І без того вкрай прикра й сумна подія - смерть Ігоря Качуровського, яка сталася 18 липня в Мюнхені, - стає ще сумнішою від того, що на неї вкрай побіжно зреагувала або зовсім не зреагувала значна частина українських мас-медіа. А тим часом мусили би щось сказати - й не тільки тому, що йдеться про останнього з патріархів нашого літературного процесу, народженого в незалежній Українській державі 1 вересня 1918 року, поета, прозаїка, перекладача, літературознавця й культуролога-енциклопедиста, продовжувача традицій неокласичної школи, університетського професора, автора численних книг, - а й про одного з найбільш цікавих радіожурналістів останньої третини ХХ століття.

Про літературну й літературознавчу діяльність Качуровського ґрунтовно розказано в біографічній статті «Вікіпедії». Натомість журналістська діяльність, яка тривала понад два десятиліття, в Україні маловідома. А жаль. Бо вона з будь-яких високих критеріїв була явищем нестандартним.

У 1969 році Ігор Качуровський, котрий до цього два десятиліття прожив в Аргентині, здобув там другу вищу освіту, одружився і зробив кар'єру від підсобного робітника до університетського викладача, виїздить до Європи, до Мюнхена, де захищає в Українському вільному університеті докторську дисертацію з філософії «Давні слов'янські вірування та їх зв'язок з індо-іранськими релігіями» та починає працювати в українській редакції «Радіо Свобода». Як літературний оглядач цієї редакції Качуровський у 1970-80-х роках підготував і начитав понад 2 тисячі радіобесід чи, професійною мовою, скриптів. Разом із тим з 1973 року він працює викладачем, а з 1982 року - професором філософського факультету УВУ. Ці дві професії були тісно пов'язані в діяльності Качуровського - адже в радіобесідах він зачіпав найскладніші сюжети й матерії не тільки української, а й світової літератури.

Від літератури античності та її представлення в перекладах та сюжетах, від середньовічних європейських співців, від поетів, драматургів та художників доби Відродження - й до нових часів, до їхньої поезії, прози, драми, музики, малярства, до ретельного дослідження взаємозв'язків світової та української літератури - ось, якщо коротко, змістовний діапазон програм на «Радіо Свобода», підготовлених Ігорем Качуровським. Ось тільки деякі зразки його скриптів, зібраних у виданій незначним накладом книзі «150 вікон у світ: з бесід, трансльованих по Радіо "Свобода"» (Київ, 2008). 150 текстів із понад 2000, які свого часу прозвучали в ефірі й містили сюжети про давньоримську поезію, літератури слов'янського світу, єврейське письменство, літературу, мистецтво й музику Німеччини, Франції, Провансу, Бельгії, Голландії, країн Скандинавії, Англії, США, Італії, Іспанії, Португалії, Латинської Америки, Сходу... Та почнімо з українсько-російських сюжетів.

Ігор Качуровський блискуче знав російську літературу, класичну й сучасну йому. Це знаходило вияв не тільки в його перекладацькій діяльності чи літературознавчих розвідках, а й у радіопрограмах. Скажімо, творчості Анни Ахматова, Івана Буніна, Федора Достоєвського, Осипа Мандельштама, Сергія Єсеніна Качуровський присвятив не одну передачу. Інші імена - Державін, Анненський, Сологуб, Бальмонт, Бабель, Зощенко... Нестандартні як на «українського буржуазного націоналіста» сюжети, чи не так? І нерідко парадоксальні на перший погляд твердження, але обґрунтовані конкретними аргументами: «За кордоном Достоєвського визнали за одного з найбільших геніїв російської і світової літератури. В Европі, яку письменник так само, як і Росію, вважав своєю батьківщиною, впливи Достоєвського помічаємо в творах таких неподібних один до одного авторів, як Кнут Гамсун і Оскар Вайлд, Андре Жід і Франц Кафка, Фрідріх Ніцше і Люїджі Піранделльо. Натомість у Росії довгий час переважало неґативне ставлення до творчости Достоєвського. Як один із небагатьох винятків можу назвати есей нашого земляка Дмитра Мережковського "Толстой і Достоєвський". Щодо впливів Достоєвського на російську літературу, то вони аж ніяк не дорівнюють його впливам на літературу Західньої Европи. Найвірнішим послідовником Достоєвського був, очевидно, Михайло Арцибашев. Певні відгуки мистецьких засобів Достоєвського бачимо також у Федора Сологуба та Леоніда Андрєєва. Українська художня проза - у своїх найкращих зразках - відбиває впливи Достоєвського значно більшою мірою, ніж російська. Про "школу Достоєвського" в українській літературі говорити, на жаль, не доводиться. Адже письменники, що брали собі за зразок майстерність Достоєвського, між собою не були пов'язані фактично нічим. Але всі ці автори, що тією чи іншою мірою наслідували Достоєвського, належать до першого ряду українських прозаїків. Ось їхні імена: Іван Франко, Володимир Винниченко, Микола Хвильовий, Валер'ян Підмогильний, Іван Багряний».

І ще один фрагмент, із однієї з радіобесід, присвяченої творчості Миколи Гоголя: «Будування загально-імперської культури силами чужинців - це явище, типове для багатьох великодержав. Знаємо, наприклад, що до Риму література дісталася як воєнна здобич: перший римський письменник був військовополонений Лівій Африканець. За ним іде цілий шерег чужинців та їхніх нащадків: Теренцій, Горацій, Сенека, Люкан, Апулей, Федр, Авзоній... Про англійську літературу хтось жартома сказав, що в ній одну третину складають ірляндці, другу - шотляндці, а самі англійці - лише третю. У розбудові російської літератури важлива роля належить українцям. Відплив наших культурних сил на північний схід починається ще з середини ХVІІ сторіччя. Першим російським - тоді ще московським - поетом став білорус із Києво-Могилянської академії Симеон Полоцький. Далі йдуть українці: святий Дмитро Ростовський, він же Данило Туптало, Степан Яворський, Феофан Прокопович. На добу Катерини Другої припадає літературна діяльність українського дідича Капніста та другорядних письменників українського роду - Рубана й Еміна. Родина Кукольників, що походила із Закарпаття, перебралася спочатку до Ніжена, а потім до Петербурґу. З цієї родини вийшов російський ревно-патріотичний драматург Нестор Кукольник. Далі йдуть - Василь Наріжний і двомовний Євген Гребінка. А за ними - Микола Гоголь та нащадок останнього гетьмана Олексій Толстой. Співець Еллади Микола Щербина, Володимир Короленко, Ігнатій Потапенко, забута поетеса Ада Чумаченко - все це письменники українського кореня. Перекладений на головні світові мови і визнаний за кордоном як клясик російської літератури Дмитро Мережковський свою автобіографію починає словами: "Дід мій був козак Глухівського полку Мережка"... Українського походження були ще двоє з поміж найталановитіших представників російської літератури так званого Срібного віку - Анна Горенко-Ахматова та Максиміліян Кирієнко-Волошин. Цей перелік можна було б значно поширити й продовжити».

Власне, програми Ігоря Качуровського являли собою енциклопедію світової літератури та культури на загал. Бо з них можна було дізнатися про творчість білоруса Алеся Солов'я і поляка Адама Асника, германців Вольфрама фон Ешенбаха і Ганса Закса, французів Леконта де Ліля і Поля Деруледа, аргентинку Альфонсіну Сторні і мексиканця Амадо Нерво (я навмисно беру не надто знайомі широкій публіці імена достойників світової культури). Розповідь про останнього названого тут поета Качуровський починає так:

«Вчитайтеся в цю строфу:

Я мчав твоїм конем...

Вся велич степу

Незаймана, розкрилась, коли кінь,

Втікаючи, копитив далечінь

І ніс мене, немов колись Мазепу...

Якби не впровідна репліка редакції, кожен би подумав: "Кому з українських поетів належать ці рядки?". А належать вони поетові не українському, а мексиканському, на ймення Амадо Нерво. Італійська літературна енциклопедія Бомпіяні зазначає, що "Нерво поділяє з Рубеном Даріо славу бути одним із найбільш читаних і обожнюваних поетів-модерністів". Додамо: в еспаномовному світі. Щодо нашої батьківщини, то там Рубена Даріо знають принаймні колеґи-літератори. Навіть збірочка поганеньких перекладів його творів кілька років тому вийшла в Києві; натомість Амадо Нерво, мабуть, і для любителів поезії - terra incognita. А однак, одно з еспаномовних видавництв світового рівня - Ель Атенео в Буенос-Айресі - випустило книгу поезій Амадо Нерво в серії "Незабутні клясики", куди увійшли перед тим драматурги грецькі й еспанські, "Тисяча й одна ніч", "Божественна комедія", "Декамерон", "Дон Кіхот", твори Кеведо, Рабле, Мольєра, Золя, Едґара По, Анатоля Франса... Усі ці імена й назви, безперечно, відомі українському читачеві, і тому, можливо, дехто здивується: "Яким чином, мовляв, потрапив до цього товариства якийсь Амадо, про якого я зроду не чув?"».

До речі, на Заході освіченим людям справді було добре відоме ім'я Мазепи, і вони зовсім не вважали його «зрадником» і «мерзотником», як дехто в нас вважає донині. Втім, цьому сюжетові спеціально присвячена була програма «Постать Мазепи в італійській енциклопедії Бомпіяні».

Тож, як на мене, зовсім не дивно, що літературно-культурницькі програми Ігоря Качуровського були свого часу популярнішими, ніж політичні передачі української редакції «Радіо Свобода». І слухала їх як українська інтелігенція в самій УРСР та за кордоном, так і достойники культури інших народів, зокрема, Олександр Солженицин та Лев Копелєв.

Про той резонанс, який мали ці програми, згадували пізніше їхні регулярні слухачі. Скажімо, письменник і дисидент, перший голова Української Гельсінської групи Микола Руденко писав у спогадах: «Радіо "Свобода" дедалі частіше згадувало моє ім'я, з'явився інтерес до моєї творчості. Літературний оглядач із Мюнхена Ігор Качуровський вишукував у журналах мої вірші й доволі високо їх поціновував. Тоді я ще не знав, що І. Качуровський не лише літературний критик, але й талановитий поет, прозаїк та глибокий теоретик літератури. Мені подобалися його виступи по радіо - я відразу впізнав у ньому рідну душу. Я благав Бога, аби йому не потрапили до рук книги мого першого літературного періоду, коли я був ущерть натовчений офіційною ідеологією. Та, здається, Бог милував: то були здебільшого вірші з "Вітчизни", котрі започаткували мій другий період, що відкривається книгою поезій "Всесвіт у тобі". Мені було радісно й гірко водночас: нарешті мене пізнають у тому вигляді, в якому мені б хотілося постати перед читачами...». Руденко, за яким пильно стежив КҐБ, зумів переправити за кордон листа й три свої книги до Качуровського. Лист знайшов адресата, а от книги хтось із тих, через кого вони йшли, поставив на свою полицю...

Країна мучена й безсила -

Та в ній шляхетне щось було -

Тепер сама собі прибила

Тавро безчестя на чоло.

Ці карбовані рядки Ігор Качуровський написав три роки тому, після приходу нинішньої «команди» до влади в Україні. Гірко й справедливо. І тим сумніше, що українські журналісти так скупо згадали (якщо взагалі згадали в ці липневі дні) про свого знаного колегу, носія призабутої сьогодні шляхетності й освіченості, чия творчість на «Радіо Свобода» справила неабиякий вплив на тисячі й тисячі слухачів...