Нині Костянтин Родик не тільки формує навколокнижковий інформаційний потік, а й до певної міри його уособлює. Він головний редактор часопису “Книжник Review”: єдиної в Україні газети книжкових рецензій. Він же є засновником рейтингової акції “Книжка року”, яка визначає найкращу книжку, видану протягом року в Україні. Ще колись Родик вів на “1+1” програму “Бібліоман”, яка проіснувала в українському ефірі фантастично довго (як тепер видається) – 3,5 роки. Ще до цього він редагував газету “Друг читача”, а ще до цього… Не заглиблюючись надто далеко в минуле Родика, можна хіба що припустити, що читати й фотографувати (а також ходити й говорити) Родик навчився одночасно: своє 50-річчя головний “Книжник” відсвяткував відкриттям фотовиставки, яку рекомендую подивитися у галереї Фонду сприяння розвитку мистецтв. Адже найцікавіша частина експозиції – серія “Сучукрліт”: портрети відомих українських літераторів, для більшості з яких Родик є першим в їхньому житті папарацці. Розмова кореспондента “Детектор медіа” з ювіляром стосувалася питань специфіки поширення книжкової (та й загалом – культурологічної) інформації в Україні і весь час наражалася на два взаємовиключні поняття “дефіцит” (який є) і “рейтинг” (якого немає).

– Костю, ви єдине періодичне видання на ринку, яке присвячене книжковим рецензіям. Конкурентів немає. Чому ж такий малий тираж? Чи ви не вважаєте його малим?

– Тираж і справді невеликий. Тепер давайте міркувати, чому. Серед будь-якого народу більш-менш постійним читачем є кожен десятий: 10% – це ті люди, які не просто читають бестселери, а й стежать за літературою, процесом, книжковими новинками. Якщо обчислювати від списку українських виборців – то “інтенсивно” читати в Україні мають 3 мільйони чоловік, яким регулярно потрібна інформація про книжки. Отже, наклад “Книжника Review” має бути мінімум 1 млн., а у нас він 3 тисячі. Коли я редагував газету “Друг читача” у 1990-1991, його наклад теж був спочатку 1,5 тисячі, потім за півроку стало 4 тисячі без жодної реклами, а потім на Новий рік передплата стала 20 тисяч. (Треба сказати, що таке різке збільшення передплатників видання й згубило, оскільки це співпало із різким зростанням цін на папір, а в Держкомвидаву, який тоді це видання фінансував, не було ні грошей, ні бажання стримати ситуацію). І я тепер думаю: куди поділися 17 тисяч чоловік, які ще 15 років тому хотіли передплачувати таку газету? Даю відповідь доволі просту: у частини з цих людей немає грошей, щоби читати, а в тої частини, які заробляють гроші, – немає часу на читання. Час – це велика проблема. Цікавий факт: у Росії під час дефолту, коли багато хто втратив роботу, рейтинги продажів у книгарнях різко зросли.

– Тобто основна проблема “Книжника” сьогодні – не наклад?

– Наклад можна збільшити, якщо докласти зусиль. А зусилля мають бути спровоковані грошима. У нас фактично немає рекламної кампанії видання. Наш бюджет не дозволяє вкласти кошти у саморекламу. Де б я міг їх узяти? У нас два джерела фінансування, як і в будь-якого періодичного видання: реклама та продажі. Так, у мене є проблеми з рекламою, бо той сегмент ринку, на якому я працюю, по-перше, невеличкий, по-друге, бідний. По-третє, багато хто з видавців просто не розуміє, в чому сенс реклами. Вони міркують так: сьогодні реклама – завтра зростання продажів у N разів. Але такого не буває. В Україні не буває. І навіть в Росії не буває.

– Що означає “навіть”?

– “Навіть” означає їхні обсяги ринку, витрати на рекламу, інформаційні ресурси. А от в Німеччині й у Франції уже є. У них увечері Райх-Раніцкі у своїй телепрограмі щось сказав, у Франції Піво якесь видання з екрану порекомендував – назавтра книжку розпродано. Але це феномен, якого Україні треба буде ще досягти.

– Чи є можливість у тих же російських чи європейських книжкових ЗМІ вижити з реклами?

– Як сказати. Припустімо, “Книжное обозрение” (головний редактор Олександр Гаврилов) існує в бюджеті російського Міністерства друку (я точно не пам’ятаю, як воно зараз називається). Плюс реклама, плюс продажі, але стала державна підтримка забезпечує Гаврилову гарантії існування. Друге російське видання, яким ми тут милуємося, – “Екслібрис НГ”. З цього року “Екслібрис” зник з передплатного каталогу – тобто як додаток до “Независимой Газеты” його передплатити можна, а окремо – ні. Вони пішли з окремої передплати, бо не змогли вижити самостійно.

Запам’ятайте, стан навколокнижкової преси – це індикатор розвинутості ринку. І той факт, що в Росії два пристойні книжкові видання не є самодостатніми, свідчить про те, що російський ринок не є зрілим європейським ринком. От у поляків видання, аналогічне до “Книжника”, може жити з реклами. Так само, як і “New-York Times Book Review” – щотижневий додаток до “New-York Times”. І в американців, і в поляків кількість реклами в журналі впадає у вічі, ледь не перевищуючи кількість власних матеріалів.

– Так в чому основна проблема – у відсутності державної підтримки чи мілині рекламного ринку?

– Заради справедливості треба сказати, що мілина рекламного ринку – це не тільки книжкова проблема. У нас самоокупних громадсько-політичних видань не так-то й багато – раз-два, та й те під сумнівом. А вони ж мають змогу залучати серйознішу рекламу – горілка, тютюн, авто… Якщо загальноукраїнські друковані ЗМІ балансують на нулях, то що вже тоді казати про книжковий ринок і його рекламну потужність? Сьогодні в Україні існувати книжковий самоокупний журнал не може. До речі, не маючи сталого постійного фінансування, “Книжник” існує уже 4,5 роки. Основне джерело фінансування – спонсорські кошти (Фонд сприяння розвитку мистецтв). І це при тому, що в Україні існує кілька указів Президента про підтримку книжки. Жоден з них не виконано. З різних причин – в тому числі і з тої, що їх складали так, аби їх неможливо було виконати. В кожнім з цих указів є рядки про пропаганду української книжки, а це якраз є ті кошти, що їх має бути спрямовано на підтримку книжкової преси і “Книжника” в тому числі, а не газети “Факти”. Між тим виявляється, що “Факти” мають бюджетне фінансування, а ми ні – де тут логіка?

– Наскільки я зрозуміла, то нині ситуація на нашому книжковому ринку виглядає так: а) з одного боку, просування української книжки на ринку є проблематичним через несформованість інформаційної сфери; б) просування книжки на ринку не може бути гідно оплаченим… Чи правильно я вас зрозуміла? І хто в цьому винен?

– Так. І гадаю, що вина за цю ситуацію здебільшого лежить на основних гравцях ринку – видавцях. Це молоді гравці (враховуючи термін перебування на ринку), а відтак для них характерна ситуація гіперочікувань. Натомість вкладати кошти сьогодні необхідно у власний бренд.

– Ви вважаєте, що видавці цього не розуміють, чи їх стримують якісь інші міркування?

– Може, й розуміють. Але ще з радянських часів вони звикли, що як ти видав книжку, то це вагомий внесок в “скарбницю нашої духовності”. І ринок їх подеколи дивує: мовляв, чому така гарна книжка і – не продається? А насправді про те, що книжка є гарною, повинні знати не тільки самі видавці, а й їхні потенційні покупці. І ми знову приходимо до дефіциту інформації і потреби за розповсюдження інформації платити…

– Костю, припустімо, я – видавець… І я вам на це відповідаю: якщо я зараз оплачуватиму інформаційні послуги, то ці витрати ляжуть додатковим тягарем на ціну книжки. А моє завдання – здешевити книжку, а не зробити її непродавано дорогою за рахунок великих витрат на віддалені перспективи брендингу. Що ви мені, видавцеві, на це відповідаєте?

– Я вам на це відповім, що існує статистика дуже успішного продажу дорогих книжок. До того ж в Україні книжки не є дорогими, порівняно із Заходом. Справа у бідності споживача, а не в дорожнечі книжок.

– На початку 90-х ви вели на “1+1” програму “Бібліоман” – допоки трохи не єдиний досвід існування на провідному каналі інформаційної книжкової програми. Якими нині вам вбачаються стосунки книжки й телебачення?

– Що стосується “Бібліомана”, то він проіснував 3,5 роки, а потім при черговій реорганізації програмної сітки “1+1”, програма ця… зависла. Людям, які її робили, доручили інші завдання, а “Бібліоман” робити фактично не стало кому. В мене теж ситуація змінилася – на той період ми вже почали активно працювати над журналом “Книжник Review”, і замість того, щоби ходити до Роднянського і нагадувати про програму, я зайнявся власним журналом. Тобто можна говорити про те, що ситуація сталася прямо-таки дивна: з одного боку, програму ніхто начебто не закривав, Роднянський був не проти її існування, але й із мого боку не було виявлено наполегливості та бійцівських якостей у відстоюванні “Бібліомана”. Програма зникла тихо, без скандалу…

Я усвідомлюю, що телевихід на сьогодні книгарям потрібен, як ніколи. І “Книжнику”, до речі, теж. Ми ще два роки тому провели опитування майже усіх українських телеканалів – „плюси”, „Інтер”, СТБ, ICTV… – на тему “Чому у вас немає книжкової програми? Чи плануєте ви запустити таку програму?” Майже усі відповіли, що планують, але минуло вже два роки і нічого ми так і не побачили. Ми співпрацювали і з ICTV, і з СТБ – на якомусь із каналів діло дійшло до запису пілота, але на тому все й заглохло.

– Чому?

– Бачте, хочемо ми цього чи ні, але треба усвідомлювати, що книжкова програма наразі не є рейтинговою. А от у французів програма Бернара Піво чи у німців програма з Марселем Райх-Раніцкі – це рейтингові речі. І це нікого не дивує. І річ не тільки в геніальності конкретних людей, але й у тому, що книжка вже кілька століть присутня у стандартному споживчому кошику освіченого європейця. А тому, я гадаю, що проблема не в тому, що у нас в цілій державі не знайдеться людини, яка здатна показати з екрану книжки якісно і привабливо, а в тому, що у нас немає культури читання, адекватної культурі француза чи німця. А оскільки немає потреби в читанні, то немає потреби і в інформації про книжки. Але це тільки один бік міркувань.

Адже досить численна група людей, що читають, причому читають регулярно, у нас є – і інтереси цих людей телебаченням повністю зігноровано. Чому? – запитую я. А тому що, напевно, наші телепродюсери теж не є людьми читаючими, тож інформація про книжки їм видається необов’язковою. І тут ми приходимо до того, що культура інформаційного ринку є також невіддільною частиною загальної культури. Адже читання книжок – це абсолютно унікальна роботу мозку. Під час читання книжок людина не тільки дістає інформацію, як при читанні інтернет-повідомлень чи друкованих ЗМІ, у неї вмикаються механізми самоідентифікації із прочитаним, що розвиває, в свою чергу, уяву, креативні здібності тощо. Це все досліджено й описано.

Важко уявити собі будь-яке західне видання без книжкової рубрики. Зверніть увагу, що всі українські ЗМІ, які створювалися за західними лекалами – “Кореспондент”, “Афіша” – неодмінно мають книжкову рубрику, і це для їхнього видавця, теж людини західної, не є навіть питанням для обговорення. Вона просто є, бо не може не бути. А наші газети можуть не тільки не мати книжкової рубрики, а й відкараскуватися від книжкової тематики як від “нерейтингової”.

– Вам не здається, що ситуація парадоксальна: з одного боку, ми говоримо про “нерейтингову” інформацію, тобто дефіцит аудиторії; з другого – та аудиторія, що є, перебуває у ситуації дефіциту інформації…

– Так. Але сьогодні ситуація вже багато краща за ту, що була кілька років тому. Сьогодні все-таки є регулярна шпальта в “Дзеркалі тижня”, регулярно друкується інформація про книжки у “Столичных новостях” і “Деловой неделе”. Решта видань подає інформацію епізодично. Хіба що у львів’ян ситуація краща. Усі львівські видання – “Високий замок”, “Львівська газета”, “Ратуша”, “Поступ”, “Молода Галичина” – мають дуже непогані книжкові рубрики (ще одне свідчення того, що Львів – місто європейської культури).

Проблема інформації про книжки стоїть дуже гостро, адже і “Дзеркало тижня”, і “Столичные новости” – це тижневики, і в кращому разі вони мають можливість відрецензувати одну-дві, максимум три книжки. А решта? Як дізнатися про решту? “Книжник” має можливість вмістити в один номер до 50 рецензій, різних за обсягом – але й це не вирішує проблеми. Адже ми рецензуємо тільки кожну четверту, а то й кожну п’яту книжку з тих, що надходять до нас в редакцію.

До речі, зараз ми плануємо спеціальну вкладку, присвячену проблемам книжкової критики. Адже всередині корпорації теж є чималі проблеми. Ви знаєте, що в редакційному портфелі “Книжника” черга готових матеріалів? Тобто є чимало журналістів, які прагнуть писати про книжки – і їм немає де надрукуватися. Мабуть, все-таки книжкова інформація – не таке вузьке коло, як здається.