Лілія Гриневич – людина, з якою пов’язують сподівання на те, що українська школа може стати іншою. Принаймні київська школа – віднедавна Гриневич очолює  Головне управління освіти в місті Києві.

Лілія Гриневич, кандидат педагогічних наук, директор Українського центру оцінювання якості освіти. Родом зі Львова, працювала учителем біології, потім –  директором школи. Захистила кандидатську дисертацію на тему «Децентралізація управління освітою в сучасній Польщі», яка базується на особистому досвіді. З 2002 року очолювала Центр тестових технологій міжнародного фонду «Відродження», де розробляла систему зовнішнього тестування для школярів та абітурієнтів ВНЗ. Саме ця система лягла в основу всеукраїнського оцінювання випускників шкіл у 2005 та 2006 роках. Пліткують, що отримавши результати зовнішнього тестування,  дехто із «впливових» батьків намагався тиснути на Лілію Михайлівну, причому  колеги розповідають легенди про її стійкість. Сама Гриневич цю тему делікатно обминула, і зрозуміло чому:  адже головна інтрига таких розповідей – «можновладне» прізвище.

Зараз Лілія Гриневич презентує концепцію «Освіта столиці. 2006 – 2010», розроблену й підготовлену творчим колективом. У документі можемо прочитати і про «Центр моніторингу якості освіти» («Нам потрібні об’єктивні дані про якість шкільної освіти», - говорить Гриневич), і про потребу податкових пільг для приватних шкіл, і про «школу повного року навчання» («Київські батьки є надзвичайно зайнятими людьми, тому школа має бути відкритою для дітей завжди»).

-         Пані Ліліє, маючи такий ресурс, як муніципальний телеканал, скажіть, чи не має Головне управління освіти в м. Києві наміру відродити освітнє телебачення?

-         Освітнє телебачення має, звичайно, право на життя, бо якщо урок веде талановитий вчитель, то цей урок варто показати багатьом учням. Але, на мій погляд, зараз є багато інших методів –  дешевших, ніж телебачення, але не менш ефективних. CD, DVD – мені ця технологія видається багато економічнішою, до того ж,  вона не потребує синхронізації за часом. До певної міри освітнє телебачення – це мегаломанія, а мене багато більше зараз хвилює налагодження діалогу з громадськістю через ЗМІ. Мене цікавить, що думають батьки про освіту і про те місце, де їхня дитина провела майже цілий день. Адже це не жарт – дитина своє життя проживає в школі.

А саме по собі телебачення мене найбільше хвилює, коли ми говоримо про впливи на дитину.  Адже,  за опитуваннями,  школа за впливом на дитину перебуває на третьому місці: на першому – батьки, на другому – в залежності від того, чи дитина більше часу проводить удома чи на вулиці, то це відповідно або вулиця і однолітки, або телевізор. Нам дуже потрібен діалог між фахівцями від педагогіки та ЗМІ....

-         А є такі ініціативи від ЗМІ?

-         Зараз в медійному просторі ми не маємо професійних каналів виходу на громадськість, як і громадськість на нас. Я розумію, що це до певної міри і наша провина теж – треба подумати, як нам побудувати роботу із ЗМІ. Освітян, зазвичай, запрошують для обговорення гарячих тем. Ними, як правило, є різні скандали у школах… ЗМІ люблять конфлікт і скандал: бійка, хабар, надзвичайна подія... Але це не є системний підхід. Нам потрібна регулярна програма, з яскравим ведучим, який би добре орієнтувався в освітянській проблематиці. А точка перетину у нас, у школи, із читачами  газет і глядачами   телеканалів є – це наші діти. І що буде з нами всіма, якщо школа буде розвиватися не так?

-         А чому ви говорите «якщо»? В мене, як у мами, є стале відчуття, що школа вже давно розвивається «не так»…

-         Тоді треба, щоби ця ваша стурбованість прозвучала у ваших статтях. А спектр проблем у нас і справді величезний: від стільців, на яких сидять діти, манери спілкування вчителя і учня, часу, відведеного на прогулянку в молодших класах, обсягу домашніх завдань, до кваліфікації вчителя … Я можу перелічувати досить довго і… - і це будуть теми, які в ЗМІ не обговорюються. Таке враження, що це нікого не цікавить! А ще мені хотілося би, щоби в ЗМІ була регулярна рубрика педагогічних порад. Адже користуються інтересом читачів поради юристів, лікарів. Я переконана, що поради вчителя – не менш потрібні.

-         Наскільки я розумію, ви пропонуєте ЗМІ обговорювати не тільки проблеми стільців, а й певні програмні документи розвитку освіту…

-         Безумовно. Програма «Освіта столиці. 2006 – 2010» - це 18 різних проектів. Адже основна наша проблема – те, що наша освіта лишилася в старому форматі, а наше життя дуже динамічно іде вперед. І сьогодні потрібно зробити освіту максимально корисною для людини в її майбутньому житті. Освіта має допомогти людині адаптуватися в соціумі і самореалізуватися. В тому числі й професійно. Школа вже давно не має  монополії на знання, дитина має досить багато альтернативних джерел для отримання інформації, а, отже, школа має не нафаршировувати дитину інформацією, як колись, а вчити її орієнтуватися в інформаційних потоках і  давати духовні орієнтири: на що їй ці здобуті знання застосувати.

-          Київ – це особливе місто. Це мегаполіс, який має фантастичні можливості. Це музеї і концертні зали. Театри. Це потужний вузівський центр. Все це має використовуватися в освіті.

-         Теоретично доступ до музеїв мають всі, але відвідують їх чомусь не всі… Так само зі школами. Наше головне завдання, щоби кожна дитина в столиці мала доступ до якісної освіти. А ситуація сьогодні не є дуже красива, у нас на сьогодні 527 середніх навчальних закладів, і ці НЗ дають дуже різний освітній рівень. У нас є прекрасні гімназії, ліцеї, які виховують переможців олімпіад, але таких не є аж так багато. А скільки в нас масових шкіл у віддалених районах столиці, де для дитини школа є чи не єдиним місцем, де вона не тільки знайде розуміння, а й погріється та поїсть? Хочеться зробити так, щоби кожна київська школа могла підняти рівень освіти, яку вона надає. Звичайно, для цього потрібні і капіталовкладення, і відповідна фахова підготовка вчителів… Але спочатку треба провести «діагностику» усіх столичних шкіл. Отже, в найближчих планах – створення Центру моніторингу столичної освіти. Це буде центр, який засобами тестування, опитування, анкетування буде з’ясовувати, як працюють школи і порівнювати їх між собою. Бо на сьогодні об’єктивної інформації громадськість не має.

-         «Освіту столиці» вже затверджено?

-         Наша програма мала голосуватися на минулому тижні, але сесія була настільки… бурхливою, що руки до «Освіти столиці» не дійшли. Вона вже пройшла усі комісії Київради, в тому числі й бюджетну. Щодо фінансування, то треба сказати, що наша столична влада вже виділила кошти на якусь частину витрат – і на створення

Центру моніторингу столичної освіти, і на переобладнання шкільних природничих  кабінетів. Фізика, хімія, біологія – там багато витратних матеріалів, реактивів, які потребують оновлення. А це, врахуйте, матеріали для проведення лабораторних робіт,  а лабораторні -  це те, що дає дітям можливість досліджувати, робити власні висновки, а не лише завчати готові. Зараз такий час, коли вчитель може використовувати різні динамічні моделі, програмні продукти, демонстрації – це те, що може дати комп’ютер, і чого не може дати звичайна дошка: приміром, показати поділ клітин під мікроскопом. Але тут виникає інша проблем –  проблема вчителя. Адже вчитель – це ключова фігура навчального процесу. Його стосунки з дитиною визначають і ставлення дитини до школи, і ставлення її до навчання. І тому найграндіозніше для нас питання – як підтримати київського вчителя в ситуації, коли його оплата праці є нижчою, ніж в цілому оплата праці по місту. Ви знаєте, що Закон "Про освіту" (ст. 57), говорить, що оплата праці вчителя має бути на рівні не нижчому, ніж оплата праці в середньому по промисловості. Цей закон не виконується! Ми, звичайно, надаємо муніципальну допомогу – впроваджено муніципальну 10-відсоткову надбавку для освітян, плюс є 5-відсоткова  мотиваційна надбавка… Звичайно, це не те, що може кардинально покращити матеріальний стан вчителя, але… У нас величезна проблема в дошкільних установах – оплата праці дошкільникам починається від 500 гривень. Ви розумієте, що це означає?  Я запитую кожного, хто нині звільняється зі школи, чому ви йдете зі школи? І найчастіше дістаю відповідь про те, що люди не можуть вижити за цю зарплату. Ми втрачаємо кадри через негідну оплату праці.

-         Тобто, фактично мізерна платня прирікає цю велику групу людей, причому людей освічених, на маргінальність…

-         Я би не вживала цього слова. Вчителі не є маргіналами, оскільки мають чималий вплив на суспільство – через своїх учнів, через їхніх батьків… Їхня думка впливова. В них є інша пробле6м - вони не можуть мати гідне відновлення: ідеться про гідне харчування, відпочинок, фахову літературу, певність у майбутньому своїх дітей…

-          

-         Чи готові школи до зовнішнього оцінювання? Адже в нас прийнято так: «Про школу – або добре, або нічого»? Чи готові випускники? Їхні батьки?

-         Вплинути на зовнішню оцінку неможливо – вона виставляється зовнішньою організацією, Українським центром оцінювання якості освіти. Всі люди, які працювали в цьому центрі, проголошували і відстоювали таку позицію: «Результати експерименту не можуть бути використані ні проти дитини, ні проти вчителя, ні проти керівника школи». Ми розуміємо, що ці люди ризикують, ідучи на експеримент, вони не мають часу достатньо підготуватися… Зовнішнє оцінювання має глобальний характер: це, по-перше, вимірювання якості нашої освіти, по-друге, це спосіб налагодження місточка між середньою і вищою школою. Бо на сьогодні цей розрив між середньою та вищою школою заповнюється приватними репетиторами, підготовчими курсами, але теоретично вимоги ВНЗ та школи мають бути однаковими. І головне  завдання зовнішнього тестування: запобігти проявам корупції, тобто зробити вступ до ВНЗ найменш залежним від впливу конкретних людей.

 Завдяки експерименту, нинішній випускник перебуває у дуже вигідній ситуації: в нього є зовнішнє оцінювання, звичайні іспити і ще й вступні курси у ВНЗ. Цього року тестування будуть складати випускники з української мови (21 квітня) і з математики або історії (28 квітня) на вибір. Тобто,  якщо їм цей бал сподобається, то вони можуть не складати ані шкільний іспит, ані вступний іспит в ВНЗ. Ні – будь ласка, складайте іспити. А для нас, керівників системи освіти, зовнішнє цьогорічне тестування – це шанс зробити «аудит» наших навчальних закладів. Нам дуже не вистачає об’єктивних даних про те, як працює школа. Кожен живе своїми стереотипами. Кожен має підстави вважати себе найкращим. Бо, зрештою, хто би міг це заперечити? Зовнішнє оцінювання є для нас додатковим шансом отримати об’єктивну інформацію.

-         А чи готові учні і вчителі до об’єктивного оцінювання, чи все-таки в суспільстві переважає думка, що на оцінку можна впливати?

-         Звичайно, вони можуть вважати, що на оцінку можна впливати… Але всі повинні бути готовими до об’єктивної оцінки своїх знань. Тим паче, що зараз уже настає той час, коли освіта, хороша освіта, стає перепусткою до кращого рівня життя. Ще не так давно ми спостерігали повне нівелювання освіти – яким би ти не був освіченим, ти не міг знайти собі роботи за фахом. Люди з прекрасною освітою стояли на базарі… Сьогодні цей процес ще не закінчився, але вже є розуміння того, що сьогодні людина, яка знає мови, вміє планувати свій час і свою працю, користується новітніми технологіями є надзвичайно цінною на ринку праці.

-         А як щодо міфу, що радянська освіта є набагато краща,  ніж західна?

-         Радянська освіта була найкраща для Радянського Союзу. Але не думайте, що ви можете вчити своїх дітей так, як вчили вас.  Життя є надзвичайно динамічним. Чи подобається вчителям зовнішнє оцінювання? Та ми взагалі не повинні так ставити питання. Мають бути різні можливості здобути об’єктивну інформацію. Якщо вчитель хоче рости, то ця інформація йому знадобиться, а якщо не хоче, то мають бути колеги, керівництво, які йому на це вкажуть. Причому вкажуть аргументовано.

-         А коли передбачається перехід на обов’язкове тестування?

-         Це запитання не до мене, а до Міністерства освіти і науки. Адже це є питання розбудови самого Українського центру оцінювання якості освіти. Сам центр був створений відносно недавно – цього року він буде тестувати одну третину випускників країни. Чи буде він наступного року тестувати всіх майбутніх абітурієнтів – а це півмільйона – я не певна… У цивілізованих країнах системи зовнішнього оцінювання впроваджувалися не один, не два, а десять років. До того ж треба зважати на величину нашої країни. Приміром, Грузія впровадила зовнішнє оцінювання дуже швидко – фактично за 2 роки (хоча центр існував до цього ще 7 років). Але кількість абітурієнтів Грузії – 60 тисяч, а не 500.

-         Я знаю, що Головне управління освіти підтримало програму популяризації читання серед дітей «КНИГОМАНІЯ», яку проводить ГО «Форум видавців». Чи радо ідуть школи на співпрацю по громадських програмах, які не є обов’язковими у навчанні?

-         Все дуже індивідуально. Але для нас є принциповою підтримка цієї програми, адже виховати у дитини любов до книжки, читання є надзвичайно важливим, і педагоги мають не так багато методів, як це зробити.

-         А як би ви сьогодні схарактеризували позицію держави по відношенню до школи? Чи готова держава опікуватися школою? Якщо готова, то як? А якщо ні – то чому?

-         Політично всі розуміють її пріоритети, а при реалізації так не виходить. Річ у тім, що освіта є надзвичайно обтяжливою для державного бюджету. Тільки в бюджеті міста Києва освіта становить понад 26 %. Звісно, коли країна стає багатшою, тоді і в освіту потраплятиме більше коштів, але, мені здається, не використано іще усіх механізмів з привернення позабюджетних коштів в освіту. Пільгове оподаткування при благодійництві в освіті, пільгове оподаткування при наданні освітніх послуг – важливо,  щоби освіта стала не тільки дотаційною з бюджету, а й могла якимось чином заробляти і сама. Приміром, приватні школи… Оскільки це не є надприбутковий бізнес, то фактично приватні школи приречені встановлювати надзвичайно високу платню, і тоді їхній клієнт звужується тільки до прошарку населення, яке має надвеликі доходи, а ті  школи, які створюють альтернативу в освіті, враховуючи індивідуальні особливості дитини - вони не можуть вижити. Для нас питання про приватні школи є зараз надактуальним.

-         Чи плануються якісь піар-заходи, можливо,  впровадження соціальної реклами  для підвищення престижу вчительської праці? Якісь інші заходи?

-         Ми допомагаємо не рекламою, а грошима. Зараз у нас діє програма «Молодий вчитель», яка передбачає надання випускникові педвузу, що прийшов до школи, разової матеріальної допомоги 1000 гривень, також протягом року – 30-відсоткової надбавки. Але все одно це не рятує матеріальне становище молодої людини. В системі оплати праці держава має робити якісь серйозні кроки – міська влада цього витягнути не може. Сьогодні ми ставимо питання про мотивацію молодого вчителя через надання житла – бо житло, особливо в нашому місті, є серйозною проблемою. Але важливо, щоби динаміка будування житла відповідала реальним потребам вчителів. До речі, в галузі освіти в місті Києві працює 58 тисяч працівників (школа і дошкілля). Потрібен державницький підхід до соціального статусу вчителя. Якби була виконана вся буква закону щодо забезпечення оплати праці в освіті – ситуація була би інша. Я знову нагадую про 57 статтю...

-         В мене складається враження, що нинішня школа «дожовує» залишки школи радянської, а що буде за кілька років,  важко навіть уявити…

-         Проблеми в нас є, коли ми аналізуємо віковий склад вчителів: велика частина людей старшого віку і молодь, яка постійно циркулює, а от  людей від 35 до 50 років зовсім мало… Тобто,  йдеться якраз про найпродуктивніший вік… Але поряд з тим, що в тих навчальних закладах, де директорові вдалося створити колектив, там працюють і нові технології, і нові ідеї… Хоча, якщо придивитися уважніше до цих навчальних закладів, то кожен з них оточений «захисним полем»: або додатковими можливостями батьків цієї школи, або тим, що школа несподівано отримала якесь нове приміщення, окремі навчальні програми, її відвідують специфічні категорії дітей… Тобто, розвиненіша школа має щось додаткове, крім того, що їй дає держава. Для мене найбільша проблема: що я можу запропонувати звичайній школі, для того, щоби вона могла дати дітям якісну освіту? Ось це мій основний професійний виклик. Як вирівняти наші школи – але «вирівняти» не в тому розумінні, щоби всі стали середнячками, а щоби підняти шанси всіх дітей…

-         Тобто,  вас сьогодні хороші школи не турбують, вас турбують школи погані?

-         Мене турбують хороші школи, бо надзвичайно важливо, щоби вони були. І були не тільки сьогодні, але й завтра, а тому хороші школи треба підтримувати. Але мене турбують і школи… хворі. І тому нам зараз треба знайти рецепт, як ці школи підлікувати.

-         Скільки, на ваш погляд, потрібно виділити з бюджету на це лікування?

-         Сучасна школа може коштувати від 20 до 120 мільйонів. Все залежить від того,  чим цю школу «нафарширувати». Адже може йтися про заміну реактивів для лабораторних робіт, а може – про плавальні басейни… Тобто,  треба знайти баланс між оптимальним і бажаним. Але матеріально-технічна база – це тільки одна складова, а мене цікавить вчитель. Зараз, на середину навчального року,  в нас по місту 80 вакансій! От вам і проблема... Але вчитель має бути гідною і вільною людиною. І оплата праці при цьому має значення.

Фото "Дзеркала тижня"