Сьогодні, коли у суспільстві відбуваються, мабуть, найважливіші події за усю його сучасну історію, наші журналісти не лише висвітлюють події в Україні, але й самі знаходяться в гущі подій – як громадяни і безпосередні учасники акції протесту. Вони зараз разом із сотнями людей живуть у наметах на Хрещатику. У такий спосіб вони намагаються продемонструвати свою громадянську позицію. І ще кажуть, що хочуть відбілити імідж журналіста, який було заплямовано довготривалою роботою телеканалів за „темниками”, відвертою брехнею та пропагандою.

„Детектор медіа” прийшла вчора до наметів, де живуть зараз на Хрещатику ведучий програми „Галопом по європах” (ICTV) Ігор Пелих, ведучий спортивних новин ICTV Ігор Мірошниченко, кореспондент програми „Факти” (ICTV) Наталія Пісня, ведучий програми "Подробиці. Економічний огляд", („Інтер”) Андрій Макаренко, футбольний коментатор Денис Босянок, Григорій Вагапов, адміністратор сайту Нового каналу, Геннадій Попенко, Новий канал та інші.

Нашим головним запитанням до колег було, безумовно, „чому ви тут?”.

СЕРГІЙ НАТАЛУШКО, ЕКС-ГОЛОВНИЙ РЕЖИСЕР КАНАЛУ НТН:

– Почему вы здесь?

– Знаете, когда мой сын меня спросил: «Папа, скажи, для того, чтобы стать президентом, мне обязательно надо два срока сидеть?», я понял, что должен что-то сделать.

– А сколько ему лет?

– Он учится в шестом классе. Он как-то меня спросил: «А Майдан Незалежности – это потому, что здесь нельзя лежать?» А в другой раз он мне говорит: «Пошли в музей засушенных животных». У него вообще интересное видение всего. Но после этих его слов я сделал для себя окончательный выбор. Поэтому все, что происходит здесь – это мое логичное решение. Я считаю, что я имею право на этот выбор и на этот поступок.

– Вы в палатке живете?

– Да.

– А как к этому относятся родные и близкие?

– Плохо. Говорят, что в революцию уходят и, в основном, страдают от нее те люди, которые потом от этого не получают ни доходов, ни дивидендов, а выигрывают революцию только политики. Но я считаю, что кто-то в этой жизни должен это делать. Я считаю, что я это сделал хотя бы для своего сына.

– А если, не дай Бог, начнется штурм, что будете делать?

– Я служил в десанте, поэтому буду делать все, что умею.

– Сможете отстоять свое право?

– Не знаю, смогу или не смогу. Но есть такая народная байка. Пришли два кума колоть свинью к тетке. Перед этим они хорошо выпили. И вот она их закрыла в сарае. Слышно только крик и шум. Когда они вышли, она и спрашивает, мол, что закололи? А они ей отвечают: «Заколоть не закололи, но чертей дали». Лучше, конечно, до этого не доводить, лучше, чтобы ситуация разрешилась мирным путем. Ну, а если что-то будет, ну что ж, будем себя отстаивать. Мы здесь для этого и находимся, чтобы отстаивать наш выбор. Сегодня мало просто кинуть бюллетень, наверное, за него надо еще так вот постоять.

– А отсутствие бытовых условий вас не пугает?

– Нет. Я служил в армии, я люблю ходить в походы.

– Сколько вас человек в палатке живет?

– По двое, трое, четверо.

– Холодно ночью спать?

– Трудновато. Но мы в основном ходим. Когда холодно, в движении лучше. Сложнее всего было в первые две ночи. Сейчас народу стало больше.

– Это гарантия, что вас защитят?

– Гарантии никто никому не дает. Но когда больше людей, ты чувствуешь себя уверенней.

– Кто с вами в палатке живет?

– Вот Игорь Пелых и другие ребята.

– Журналисты вместе живут?

– В принципе, да. Все друг друга держатся. Ночью приходит педагог Института имени Карпенко-Карого Михаил Герасимович Ильенко. Мы встречаемся, перезваниваемся, обмениваемся информацией.

– Журналистов – утверждали многие – разделяли разные барьеры. После этого корпоративные отношения станут теснее?

– Барьеров и не было. Это все искусственно придуманные вещи.

НАТАЛКА ПІСНЯ, КОРЕСПОНДЕНТ ПРОГРАМИ „ФАКТИ”, ICTV:

– Розкажіть, як ви опинилися в наметі?

– Ще у перший день. У ніч виборів я працювала на марафоні у нас на каналі. Потім потяглася у штаб Ющенка і спала до першої години дня. А потім мені подзвонив Андрій Макаренко і сказав, що чекає мене на Майдані. Я почала обдзвін усіх знайомих, в Інтернеті кинула запит про спальник. Реально за 10 хвилин мені потелефонувало 30 чи 40 людей: є спальники, куди нести? Ми прийшли і ще не розуміли, як будуть селити. Нам сказали спочатку, що розселятимуть організовано, потім я знайшла коменданта і розповіла йому, що ми самозахопили два намети. Він каже: „От захопили і тримайте”. Найстрашніша ніч була з середи на четвер, коли вдарив 12-градусний мороз. Спати ми змогли. Перед тим сходили в Український дім, попили чаю, зігрілися і повернулися в табір. Зазвичай прокидаємося о 7:00, 7:30. Спимо по 3-4 години. У четвер прокинулися о 12-ій. Спали всю ніч. Я прокидаюся від того, що мені реально дуже тепло. Бо поруч двоє людей, з якими я сплю в одному наметі. Це – чоловіки. Але натяку на близькі стосунки – немає. У нас стосунки – армійські. Я прокидаюся – Ігор Мірошниченко обнімає мене з одного боку. Дьоня Босянок – обнімає з іншого.

– А як ваші рідні ставляться до того, що ви живете в наметовому містечку?

– Ой, мама мені робить велику дірку в голові. Спершу я казала, що я там тільки одну ніч буду... Потім вона приходить до мене і каже: „Не бреши мені, не кажи, що ти сьогодні прийдеш додому”. Я кажу: „Мамо, чесно, я не можу тобі обіцяти, що я прийду”. І вже зараз я бачу, що вони не те що змирилися, але знають, що я залишуся.

– Тобто, вони поважають те, що ви робите?

– Єдина людина, яка мене зустріла сьогодні з радістю, – це моя бабця. Я запитала її: „Ви будете мене сьогодні „катувати”?” А вона сказала: „Ти робиш за нас усіх і для нас усіх величезну справу, ніхто тебе „катувати” не буде, все гаразд”.

Атмосфера у нас дуже тепла. Настільки багато людей просто приходить, хтось приносить теплі речі, їжу. Я не знаю, хто це приносить і коли, але в нашому наметі щодня з’являється невелика купка якоїсь їжі. Наша Руся Москаленко, а вона дуже ділова, якось прийшла і каже: „Так, Пісня, я тобі принесла вареної картоплі зі сметаною і відбивні, але я знаю, що ти м’яса не їси, кому їх віддати?” Ми походили, за хвилину відбивних вже не було. Учора їхали сюди, мене віз дядько, який працює в штабі Ющенка. А потім я підхожу, а він уже тут стоїть і каже: „Я тебе знайшов, я живу тут поруч, щось принести?” Він приніс величезний пакет з їжею.

– Ви очікували від людей, що така тепла і дружня атмосфера можлива?

– Ви знаєте, коли я в понеділок побачила на Майдані мітинг... Навіть у свято не буває такої кількості людей. А це ж був будній день, третя година дня. Безліч людей. Купа людей, які просяться вселятися тут, у наметовому містечку. Я зрозуміла, що це справді великий початок.

– Дехто закидає, що журналісти не повинні ставати ні на чий бік, що вони повинні працювати.

– Добре, давайте поговоримо про те, хто такі журналісти і що вони роблять... По-перше, я громадянин цієї держави, я громадянин України. Я виконую свій громадянський обов’язок. По-друге, я журналіст. Тобто людина, яка має інформувати суспільство про те, що відбувається. Журналіст, якщо казати з пафосом, – це громадський рупор. Як я зможу об’єктивно розповідати про те, що тут відбувається, якщо я тут не живу? Журналісти, особливо останнім часом, незважаючи на те, де вони працюють, створили собі не дуже хороший імідж. І оцим, що ми тут живемо, ми „відмиваємо” професію журналіста як таку. Реально ми підтверджуємо, що журналіст – це людина свідома, це людина-громадянин. Людина, у якої повинна бути громадянська позиція, незважаючи на те, де і з ким вона працює, яка редакційна політика цього видання. Ми не кажемо, що ми тут представляємо тільки інтереси каналу ICTV. Ми представляємо свої громадські інтереси і свої громадські погляди.

Чоловік Наталки Пісні (не побажав назвати своє ім’я):

– Ви тут живете?

– Ні, я тільки приїжджаю. У мене є компанія, яку я очолюю, і я повинен бути там. Тому я приїжджаю на декілька годин.

– Ви турбуєтеся, що дружина тут?

– Зрозуміло, турбуюся. І якщо бути відвертим, з самого початку моє серце було „за”, а мозок „проти”. Але потім, коли я трохи поміркував, я вирішив – нехай. Бо життя нам дається тільки один раз, і треба зробити так, щоб було не соромно перед нашими дітьми.

– У вас вже є діти?

– Ще немає, але будуть. Звичайно, буде виникати питання, а де ти був 21 листопада? Я би бажав, щоб воно не виникало публічно. Але є таке поняття як совість. І тому я разом з нею, серцем і душею. Я приїжджаю щодня, стежу, щоб вона щось їла, щоб їй було тепло.

– Бачте, вона зараз без капелюха.

– Її щось гріє, і я знаю що. По-перше, любов до цієї країни. І ще багато іншого.

ІГОР ПЕЛИХ, ВЕДУЧИЙ ПРОГРАМИ „ГАЛОПОМ ПО ЄВРОПАХ”, ICTV:

– А ви як тут опинилися?

– Заблудився. Жінка з хати вигнала, діти не пізнають... Але я роблю те саме, що роблять всі. Я дуже щасливий, що у нас в компанії є Міроха (Ігор Мірошниченко), Наталка Пісня, які взяли тут здуру і розбили перший намет, коли на Майдані ще нічого не розбивали. А ми під це діло поставили свій намет – від програми „Галопом по європах”. Там далі – намет Нового каналу. Наша місія полягає у тому, щоб тим, хто всередині, і тим, хто знадвору, коли вони нас бачать, було приємніше. А мені взагалі в кайф – я давно не спав у наметі.

– Холодно?

– Абсолютно тобі говорю – ні. Будь-який нормальний турист тобі скаже, коли ти спиш у наметі в спальниках, тобі до фєні будь-який холод

– А що жінка каже?

– Жінка у мене мудра. Я сьогодні прийшов додому, побачив дітей і жінку. Малому моєму три рочки. І жінка з ним намалювала мені плакат (знаєш, я ледь сльозу не пустив): „Івасик за Ющенка”. У п’ятницю я з цим плакатом піду реально на мітинг. І ще я хочу зробити одну важливу річ. Я сьогодні хочу знайти спецкореспондента з ОРТ. Я йому особисто куплю кілограм 15 вареної лапші. Бо це чмо передало з Києва, що ми тут усі отримуємо по 50 гривень, що фінансують нас типу „шакаладный кароль и лиманадный барон”. Я такого маразму не бачив давно. Я людина толерантна, але я його обов’язково знайду і надіну цей друшляк йому на голову.

– А телеканал НТВ розповів, що усі демонстранти з Майдану Незалежності розбіглися.

– Я не знаю, чи ви встигали дивитися усі новини, але класний креатив, який мені сподобався, який мені в голову приліз кілька днів назад, я обмовився про нього багатьом людям, і я просто „плакав”, коли проїжджав біля „Інтера” і побачив, що це все спрацювало – біля входу на „Інтер” здоровенна гора лапші, вареної і сухої. Це кайфово, і так має бути – потрібно, щоб кожен відповідав за свої слова, бо немає нічого безкарного. Сьогодні новини вже такі „позитивні”, хоча ясно, що насправді ми нічого ще не виграли. Хочеться зустріти ще ТСН: ТСН, Добровольська, реально ми вас всі так любимо, я ледь не облобизав телевізор, коли почув їхню заяву. Знаєш, із усього вчорашнього ТСНу, найкласніший був отой чорношкірий афроукраїнець з Донецька, який казав, „кагда закончиться это всьо, я хатель дамой”.

– А як вам привітання Януковича від китайців, Мілошевича?

– Китайцям forever. Є така фраза: ошибочка приключилась, не тих розстріляли. Насправді, як ви бачите, тут всьо абсолютно кайфово. Мене розпирає щастя. Перші ночі такий настрій не був. У ніч на середу я був тут тільки до пів на другу ночі. Потім поїхав на „Еру”, а після цього з Фомою і з Катею Чілі пішли до Адміністрації Президента і були там до шостої ранку. Я схиляю голову перед двома дівчатками, які реально танцювали чотири години на 10-градусному морозі. Ми їм співали, я розказав спецназівцям вірша про те, як собака охороняла гладіолуси. Я точно знаю, цей спецназ – наш. Бо вони цей вірш знають.

– Це як перевірка на вошивість...

– Я тобі кажу, це так кайфово – вони з такими незворушними обличчями... Я розумію, як їм тяжко. З одного боку, психологічно, а з іншого боку, фізично. Ми тут хоч тупцяємо. А вони, бідолахи, у броніках стоять незворушно. Але коли дівчата почали співати „При долині кущ калини”, сам від морозу похитуєшся, дивишся – і перед тобою три ряди спецназу теж похитуються. Я кажу ще раз, я не пам’ятаю, щоб у мене коли-небудь був такий само настрій, як зараз.

– Ігоре, що будеш робити, якщо містечко почнуть штурмувати?

– Це дуже дурне питання, бо ніхто його штурмувати не буде. Зараз реально по Києву ходить до півтора мільйона людей, дуже активних людей. Якщо би пішов якийсь мінімальний утиск, коли б когось хоч пальцем зачепили, я можу поклястися, що ці півтора мільйона переростуть у 15 мільйонів людей. Тоді розберуть по гвинтиках Адміністрацію Президента, разом з гарантом. Не дай боже, я не думаю, що у нашого тата так клямка за клямку заїде, щоб таке робити.

АНДРІЙ МАКАРЕНКО, ВЕДУЧИЙ ПРОГРАМИ "ПОДРОБИЦІ. ЕКОНОМІЧНИЙ ОГЛЯД", ТЕЛЕКАНАЛ „ІНТЕР”:

– Андрію, як тобі тут живеться?

– Я живу в холодильнике. Я заявляю об этом официально. Потому что если вы сейчас расстегнете палатку, то прямо перед входом будет стоять ряд продуктов, которые принесли жители. Продукты очень классные. Все их съесть я не успеваю, и коллеги не успевают. Мы всех угощаем. И я хочу сказать: у нас есть все – от суфле в шоколаде до колбасы. Мне даже принесли салат оливье в ведерке. И он очень хорошо при этой температуре сохраняется. Я говорю: мама, я поправлюсь.

А якщо серйозно, особливо у першу ніч ми дуже боялися отруєння і не брали продуктів у киян. Просимо їх не ображатися на нас за це. У першу ніч ми особливо пильнували, щоб не було провокацій. Тому ви нас вибачте, це не тому, що хтось із нас не поважає людей. Я хочу ще сказати, що дуже багато молився, аби все тут було нормально. Я дякую Богові. Я хочу подякувати усім, хто підтримав нас у цій боротьбі. Я просто згадую першу ніч наметового містечка, коли ще нічого не було визначено, коли не було якихось підстав і тільки віра у перемогу В.Ющенка нас гріла. Тут був ряд палаток з одного боку і ряд – з іншого. В основному – студенти. До нас постійно надходила інформація, що будуть зносити наметове містечко, бити п’яні люди з прутами. Це було досить моторошно. І коли я дивився на людей, які залишалися поруч, які нас не залишили в ту ніч, я хотів просто плакати. Мені було настільки добре відчувати, що ці люди з нами, що вони ходять тут заради нас, не дивлячись на те, що вони у цю першу ніч теж не мали реальних перспектив... Це було дійсно щастя. Я хочу просто подякувати цим людям, я хочу їм вклонитися, обійняти. Я вам дуже дякую, люди.

– Ви спали в першу ніч?

– Фактично ні. Спати у наметі дуже важко. Першу ніч ми не спали, бо треба було боронити наметове містечко, в другу ніч – тому що дуже холодно. Вдень я ходжу додому, аби поїсти, помитися та відігрітися. У мене тут з’явилися друзі – це хлопці з Ново-Волинська. Ми ходимо до мене додому разом.

– Чи організовано все у містечку?

– Я вважаю, що організація достатньо добра. По-перше, організатори подбали про намети. По-друге, про їжу. По-третє, про їжу, каву, теплі речі подбали кияни. І просто цю атмосферу не можна передати. Коли до тебе підходить бабуся, бере за руку і каже: синочку, тримайтеся, ми всі за вас, ми нікуди не підемо, всю ніч ми будемо з вами, – хочеться просто плакати. Ця атмосфера дуже зближує людей: тих, з ким ти разом в наметах, з ким стоїш на варті. Це як бойова дружба, як побратимство.

– А що стало вирішальним для тебе, щоб ти не просто прийшов на мітинг, а залишився тут на Хрещатику, у наметі?

– Мені просто хотілося тут бути, мені хотілося, щоб була правда, щоб людина, яка дійсно перемогла, – отримала цю перемогу. Я подумав: що я можу зробити? Я спочатку прийшов на мітинг у понеділок, і коли там оголосили, що будуть ставити наметове містечко, я вирішив – треба йти. Я хотів, щоб якась частина мого вкладу була в цій перемозі, якась хай навіть мізерна. Але я тут, і я переконаний, що я роблю те, що потрібно. Я зробив свій вибір дуже давно, і я тут, бо я хочу, що б Президентом цієї країни був Віктор Ющенко – людина, якій я симпатизую дуже давно. Я дуже сильно цього хочу і вирішив робити все, що від мене залежить.

– Чи підтримали тебе колеги з „Інтера”? Адже, багато-хто говорить, що на каналі погана атмосфера, що колектив розколотий.

– Ми зустрілися з ними в день, коли ЦВК оголошувало результати. Я прийшов на канал і побачив деяких своїх колег, які ходять у помаранчевих шарфиках, з помаранчевими стрічками. І я побачив, що ми однодумці. Ми можемо по-різному дивитися на те, як висловити свою позицію, але я зрозумів, що колеги такої ж самої думки, як і я. Вони роблять свою справу. Можливо, у мене було більше можливості бути тут, я нею скористався.

ДЕНИС БОСЯНОК, ФУТБОЛЬНИЙ ТЕЛЕКОМЕНТАТОР:

– Скажіть, ви тут з першого дня, що для вас стало вирішальним для прийняття цього рішення?

– Я українець. Я виріс у казармєнном СРСР, але я виріс на піснях свободи. І я прийшов захищати своє майбутнє і свою свободу, бо краще померти стоячи, ніж на колінах.

– Чи не ви повинні були коментувати той відомий матч між „Динамо” та „Ромою”?

– Я його й коментував. А після футболу повернувся, звичайно, сюди.

– А як поставилися ваші колеги, керівники футбольного клубу до вашої позиції?

– Не знаю щодо керівників футбольних клубів, бо вони, певно, ще не знають про цей факт. Але усі мої друзі поруч зі мною, і це дуже додає сил. У цьому наша головна сила. І мої колеги на роботі почали навіть більше мені усміхатися і приходили не один раз передати мені вітання. Це вже здобуток.

– Коли ви чуєте інформацію, що до Києва приїздять зеки, що вони громитимуть наметове містечко, що Янукович дав наказ терміново розганяти містечко, стріляти без попередження, що ви відчуваєте?

– У мене додається сил. Я знаю, що це агонія влади. А те, що багато провокативних матеріалів, то мені як журналісту легко їх розпізнавати. А те, що ми не боїмося, про це говорити навіть, я думаю, не треба. Коли ми разом, ми навіть не помічали величезного морозу. У нашому наметі ночує п’ятеро людей, і ми просто забуваємо про холод.

– Вам вдається поспати?

– Ми засинаємо під ранок, коли вже бачимо, що все спокійно.

– А як ваші близькі реагують на це?

– Мама постійно мені говорить: напишіть моє прізвище, що я з вами. Я взагалі пишаюся своєю мамою, яка на глухій Миколаївщині прийшла на вибори у жовтогарячій хустці. Одна на шістсот чоловік. І показала усім свою силу і свободу. І усі почали сахатися від моєї мами.

– А вибори на тій дільниці виграв Янукович?

– Так. На превеликий жаль, там народ глухий і сліпий до подій у країні. Але я маю сказати, що на повторне голосування на тій дільниці голосів Ющенка стало більше на 12%. Уся моя родина, два брати, бабуся з дідусем, батьки проголосували за Ющенка. Дідусь здивував мене одразу, коли сказав, що голосуватиме за Ющенка, а бабулю я переконав. Хоч раніше вони голосували за комуністів. Тому у моїй родині 6:0 на користь свободи і добра.