Приїхати з Лондона до Львова у журналістки та письменниці Світлани Пиркало було два приводи: репортаж для української служби Бі-Бі-Сі про Форум видавців (все-таки неабияка подія – найбільша українська книжкова виставка) та презентація свого нового роману «НЕ ДУМАЙ ПРО ЧЕРВОНЕ», який щойно напередодні Форуму побачив світ у видавництві «Факт». Перше ж запитання: «Який із цих двох приводів є вагомішим?» виявилося не таким однозначним, породивши цілу низку додаткових питань, так чи інакше пов’язаних із існуванням по різні боки диктофона.

– Чи є різниця між брати інтерв’ю і давати інтерв’ю?

– Безумовно. Коли ти береш інтерв’ю, то тебе не існує, ти просто передавач, а от коли даєш – то можеш розвернутися, поговорити, розказати будь-яку беліберду, яка тобі спаде на думку…

– А сама ситуація, коли твоє «я» винесено за дужки – для тебе є комфортною?

– Вона для мене є нормальною. Я зараз працюю в двох режимах: у вільний час пишу книжки (що може бути більш авторського?), а на Бі-Бі-Сі переважно займаюся веб-сайтом, де моє прізвище ніяк не фігурує. Моя робота полягає в тому, щоби обробити матеріали, написані та перекладені кимсь іншим. Там, де новини, – там твого «я» дуже мало. У нас є ціла велика добра книга, яка називається «Настанови продюсерам», і ми маємо їх суворо дотримуватися: власної думки журналіст Бі-Бі-Сі у своїх репортажах висловлювати не може (хіба що йдеться про аналітику), він має максимально представити усі сторони конфлікту, показати об’єктивну картину. Попервах мене це дратувало, бо дуже хотілося усім розказати правду. Те, що мені здавалося правдою. Але зараз я певна, що це єдино можливий спосіб робити журналістику: не піднімати народ на барикади, а просто розповідати, що відбувається.

– Наскільки це відрізняється від того, що ти робила в Україні?

– В Україні я політикою та новинами не займалася ніколи. Я займалася жіночими журналами, де писала про труси, і телебаченням, де писала сценарії для програми «Без табу» з Миколою Вереснем – це були життєві історії, які не мали нічого спільного з політикою. Єдиний сюжет з політичним підтекстом, який був у нашій програмі, – про жінку, яку понад рік тримали за ґратами без суду. Причому в камері її ґвалтували, били… Після цього у нас були проблеми, у Роднянського були проблеми – йому довелося ходити до генпрокурора, що йому, мабуть, не дуже сподобалося. І хоча з юридичної точки зору до нас підкопатися не могли, але програма, однак, якось дуже швидко взяла й закрилася. Ми навіть книжку про це написали з моєю колегою Тетяною Ворожко і Миколою Вереснем – про те, як ми створили цю програму, чого ми досягли в телебаченні, як нас змусили її закрити. Сама розумієш, про харківську міліцію краще або гарно, або нічого… Я вже почала підшуковувати собі роботу прибиральницею, аби тільки піти з «1+1», і тут з’явилася пропозиція від Бі-Бі-Сі. Тож вибираючи між прибиральницею та Бі-Бі-Сі, я вибрала Бі-Бі-Сі...

– А чому прибиральницею?

– Бо всі можливості далі займатися журналістикою на той момент означали б, що мені довелося б озвучувати певні політичні замовлення, чого мені принципово не хотілося. Знаєш, мені «плюси» завжди подобалися, і зараз дуже шкода дивитися на те, що відбувається з каналом. Глібовицького усунули від ефіру, начебто за те, що він товстий… Сумно. Євген давно уже чекав на це, кілька місяців, – тільки, може, не знав, що, на відміну від В’ячеслава Піховшека, він став затовстий для телеекрану.

Час від часу з’являються думки повернутися в Україну ЗРОБИТИ-ЦІКАВИЙ-ПРОЕКТ (тільки не питай який, це тільки фантазії)... Просто тільки там, в Англії тобто, розумієш, наскільки більше можливостей для самореалізації тут. Бо там, по-перше, інша мова, по-друге, конкуренція. Ніхто з питомих британців, не-емігрантів, не хоче працювати з лопатою в ніжних руках – всім треба творчого хліба: вони прагнуть іти у телеведучі, письменники, артисти, художники, юристи, журналісти і політики. Тому в моїй професії чимало молодих амбітних талановитих людей. Преса мені в Британії страшенно подобається. Хоч там є і газета Sun з голою бабою на третій сторінці, але там є й аналітична ліберальна преса, яка також розходиться великими накладами – Independent, Guardian, які я регулярно читаю.

– А чи твої улюблені Independent з Guardian відрізняються від української аналітичної преси?

– Дуже відрізняються. У нас – тобто в Україні – прийнято так: пишеш півабзацу новини, а далі на шпальту розвозиш – чи сподобалося тобі те, що відбулося, чи ні, як саме не сподобалося і що випливає з того, що тобі це не сподобалося. А в Британії такі статті винесено в окремий розділ – «Аналітика та Коментарі», отам собі коментуй, прогнозуй що завгодно, але більшість газети – це інформативні замітки. За родом своєї діяльності я читаю українські газети. Приміром, «Дзеркало тижня». Я поважаю цю газету, але щоразу мені здається, що будь-яку статтю бажано було би скоротити принаймні вдвічі. Хоча для України газетне багатослів’я – норма. Знаєш, яка в мене зараз улюблена газета? Смійся, але це «Деловая столица». Ділова преса багато лаконічніша. Хоча, зрозуміло, що в цій лаконічності деякі події губляться. Приміром, написали, що Троєщинський ринок відтепер стане торговельним центром. В інформації йшлося, скільки поверхів буде у новій споруді, але ані пари з вуст про протестну реакцію людей щодо цього рішення, про опозицію, яка буцімто за цим стоїть…

– Чи є така газета, яку би ти могла купити одну, щоб мати уявлення про те, що тут у нас відбувається?

– У тім-то й річ, що немає, але дуже хотілося б. Щоби зрозуміти, що тут трапилося, я мушу купувати три-чотири-п’ять газет, читати їх усі, читати між рядками, розгадувати, що мав на увазі автор. А ще гірше, що крім цього всього, ти отримуєш безліч інформації про автора і про те, що йому снилося позавчора. Вичленити подію дуже важко. Потім, в Україні є мода не називати людей на прізвища: от і маєш «не будемо вказувати пальцем», «певні політичні сили», «деякі фракції», «всім відомі люди», «конфіденційні джерела», «деякі політики», «певні клани». Які фракції? Які клани? Я часто не розумію, про кого йдеться. Тому мені зараз багато більше подобається ділова преса: там є конкретика і немає оцих наших українських сліз, плачів за нездійсненним і наїздів українців одне на одного.

– Свєта, ти пишеш: «Новини, які йдуть у роботу, – це переважно завалені шахти та літаки, які падають людям на голову. Можна ще бомби, які випускають на житлові будинки. Коли гине достатньо багато шахтарів або глядачів на авіашоу, робота оживляється, ми стаємо комусь потрібні. Якби в Україні не гинули шахтарі, подумала я котрогось чергового разу, нас би всіх розігнали й діти моїх колег більше не змогли б ходити до приватних шкіл». Це утровано?

– Утровано? Може, по стилю, бо мені хотілося показати, яка героїня нещасна і нікому не потрібна з її геніальністю, але по суті – зовсім не утровано. На Заході інша філософія новин. Новина про те, що Ющенко поїхав у Крим, цікава для України, але не для Британії. А Британію з наших новин цікавлять різкі політичні заяви, приміром, коли НАТО зникло з військової доктрини України – про це писали, справу Гонгадзе висвітлюють регулярно, а от тепер їх цікавить екологія Дунаю, яку Україна так затято паскудить. І, безумовно, хвороба (чи отруєння) Ющенка і яйце Януковича – про це багато писали. Януковича, до речі, певний час активно обговорювали на англомовних форумах – трагедія українського прем’єра з його яйцем чомусь видалася американцям страшенно смішною... Плюс в новини потрапляють усі катастрофи. Але на першому місці – людські трагедії: якщо загинули люди чи когось узяли в заручники в Іраку, то про це дізнаємося насамперед, а вже потім про те, що сказав Прем’єр-міністр.

– Читаю з твоєї книжки: «Робочий день у мене закінчувався з пророком української літератури паном Андруховичем. Той приїздив на славістичний конгрес і мав там читати лекцію на тему, як херово, або навпаки, як добре, чи взагалі, як бути письменником у країні, мови якої ніхто не знає, толком тебе перекласти не може, а в самій країні народ бідний і книжок твоїх не купує… З Андруховичем цікаво, він, коли почувається комфортно в твоїй компанії, може розповісти безліч захоплюючих байок. В Андруховича приємний тембр голосу і цікава манера побудови фраз, проте у нього ще є й дар трансформації. Найкраще він виглядає опівночі. Коли б’є годинник, з кожним ударом в ньому стає все більше видно Мефістофеля. Опівнічний Андрухович виглядає небезпечно й привабливо, як граф Дракула, і навіть іноді хочеться трохи продати йому свою душу. Вдень він інший і, підозрюю, заклопотаний такими проблемами, як «де взяти грошей» і «як прогодувати родину». Що, звичайно, також дуже благородно». А, окрім Андруховича та книжкового форуму, які ще наші культурні події звучали у ваших новинах?

– Ми все-таки українська служба Бі-Бі-Сі, тому ми досить регулярно даємо якісь культурні новини з України. Тим паче мене особисто дуже цікавить усе пов’язане з літературою та книговиданням, тому таких новин у нас не бракує. На День незалежності запрошували в ефір Євгена Сверстюка, він розповідав про те, чи є для нього цей день святом і святом чого. Був у нас в ефірі Андрухович. Ми все мріємо залучити його до постійної співпраці з нами, але поки не знаємо, як саме. Окрім того, з України походить багато музикантів та співаків, багато з яких грають чи співають у Лондоні. У нас було багато інтерв’ю з ними – із сопрано Марією Гулегіною, наприклад. Я також зробила інтерв’ю з нею для «Столичних новостєй». Моя колега Ольга Бетко також постійно ходить в оперу і ретельно шукає в ній українців, після чого приводить їх до нас у студію. Українська культура взагалі з’являється у британській пресі переважно саме завдяки музикантам і співакам. Звісно, про Євробачення писали – британці далеко не в захваті від самої ідеї Євробачення, проте це не завадило жовтій пресі поруч зі статтями, яка дурна концепція цього конкурсу, друкувати на цілу сторінку фото Руслани з голим пупом у її шкіряному костюмі. Конкурс конкурсом, а нагоди використати фото гарної дівчини таблоїди ще ніколи не пропускали.

– У тебе в романі героїня каже: «Робота ж мені сподобалася. У ній не було майже нічого творчого, і це було чудово. Я не люблю творчих робіт, бо тоді немає натхнення і сили писати вірші ночами. В основному наші обов’язки полягали у стеженні за повідомленнями інформагенцій, переважно українських або російських, а якщо траплялося щось цікаве – у перекладі та перевірці цих повідомлень». А для тебе особисто – новини це драйвово?

– Новини – це дуже великий драйв. Особливо радіоновини – 5-хвилинні випуски щогодини, а зараз у нас новий керівник служби – Мачек Берна-Рещинський, який додав ще й ранкові новини. Тобто мовлення починаємо о 7-й ранку за Києвом, і виходимо в ефір щогодини аж до восьмої вечора за Києвом, а потім ще й спільна програма з «Радіо-Ера» ФМ о 9.30 вечора за Києвом. Коли людина робить зміну новин, починаючи від самого ранку, кожної години треба встигнути і новину написати, і голоси записати. Під вечір страшенно втомлюєшся, але відчуття «я встигла» – це грандіозний професійний кайф. Я нечасто займаюся саме радіо, але із роботи над веб-сайтом також отримую заряд адреналіну. А коли ти розумієш, що жодного зайвого чи нецікавого повідомлення в тебе за день не було? Це ж супер. А щодо анонімності, то я від неї не потерпаю – я романи пишу.

– А поки ти жила в Україні, ти слухала радіо?

– Я слухала радіо Ностальжі, музички різні. Але це було три роки тому, коли нормального розмовного радіо в Україні не було. Тепер є «Радіо-Ера» ФМ, я би, мабуть, його слухала. Бо зараз я привчилася слухати радіо – у Британії багато цікавих радіоканалів, 4-й канал (це, до речі, теж Бі-Бі-Сі) мені подобається – це і аналітика, і новини, і радіоп’єси, і комедійні шоу, тобто одне й те ж саме радіо можна слухати цілий день. Але найбільше я люблю читати, і моє уявлення про ідеальну роботу – це, звичайно, робота в газеті.

– Серед прототипів твоїх романів чимало впізнаваних київських людей. На тебе ніхто з них не образився?

– Та наче ніхто не образився. Навпаки, були нарікання від тих, хто шукав себе в романі, та не знайшов. А головний герой – Джим, заради якого героїня опинилася в Лондоні – книжки не бачив і навряд чи колись її прочитає, бо української мови він не знає, а на англійську я перекладаю повільно. До того ж реальна історія, яка з нами відбувалася, хоч і нагадує історію в романі, але багато деталей там я додала – наприклад, в реальному житті наші стосунки завжди були платонічними. Можу собі тільки уявити, як у нього полізуть очі на лоба, коли він прочитає деякі сцени з роману, хе-хе! Так йому й треба. Але розкажу тобі одну історію: ми з моїм героєм-саксофоністом справді зустрілися в Лондоні, а друга й остання наша зустріч була в травні цього року. Я справді пішла на його концерт у Лондоні – прямо як у романі. Було це чотири місяці тому, коли «Не думай про червоне» вже готувалося до друку. І, що цікаво і дивно – бачиш зліва від мене цього прекрасного мужчину? – там ми з ним і познайомилися. Він спитав мене, чи в мене немає програми концерту, хоча пізніше я в нього в кишені знайшла його власну програму. Ось так насправді і закінчився мій роман – тільки набагато краще, ніж я вигадала.

– Як ти гадаєш, магія якимсь чином пов’язана з тим, що ти пишеш свої романи від першої особи?

– Мені подобається писати в першій особі. Це провокативно. Люди думають, що це роман про Пиркало, що це все правда і все про мене, і коли героїня що попало бухає і з ким попало спить – то це я. Подружки моєї молодшої сестри запитали мене якось, чи переспала з Кирилом героїня «ЗЕЛЕНОЇ МАРГАРИТИ». А я ж не знаю. Як я можу знати, якщо вона сама каже, що не пам’ятає?

– Свєта, про твій попередній роман «ЗЕЛЕНА МАРГАРИТА» казали «схоже на Забужко». Хоч, правду кажучи, я такої схожості не помічаю. А як ти ставишся до того, що тебе порівнюють з Оксаною?

– Порівняння із Забужко є неуникним для будь-якої української письменниці. Ну чим «ЗЕЛЕНА МАРГАРИТА» схожа на «Польові дослідження...»? У мене ж там народ тільки бухає та план курить – ну причому тут Забужко? А потім я подумала – це ж класно, що порівнюють із Забужко, а не з… Тут навіть не знаю, кого назвати, хоча це теж класно – виходить, що Забужко це і альфа, і омега… Хоча, чесно кажучи, я не завжди розумію те, що Оксана пише. В неї, як на мене, заскладні синтаксичні конструкції і слів повно, яких я не знаю. Ну, може, й знаю, але не хочу в цьому зізнаватися. Та безперечно, Забужко – це велике явище в українській літературі, і вона зробила революційну річ в нашому письменстві: вона довела, що жінки існують, уміють говорити, а не тільки варити борщ, і навіть іноді займаються сексом. Так само я вдячна іншим українським письменникам, які понаписували книжок про те, що Україна існує і українці теж люди, майже такі ж гарні, а то навіть і кращі, ніж усі інші, – тож мені й цього вже писати не треба. А можна просто писати роман про любов, пияцтво, життя і смерть. Але цей мій новий роман має насправді із Забужко багато більше спільного. По-перше, я в її честь зробила героїню українською поетесою. Хоча насправді вона могла би бути просто журналісткою. Я це зробила навмисне, щоби й мої п’ять копійок тут були: в Забужко з Андруховичем герої – поети, а чим я гірша? Уже через силу написала два вірші про любов у книжку, бо треба було статус підтвердити. Другий нюанс: моя героїня познайомилася зі своїм Джимом не просто на фестивалі, де зазвичай усі герої та героїні сучукрліт знайомляться зі своїми коханими, а на тому самому фестивалі «Оберіг» у Луцьку, і була в тому ж самому готелі, і в тому самому ресторані, де й героїня «Польових досліджень…» зі своїм художником К. Тож тепер можна мене сміливо порівнювати із Забужко: в неї поетеса – і в мене поетеса, в неї любов – і в мене любов, в неї художник – в мене саксофоніст, в неї Америка – в мене Англія… Тільки моя героїня постійно бухає. Спочатку це взагалі виглядало, як Ремарк із Гемінґвеєм та ще й помножене на два – коньяк і пиво лилися рікою. Тож я трохи бухла з роману поприбирала. Бо мама сильно переживала, що героїня багато п’є.

– Отже, мама читає твої романи?

– Не тільки читає, а й править.

– Мама – редактор?

– Ні, мама – лікар-психіатр. Вона зараз створює у Полтаві клініку для лікування алкогольної залежності. А до цього вона 25 років пропрацювала у Полтаві в дурдомі, тож їй не страшно вже нічого. Я навіть їй пообіцяла, що матюкатися не буду. Може, колись і не буду.