У галереї L-art у Зіни Підалькіної серце тьохкало та шкварчало. Ще б пак! У просторі між картин одесита Кожухаря кружляв гроза київського жіноцтва – скандальний художник Ілля Чичкан. Герой був у велюровому коричневому костюмчику і, не дивлячись на красуню Машу поруч, чіплявся до усіх тутешніх дівчат. Але не це непокоїло сором’язливу Зіну. Трохи зігнуті колінця Чичкана збуджували уяву і пробуджували незнані раніше почуття. Колінця додавали Іллі шарму. “Красунчик-франт – хоч малюй!” – вигукнула дівчина і домовилася про інтерв’ю. Але зустрілися лише через місяць вже у галереї Марата Гельмана на Костьольній, бо тоді підступний Ілля, як і належить усім донжуанам, втік від Зіни спочатку до мальовничої Індії, а потім до раціоналістичної Німеччини.

З.П. (сонячно усміхаючись) Я, Ілле, представляю “Детектор медіа” – видання для людей, які дивляться телевізор...

І.Ч. (із захватом, російською) Ха!.. Так же, как и я!

З.П. (заливчасто розсміялась) От здорово! Правда?

І.Ч. (привітно показуючи дівчині усі 32) Да.

З.П. А які саме програми?

І.Ч. Сейчас немецкие. После двенадцати ночи они у них особенно интересные. Когда речь идет о кулинарии или об эротических каналах, начинаешь понимать немецкий язык. «Дас ыст фантастиш… Я… Я… Гут”…

Ілля, як дзвони, розсміявся... Зіна заслухалася. Звуки гортанних коливань Героя надихали її на рожеві мрії. Захотілося сонця, моря і корабля з вусатим матросом...

І.Ч. (виводячи дівчину із задумливого стану) На самом деле я люблю телевизор… Могу часами смотреть, как немцы по телевизору пытаются втюхать какую-то ерунду: колечки… терки…

Останнє сово Ілля сказав на французький лад. Зіна збагнула, що її герой просто замість звука “р”, каже “г”, і згадала його колінця... “Іще один такий недолік, – подумала бідолашна, – і все – закохаюся. Тоді “счітай – пропала”, бо “ТК” мене не знайде і не почує”...

І.Ч. (продовжуючи) Такую иногда туфту втирают!.. Обычно это делают два человека – где один хороший, а второй плохой. Один умеет с этой туфтой обращаться, а второй нет и при этом все время говорит по-немецки «Я… Я…»… Колоссально!.. Дух захватывает.

З.П. А якщо порівняти наше ТБ та їхнє?

І.Ч. Наше интересней. И только потому, что оно еще окончательно не сформировано. У нас такой бред иногда проскакивает. Иногда смотришь и дивишься: “Ух ты! Такого не должно тут быть». А у немцев все фильтруется, получается очень корректное телевидение…

Когда сюда вернулся, включил телевизор и радоваться стал. Наснимали новья!.. «М1» клипы новые демонстрирует. Например, где все пьют пиво «Оболонь» и при том заливаются в каждом кадре. Или певица поет: «Уси-пуси»… уси… пуси»… (сміх)… Психоделика в этом все-таки какая-то присутствует… Реальность за гранью добра и зла.

З.П. (уважно дивлячись на Героя) Я теж якось увімкнула ТБ, а там ти в передачі “Хочу і буду”...

І.Ч. (раптом серйозно) Не смотрел передачу, но думаю, что ее порезали, потому что я много говорил там о своих кумирах... О Поплавком, например...

З.П. (із подивом і захватом) Я теж його люблю, але мої друзі мене не розуміють. (Смутно) Ніхто не розуміє...

І.Ч. (щиро переймаючись смутком дівчини) Да?! Я тебя понимаю. Считаю, что это гениальный человек… Он сам не понимает, насколько он колоссален… (знов задзвонив своїм сміхом) Ха-ха!.. Что касается Герасимьюк… То передача «Проти ночі», которую она про ведьм вела, не очень мне нравилась… Слишком надрывная, слезливая, а в «Хочу и буду» очаровала меня – хорошая тетка.

Зіні не могла не погодитися. Вона сама якось втрапила на зйомки “Хочу і буду” і була здивована тій по-справжньому чаруючій аурі, яку випромінює Ольга Герасим’юк на майданчику. “Виходить, ТБ усе жере – подумала вона тоді, згадуючи, що екран, на жаль, не здатен передати і сотої долі тої атмосфери, яку ведуча каналу “1+1” створює у студії, – і час, і енергію, і чарівність”.

І.Ч. Огромное значение тут имеет еще и цензура. Это же не прямой эфир… Атмосфера на передаче была веселая, но сам монтаж, увы… Есть передача на московском ТВ, где следят за героем скрытой камерой, и позволяют себе какие-то выходки, более свободные. А у нас это все – аккуратненько… Почти никак.

Зіна згадала вибрики, які дозволяв собі Чичкан у “Хочу і буду” на тему “Імідж”. Ох і попрацював він, чортяка, над своїм іміджем тоді. Як не жалівся, але жодна цензура не здатна була вирізати “дитячої” реакції Чичкана на події у студії. Він корчив такі гримаси, так активно втручався у розмову, так гучно реготав, що очей від екрану не відвести – красень, хоч воду пий з лиця. “Ось що значить яскрава людина... – подумала тоді сердешна дівчина, хоча її подруга-кінокритик зауважила, що без “зеленого змія” тут не обійшлося. – Та такий хлопак-художник здатен будь-якій передачі рейтинги підняти”...

З.П. І все ж таки, як ти опинився у “Хочу і буду”? Мені завжди здавалося: художник, що поважає себе, мусить ігнорувати формат розважального ток-шоу.

І.Ч. Устарело мнение, что художник должен где-то сидеть в углу голодный и творить. Сейчас на ТВ трудно определить – где искусство, а где нет. Даже с передачей «Хочу и буду» можно делать какой-то суперперформанс… Я не сноб – не перебираю, в какой прессе быть, а в какой – нет…

Сейчас ТВ стало раздражать, потому что оно уже слишком искусством становится. Реалити-шоу – это реализация фантазий начала прошлого века. Это гипер-искусство. Эстетика меняется, люди меняются... Люди уже не художественные фильмы смотрят, а наблюдают за выживанием себе подобных. Если начнут показывать каннибалистское шоу – как людей едят, то уверен, у передачи будет огромный рейтинг. И мы недалеко от этого…

З.П. Телепіар допомагає у продажу твоїх робіт?

І.Ч. Это не ново. Еще Энди Уорхол в начале 60-х создал ситуацию, когда пиар стал одной из неотъемлемых частей профессии художника. Без этого сегодня уже никак.

До галереї зайшов ще один сучасний художник Ройтбурд. «Кто тут у нас сидит? – здивовано і привітно подивився в бік дівчини. – Ух, какой красивый интервьюер»… «А я вам звонила», – почервоніла Зіна. «А я первый»! – зухвало регочучи, вигукнув Герой. «Вот как… Первый… – промимрив Ройтбурд розгублено. – Ух этот Чичкан»!.. І пішов...

І.Ч. Серьезно к передачам я все равно не отношусь. С телевидением у меня другие взаимоотношения – оно меня завораживает. Щелкаешь, можешь остановиться на какой-то ерунде, и эта ерунда на подсознание действует, затрагивает какие-то центры… Могу часами смотреть передачи и не понимать, зачем смотрю…

З.П. І серіали?..

І.Ч. (підозріло серйозно) Мне нравятся те… Которые отображают нашу действительность…

З.П. (відчувши оманливість, недовірливо) Наприклад?..

І.Ч. (видно, що не може згадати жодного) Ну… Московские там какие-то… Смешно, когда люди играют серьезно на телевидении, как в большом кино, преступников или милиционеров…

З.П. (міняючи тему) А на творчість твою ТБ впливає?

І.Ч. У меня даже когда-то была серия видеоработ – фашисты с проститутками гуляли… Я делал фото с ТБ и видео, а потом писал живопись… Когда первое время адаптировался в Берлине, смотрел порно-каналы. Смешные у них есть нарезки… (несподівано дуже тихо) Секретная информация… (Зіна напружилася) Я предложил одной немецкой студии сделать порнофильм. Я режиссер и художник, а фильм гоночный, где все на мотоциклах и в мотоциклетных шлемах. Они согласны.

З.П. (раптом ласкаво усміхаючись) Німкені в тебе закохуються, ти файний хлопець…

І.Ч. (кокетуючи) Спасибо. А то я думал, что я уже на пенсии… (задзвонив сміхом своїм на усю галерею гельманівську) Есть одна сумасшедшая – популярная модель в Берлине. Ей сорок… Я напился… А когда напьюсь, у меня включается, надо или не надо, желание обаять… Тут к этому относятся легче, а там не принято в Германии…

Зінка знов згадала галерею “L”. Усе, що казав Чічкан, – щира правда. Тоді він дійшов до того, що для її подруги кінокритика Куріної штани з себе привселюдно знімав, під спідницю до неї намагався заглянути, а потім, лежачи під столом, фотосесію із тою ж Куріною на пару влаштував, а фотограф Братков їх знімав. Жодна жінка проти такого “обаянія” не встоїть... І Зіна знала це достеменно.

З.П. (задумливо) Може, це кохання?..

І.Ч. Нет... Был у меня другой случай. Тут уже. Как только я выпью, сразу всем девушкам предлагаю выйти за меня замуж. Наверное, это свойственно всем художникам. И я имел неосторожность сделать предложение богатой француженке иранских кровей. Она восприняла это серьезно – подготовила родителей, показала им мое фото и приехала в Киев с намерением выйти за меня замуж. Когда я на вечеринке, как обычно, танцевал с женой художника Исупова, у моей «невесты» взыграла иранская кровь. Она стала кричать по-французски: «Пютан!» Я понял, что это ругательство. Потом она ударила Исупову по лицу и убежала.

Всю ночь мы выясняли отношения. Иранка кричала что-то по-французски и тушила о себя сигареты. Запах ужасный и зрелище тоже. Такой скандал разразился, что может быть только на Оболони в семье алкоголиков. Затем с криком схватила нож, чтобы резать вены. Я решил дать ей пощечину, чтобы она пришла в себя. Она упала, разбила себе бровь и потеряла сознание.

Лежит, не движется, а по паркету лужа крови растекается. Я подумал: «Я ее убил. Что ж я буду с телом делать?» Стал вспоминать криминальные фильмы – труп можно разрезать по частям, в ацетон положить, в речку бросить, закопать…

Тем временем пришла милиция, которую вызвали соседи. У меня чуть инфаркт не произошел, но дверь я не открыл. Иранка зашевелилась, милиционеры ушли. Я повез ее в больницу, чтобы ей зашили бровь…

З.П. (ненав’язливо повертаючи героя до теми інтерв’ю) Виходить, що фільми у підсвідомості залишають певні штампи?

І.Ч. При этом самые жуткие запоминаются. Телевидение влияет на подсознание. Для некоторых это проблема. Независимо от возраста телевидение может делать уникальные вещи с человеком. Насколько его люблю, настолько и ненавижу…

Иногда прихожу к друзьям, которые не сморят ТВ, провожу вечер, и приятно становится. Дома сразу включил бы – блестящее, яркое и шумит.

Сейчас во многих гастрономах поставили игральные автоматы. На Красноармейской был колбасный магазин, и продавщица присела на автомат… Очередь, а бабка эта обыкновенная ни на кого не обращает внимания – обезумела от этого шума и лампочек, все деньги там просаживала. Так и я реагирую на ТВ.

Ілля розповів Зіні про Німеччину, про трикімнатну квартиру та велику майстерню, яким навіть німці заздрять. “Ти перший із художників, хто каже, що ТБ любить... – здивувалася. – Усі інші ігнорують”... “Врут они, – всміхнувся Ілля. – Как бы они видео без ТВ делали? Никак”...

Збагнула Зінка, що Ілля найадекватніша особа серед митців, із якими їй доводилося зустрічатися. “Дитя часу, – подумала. – ТБ і тусовкою вихований. В міру відкритий – як і належить професіоналу. Попри непривабливий стан художника у сучасному суспільстві, тримається “на плаву”, використовує усі можливі технології для піару та творчості”. Такий собі сучасний пан – куди твоє діло!