу: з-за кадру – в кадр?

– Ломка була. А знаєте, мої колеги взагалі вважають, що в програмі немає Євгена Михайлова, а лише його (тобто моє) альтер-его. Спочатку я взагалі на екрані себе бачити не міг, на монтажі була просто відраза, а потім з’явився професійний режисерський погляд на себе в кадрі і я до себе… звик. Далі мандраж пройшов і я почав отримувати реальне задоволення від того, що роблю. Це наче можливість вибудувати власний простір, облаштувати його, розставити в цьому просторі книжки на полички … Задоволення деміурга. І головне: я живу без цензора. Попервах, щоправда, літредактор усі мої тексти переписував. Потім чи то я навчився, чи то редактор плюнув – вже не можу сказати, але я роблю цю програму так, як мені подобається. А це дуже великий кайф.

– Чи важко багато читати, готуючись до програми?

– Я докладаю до цього максимум зусиль. Бо важливо зрозуміти, про що ти хочеш саме з цим автором говорити. Але чим більше я читаю, тим більше розумію, що про тексти взагалі немає ніякого сенсу говорити... От я абсолютно не хочу запитувати людей: «Що ви хотіли сказати своїм останнім романом?» або «Ваші творчі плани?». Бо людина і так сказала в своєму тексті все, що хотіла сказати. Мені якраз видається найцікавішим говорити з письменником про ненаписане. Тому мої діалоги з гостями – це такий паралельний до літератури світ. Я запитую в автора про те, що мене направду цікавить – припустімо, питаю «Що таке ілюзія?», або «Що таке внутрішня духовна ієрархія людини?», або «Що таке рабство?», або «Який фільм для вас є візитною карткою Японії?» І знаєте, що я помітив? Коли письменники відповідають на запитання – вони ж думають! Рідкісне явище на телеекрані: що хтось думає, перед тим, як щось сказати…

– Були якісь книжки, які вам довелося прочитати тільки тому, що ви їх оглядаєте?

– Останній роман Коельо. Я розпочав читати просто тому, що брав цю книжку в огляд, а потім зацікавився і дочитав до кінця за те, що він там торкається такої глибокої теми, як місія циган у цьому світі.

– А як із читанням: вам же тепер доводиться, мабуть, читати не те, що ви любите, а те, що треба для програми?

– Все одно я паралельно примудряюся читати те, що читав завжди…

– Про які книжки йдеться?

– Не хотів би виглядати снобом, але pulp fiction мене не цікавить. Мої улюблені автори – Бодрійяр, Олександр Дугін… Мене більше цікавить те, що відбувається у світі, ніж у фантазії автора. А взагалі я вважаю, що читання провокує в людині потужне авторське начало. Звичайно, якщо людина бере в руки книгу з певним наміром, а не… як пляшку пива випити чи послухати гурт «Карамельки»… Ну, тобто, не для провітрювання мозку, а тому що вона щось шукає. От пам’ятаєте «Гру в класики» Хуліо Кортасара? Кортасар пропонує читачеві, як мінімум, два способи прочитання роману – або читати підряд від першої до останньої сторінки, або за певним «дороговказом»: в кінці розділу він сповіщав читачеві номер наступного. Тобто, читач може сам обрати для себе текст. Зрештою, в процесі життя ти приходиш до того, що така можливість –  створити власний текст – присутня в будь-якій книзі.

– Як складався формат програми?

– Спочатку пропонувався зовсім інший формат – такий своєрідний журнал. Потім від деяких рубрик довелося відмовитися. Приміром, від дещо краєзнавчої рубрики про київські тексти і від зйомок літературних вечорів у «Бабуїні». Бо це було реальне перевантаження програми за обсягом, а нам було важливо, щоби програма була динамічна. Та й справді, чи так цікаво знімати п’яних поетів, які матюкаються зі сцени? Мені кажуть: це ж провокація! Але я більше люблю інші провокації. Приміром, у нашій програмі письменники читають свої тексти звірям у зоопарку. Ось це, я вважаю, провокація. Коли Іван Малкович читає вірш про кохання бізонам, то багато людей мають шанси замислитися, чому він це робить.

– І чому ж?

– Бо бізони – це частина нашого світу, а ми маємо випромінювати в цей світ любов і позитивні емоції: бізони теж цього потребують. Банальна фраза, але сонце нам світить доти, доки ми світимо сонцю.

– Ваше враження про письменника після запису програми змінюється?

– Так. Перша людина, яка змінила моє враження про літераторів, – це Ірен Роздобудько. Я більш ніж спокійно ставився до її книжок, а в спілкуванні виявилося, що це глибока серйозна людина! Покальчук мене вразив тим, що випадково обмовився в студії, що збирається їхати в дитячу колонію. Звісно, ми напросилися поїхати з ним, щоби підзняти і записати розмови з дітьми. Між іншим, я запитав, що потрібно взяти для дітей, а він так просто говорить: якісь речі – светри, штани і особливо взуття. Це було дуже по… по-батьківськи. Лариса Денисенко – надзвичайно позитивна людина, до того ж високоосвічена, розумна, красива… Ірена Карпа – я був вражений: панківські тексти і глибокий інтелект. Це я в неї запитав про те, що є внутрішня духовна ієрархія людини. І знаєте, що вона відповіла? «Інші мріють про квіти і шуби, а я – щоби замочити програмного директора радіо «Шансон».

– А ви завжди читали багато сучасної української літератури?

– Читав, але не так багато, як зараз. До «bookCIТІ» я читав Андруховича – мені дуже подобається, Дереша… зате не читав багатьох інших. От нещодавно я прочитав «Солодку Дарусю» Марії Матіос – і мені страшенно сподобалося. Якщо порівнювати Жадана із Матіос, то він набагато попсовіший. Але в інформаційному просторі існують Жадан, якого я, до речі, дуже поважаю, Карпа, Андрухович і Забужко, а, приміром, Матіос просто немає. І для мене це абсолютна загадка – механіка формування інформпростору.

– А ви могли би окреслити своє бачення літпроцесу?

– Спробую. Мені здається, що більшість зараз перебувають на такій собі кон’юнктурно-гопницькій хвилі. Хто в нас модні? Жадан, Сняданко, Карпа… Це якась така література «гопники forever». Тобто, література, яка перебуває не на межі естетичної довершеності, а на рівні «правди жизні». Мені здається, що це і є те, що називається «література сьогодення». Вона далі не піде…

– А хто піде?

– Андрухович. Ось це те, що буде потім.

– А ще?

– …

– Як ви гадаєте, чому в «bookCIТІ» немає конкурентів на телебаченні? 

– Бо телебачення в нас для людей, які дивляться серіали. На 90% для таких людей.

– Чому?

– Як на мене, телебачення помагає суспільству формувати «зручну» людину, максимально адаптовану до потреб цього суспільства: людину, яка не ставитиме запитань і не шукатиме відповідей. «Запитання-відповіді» – це вірус в мозку зручного електорату і зручного консюмера. 

P.S. «ТК» попросила відомих українських авторів відповісти на запитання: «Що таке «bookCIТІ» для українського письменника?

Яна Дубинянська: «Єдина можливість побути телезіркою»

– Програма стильна, прикольна, намагаюся її дивитися. Легкий розважальний формат, плюс цікава мені тематика. Інформативної користі не бачу, бо вибір анонсованих книжок дуже хаотичний, а запитання до письменника майже ніколи не стосуються його творчості. Хоча підхід до письменника як до публічної особи, з котрою можна говорити на будь-яку тему, в тому числі ні про що, мені навіть подобається. Інша річ, що в наших реаліях жодного автора не впізнають в обличчя за межами літтусівки, тому не завадило б мати на екрані постійний титр: з ким, власне, розмова, чи, принаймні, регулярно нагадувати ім'я гостя. Власне, в цьому і цінність програми для письменника – це єдина поки що в нашому телеефірі можливість побути «просто зіркою».

Лариса Денисенко: «Це один з матеріальних доказів того, що ми існуємо»

– Однозначно позитивним є те, що програма, присвячена книжкам, нарешті з’явилася на ТБ, причому знаково, що це трапилося на каналі «Сіті», бо книжна культура, на мій погляд, є однією з необхідних складових саме міської культури. Формат програми доволі цікавий, зі змінним ритмом та картинкою. Але мені здається, що в програмі мало уваги приділяється українській книзі. Мені би хотілося, щоб українську книгу було представлено більш яскраво, докладно, образно, бо вона на це заслуговує. Можливо, це мною керує власна письменницька зазомбованість. Що стосується українських письменників, то, звісно, мене тішить, що є програма, яка покликана розкривати творчу особистість. Демонструвати соціуму українського письменника. Зрештою, бути одним із матеріальних доказів того, що ми існуємо, нас багато, ми – різні.

Ірен Роздобудько: «…що читають прибиральниці та бомжі…»

– Як глядач, я спостерігаю за ведучим і «картинкою» –  все це досить динамічно і, вибачайте за нелітературне визначення, прикольно. Як автор із задоволенням слухаю і бачу своїх колег. Щоправда, мене зовсім не хвилює, що читають прибиральниці та бомжі (рубрика програми «Фахова група». – Л.Г.). Але розумію: без такого «стьобу» зараз не виживе жодна більш-менш інтелектуальна програма –  все йде на потребу «тьоті Моті», яка дивиться мильні серіали і, можливо, колись придбає книжку. Як автор, котрий був на цій передачі, мушу зазначити, що розмова з ведучим була насправді цікавішою, ніж ті уривки, що залишились у програмі. Головне: програма має бути і розвиватися (адже це єдина програма, присвячена книжкам, яка йде в зручний час із повторами…). Просто ті, хто її робить, хай частіше приходять на різні книжкові заходи та в книгарні не лише певної мережі – можливо, тоді і рейтинги стануть об’єктивнішими, принаймні, творіння Робскі посунуться з перших позицій туди, де їм і місце.