Стас Ясинський: Після дзвінка Аллі Мазур герой сюжетів «Звільнити людину» плакав

18 Грудня 2012
53115

Стас Ясинський: Після дзвінка Аллі Мазур герой сюжетів «Звільнити людину» плакав

53115
Журналіст «ТСН. Тижня» – про те, як у новинному форматі можна «Звільнити людину», прем’єрну стрічку про жертв пологівської міліції й адресну допомогу від журналістики
Стас Ясинський: Після дзвінка Аллі Мазур герой сюжетів «Звільнити людину» плакав

Манеру оповіді Стаса Ясинського відтінює неспішність, літературні паузи, увага до таких понять, як «доля» чи «карма». Можливо, його естетство родом із чорно-білої фотографії, якій журналіст приділяє чималу увагу. А може, вся сіль у тому, що людині пощастило народитися в розважливому інтелігентному місті Чернівцях.

 

На запитання «Ви все ж таки Стас чи Станіслав?» журналіст «ТСН. Тижня» серйозно дивується: «А яке це має значення? Я й Стас, і Станіслав». За плечима у 34-річного репортера гігабайти сюжетів на різні теми, улюбленими з яких є історії простих людей.

 

Кар'єру в Києві Стас Ясинський розпочав у 2000 році на СТБ в команді Романа Скрипіна, яка готувала сюжети на їдкі політичні теми для «Вікон. Опівночі». До команди ТСН приєднався у 2002-му.

 

Юрист за освітою, останні два роки він приділяє чималу увагу розслідуванням. Найрезонанснішим із них стала серія сюжетів «Звільнити людину», яка хоча й не принесла журналісту статуетки «Телетріумфу», зате вивела на волю незаконно засудженого Максима Дмитренка. Цей простий чоловік став одним із кількох фіктивних «пологівських маніяків», призначених місцевою міліцією.

 

Як ведеться Максиму Дмитренку та іншим жертвам пологівських ментів - Віталію Каірі й Миколі Демчуку, довкола яких не було стільки уваги ЗМІ - Стас Ясинський розповів у документальній стрічці «Сусіди дяді Серьожі». Фільм вийде на «1+1» у межах серії «Українські сенсації» сьогодні, 18 грудня, о 21:55 з повтором о 01:15.

 

Про цю нерутинну стрічку, а також про будні журналіста «ТСН. Тижня» і документаліста за покликанням «Детектор медіа» поспілкувалася зі Стасом Ясинським.

 

 

У справі «пологівських маніяків» фактично ніхто не поніс відповідальності

 

- Стасе, про що ваш фільм?

- Про все, що існує навколо кримінальної історії маніяка Сергія Ткача та його жертв. Це не лише світ тих хлопців, які відсиділи замість справжнього вбивці. Це кіно про всіх нас, про те, що сьогодні ти п'єш пиво чи ліпиш із дитиною сніговика, а завтра вже конаєш у камері без жодної вини. А потім якщо й випустять, ніхто навіть не вибачиться. Кожен із нас може опинитися не в тому місці не в той час і стати зручною жертвою для списання чужих гріхів. Цей фільм і про те, чому ніхто нікого не захищає.

 

Мої герої - звичайні хлопці: Макс Дмитренко, Віталік Каіра та Коля Демчук. Таких, як вони, в маленьких містечках тисячі: міліціонери, не маючи навіть грошей на бензин, щоби виїхати на місце злочину, вішають всіх собак на беззахисних, нікому не потрібних, бідних. Містечко Пологи, де все це сталося - така собі велика родина з телесеріалу, в якому дуже важко розібратися, якщо не дивився від початку. І багато хто там, трохи ніяковіючи, виправдовує власну міліцію, мовляв, ці хлопці були справжніми покидьками, хуліганами. Про них розповідають безглузді речі. Про одного кажуть, що бив власну матір, про іншого - що той несповна розуму... Не виключено, що чутки розпускаються навмисне - щоб захистити честь мундира.

 

 

 «Фільм "Сусіди дяді Серьожі" про те, що в нас "моя хата скраю" - найголовніше правило»

 

Мама Колі Демчука розказала унікальну річ, про яку мовчали всі, навіть прокуратура. Каже, що в 2003 році вона описала міліціонерам убивцю Ткача, якого бачила неподалік від місця злочину. Її, запевняє, не захотіли вислухати. Сказали: «Ми взяли вбивцю. Твій син зізнався. Решта нас не цікавить». Якби міліція взяла до уваги її свідчення, склала фоторобот, можливо, життя п'ятьох дівчат вдалося б урятувати. Незадовго до цього, щоб її син зізнався, його прикували до батареї й били, зламали ногу. Але почалося все зі свідчень сусідки. Та розповіла оперативникам, що бачила, як Микола йшов на роботу стежкою і зайшов у кущі біля місця, де сталася спроба зґвалтування. У міліції вирішили, що злочинця тягне на місце злочину. Але сусідка бачила Колю наступного дня після злочину! Микола розказує, що після години тортур він зрозумів, що його просто вб'ють - і все підписав. А міліціонери сказали його матері: «Нам потрібні такі як він - беззахисні...». Беззахисні - всі, в кого немає знайомств, зв'язків чи просто грошей. Ці беззахисні могли б зібратися разом і стати силою, проте вони звично грають свою роль і чекають, поки за ними прийдуть.

 

Тож наш фільм про те, що в нас «моя хата скраю» - найголовніше правило. В міліцію забирають сусідів, які ні в чому не винні, всі знають про їхню безвинність, але на їхній захист ніхто не каже й слова - кожен боїться втратити шматок власного комфорту. По факту маємо суспільство беззахисних. і не лише в Пологах, а й в Україні в цілому. Франція, де всі араби вийшли на вулицю й почали повстання через те, що одного підлітка побили, десь дуже далеко від життя українського райцентру.

 

Режисером виступив відомий документаліст Іван Сауткін. Він страшно перейнявся цією історією і зробив максимум, щоб це було кіно, а не просто великий репортаж. У стрічці «Сусіди дяді Серьожі» мінімум авторського тексту, максимум відео...

 

 

- Чи увійшли до стрічки матеріали серії сюжетів «Звільнити людину»?

- Там дуже мало від сюжетів. Фільм створювався як окрема робота. Влітку ми поїхали в Пологи й жили там два тижні, збирали матеріал. Нам вдалося накопати дуже багато цікавих речей. Чимало з них до стрічки не увійшли, тому що хронометраж маленький - 50 хвилин. А матеріалу знято близько 20 годин. Утім, ключові моменти - наприклад, перший день народження Максима Дмитренка на волі - ми знімали ще весною, одразу після його виходу з тюрми.

 

- У циклі «Звільнити людину» йшлося і про долі інших несправедливо ув'язнених у справі пологівського маніяка. Зокрема, про те, що коли Віталій Каіра запитував про компенсацію за незаконне ув'язнення, чиновники сміялися йому в обличчя. Чи вдалося ТСН привернути увагу до їхніх проблем? І чи надихає стрічка на оптимістичні висновки?

- Суд щодо компенсації Каіри закінчився восени, коли фільм був уже готовий. І, з одного боку, він пройшов успішно: людині вирішили дати 500 тисяч гривень. Але що таке 500 тисяч за п'ять років у тюрмі, коли тебе постійно б'ють за те, що ти нібито когось зґвалтував і вбив? Відомо ж, як у тюрмі до таких людей ставляться... Ця сума - відверте знущання. І отримає ці кошти Віталік через кілька років, тому що в бюджеті борг у таких компенсаціях - близько двох мільярдів.

 

Але найгірше, мабуть - фактично ніхто не поніс відповідальності. Наразі передали до суду справу щодо трьох співробітників міліції, які вибивали свідчення з Максима Дмитренка. Але ці люди - такі самі жертви, пішаки, які під загрозою звільнення і позбавлення пенсій виконували усні злочинні накази. А про тих, хто їх віддавав, «забули». Більше того, ляльками для биття вирішили зробити тих, хто вже не працює в органах міліції. Решти вирішили не чіпати.

 

- Може, хоч Максим Дмитренко отримав компенсацію - йому президент обіцяв?

- Президент пообіцяв досить розпливчасто - «допомогти людині - вже сьогодні». Макс, окрім свободи, поки що отримав лише обіцянки. Власне, мова про компенсацію - це зусилля адвоката Максима і його самого вже після того, як міліціонерів визнають винними.

 

 

«Із тюрми, де все було зрозуміло, Макс потрапив на волю, де немає жодних гарантій»

 

Дуже мало в житті Макса відбувається після того, як він вийшов на волю. Він живе там, де його викинуло на берег. Так, йому допомогли влаштуватися на роботу на завод «АвтоЗАЗ» за спеціальністю - він машиніст електровоза. Та за кілька місяців Макс звідти звільнився. За його словами, працювати там було некомфортно. І грошей стільки не платили, скільки обіцяли...

 

Гуртожитку йому ніхто не виділив - хоча обіцяли й це. Про якусь психологічну адаптацію я просто мовчу.

 

Одним словом, із тюрми, де все було зрозуміло, Макс потрапив на волю, де немає жодних гарантій. Він мешкає з мамою-пенсіонеркою та її сестрою-інвалідом у маленькій двокімнатній квартирі. Працює на будівельних халтурах, робить стелі. Щоправда, в нього з'явилася дівчина. А ще в нього вкрали мобільний, а за домашнім телефоном відповідають мати чи тітка, які поводяться, м'яко кажучи, неадекватно.

 

Це глухий кут, і щось змінити без активності самого Макса дуже важко. Але за вісім років він звик, що рішення за нього приймає хтось інший. До того ж, зіткнувся з розчаруванням: обіцяли допомогти, а як тільки шум-галас улігся - мовчання.

 

- Як роки в зоні змінили героїв стрічки?

- За винятком Віталія Каіри, це поламані люди. А Віталій - абсолютно унікальний персонаж, у нього такий стрижень міцний. На перший погляд здається, що цей хлопець ніколи не сидів: він такий темпераментний, життєрадісний. Він дуже живий, дуже активний і єдиний із них, хто бореться. Можливо, його на зоні врятували золоті руки: він майже зі сміття робив дерев'яні моделі старовинних парусників. Про це ми також розказали в фільмі.

 

За великим рахунком, на цих хлопців тепер усім плювати. Ми в «ТСН. Тижні» намагаємося хоч якось допомогти, постійно нагадуємо про їхні історії. Але й ми не можемо запровадити для них щотижневу рубрику.

 

- Але ж саме вплив телебачення позначився на бажанні чиновників щось робити в цій заплутаній ситуації.

- Унікальність історії з Дмитренком у тому, що ми лише розгойдували цей маятник. Ми зіграли на інтересі владних персон показати, що вони пам'ятають про справедливість. Інакше так швидко ми б нічого не змогли зробити і Максим Дмитренко відсидів би усі 13 років.

 

- Спершу ви добивалися поновлення кримінальної справи щодо Дмитренка Генеральною прокуратурою України. Потім після вашого звернення розслідування під свій контроль взяла Адміністрація президента. ГПУ розслідувала справу три місяці та скерувала її до суду. Вищий спеціалізований суд вирок скасував і скерував справу на дорозслідування... Яку участь у розслідуванні брали Генпрокуратура й АП?

- Генпрокуратура після наших наполегливих прохань поновила розслідування. Справою займалася слідча група Анатолія Шайди. Це висококласні спеціалісти, і вони за кілька місяців зробили майже неможливе - через 8 років після злочину відновили повне алібі Макса на день вбивства. А адміністрація й контроль президента - для нас це була гарантія того, що про справу Дмитренка не забудуть, що вона буде лежати на столі у Генерального прокурора і мозолити очі, аж поки його не випустять.

 

 

«Роберт Опаленик як редактор підказував,

куди можна посунути це розслідування далі»

 

- Як вийшло, що почали знімати сюжети на цю тему? І чи задумувалася ця тема від початку як велике розслідування?

- Я пам'ятаю дуже добре цей день - 16 вересня 2010 року. Ми сиділи й гортали газети, як це часто буває в нас на летючках. Вже не згадаю, в якій із них натрапили на статтю про цих засуджених. Я зголосився поїхати подивитися, що ж це за справа. Поїхав у Пологи вперше - і опинився немов у мертвому просторі - там не було жодної надії. Після першого ж сюжету ми вирішили, що не залишимо цієї справи, доки Максим Дмитренко не вийде на волю. І цей проект став справжнім дитям «ТСН. Тижня». Кожен із журналістів вносив туди свої ідеї.

 

 

«Ми, всі ті, хто працює в великих ЗМІ, маємо не лише прес-карти,

але й важелі впливу, і зобов'язані застосовувати їх»

 

Важко працювати роками над однією темою. Проте нерідко журналісти забувають власних героїв. Вони роблять дуже класні речі, а потім просто йдуть далі, залишаючи людей, яким дали надію. Звичайно, коли ми, журналісти, починаємо займатися правозахисною діяльністю, то залазимо в повноваження інших структур. Ми, всі ті, хто працює в великих ЗМІ, маємо не лише прес-карти, але й важелі впливу, і зобов'язані застосовувати їх. Таких справ, як справа Максима Дмитренка, нині безліч. Це була б інша країна, якби кожен журналіст комусь адресно допоміг, зробив добро для звичайних людей.

 

- З ким співпрацювали на етапі підготовки сюжетів?

- Роберт Опаленик коригував мою діяльність і як редактор підказував, куди можна посунути це розслідування далі. Адже працювати наодинці з усією державною машиною дуже важко, ти в певний момент грузнеш, плюс велике психологічне навантаження, адже доводиться багато разів повторювати ті самі речі. Але треба розуміти, що ти взявся і маєш це робити, це твоя персональна відповідальність.

 

Спочатку сюжети виходили частіше, а потім - десь раз на місяць. Людям ставало все цікавіше, чим усе закінчиться. Ми оголосили таку гучну акцію «Звільнити людину», і глядачі щоразу перевіряли, чи продовжуємо ми тягатися з системою.

 

- Чи не надихнув керівництво результат розслідування «Звільнити людину» взяти таку серійну практику за сталу?

- Як правило, ми, як і інші журналісти, робимо матеріал і надовго забуваємо про тему. Глядача важко змусити їсти вчорашній борщ і дивитися ті ж історії - тим більше, що ми, як тижневик, маємо не лише щось розслідувати, а й стежити за подіями. Інші можливості, якщо тема резонансна. Тоді, якщо ми не змогли докопатися до кінця, звичайно пропонуємо: давайте знімати далі. І коли ця тема цікава нам, Аллі Мазур, редактору, йдемо далі і вглиб.

 

Щодо подальших ініціатив, це питання не до керівництва, а до журналістів. Кожен із нас повинен брати такі теми й вести їх. Минулої осені я зробив «серіал» про викрадання землі. Це також було успішно і резонансно.

 

- Що було найскладнішим у веденні тривалого розслідування, зав'язаного на регіонах, правоохоронних органах, ГПУ і АП?

- Щодо речей технічних, найголовніша, мабуть, перешкода - закритість правоохоронців. А основний канал доступу до інформації пролягав саме через слідчу групу. І обидві сторони розуміли, що в цій ситуації ми пливемо в одному човні: для них випустити Максима Дмитренка так само важливо, як і для нас. Для них резонанс потрібен, щоб довести справу до кінця й покарати винних у міліцейському середовищі. Без розголосу фактично неможливо працювати в протифазу до власної системи, проти міліції й деколи проти окремих співробітників прокуратури. Але це така тонка дипломатія спілкуватися з прокурорами.... Я пам'ятаю, як нам по краплі зливали інформацію щодо того, як змушували зізнаватися, потім про те, що катували не лише Дмитренка, а й шістьох чи сімох його односельчан. Одному не давали інсуліну, а дружину, яка приходила з ліками, виганяли. А ще в одного в результаті «роботи» міліції стався інсульт. Але все ж я розумію, що слідчі ніколи не розкажуть нам усієї правди - хоча б тому, що у справі замішані великі люди.

 

Але чи не найбільша проблема, що в нашому суспільстві вважається нормальним явищем, коли люди сидять нізащо. І навіть у Києві. Морально стикатися з цією проблемою дуже важко. Хоча як юрист за спеціальністю я розумію, що в нас так влаштована правоохоронна система...

 

Тепер іще дуже багато справ, які можна перетворити на громадські кампанії. Взяти хоча б справу Павличенків. Якого розголосу вона набула лише через акції футбольних уболівальників. Такого не було з часів Помаранчевої революції! В цьому є дуже великий потенціал, головне не знижувати активності. Це громадський опір навіть не системі, а самим собі - нашій млявості й тому, що ми ніколи не хочемо ворушитися. Це дуже добре, коли незнайомі люди заступаються за тих, хто слабкий. Це вже Європа.

 

- Як намагалися встановити контакт із самим Максимом Дмитренком?

- Ми багато разів писали йому, Максим не відповідав. Це вже така традиція на зоні, коли тобі приходить лист від журналістів, ти пишеш відмову. Спочатку тисне адміністрація, а далі - за звичкою, самоцензура. Ми пробували зв'язатися з ним через авторитетів, які сидять на зоні. Але це також не вдалося, тому що справа набула розголосу і його дуже сильно охороняли. Макс жив не в житловій, а в робочій зоні. З одного боку, йому там влаштували комфортні умови, з іншого - ускладнили доступ.

 

 

«Коли Макс упіймав першу за вісім років маленьку рибу, ми вперше побачили його щастя»

 

А потім - уже після звільнення - того ж дня, після прямого включення - він попросив у мене подзвонити Аллі Мазур. Вони говорили хвилину - і він плакав. Через кілька тижнів ми приїхали до нього на день народження, повезли в рибальський магазин і купили все знаряддя. А потім поїхали на риболовлю на Дніпро. І коли він упіймав першу за вісім років маленьку рибу, ми вперше побачили його щастя.

 

- Чи була вам рада його мама, яка теж була героїнею ваших сюжетів?

- Мама Дмитренка - проста місцева жінка, яка читає газету «Хочу в СРСР». Все життя пропрацювала бухгалтером. Від початку вона нам в усьому сприяла. А потім замкнулася дуже сильно щодо всіх ЗМІ. Можливо, з одного боку, вона боялася за життя Макса, з іншого - не знала, чим його зайняти. Виходить, деколи спокійніше знати, що дитина сидить на зоні і з нею все гаразд, ніхто його пальцем не зачепить.

 

 

«Журналістські розслідування перетворилися на розвагу»

 

- Половину ваших сюжетів для «ТСН. Тижня» становлять розслідування. Диплом юриста зобов'язує? :)

- Це дуже цікава робота. Та й займаюся розслідуваннями лише кілька років, відтоді як почав працювати в «ТСН. Тижні». А ще мені подобається соціальна тематика. Можливо тому, що років п'ять-шість я робив здебільшого політичні репортажі. А потім зрозумів, що зробити політику цікавою для людей можуть лише кілька журналістів тут - які мають специфічний талант.

 

Робити сюжети про простих людей і для простих людей - це класно. Бо нерідко, крім журналіста, їм нікому допомогти. Не так вже й важко розкопати і розповісти про мільйонні зловживання - це тут норма. А от допомогти простій вчительці захистити свою ділянку в центрі міста, яку хочуть відібрати - набагато важче.

 

- Які з реалізованих вами розслідувань були результативними? Чи часто звертають на них увагу правоохоронці?

- Після серії репортажів про розкрадання землі, землю перестали вивозити. Але насправді вони просто перевезли техніку в інше місце. І почали спочатку.

 

 

«Транснаціональні розслідування мають набагато більше шансів змінити щось, тому що тут реагуватимуть не наші чиновники, а європейські, які звикли робити свою роботу»

 

Безрезультатні розслідування - така, певною мірою, парадигма часу. Нині журналістське розслідування перетворилося з документального підтвердження, яке можуть використати правоохоронні органи, на розвагу для глядачів. Вони перемикають на ТСН, програму «Гроші», «Знак оклику» на ТВі чи будь-яку іншу рейтингову програму, і бачать переважно нахабність влади, лише нові схеми розкрадання. І больовий поріг глядача збільшується. Вони розуміють, що можна бути абсолютно безкарними в цій державі. І їх просто починають захоплювати ці нові схеми.

 

Коли ми знімали історію про розкрадання землі, водій назвав цю ситуацію кінцем світу, а оператор почав сперечатися: «А я би продав свою землю, щоб її вивезли. Все одно на ній нічого не росте, а так хоч гроші будуть». Тобто, якщо люди бачать схему, в якій можна взяти участь, вони беруть. Бо наше суспільство пройшло точку неповернення, коли ще є кому говорити «ні!». Нова влада - старі обличчя - і люди втратили віру...

 

Щоби змінити ситуацію, треба або бити постійно в одну точку, як ми з Дмитренком та землею, або виводити справу на міжнародний рівень. Транснаціональні розслідування мають набагато більше шансів змінити щось, тому що тут реагуватимуть не наші чиновники, а європейські, які звикли робити свою роботу.

 

- Чи у форматі такі розслідування «ТСН. Тижня»?

- Наше завдання - робити речі, цікаві пересічній людині. Ми не заглиблюємося в такі вузькоспеціальні речі, як офшорні зони. Яка картинка може візуалізувати офшор? Це легше робити в інтернеті, а для тележурналу це вкрай складно.

 

- Які теми вписуються у формат тижневика? Як ставитеся до співпраці з журналістами з інших ЗМІ у проведення спільних розслідувань, як це робили «Дзеркало тижня. Україна» і «Знак оклику» щодо бурових веж Бойка?

- Наша головна мішень - свіжі, гострі, соціальні історії, ті, що стосуються кожного - але показують ситуацію з нового боку. Наприклад, закон про референдум, що дозволяє ухвалювати будь-що на так званому народному волевиявленні. Ми вирішили, що будемо частіше робити експерименти і перевіряти такі речі «на собі». Влаштували власний маленький референдум, підготували з допомогою юристів «законопроект», опитали людей. Виявилося, що нам вдалося їх одурити, і вони голосували за одне, а в законі було написано зовсім інше, що обмежувало їхні права. Ніхто не поцікавився, що в запропонованому нами законопроекті написано.

 

Щодо співпраці - обмінююся інформацією з колегами з проекту «Гроші». А ще дуже допомагає інтернет-ресурс «Наші гроші» - там журналісти викопують усе, що стосується державних закупівель. Разом із ними ми робили розслідування про зловживання в Міністерстві екології. Співпрацювали і в фантастичному матеріалі про тушонку. Із Запорізької області, з карантинної зони свинячої чуми, свинину вирішили перетворити на тушонку - і покласти її в держрезерв. Проте далі ми з'ясували - це м'ясо зникло, не дійшовши до м'ясокомбінату.

 

- Які засоби надання розслідуванню суспільного резонансу вважаєте неприйнятними й неетичними для себе?

- Мені подобається прийом «перевтілення» - коли журналіст інкогніто влаштовується на роботу, наприклад. Але це класний хід спрацьовує за умови, що ти журналіст-початківець. А я вже 12 років на одному місці працюю, мене в транспорті впізнають. Коли народився син - гуляв із коляскою. Підходить незнайома жіночка й каже: «То ось куди ви зникли! Ви в декретну відпустку пішли!».

 

Якщо серйозно, то неетично для мене - підставляти людей, яких я знімаю. Це тепер нормальна річ - коли приїжджають знімати одне, а сюжет роблять зовсім про інше. Мабуть, я старомодний...

 

 

«Коли народився син - гуляв із коляскою. Підходить незнайома жіночка і каже: "То ось куди ви зникли! Ви в декретну відпустку пішли!"»

 

- Ви серйозно займаєтеся документальною фотографією. Які проблеми вас цікавлять і коли можна сподіватися наступної, четвертої виставки?

- Наразі я шукаю час, щоби глибше попрацювати з кількома темами. Проте не хочу говорити зайвого - це може все зіпсувати. А ще дуже тягне повернутися до формату відеопортретів, серію яких я зробив для сайту Texty.org.ua.

 

Довідка «Детектор медіа»

 

Стас Ясинський народився 23 лютого 1978 року в Чернівцях. Закінчив юридичний факультет Чернівецького державного університету. На третьому курсі почав працювати журналістом щоденних випусків новин на «ICTV-Чернівці».

 

У 2000 році переїхав до Києва. Працював журналістом на СТБ в команді Романа Скрипіна «Вікна. Опівночі» (проект Nota Bene).

 

Починаючи з 2002-го був журналістом ТСН. У 2010 році, після народження сина, перейшов до «ТСН. Тижня». У 2010 році паралельно працював редактором програми «Ранок з "Інтером"».

 

Займається документальною фотографією. Пробує себе як сценарист і режисер документального кіно.

 

Фото Павла Довганя

 


«Без підписів». Роботи фотографа-документаліста Стаса Ясинського:

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Команда «Детектора медіа» понад 20 років виконує роль watchdog'a українських медіа. Ми аналізуємо якість контенту і спонукаємо медіагравців дотримуватися професійних та етичних стандартів. Щоб інформація, яку отримуєте ви, була правдивою та повною.

До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування спільних ідей та отримувати більше ексклюзивної інформації про стан справ в українських медіа.

Мабуть, ще ніколи якісна журналістика не була такою важливою, як сьогодні.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
53115
Коментарі
0
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду