До 18 травня 2005 року, як і анонсувала „ТК”, мав бути розроблений новий текст законопроекту "Про систему суспільного мовлення в Україні". Члени Комітету з питань свободи слова та інформації, а також Тарас Стецьків та Віталій Шевченко навіть уклалися в менший термін - уже 16 травня вони подали його до Верховної Ради, щоб розглянути на Пленарному засіданні 19 травня. Але „Трудова Україна” та СДПУ(о) заблокували трибуну через справу Бориса Колеснікова, яка також має певне відношення до цієї історії. Таким чином, через бійки у Парламенті розгляд питання суспільного мовлення довелося перенести на червень.

А поки що роль демократичного інформатора продовжує виконувати, як і в часи революції, власне Рада – на Погоджувальній раді 19 травня було вирішено увімкнути пряму трансляцію із залу засідань, щоб присутні на площі перед Парламентом могли чути, що там відбувається. Ідея непогана, її було б доцільно впровадити в себе й іншим урядовим організаціям - поки не буде створено централізоване суспільне мовлення, кожна з них могла б збирати під своїми стінами прихильників та повідомляти їм у режимі „reality live”, про те, які рішення вони приймають на сьогодні. Здається, що такий новий вид фан-клубів навіть не є жартом у реаліях нашої країни - до цього українці дійшли за браком правдивої інформації. Однак, якщо так піде й надалі, у державі не залишиться кому працювати, а „політичні фани”, як відомо, не найкращі робітники. І поки ця хвиля не накрила всю Україну треба все ж таки визначитися з єдиним демократичним рупором країни, оскільки українське суспільство не має відповідної підготовки для сприймання „думок окремих засобів масової інформації”.

Як не готові й політики до сформування діючої опозиції – не ту, яка буде заважати роботі Парламенту, а яка буде обґрунтовано доводити народові протилежну владі точку зору. Для представника опозиції навіть тримають вакантне місце в Комітеті з питань свободи слова та інформації ВР України. Але проблема в тому, що немає такої кандидатури, яка б могла плідно працювати на цій посаді. Тому 17 травня було подано ще й Проект Постанови про призначення на вакантну посаду Голови Комітету Сергія Правденка, який є зараз першим заступником цього Комітету та організовує роботу по суті опозиційної структури, входячи до лав провладної фракції. Та й справді, просте рішення – він же все одно плідно виконує цю роботу. Але пан Сергій притримується протилежної думки.

У ексклюзивному інтерв’ю „ТК” Сергій Правденко розповів, якою він бачить кандидатуру Голови Комітету з питань свободи слова, пояснив своє бачення проблеми суспільного та державного мовлення, а також опозиції.

- Як Ви ставитеся до пропозиції очолити Комітет з питань свободи слова та інформації?

- Я вже очолював цей Комітет у першому скликанні ВР в 1990 році. Тоді це була справді велика честь, оскільки тоді формувалася нова Україна, були відповідні настрої. Тепер, у ситуації, яку маємо сьогодні – це вже інше питання. Зараз я перший заступник Комітету і дивлюсь на тих, хто може стати його Головою дуже спокійно. Я вважаю, що очолити цей Комітет має представник опозиції. Моя фракція „Єдина Україна” на чолі з Богданом Губським, при всій моїй до неї повазі, до опозиції не належить. Микола Томенко очолював цей Комітет тому, що тоді був у опозиції. Голова ВР на останній Узгоджувальній раді сказав: „Ми дамо цю посаду тій фракції, представники якої її очолювали”. Я ж зауважив інше: „Представник „Нашої України” очолював її тому, що він був представником опозиційної фракції. Сьогодні цей Комітет має очолити представник існуючої нині опозиції”. У нашому Комітеті немає представників СДПУ(о), але є представники комуністів. Любимо ми їх, чи не любимо – це наша особиста справа. Але є загальні принципи: Комітет з питань свободи слова та бюджетний Комітет повинен очолювати депутат від опозиції. Я сказав це на Узгоджувальній раді, а також нагадав про те, що в нас є два комуніста: Сергій Гмиря та Валерій Мішура. Нехай комуністична фракція визначається, а ми вже будемо пропонувати ВР когось із них. Це буде правильно, незалежно від того, симпатизую я або хтось інший з депутатів Комітету комуністичним поглядам чи ні. Нам досить комфортно працюється, у нашому Комітеті є достойні представники моєї фракції та інших, але принцип є принцип. Я вважаю, що не маю морального права очолювати цей Комітет, оскільки наша фракція стала під владу. Я не збираюсь виходити з фракції – одного разу я вийшов із однієї - і мені цього на все життя вистачило. Тим більше, заради того, щоб молодшого сержанта поміняти на сержанта. А по честі та по совісті керівництво Комітету має належати представникам опозиції. І якщо мене висуне хтось із депутатів на ВР, слова, які я вже сказав на Узгоджувальній раді, повторю з трибуни.

- Тобто візьмете самовідвід?

Безперечно! Є відповідні принципи, і це не тому, що Правденко такий; я просто вважаю, що всіх треба привчати до демократичних принципів, тому повторюю: Комітет з питань свободи слова та бюджетний Комітет належать представникам опозиції.

- Опозиції діючої, але ж її нема!

Так. У суспільстві немає сформованої опозиції: я не бачу різкої опозиційності й у регіонах . Що ж до гасел: „Свободу Колеснікову!”, я скажу, що ніхто не розібрався, вкрав він щось, чи ні. Як казав наш перший Президент: „Маємо те, що маємо”. А тепер є й продовження цієї тези: „Маємо те, що вкрали”. Точиться боротьба. Але кваліфікованої, згуртованої, із певними гаслами та визначеною метою опозиції немає. Чому? Бо серед потенційної опозиції є багато „прихватизаторів”, які просто бояться нею бути. І це зрозуміло: якщо хтось із них різко заявить про свою опозиційність, влада поцікавиться: „як тобі вдалося нажити своє майно?” Люди заможні не бувають в опозиції за визначенням. Віктор Федорович Янукович не виправдав надій опозиціонерів, хоча за нього проголосувало в третьому, так званому останньому турі 44% населення. Він не став лідером опозиції – він, по суті, від цього відмовився. Може, йому не вистачає конструктивності, яку мала в опозиції Юлія Тимошенко? Адже вона змогла поставити на карту все в боротьбі за перемогу! А В Януковича відсутні такі чоловічі риси, які є в цієї жінки. І в інших теж. Я ні в кого не бачу бажання опозиційних дій. Бачу лише певні дії по врятуванню декого. Хоча уряд Януковича, на мою думку, і був досить вдалим для України, але одна справа - приходити до влади під крилом Президента Кучми, а інша - виборювати її власноруч із відкритим забралом. Юлія Тимошенко зробила це й робить досі.

- Є думки, що через відсутність політичної опозиції, цю роботу на себе взяли ЗМІ. Як Ви вважаєте, це правда?

Друковані засоби масової інформації сьогодні справді є четвертою владою. Мені цікаво, що пишуть мої колеги, як вони оцінюють ту чи іншу подію. Я читаю „Киевские ведомости”, газету „Сегодня” та інші. Бруду я там не бачу, лише справді аналітичні матеріали. ЗМІ - завжди опозиційна сила. Ті з нас, хто не є лакеями. Хто не продається за юшку або за щось інше. І так було завжди. Коли я працював головним редактором „Голосу України”, то написав саркастичну статтю „Обіцяю клопотатися за Леоніда Кучму”. Це було 5 квітня 2001 року. У ній я писав, що якщо він піде у відставку, я буду клопотатися за те, щоб його обчіпляли усіма орденами, які він придумав за роки свого керування. Також я був редактором, котрий у 2001 році, коли вже було зрозуміло, що Ющенка знімуть із посади Прем’єра, прийшов до нього з двома журналістами і взяв по суті, останнє інтерв’ю на цій посаді. Воно займало дві шпальти моєї газети. За це мене потім рік перевіряли - Генпрокуратура руками міської прокуратури і, як не соромно, Рахункова палата ВР тодішнього заступника ВР пана Степана Гавриша. Атмосфера в редакції була жахливою. Напевно, хтось цим таки насолоджувався: може, Петро Симоненко, може, Степан Гавриш, але не мої заступники, журналісти чи бухгалтер. Однак принцип є принцип.

- Ви залишитесь першим заступником Комітету з питань свободи слова та інформації?

- Так, я ним залишусь.

- Які у Вас є повноваження і як Ви плануєте ними розпорядитися?

- Якщо не буде обраний Голова?

- Припустімо, так.

- У мене є достатньо повноважень, щоб організовувати роботу Комітету. Зараз ми вчасно провели парламентські слухання з питань суспільного телебачення. Пробачте, за нескромність, під моїм чуйним керівництвом. Підготували Проект Постанови по парламентським слуханням разом із представниками „Нашої України”, комуністичною фракцією, які є в нашому Комітеті, ми розробили нову редакцію Проекту Закону про систему суспільного телебачення та радіомовлення і зареєстрували його у ВР. Дуже важливо пройти перший етап, прийняти Постанову про парламентські слухання, яка відкриє шлях до створення суспільного мовлення. У ній є пункт про те, що цей закон - про суспільне мовлення - треба приймати в першу чергу. На жаль, вона не була прийнята 19 травня, Ви, мабуть, бачили, що цього дня робилося в Парламенті, але я дуже сподіваюсь, що вона пройде на початку червня в один із пленарних днів.

- Хто ініціює проходження Проекту Постанови, а також нової редакції Закону про суспільне мовлення?

- Автори або співавтори, які над ними працювали.

- Хто вони?

- Це всі члени Комітету - і від „Нашої України”, і від комуністів. Це щодо Постанови. Співавтори ж Закону - теж члени Комітету, депутати різних фракцій, а також Тарас Стецьків, президент НТКУ, який на сьогодні є ще й депутатом, та Віталій Шевченко, котрий теж ще не склав депутатських повноважень. Він зараз очолює Національну Раду з питань телебачення та радіомовлення і є автором першого Закону про суспільне мовлення. Мені вдалося, вибачте знову за нескромність, об’єднати всіх у роботі над новою редакцією Закону про систему суспільного мовлення. Ці Постанови ми маємо прийняти до кінця цієї сесії, і тоді вже зможемо, маючи законодавчу базу, після підпису Президента переходити до практичного створення суспільного мовлення в Україні. Як бачите, я й мої колеги в Комітеті цілком справляємось із своїми обов’язками. І нам не важливо, чи буде Голова Комітету формальним, чи не буде. Іванов це буде, чи Петренко, чи хто б то не був – робота триває. Був на чолі Микола Томенко – робота йшла, сьогодні перший заступник Голови Комітету - Правденко, завтра буде хтось інший - різниці немає. Нам не важливо хто це буде, але хотілося б щоб це був представник опозиційної на сьогодні сили. Щоб ми з цим не гралися. А суспільне мовлення цього року є головною проблемою, не лише Комітету, а й ВР.

- Що заважає прийняти Закон про суспільне мовлення?

- Заважає лише одне – ВР вже сьогодні зайнялася політикою: виборами, Борисом Колесніковим та іншими проблемами, у принципі, зрозумілими. І тому немає ефективної роботи. Це єдине, що заважає. Якби тривала планомірна, методична робота, яку й має виконувати Парламент - ми б устигли набагато більше.

- Чи може так статися, що Закон не буде прийнятий до Парламентських виборів 2006 року?

- Я не хотів би навіть про це думати, але в нашій державі, у нашій ВР – все може бути. Я дуже сподіваюся, що цього не станеться, що ми таки встигнемо на цій сесії хоча б у першому читанні прийняти нову редакцію Проекту про суспільне теле- та радіомовлення. А потім в останній сесії ВР у вересні-жовтні прийняти її у другому читанні в цілому й подати Президентові на підпис. Тим більше, що Президент пообіцяв усій Європі те, що такий закон і, відповідно, таке телебачення у нас, безперечно, буде. Це одна з умов цивілізованої держави. Має бути суспільне телебачення, а не державне чи комерційне. Це власність і рупор усіх. Тобто воно подає різні точки зору на процес, який відбувається.

- На думку Миколи Томенка, може статися так, що в нас буде два державних канали: Перший національний та ТРК „Ера” із регіонами. Ви вважаєте, що все ж таки на базі УТ-1 можна створити суспільне мовлення?

- Суспільне телебачення та радіомовлення може мати декілька каналів. Особливо, враховуючи перехід на цифрові аналоги, коли на одному аналогу може бути п’ять-шість цифрових каналів. Це може бути канал „Культура”, або, скажімо, канал „Дитинство”, канал „Освіта” та канал „Інформація”. Тобто може бути п’ять-шість суспільних каналів і при цьому скільки завгодно державних. Одне не обмежує іншого. Позиція держави, державної політики, міжнародної політики повинна мати право на висвітлення. Не в якійсь газеті на 30000 примірників, а на будь-якому державному каналі, а також на суспільному. Ми заклали в наш законопроект 30% на те, щоб держава могла купити цей час для себе. Щоб, наприклад, сказати, що політика Ющенка правильна, що його кроки в міжнародному масштабі чи в економіці правильні. Але 70% - це вже буде, звісно, не кориговане мовлення. Держава має право на роз’яснення та обґрунтування своєї позиції, і хай вона має хоч 10 каналів – це її право. Але разом із цим суспільство має право на достатню кількість каналів - незалежних ані матеріально, ані політично від тієї самої держави. Як сказав Михайло Задорнов: „ Я не люблю російську державу, але я дуже люблю Росію”. Саме тому суспільне телебачення та радіомовлення має любити Україну, а не українську владу. Четверта влада - телебачення, друковані засоби масової інформації - завжди мають критично ставитися до влади - не робити із них богів. Просто ретельно, нормально, із різних позицій та різних точок зору надавати інформацію, розповідати про їхні кроки. Не треба „пережовувати” читачеві готову інформацію. Треба подавати слухачеві, глядачеві, читачеві різні точки зору. Я був протягом 12 років головним редактором „Голосу України”, і подавав різні точки зору. І це завжди сприймалося дивно: „А хто тобі нас заказав?” Наші чиновники й досі не можуть зрозуміти, що не завжди буває інформація на замовлення. Що той „Вася” або „Ваня” мені „на хрін” не потрібні, як особистості. А що є просто різні точки зору на його розпорядження, на розпорядження Кабміну, на законодавчу базу. Громадянин має знати всі точки зору, а потім сам вирішувати, яка з них йому ближча, яку політичну силу йому підтримувати. Він має право не на розжовану інформацію, а на інформацію про весь спектр подій, із якого він може зробити власний вибір.