Володимир Тихий зняв кіно про українських журналістів і закон «Про доступ до публічної інформації», який прямо стосується громадянських прав і свобод. Як і під час роботи над попередніми альманахами, режисер залучив до співпраці нових і відомих людей, кожен із яких у своїй сфері є особистістю. Особливістю альманаху «Відкритий доступ» став симбіоз журналістів і кінематографістів.

Зібрання зафіксованого ними очевидного і неймовірного поєднує кілька новел, відзнятих у різних регіонах України: «Межигір'я» (Володимир Тихий), «У кутку» (Дмитро Тяжлов), «Дім з химерами» (Жанна Довгич), «Афганець» (Дмитро Коновалов), «Школа» (Сергій Андрушко).

Андрушко виступив також головним редактором проекту.

Створювався цей невеличкий бестіарій за ініціативою та коштом громадської організації «Центр UA» (партнерство «Новий громадянин»). Окрім цікавої практики співпраці, у нагоді стала вивірена Володимиром Тихим технологія малобюджетного кіновиробництва.

«Відкритий доступ» створювався не як плановий звіт чи кіно для архіву. Його автори мають серйозні наміри таки відкопати свого глядача. А це, за стану соціальної документалістики в Україні, від початку сміливий виклик та експеримент.

За словами продюсера альманаху Аксині Куріної, цього літа фільм представлять у десяти містах України. Якою мірою цей прокат буде широким та успішним, залежить не лише від продюсера й авторів фільму. Чому - Володимир Тихий розповів в інтерв`ю «Детектор медіа».

«Відкритий доступ»

- Володимире, після альманахів про мудацтво та внутрішню еміграцію вивчення вами українців на предмет дії закону «Про доступ до публічної інформації» виглядає як органічне продовження лабораторних робіт. :) Скажіть чесно, «Відкритий доступ» - дуже смішне кіно?

- Звісно, закон «Про доступ до публічної інформації» ще не став органічною частиною нашого суспільства - все ж таки він розрахований на взаємодію як простого громадянина, так і чиновника. У фільмі окреслено ситуацію, типову для кількох регіонів України, коли вводиться щось нове і треба грати за цими правилами, але все відбувається дуже повільно. А по факту треба, щоб суспільство зробило цей закон дієвим. Чи зробить, залежить більшою мірою не від ставлення чиновників, а саме від людей простих, які звикли все скидати на безправ'я: от, приїхали журналісти, вони щось зроблять, потім поїдуть, а я тут один залишусь, і як я житиму далі? Ця кругова порука цементує стан справ у містах і селищах, що відображено в новелах альманаху.

- Фільм створено за ініціативою громадської організації «Центр UA» (Партнерство «Новий громадянин»). Хто є автором ідеї «Відкритого доступу»?

- Ідея належить Парнерству «Новий громадянин», а саме його координатору Світлані Заліщук. І ця ідея давно на часі. Зазвичай, в Україні документалістика, яка висвітлює актуальні соціальні процеси, пов'язані, наприклад, із політикою, чітко заангажована, вона або «за» когось, або «проти» когось. І в останню чергу вона пов'язана з якимись реальними інтересами суспільства, більше націлена на те, щоб маніпулювати суспільством, забирати на себе увагу й отримувати додаткові «голоси» для замовника. А фільмів, які відстоюють інтереси громадян України, в природі просто немає. І це питання болюче - згадаймо, який резонанс викликав фільм «Інший Челсі», і він один, просто острів серед великого океану...

Автори ідеї мали на меті зняти документальний фільм, який буде присвячено саме закону «Про доступ до публічної інформації», який вони лобіювали і який почав працювати. Бо, як правило, закони в нас є, але вони не працюють, бо прості громадяни ними не користуються. Так от, була ідея на прикладі історії людини, що боролася за права за допомогою цього закону, спонукати пересічних українців не бути бездіяльними.

Я запропонував, щоб це був не один фільм, а декілька історій, де йшлося б про різні верстви населення, різні регіони, ситуації й варіанти - певне соціальне дослідження. До співпраці ми запросили й молодих режисерів, і досвідченого Дмитра Тяжлова. Редактор проекту Сергій Андрушко від початку моніторив регіони щодо цікавих резонансних історій. Рішення щодо матеріалу приймали колегіально - Аксиня Куріна, я і, звісно, автор...

До речі, герої наших фільмів працювали не за гонорари. Та й для мене чи продюсера фінансових важелів просто не було. Впливати на учасників процесу, стимулювати їхні творчі пошуки можна було іншою валютою - порадами, взаємодією, допомогою.

- Між цими «майстер-класами» ви встигли самі виступити автором новели «Межигір'я», головним героєм якої є журналіст «Української правди» Сергій Лещенко. Про що решта чотири фільми?

- Вони розкривають теми наріжні. Найбільше йдеться про регіони, які помирають нині реально, по факту.

Фільм «Школа» Сергія Андрушка присвячено школам, які зачиняються в селах, тому що місцевим бюджетам невигідно їх утримувати. Стосовно цього створено ліс актів, але рішення приймаються з огляду на їхню вигідність керівництву. Нехай ці рішення призводять до позбавлення людей елементарного - громадського транспорту.

«У кутку» Дмитра Тяжлова - про те, як мешканка села Панасівка на Полтавщині вирішує скористатися інформаційними запитами, щоб дізнатися від влади, чому скасовано рейсовий автобус до їхнього села (єдина інша можливість - іти пішки чи їхати близько 10 кілометрів) та закривають медичний пункт.  Наполеглевість героїні змушує місцеву владу йти на поступки.

«Дім з химерами» Жанни Довгич - розповідь про викладача Національного авіаційного університету Олександра Глухова, який є єдиним мешканцем і захисником пам'ятки історії «Садиба Мурашка», і багато років бореться з приватною компанією, яка незаконно придбала «Садибу Мурашка» (комплекс будівель по вул. Велика Житомирська 12-14).

Харківський режисер Дмитро Коновалов зняв кіно про ветерана Афганістану, який є нині дитячим тренером. Уже понад 20 років він стоїть у черзі на житло, і як був 102-м у ній, так і залишився. Чому - афганець намагається з'ясувати, подавши інформаційний запит.

- Наскільки концептуально подано ці приклади соціалізації особистостей?

- Пересічному глядачу стане ясно, як працює закон «Про доступ до публічної інформації». Як і те, що йому нічого не заважає теж бути активним. Бо він має право прийти в ЖЕК і з'ясувати, наприклад, чому в нього не працює ліфт, хоча, в принципі, гроші на це має бути виділено. І від цих простих речей автори новел підштовхують і до з'ясування глобальних питань: чому наша освіта працює так, а не інакше; чому на видавництво підручників отримало замовлення саме це підприємство, а не інше? В усіх цих моментах без активної діяльності суспільства країна просто не зміниться.

- Чи вдалося в цих документальних фільмах вирішити й художні завдання?

- Ми про це дбали. І з цієї точки зору найцікавішою є новела Дмитра Тяжлова, тужлива дуже. Тут відіграють роль, перш за все, сама атмосфера села, що вмирає, цього місця, і типажі активної героїні та інертної більшості.

- Чи може, за вашими висновками як очевидця, в українському суспільстві закон «Про доступ до публічної інформації» справді діяти?

- Звісно, рано чи пізно ця реформа має відбутися. При тому, що наша влада - це ж таки окреме королівство. І воно мімікрує, вчиться грати за новими правилами. Для нього це перш за все закон самозбереження: якщо чиновники не зміняться, вони, по факту, втратять роботу.

Але хто саме втілить цю реформу, я не уявляю. Вона повинна бути на рівні певної соціальної громадянської війни. Бо структуру на декілька мільйонів людей, які залишились у спадок від радянської системи, м'яко не побореш. Це повинна бути ніч довгих ножів, умовно кажучи, коли скорочують, «ріжуть», звільняють, а на зміну готують десант нових облич. Я не знаю, хто і коли це може зробити, але інакше ці традиції, дуже потужні, не змінити.

Насправді те, що відбувається в нашій країні, - закономірний соціальний процес. У нас постколоніальне, посттоталітарне, пострадянське суспільство. В нас люди виховані в форматі повної безвідповідальності. Якщо американська мрія - гарна освіта, хороша робота, будинок на два поверхи, машина і відпочинок на Гавайях, то наша пострадянська мрія - це декілька мільйонів, квартира в Нью-Йорку, квартира в Лондоні й бунгало на тих же Гавайях. І я ні за що не відповідаю, в мене три паспорти... І - від представників влади до пересічних громадян - це свідомість радянської людини, яка ні в що не вірить. Що Голодомор, що Ленін, що інше - все для неї профановано, вона не має коріння. В нас і досі живе психологія кримінальника з 1990-х - що менше в тобі моральних устоїв, що менше ти в щось віриш, тим тобі легше. І мине декілька десятків років, доки це суспільство зміниться.

«Межигір'я»

- Повернімося до вашої новели «Межигір'я». Наскільки ця історія є нарисом про самого Сергія Лещенка?

- Лещенко виступає тут як звичайна людина, журналіст. Саме за допомогою цього закону він намагається розповісти громадськості про резиденцію «Межигір'я». З огляду на резонансність теми, було непросто. Ще складніше було в тому сенсі, що ця тема і жовта, і багатошарова.

Відправною точкою для фільму послужило запрошення журналістів до «Межигір'я». (4 червня 2010 року під час прес-конференції президенту Віктору Януковичу поставили запитання щодо відчуження державної резиденції "Межигір'я" та його нереагування на чисельні журналістські розслідування. Президент висловив готовність одразу після прес-конференції показати журналістам власність, яка належить йому в "Межигір'ї". Однак пізніше з невідомих причин цей захід було скасовано. - ТК)

Також до фільму увійшли кадри, як Лещенко подає інформаційний запит до сільради селища, як представники місцевої влади реагують на цей запит, як учасники руху «Стоп цензурі!» виїздять до «Межигір'я».

- Як ви вмовили Сергія на зйомки? Мені здавалося, він не любить давати інтерв'ю.

- Він відмовлявся досить серйозно. І я думаю, якщо б ми знімали кіно персонально про Лещенка, ми б ніфіга не зняли. А так ми фокусувалися на абсолютно реальних подіях із хроніки журналістського середовища. Наприклад, глядач стане свідком святкування дня народження Мустафи (журналіста «Української правди» й телеведучого. - ТК) і рефлексії журналістів на випуски новин, до яких потрапив сюжет про поїздку «Стоп цензурі!» до «Межигір'я». Тут і емоційні моменти - все ж таки те, чого вони найбільше боялися, відбулося; і відчуття певного фіаско, бо суспільство відреагувало передбачувано - мовляв, ну показали тин цього «Межигір'я», то годі про нього говорити...

Всі події, що ми відзняли, є природними драматургічними моментами, й Лещенко не був у форматі «сам на сам із нами». Він перебував у постійній дії, тому нам і вдалося без прикрас, прийомів, нарочитих речей охопити його і зобразити, збагнути таким, яким він є. А щодо решти пропозицій на кшталт «а давайте запишемо з вами інтерв'ю, відзнімемо, як ви працюєте і що ви робите», я думаю, він би чітко сказав: «Ні хлопці, цього я не буду робити». А заради ідеї він був змушений, хоча, я так розумію, він від цього абсолютно не кайфував. :)

- До речі, а який він, Сергій Лещенко? :)

- Ну який...Чорт його знає... Як на мене, він людина, яка постійно перебуває в певному сумніві. При тому є типовим журналістом із американського трилера - сміливий-потужний, сів за кермо автомобіля, тікає від погоні, розслідує й доводить факти корупції; а у випадку, якщо з ним щось станеться, ці матеріали опублікує Financial Times.

По факту, він людина з вулиці, абсолютно така ж вразлива, як люди, що їздять на маршрутках, у метро. І щоразу він бореться не тільки з якимось спротивом із боку влади, а й із самим собою. Бо в кожному з нас сидить певний совковий чоловічок, який, так би мовити, боїться цієї влади - і Сергій добре вихований, без надмірної віри в себе. І він щоразу здобуває цю віру в себе, формуючи це «я» за рахунок своїх матеріалів.

- Які цікаві подробиці вдалося окреслити з життя колеги Сергія - Мустафи Найєма?

- За стилем праці він, як людина, перебуває в якомусь жорсткому конфлікті з Лещенком. Тут зовсім інша енергія! Поки Лещенко робить учинок, від Найєма надходить купа пропозицій. Причому він починає з одного, а потім виходить на щось зовсім протилежне. Він дуже енергійний, і вся ця енергія бурхливо виплескується.

- Чи важко далися організаційні моменти? Як Сергій знаходив час для зйомок?

- Ми домовилися, що Лещенко просто повідомлятиме нам про ключові для фільму події за його участю. І ми просто були поруч, намагаючись не заважати й не відволікати. В нас не було дублів, навіть технічних. Це знято як home video - все справжнє, без заздалегідь обговорених питань. Заходимо з камерами з Лещенком до сільради Межигір'я. Сидять чиновники, дивляться в ці камери. Лещенко каже: «Ось я журналіст, роблю запит». І ми все це знімаємо одним великим шматком...

- А чиновники позують?

- Сказати, що вони були щирими, я не можу, але вони абсолютно щиро казали: «Давайте, ми зробимо». Вони реагували на Лещенка максимально сприятливо. На всіх рівнях. Потім усі ці справи переносилися, виявлялося, що швидко зробити це неможливо, бо потрібні папери... Але агресії з боку чиновників не було.

- Якою мірою ваш фільм є розслідуванням розслідування щодо резиденції президента?

- Стосовно «Межигір'я» - це просто факти, які рухають сюжетом. Узагалі, цей фільм про журналістське середовище, об'єднання «Стоп цензурі!»... Це кіно про журналіста в Україні, який намагається працювати попри міцні залишки радянської системи. За часів СРСР журналіст був чи не найпершим слугою влади. Він мав виступати фіговим листочком, що прикриває всі негаразди в діалозі з суспільством. Ми розповіли, як у наш час система намагається утримати журналістів у рамках і як із цією реальністю стикається Лещенко, який працює в абсолютно іншому форматі - шаленої чіткої жорсткої критики влади. І саме такий підхід є гарантією, що влада все-таки змінюватиметься.

До альманаху увійшла скорочена версія «Межигір'я». Набагато цікавішим є годинний фільм. Той же Найєм виступає там окремим виразним типажем. Треба лише знайти кошти, щоб його зробити. Не думаю, що стрічка може бути цінною як культурна політична подія. Цей фільм має радше історичну цінність. Хоча би з точки зору народження громадського суспільства. І вже за рік по цих подіях їх цікаво аналізувати - як відбувалися міни у свідомості людей просто на твоїх очах.

- Наскільки вловимими для людського ока є ці зміни? Чи не виглядає у вашій картині журналіст - Сергій Лещенко - безпорадним?

- Він виглядає як людина, яка докладає зусиль. І ми не намагалися подати якусь пафосну версію - як Журналіст іде, куди скеровує свій Погляд. Ми намагалися уникнути оцих підходів, які застосовують виробники політичних шоу і політичної реклами, готові і Януковича, і Ющенка, і Яценюка варити однією водою - що це такий герой, що він такий потужний, що він зараз однією рукою «бах» - і всі розбіглися. Це виглядає безглуздо, смішно й безпорадно. Втім, глядачі втягуються і починають вірити в ці образи, нав'язані політтехнологами, ціною зусиль втиснуті в лекала героїки...

Ми не робили кіно про героїку. Ми робили кіно про звичайну людину, про звичайні обставини, в яких конфлікт полягає у протистоянні рутині, в якому журналіст твердо тримається своїх позицій і йде, йде, йде...

Там немає безпорадності. Радше певний зріз суспільства щодо важливих питань - того ж «Межигір'я», того ж Лещенка як журналіста. Мені здається, що Лещенко виглядає абсолютно нормальним. І це добре, бо лише в цьому випадку його дії будуть абсолютно нормально трактуватися, а глядач зможе ці дії на себе перекласти і стати активнішим. Героїка відштовхує глядача, він міркує приблизно так: «Ну, так це журналісти! В них на лобі має бути написано, що вони мають чинити саме так. А я хто? А я ніхто». Такі фільми не працюють.

Документаліст - сам собі Лещенко

- Чи сприйме «Відкритий доступ» пересічний глядач? В Україні є видатні документалісти, однак їхні стрічки не стають широковідомими.

- Глядач привчений до того, що кіно має розважати. Він навіть серйозніше ігрове кіно сприймає, тоді як документальний жанр для нього з розряду нецікавого.

2000-ні роки позначилися на запитах аудиторії цілком негативно. Телебачення було вбито як інструмент, який може працювати на користь суспільства. Його немає: ТБ зведено до формату цирку, що не має жодного відношення до реальності. Мені здається, реабілітувати його в очах суспільства в Україні неможливо. Відбувся похорон індустрії, і все, що тобі потрібно, ти шукаєш в інтернеті.

- Особливістю «Відкритого доступу» стане й те, що він вийде на великому екрані. Зазвичай, українські документальні стрічки мають долю одного показу - на фестивалі, в пізню годину на ТБ. У Росії документалісти успішно освоїли інтернет, і, як показав досвід «24 Док», документальний інтернет-канал - реальний спосіб знайти свого глядача. Чи, можливо, на часі створення першого київського документального кінотеатру? Фільмів для показу, схоже, вистачить.

- Такий інтернет-канал Україні потрібен, і колись його можна створити - за допомогою такого каналу, як ТВі, наприклад. Нині це болісний процес: люди, які можуть цим зайнятися, по вуха сидять у телебаченні, в рекламодавцях... Для того, щоб це відбулося, треба вкласти шматок життя. Нові ж люди на підході. Невдовзі вони з'являться й почнуть робити досить сміливі кроки, які, в першу чергу, напевне, викличуть обурення. Однозначно це не буде дорога, встелена пелюстками троянд.

Для створення кінотеатру потрібна аудиторія, яка більш-меш серйозно цікавиться документалістикою. На даний момент такі поціновувачі - радше виняток, а масового глядача треба ще виховати. Гадаю, треба починати зі студентських кіноклубів, яких тепер небагато навіть у Києві. Це шлях, яким у 1980-х розвивалося артхаусне кіно.

- Певну роль тут мають відіграти й лідери - можливо, такі, як Марина Разбєжкіна у Росії.

- В нас є такі особистості, питання у різних соціальних запитах. Андрій Халпахчі, наприклад, усе життя присвятив фестивалю «Молодість», який шаленими боргами в нього як камінь на шиї висить, а Сергій Проскурня весь у нашому нещасному театрі.

Разбєжкіна - це чіткий соціальний запит, сформований у Росії. Все ж таки Москва перетягує на себе всі можливі сили, і там працює ціла плеяда сильних документалістів. Згадати хоча б Сергія Лозницю, чиє документальне кіно зробило славу не лише йому, а й російському кінематографу.

У нас на даний момент Docudays формує цей запит. Іще рік-два - й матимемо персонажів, які працюватимуть на рівні Разбєжкіної. І, звісно, це буде вже інше документальне кіно, ніж те, що нині на часі в Росії. Пошуки форми тривають. На даний момент кіно взагалі втратило свою винятковість. Тепер кожен охочий може взяти цифрову камеру і відзняти фільм, викласти його в інтернеті та досягти успіху в статистиці переглядів. І стилістика ручної камери, приміром, яка донедавна була прогресивною, нині стала вже шаблоном.

Ситуація з кіно кристалізується, і в Україні з'явиться ще один хороший фестиваль. Або інтернет-канал. От зберемо докупи 5-10 тисяч людей, які дивляться документальне кіно, й одразу ж з'являться і Разбєжкіна, і Лозниця.

- Нині важко уявити собі пересічного глядача, який із цікавістю сприймає фільм про його власну країну. Чому в нас не дивляться місцевого кіно? І чому такого кіно майже немає?

- Бо в нас і досі немає сучасного культурного контексту. Він і досі радянський модернізований, ми перебуваємо в контексті Російської імперії. Чому глядачі сприйняли фільм «ТойХтоПройшовКрізьВогонь»? Бо це мова, якою вони звикли, щоб до них зверталися, звична площина прайм-таймових телепрограм. Ось той контекст, у якому ми живемо. А точніше, його відсутність.

Фільми, які нині створюються, перебувають поза контекстом. І кожен молодий режисер існує в своєму світі окремому. Один вступає в діалог із Феліні, інший звертається до Разбєжкіної, а третій екранізує твори Шевченка, а отже, в його розумінні, є святим. І в цій страшенній мозаїці кожен сам собі й замовник, і критик, і глядач.

- Чи почуваєтеся в ізоляції як режисер? І на що орієнтуєтесь як людина, яка згуртовує молодих діячів кіно?

- Ізоляція - це коли тебе штучно стримують. Насправді, тут така ситуація, коли ти почуваєшся в форматі піонера, і знову й знову вигадуєш велосипед, який давно всюди існує. Але, на жаль, ми мусимо зробити свій український велосипед. Бо американський ровер, як його не крути, лишається американським ровером.

Можливо, ця робота й не помітна загалу: в нас авторитет з'являється тоді, коли тебе визнають за кордоном. Інша аргументація не працює. З іншого боку, те, чим ми живемо і що нам болить, дуже далеко від Європи й Америки, і наші фільми, відповідно, сприймаються як речі з інших планет. Іноземному глядачу цікаві вузькі контексти - Юлія Тимошенко, Чорнобиль. І в такій ситуації допомоги тобі нізвідки не буде. Ти просто знаєш, що це твоя ділянка, і ти, як Лещенко, маєш сам усе робити.

Фото Андрія Звягіна