35-річний випускник «Післямови» та ТСН кінця ХХ століття, Захар Бутирський і досі належить до прибічників «видовищних та неординарних» інформаційних продуктів. Його професійні навички доповнюють знання англійської та німецької, швидкий темп і людяний підхід до роботи і співробітників. В Україні Бутирський був затребуваним; як і кожний успішний журналіст, мав ненормований графік роботи і навіть отримав від «Інтера» пропозицію очолити корпункт телеканалу в Нью-Йорку. Однак усе ж таки обрав затишний Бонн і роботу на Deutsche Welle. Там Захар, вочевидь, почувається вундеркіндом: за стандартами освіти і практики, редакторами в Німеччині стають у сорок.

Наша розмова відбулася під час перебування Бутирського в Києві. «Детектор медіа» хотілося поставити десяток запитань про перспективи розвитку Deutsche Welle в Україні після припинення трансляцій на радіо «Промінь». Однак домовленості німецького офісу з НРКУ ще тривають, тож маємо дочекатися коментарів керівництва Deutsche Welle. Натомість із Захаром ТК випало говорити лише про погоду - на німецькому медіаринку і в середовищі незахищених парасолею президента українських тележурналістів.

«За спостереженнями з Німеччини, українська журналістика не вмирає»

- Захаре, чому вирішили піти з телебачення? Яким бачили розвиток вашої кар'єри після здобутого досвіду в проекті «Післямова», на «1+1» та Новому каналі?

- Тут, в Україні, все складалося чудово: мені пощастило, я з другого курсу потрапив в команду вже дорослих фахівців. І це потім на багато років визначило мою професійну діяльність у журналістиці. Спочатку це була «Післямова», потім, за участі тієї ж команди, - створення новин ТСН. Далі я працював на СТБ, навчався в Австрії, працював на Новому каналі, «1+1».

В 2007 році в мене народився син, і, ще тільки ми Івана похрестили, отримав пропозицію від Deutsche Welle. Спочатку йшлося про те, щоб поїхати до Бонна на рік, тимчасово замінити одну співробітницю радіостанції. На той час я хотів і більше часу приділяти сім'ї, а в Німеччині мені обіцяли «чудове місто саме для родинного життя», регламентовану за часом роботу, два вихідних дні. В той же період була ще одна заманлива пропозиція - очолити корпункт «Інтера» в Нью-Йорку. Але родинний фактор переміг. Репутація затишного Бонна підтвердилася і наступного року народилася донька Аня. :) Я залишився там на довше, хоча трохи сумую за телебаченням і за Україною.

- Ви справді так любите українське телебачення? Кілька разів від досвідчених журналістів щодо стандартів наших каналів доводилося чути таке: «Відповідальні люди на ТБ не працюють». Як ви ставитеся до такого твердження?

- Треба розуміти, що в здобутті інформації ТБ апріорі програє тому ж інтернету, соціальним мережам, інформаційним агентствам, радіо. Телеканали рідко тримають першість у викритті скандалів та створенні сенсацій. Є, звісно, винятки, наприклад, цикл сюжетів «Жесть мундиру» тодішнього кореспондента ТСН («1+1») Жана Новосельцева. Переважно ТБ йде на поводу в першоджерел інформації.

Відповідальних людей на ТБ багато. Єдине, що ці відповідальні люди все частіше змушені шукати, чим привабити аудиторію, окрім важливих фактів. Щодо спроб із більшою відповідальністю підходити до власне пошуку інформації, то вони наражаються на ті ж технології телепродакшну. Телебачення від журналіста вимагає видовищ, швидкості, технологічно складних речей і готовності носити штатив: інформаційна складова тут якось випадає. Хоча деяким моїм колегам і вдається глибоко копати, відкривати абсолютно нові теми. Але тут ідеться радше про такі винятки, як Сергій Андрушко на СТБ чи Олександр Шилко на «1+1».

В підсумку, українському телебаченню я би поставив «четвірку» за якість інформації і «п'ятірку» за ілюстрацію.

- Як свідчать моніторинги ТК, оцінка за якість інформації явно завищена. Але розумію, що зараз ви новини переглядаєте епізодично. Хто впадає в око з-поміж особистостей сучасного українського ТБ?

- Так, за випусками справді нерегулярно стежу. Особистостями визначальними, від яких завше очікую проривів, є і колеги, і друзі водночас. Це, наприклад, мій вчитель на телебаченні, нині генеральний директор групи «1+1» Олександр Ткаченко, який визначав і визначає розвиток українського ТБ щодо несподіванок і менеджерського креативу. Без сумніву, це колишній шеф-редактор «Вікон. СТБ» Олексій Мустафін, який із притаманною йому неквапливістю формує стиль інформаційних програм, що надає фірмового «лоску» каналам, на яких він працює. Такі люди збагачують українську тележурналістику. Ще я дуже поважаю телеведучу «1+1» Ліду Таран, Пашу Кужеєва з 5-го. Думаю, за його здібностями стоїть дещо більше, ніж те, що ми нині бачимо. В ньому приховано величезний потенціал.

- Однак він його реалізовує відсотків на 40...

- Це ж залежить не лише від особистих речей, а й від певної кон'юнктури. Зважаймо на певні особливості новинних каналів та на величезну конкуренцію на українських телеканалах. Молодь підпирає, диктує й економічні, і фінансові умови, бо готова працювати за скромніші гроші, аніж досвідчені журналісти. І це добра конкуренція. Але мені шкода, що інколи телеменеджери не звертають уваги на досвід. А телебаченню українському потрібні досвідчені люди, вони оцінюють події з зовсім іншої точки зору, аніж студенти.

- У 2000 році в інтерв`ю Наталії Лигачовій ви сказали, що в поняття «журналістський успіх» вкладаєте можливість пережити в парламенті «конституційну ніч» 1996 року чи американські вибори 2000 року. Чи змінилися ваші пріоритети тепер, коли ви є редактором Deutsche Welle?

- Ні, не змінилася. Я так само вважаю, що для журналіста найцінніша річ - бути безпосереднім спостерігачем важливих процесів і подій. Зі свого телевізійного бекґраунду я ціную найбільше, що бачив Путіна, Кучму за його президентства в різних ситуаціях, як був свідком певних історичних подій. Свідком конституційної ночі я не був, але згадував про це, бо свого часу її пережили мої колеги Андрій Шевченко, Сергій Рахманін та інші. Тепер журналістів, які були тоді в Верховній Раді, можна по пальцях перерахувати. І як редактор я так само ще залишився журналістом, радим до яскравих історичних моментів.

- Чи сумуєте за «роботою в полі»?

- Я сумую за тандемом «оператор-репортер», який часом видавав несподівано такі креативні речі, яких я і сам від себе не очікував. Так народжувалися і нові стандарти, і певні цікаві ходи в сюжетах. Я можу сказати, що сумую за креативністю, яку інколи відкривав у собі в роботі. За драйвом «мозкових штурмів» на плануванні «Післямови», а пізніше тижневої програми «Підсумки ТСН», за розумовими «блискавками», що могли осяяти вже за годину до випуску. От за цими речами я, звісно, сумую. Як і за відрядженнями, за тим, що так легко було, працюючи кореспондентом, виходити на видатних людей.

Знову-таки, надихала певна спонтанність у темах, які тобі доводиться розкривати щодня. Ти можеш протягом тижня зробити кілька солідних сюжетів і стати «експертом» у темі, про яку ще вчора не мав жодного уявлення. Ці всі речі мені дуже подобались. Але, з іншого боку, працювати в такому стресі дуже важко - коли в тебе ненормований тиждень, коли о 6-й телефонує редактор: «Заарештували Луценка. Терміново виїжджай відстежувати новину». Все це складно, особливо якщо ти маєш родину. І я би мріяв, щоби такого роду робота журналістів більше оплачувалася. Хоча я, звісно, не назавжди поїхав до Німеччини і ще сподіваюся повернутися до України. Бачу себе на якомусь цікавому проекті в інформаційній галузі, в документалістиці. Тому щойно з'являться хороші пропозиції, з задоволенням втілю ностальгію в реальні справи. Як тільки діти подорослішають.

- Як прокоментуєте твердження головного редактора «Дзеркала тижня. України» Юлії Мостової про те, що журналістика в Україні вмирає? Чи лише в зарплатах тут річ?

- Спостерігаючи за українськими ЗМІ з-за кордону, я не маю враження, що українська журналістика вмирає. Навпаки, вона дуже активно розвивається. Нині ми є свідками становлення онлайн-журналістики, яка демонструє свою життєздатність і в Україні. Зубасті молоді блогери дадуть фору старому поколінню в тому, що стосується збору фактажу. Принаймні, читаючи український інтернет, можна скласти більш-менш чітке уявлення щодо подій в Україні. І немає відчуття, що від мене приховують якісь факти. Висвітлення подій у теленовинах - то вже інша справа.

Якщо Юлія Володимирівна мала на увазі саме відсутність якісної аналітики, неготовність ЗМІ контролювати владу, то я з нею солідарний, тому що в 90-х у журналістиці домінували особистості з досвідом. Мені бракує телебачення часів Володимира Скачка, Миколи Вересня, Андрія Шевченка, Ольги Герасим'юк і ще низки людей, які б зробили сьогоднішню журналістику ще професійнішою і яскравішою.

«Дедалі більше уваги в новинах екології та захисту довкілля»

- І - до подій у Німеччині. :) Як правило, громадські і приватні телекомпанії в країні конкурують щодо охоплення молодіжної частини аудиторії. Хто є лідером у царині інформаційного і розважального мовлення? Наскільки значний цей відрив?

- Оскільки довгий час у Німеччині існувало лише громадсько-правове телебачення, воно домінує на ринку і є лідером щодо суспільно важливої політичної, економічної інформації, документалістики. Приватні телекомпанії, як я вже казав, розпочали діяльність десь років 25 тому і почали освоювати нішу розважального телебачення, на якій вони тепер і зосереджені. І хоча на приватних каналах існують випуски новин, вони тут погоди не роблять. Єдина солідна ніша, яку мають приватні, це новинний канал N-TV (концерн RTL), коником якого є новини, особливо breaking news і трансляції подій наживо, економіка й ток-шоу. Громадські ж канали, навпаки, не цікавляться ані талант-шоу, ані реаліті.

Оскільки мені ближча спортивна тематика, скажу, що спортивні трансляції та огляди, що здобувають у Німеччині величезні рейтинги, також входять у сферу впливу громадсько-правових ZDF та ARD. Адже громадсько-правове телебачення має більші бюджети і легко перехоплює права на трансляцію чемпіонатів Європи і світу, олімпіад.

- Чи цікаво вам дивитися тамтешні випуски новин?

- Новини у Німеччині подаються практично однаково, лише з деякими невеличкими нюансами викладу. Вечірні випуски розпочинаються о 20-й вечора і закінчуються о 20.15. Особливість полягає в тому, що новинарям потрібно чітко встигнути за 15 хвилин розповісти основні події дня. Їхні українські колеги мають більше простору для креативу: в нас, по суті, це не новини, а ньюз-шоу, де змішуються різні жанри - від класичного репортажу і розслідування до паркетного звіту.

Німці ж надають перевагу сухому переказу основних подій дня. Стендап репортера тут рідкість. Глибше осмислення новин є прерогативою ток-шоу чи спеціальних аналітичних програм. Головне для німецьких новинарів - дотримання стандартів, на що завжди сподівається консервативніша за українську німецька аудиторія. У нас намагаються догодити аудиторії, в той час як у Німеччині розуміють, що значний інтерес до новин можуть викликати хіба значні події у світі. І ніхто у секторі новин не конкурує за їхню особливу видовищність. Скажімо, мене смішить стилістична схожість одного ведучого новин на ARD в Німеччині із диктором центрального телебачення СРСР Ігорем Кириловим. Для України поява такого «динозавра» в прайм-таймі вже є нонсенсом.

Випуски новин у Німеччині не обов'язково дивитися щовечора. Зате за «надзвичайних подій» на німецьких репортерів можна покластися - у таких випадках німці враз прокидаються і починають бурити в рази глибше, ніж ми зазвичай тут. Також німецькі новини дещо повільніші за темпом і ґрунтовніші: там журналісти звикли зупинятися на тих важливих больових точках подій, які цікаві аудиторії. А на українському телебаченні темп начитки відповідає галопуючому стилю життя в країні. Однак при цьому ж важливі обставини втрачаються і не пояснюються, а фрази ньюзмейкерів інколи невиправдано короткі.

- Які теми для випусків новин у Німеччині є пріоритетними?

- Перш за все, політичні події в країні, Європі та світі. Економічна тематика десь третя або друга за важливістю: чимало німецьких концернів домінує в світі. Дедалі більшої ваги набувають проблеми ХХІ століття: екологія, захист довкілля, теми сучасних технологій цієї галузі, енергоощадливих авто. До речі, тема екології все частіше в полі зору не лише німецьких медіа, а й політиків.

Також особливе значення має тема інтеграції в німецьке суспільство вихідців із різних континентів. Тут у пріоритеті - забезпечення паритетних умов існування різних етнічних груп. Скажімо, світлини побиття у мюнхенському метрополітені німецькими підлітками турецького походження шкільного вчителя потрапляють на першу шпальту таблоїдів Bild, Express або B.Z., яка неодмінно підкреслить, хто є німці, а хто - «іноземці». А будь-які інтелектуальніші видання (SZ, FAZ, Frankfurter Rundschau, Münchner Merkur, Welt) такого поділу не чинять і дуже ретельно добирають слова, не кваліфікуючи німців як представників німецької раси.

- Чи не засинає аудиторія під час ток-шоу? Хто з-поміж ведучих програм цього жанру є німецьким «Савіком Шустером»?

- У Німеччині кожний день тижня зайнятий певним ток-шоу виробництва або ARD, або ZDF. Запрошують на них одні й ті ж когорти політиків для обговорення суспільних явищ. Гостей у студії відбирають за принципом представлення різних регіонів і прошарків населення, які доносять до глядачів «глас народу». Обов'язково у випусках присутній інтерактив - листи і дзвінки.

Щодо ведучих, тут є чимало висококласних і декілька екстракласних (Томас Ґоттшальк, Ґюнтер Яух, Штефан Рааб, Гаральд Шмідт), але німецького Савіка Шустера у ток-жанрі назвати не можу. Може, через те, що в Німеччині ширше поле для конкуренції, а ведучі працюють на каналах по 10 років, що в Україні дуже рідко трапляється.

Протягом останніх років пальму першості серед телешоу (на розважальному ТБ. - ТК) тримала програма Wetten, dass.. («Сперечаємося, що...») на каналі ZDF. І його ведучого Томаса Ґоттшалька я б назвав незаперечним «містером рейтинг». Цього літа програма після 30 років виходу, на жаль, припинила своє існування - трапився нещасний випадок. Студент-актор намагався перестрибнути через авто і зламав хребет, залишившись на все життя паралізованим.

- За користування телевізором і радіоточкою німці платять із власної кишені, поповнюючи бюджети публічно-правових (громадських) каналів і радіостанцій. Вартість місячної плати - 20-30 євро. Яким чином співробітники організації GEZ, що опікуються цим питанням, збирають податки, вираховують кошти з «несвідомої» чи неплатоспроможної частини аудиторії?

- У GEZ беруть тільки настирних - «агенти», зазвичай, навідуються без попередження, аби за будь-яку ціну потрапити в приміщення та «записати», що в вас є телевізор. А разом і зняти штраф заднім числом: припускають теоретично, скільки часу ви вже маєте телевізор. І виписують квитанцію.

Намагаючись заощадити, деякі німці перестають дивитися телевізор. Нині плата за телеприлад та радіоточку з однієї родини становить 18 євро. Вільними від цих зборів до 2007 року були так звані новітні телерадіоприймальні прилади - комп'ютери і мобільні телефони. Але відтоді GEZ знімає майже аналогічну плату, як за радіо, за будь-які пристрої з можливістю доступу до інтернету. За кожен додатковий телевізор сплачується ще понад 12 євро.

Ця система діє з 1953 року. Але від початку 1980-х, коли у Німеччині з'явилися приватні телеканали, утвердилась так звана дуальна система. І все більше людей виступають за те, щоб або скасували громадсько-правове мито взагалі, або ж зробити його загальнообов'язковим. Адже телевізор нині є в кожній квартирі, і бюрократичний апарат GEZ можна було б скасувати. Однак саму по собі необхідність фінансування громадсько-правового радіо й ТБ більшість німців не ставить під сумнів, бо вони у забезпеченні публіки достовірною і багатогранною інформацією виправдали себе.

- Чи користуються попитом у Німеччині медіапродукти BBC? З чим, на вашу думку, це пов'язано?

- Так, BBC, як і СNN, часто включають до пакетів передплатники: кожен німець володіє англійською і значна частина аудиторії цікавиться альтернативним контентом.

«Видання за суто політичними вподобаннями»

- Які проблеми для німецьких медіа є нині актуальними?

- Як і скрізь: як бути з інтернетом, з соціальними мережами? Чи становлять блогери загрозу для журналістів? Соцмережі - конкуренція ЗМІ чи ще один майданчик для поширення контенту? Яким чином, не відлякуючи аудиторію, збирати абонплату за користування сайтами? Стратегія взаємин інформаційних порталів із Google, зростання впливу Facebook. Перехід журналістів на роботу у сферу Public Relations. І багато чого іншого.

- Особливістю німецького медіапростору є велика кількість радіостанцій...

- Як на мене, різниця з Україною в цьому сенсі невелика. Лише в Німеччині відсотків на 30 більше радіостанцій інформаційного формату, тоді як в Україні домінують переважно музичні FM-станції. Нині у сфері радіо, окрім конкуренції, додалася «гонка на виживання». Чимало з них переходить в інтернет, який усе частіше перебирає на себе роль швидкого поширення інформації.

- Регіони виходу друкованих ЗМІ чітко розподілені між видавництвами, і газети та журнали поширюються лише в певних містах чи федеральних землях. До якої міри це обмежує право вибору передплатників на газети чи журнали? Яка кількість впливових друкованих видань розповсюджується на території всієї країни?

- Тон задають великі регіональні загальнонімецькі видання. Скажімо, газета Frankfurter Allgemeine, яка видається у Франкфурті, але позиціонує себе як регіональна газета для всієї країни. Süddeutsche Zeitung із Мюнхена - теж газета для всієї Німеччини. До цієї ж категорії належить журнал Spiegel, що видається в Гамбургу. Так само берлінська щоденна газета Die Welt...чи мюнхенський тижневик Zeit.

Оскільки Німеччина - країна з федеративним устроєм, у певних питаннях регіони мають більший уплив, ніж центр. Обирають видання німці за суто політичними вподобаннями. Так, Spiegel є трохи лівоцентричним. Таку ж позицію відображає в певних аспектах Süddeutsche Zeitung, а от газета Frankfurter Allgemeine - консервативного налаштування. Їхня позиція, втім, на об'єктивність інформації не впливає, а може бути простежена лише на традиційній сторінці «погляди, коментарі» цих видань.

- Чи готує якесь із перелічених вами видань календарні плани скорочення?

- Поки що таких різких змін на медіаринку немає. Закрилося кілька дрібних газет, наприклад, в нас у рейнському регіоні, щоб сконцентруватися на інтернет-версії. Частину журналістів, утім, було скорочено.

Знаю, що такі плани календарні на найближчі 10 років готуються. Друковані ЗМІ втрачають свою аудиторію. Гадаю, що й в Україні таке відбуватиметься. Просто в нас це настане різко в якийсь момент, а німці продумують такі стратегічні плани заздалегідь. Паралельно з'являються й інші тенденції - інтернет-версії газет для iPad, такими версіями вже заручилися чимало німецьких видань.

«Німецьких політиків виховала журналістська солідарність»

- Які професійні об'єднання журналістів нині діють у країні? До чого зобов'язує це членство і які можливості відкриває?

- У Німеччині існують кілька журналістських об'єднань, які водночас виконують функції профспілок. Вони можуть і реально представити юридичні інтереси журналіста, і просто допомогти зручними сервісними речами для роботи. Наприклад, дозволяють журналісту акредитуватися на якусь подію. Наприклад, щоби висвітлювати матчі Бундесліги, потрібно бути членом спілки спортивних журналістів. Я не є членом спілки німецьких журналістів, але водночас маю посвідчення від однієї від спілок, що я є журналістом у Німеччині. Профспілки представлені обов'язково в усіх друкованих виданнях, медіа та спілках країни.

До переліку найбільших входять 4-5 організацій. Це найчисленніше європейське об'єднання журналістів DJV (Deutsche Journalisten-Verband), профспілка працівників сфери обслуговування Verdi, dju (Deutsche Journalistinnen- und Journalisten-Union), що є відгалуженням федерації профспілок Німеччини, Спілка німецьких видавців журналів VDZ тощо.

Але відстоювати права журналістів, яких звільняють великі концерни, профспілкам дуже нелегко: нині збіглись і глобальна фінансова криза, й інтернет-революція. Об'єктивно видавництва потерпають від збитків із друкованою продукцією, та й скорочують персонал. Між тим, у німецьких ЗМІ триває активна профспілкова боротьба. Були навіть демонстрації - на захист саме економічних прав журналістів. Бо вже відбуваються й такі речі, як, наприклад, «непряме звільнення»: журналісту починають менше платити, і хоч не звільняють його в принципі, але змушують піти.

- Чи є такі демонстрації дієвими?

- Наскільки я знаю, вони, звичайно, можуть зарадити у кричущих випадках утисків журналістів, як-то звільнення досвідченого працівника нізащо. Але захистити від об'єктивних економічних явищ, які ми переживаємо зараз, вони, на жаль, не здатні.

- Як німецькі журналісти реагують на вияви цензури? Чи відомі вам випадки, коли представники ЗМІ публічно заявляли про випадки тиску з боку керівництва? Які наслідки це мало для видань і для самих журналістів?

- Я не можу пригадати в останні роки якихось процесів, пов'язаних із цензурою в Німеччині. Можливо, їх просто не було. Є такий негласний принцип: якщо редактора підозрюють у цензурі і якщо ці підозри підтверджуються, його просто звільняють. Бо якщо такі явища стають відомими громадськості, вони переходять до категорії «смертельних» для кар'єри, позаяк це все одно що звинуватити німецького політика у корупції.

- У країні працеголіків журналісти керуються Кодексом німецької преси, що є зібранням принципів кореспондента і визначає його обов'язки перед суспільством і державою. Розкажіть, будь ласка, про особливості цього Кодексу.

- Я знаю, що існує такий кодекс. Але в професійному житті, мені видається, журналісти довкола нього надто не дискутують. :)

Мені дуже подобається в німецькій журналістиці, що якщо існують певні резонансні теми, колеги солідарно виявляють до них інтерес і разом добиваються відповідей на свої питання. Це призвело до того, що виховався клас політиків, які розуміють: якщо існує суспільно значуща тема, не можна ухилятися від коментарів на неї: рано чи пізно журналісти дотиснуть.

- Ми в Україні знаємо вас як журналіста, що спеціалізується на суспільно-політичній тематиці. Бачу, в Німеччині ви активно зацікавилися спортом...

- Політичні подій в Україні й Німеччині були і є для мене надзвичайно важливими. Однак жити в Німеччині і не цікавитися Бундеслігою і футболом неможливо. Якось побувавши на кількох матчах, я теж заразився цим шаленим захоплення німців. На матчі Бундесліги потрапити практично неможливо, а минулого року тут встановили черговий рекорд відвідуваності. Українці зазвичай надають перевагу перегляду спортивних програм по телебаченню, тоді як відвідуваність стадіонів у вищому дивізіоні - на рівні третьої німецької ліги.

Німці - дуже спортивна нація, людина часто з дитинства стає членом певного футбольного клубу, який визначає її спортивні інтереси на все життя. На футбольний наркотик підсіли всі, навіть канцлер Анґела Меркель є затятою вболівальницею і нещодавно жартома скаржилася, що її чоловік цю пристрасть до футболу не поділяє.

До речі, у Німеччині також розвинений жіночий футбол: у футбольних клубах грають приблизно 4 млн жінок різного віку. А гравці жіночої збірної за популярністю майже не поступаються футболістам чоловічої бундестім. І мені стало цікаво: чому українців спорт і футбол цікавлять лише як видовище?

Довідка ТК:

Захар Бутирський народився 23 квітня 1976 року в Макіївці Донецької області. Освіту здобув в Інституті журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка (1993-1998) та Європейській академії журналістики Дунайського університету (Австрія) (1997-1998).

У медіа працює понад 15 років. Перший досвід у 1993 році здобув в інформагентстві УНІАР. Потім працював на телебаченні: з 1994-го по 1997-й - у телекомпанії «Нова Мова» («Післямова»), далі - у «Студії 1+1» (1997-1999), на Новому каналі (2000-2004), СТБ (2005-2006), «1+1» (2006-2007).

У 1999-му був кореспондентом Deutsche Welle. Від 2008-го й донині - редактор Deutsche Welle в Бонні.

Брат Олександр Бутирський так само закінчив Київський інститут журналістики і працював спортивним журналістом на Новому каналі та ICTV. Нині займається бізнесом.

Мама Людмила Бутирська працює редактором відділу соціальних проблем газети «Вечерняя Макеевка».

Фото Павла Довганя