19 липня "Детектор медіа" опублікувала статтю оглядача газети "Столичные новости" Сергія Ковтуненка, в якій шлося про недостатню, на думку автора, увагу журналістського середовища до пибиття навесні цього року головного редактора "СН" Володимира Кацмана. Згадувалася в цьому контексті і Незалежна-медіа профспілка України. Пропонуємо вашій увазі статтю-відповідь голови Київської НМПУ Михайлини Скорик.

Оглядач «Столичных новостей» Сергій Ковтуненко – людина, яку я ніколи не бачила в нашому офісі на вул. Великій Васильківській, 54. Так само її не бачив тут голова Незалежної медіа-профспілки України Сергій Гузь, який ось уже четвертий рік рухає профспілковий рух серед українських журналістів. Як не бачили ми в профспілкових лавах Володимира Наумовича Кацмана. Це й не дивно. Адже організація створювалася, коли Кацман уже став головним редактором і видавцем, тоді як Медіа-профспілка об’єднала не топ-менеджерів, а представників трудових колективів.

19 липня 2006 року „Детектор медіа” оприлюднила претензійні звинувачення Ковтуненка, зокрема і на нашу адресу. Тоді, коли журналістська спільнота демонструвала небачену досі солідарність, підтримуючи колег із телеканалу СТБ, пан Сергій плюнув в обличчя громадським організаціям і окремим ЗМІ своєю жовчю, натренованою за час роботи у „Столичных новостях”. Тобто нарешті показав усім „правду життя”.

Правда, за його версією, полягає в тому, що інші журналісти не стали на захист головного редактора „Столичных новостей” Володимира Кацмана, якого побили 8 квітня у його власному під’їзді. Справді не стали. Ковтуненко переконаний: тому, що комусь „слабо”, тому, що українські журналісти „не звикли думати про одного конкретно взятого журналіста”, а бо й навіть тому, що „багатьом з нас наплювати”.

Хоча за фактом побиття було одразу порушено кримінальну справу. Її взяли на особистий контроль і Президент Віктор Ющенко, і держсекретар, і Генпрокурор, і міністр внутрішніх справ і обидва секретарі РНБО – нинішній і колишній - це майже дослівна цитата з тексту Ковтуненка.

Професіонали, які мають справу з правоохоронцями, розуміють, що далеко не в кожному разі побиття українського журналіста під його будинком справа набуває такої пильної уваги з боку перших осіб держави. У випадку з Кацманом сталося інакше, бо він не просто журналіст. Він і політик, який балотувався у кількох списках як кандидат у депутати до Верховної Ради, і громадський діяч, що опікується сіоністською проблематикою, і головний редактор кількох газет та Інтернет-видань, загалом не найбідніша серед представників журналістської спільноти людина.

Ми вважали, що Кацман має достатньо фінансових і медіа-ресурсів, щоб постояти за себе сам. Ми вважали, що, як давній член Національної спілки журналістів України,  організації, яка об’єднує багатьох головних редакторів, він має всі можливості скористатися спілчанською системою корпоративної безпеки. Принаймні за допомогою до Медіа-профспілки ні зараз, ні раніше, коли виникали схожі проблеми, Кацман не звертався. Так само, як не звертався від його імені і пан Ковтуненко.

Ми спробували знайти на Інтернет-ресурсах „Столичных новостей” та MiGnews повідомлення на підтримку інших журналістів, що постраждали через професійну діяльність і якими опікувалась профспілка. Нічого. Можливо, пошукова система спрацювала не ідеально. Але за чотири роки було багато повідомлень, тож важко повірити, що жодне з них не потрапило до цих ресурсів.

Поясніть мені чому, на якій підставі, не доклавши зусиль до зміцнення корпоративної солідарності, не виділивши жодної копійки на укріплення організації, оглядач „Столичных новостей” вважає, що він має право у чомусь її звинувачувати? Як голові Київської незалежної Медіа-профспілки мені це не зрозуміло і я сподіваюся почути додаткові пояснення.

Щодо конкретної допомоги у „справі Кацмана” - постукайте і вам відчинять. Приїдьте до нас в офіс, дізнайтеся, хто і чим тут займається і, можливо, у вас відпаде бажання висувати голослівні звинувачення на адресу єдиного незалежного професійного об’єднання журналістів. А краще одразу вступайте у Медіа-профспілку. Бо якщо вас не влаштовуватиме наша робота, ви можете зробити її замість нас. Звичайно, якщо журналістська спільнота підтримає на з’їзді вашу кандидатуру на відповідну посаду.

За своє життя я зустрічала багато людей, які живуть за принципом: „Ми вам не допоможемо, бо ви не допомогли нам”.  Переконана, що саме через них журналістам бракує корпоративної солідарності. Але парадокс життя полягає в тому, що таких людей справді знищували і будуть знищувати. Тільки тому, що це зробити просто. Тоді як систему корпоративної безпеки вибудувати складно. Журналісти на чолі з Сергієм Гузем, Андрієм Шевченком, Єгором Соболєвим та багатьма іншими її будували й будують в Україні. І вона спрацювала як у листопаді-грудні 2004 року, так і в липні 2005-го.  Спрацювала вона й нещодавно, коли Калашніков брутально зачепив журналістів СТБ. Переконана, що спрацьовуватиме система й надалі, не зважаючи на окрему невдоволеність життям окремих журналістів з окремих газет. А гірше чи краще – то вже залежить тільки від журналістів.