Чула про Героя, який у кафе “Ярославна” допивав каву і чекав її, багато дуже всього. “Вміє справляти враження на імпульсивних журналісток. Квіти дарує, чарує... На таке просто мастак... – сказала їй закохана в Героя подруга. – Ти не ображай його, Зінко, він хлопець непоганий”... Ображати?.. Ніколи нікого й не збиралася.

“Може, підемо в іншу кав’ярню?” – ласкаво кинув дівчині Санін, допивши каву. “Не гірший за типчиків на обкладинках глянцевих журналів”... – всміхнулася білому комірцю накрохмаленої сорочки Героя. І пішли. “Це тобі” ... – дістав жовту соковиту грушу. “Починається... Чари” ... – подумала, але грушу взяла. “Купив... – скромно сказав Герой. – У бабці. Бідненька була. Гроші незручно просто так давати. То усі груші й викупив у неї”.

З. (ніяк не реагуючи на шляхетність) У тебе якісь проекти за кордоном є?..

Л.С. За кордоном я заробляю гроші. В цілому, я роблю тільки те, що мені подобається. Якщо це більш цікавить імпресаріо в Європі або у США, то я там цим і займаюсь. Тут мистецький ринок майже відсутній, і тому пропозицій майже немає. Кліпи чи рекламу знімати, аби лише працювати – смішно… З. Виходить, що як творець ти себе в межах України почуваєш зле?

Л.С. У мне таке враження, що я в Україні живу як емігрант… Знаю декілька мов цієї території, обізнаний в її традиціях… Тут же ж в будь-який момент мене можуть будь-де зупинити, спитати: “Хто ти такий?”, помістити у каталажку, протримати там місяць, а потім випустити і сказати: “Знаєш, ти був неправий”... До речі, також мушу терпіти телефонні дзвінки додому, де мені кажуть: “Їдьте з цієї країни, вам тут щастя не буде”… З. (вжахнулася) І таке буває?

Л.С. (спокійно) Постійно. Закидають пляшками балкон, щоб загорівся...

З. (спантеличено) Рекет якийсь...

Л.С. (заспокійливо подивився на Зіну) Взагалі-то нічого страшного, це зупиняється дуже просто…

Заспокоїлася. Відчула щось тремтливе. Ніби Термінатор біля неї опинився, той, що усіх злодюг, що ними світ кишить, знищить, і оком не моргне...

Л.С. (своєї правив, на дівчину не зважав) Є дуже багато шановних людей, які не знають, що з ними буде завтра. Це і є ситуація тотального терору щодо поняття національне, якихось демократичних змін. Поки існують стосунки з державою не за законами, а “по понятіям” – доти існуватиме тоталітарний режим. Я був у країнах, де люди живуть набагато гірше, ніж в Україні… І живуть якось… Але завжди хочеться, щоб тут було краще. Є люди, які займалися культурою, мистецтвом і вважали, що заради державного прапора, герба, є сенс боротися і терпіти незгоди. Але виявилося, що вони чужі, вороги у цій державі. І така ж ситуація в кіно. Перед екраном сидять судді і судять те, що їм, власне, є чужим, незрозумілим... З цим тяжко миритися. Більшість тих, хто займається культурою, мистецтвом, наукою, зараз йде у підпілля. Тепер знов можна почути анекдоти на кухнях, зібрання кулуарні, андеґраунд… Унікальна ситуація! І ще одне. Вважаю аморальним те, що поети пішли до влади. Це одна з суттєвих проблем, тому що вони не лишили по собі нащадків, а самі перестали писати вірші. Завжди було так, що можновладці приходили до поетів питати правди. Навіть коли ті існували на рівні блазнів у короля. Наші поети самі залізли в клітку, закрили дверцята, підійшли до годівнички, і їм обрізали крила. Я з багатьма спілкуюся, і вони вже не ті люди. І так сталося в багатьох сферах. Відбулася підміна понять. Словом кіно почали, наприклад, називати телевізійні серіали... Я живу в еміграції в своїй державі у всіх відношеннях, духовних і матеріальних.

“Звідки він такий узявся? – подумала Зіна. – Сміхота з такими! Думає, напевне, що він бозна який Герой. Та воно так, може, і є”...

З. Чи не здається тобі, що підпілля є позитивом, бо у майбутньому може виникнути потужна альтернатива тотальному несмаку, попсі?

Л.С. Слава богу, до того, як це підпілля відбулося, народилося покоління, яке встигло зняти свій хоча б один фільм, поставити одну виставу, написати картину… Народилися люди, здатні робити вчинки. З одного боку, ми розуміємо, що слід створювати вигляд, що ми займаємося комерційним мистецтвом, бо в Україні чомусь вважається, що тільки таке мистецтво може бути успішним. Ми живемо в суспільстві, яким керують бариги – люди, для яких система цінностей складається в межах пафосу. Пафосно – “Мерседес”, ні – “Запорожець”. І вони кажуть, усе національне – це “Запророжець”, із яким працювати неможливо. Отже, треба доводити, що ти маєш “Мерседес”... Поки що в нас не з’явилися багаті люди, які усвідомлюють, що культура і мистецтво – це майбутнє. Молодшому поколінню здається, що найголовніше – це каса. Їм здається, що касове мистецтво – це Бродвей, телешоу... Є загальновизнана, умовна і дуже оманлива ілюзія успіху. Насправді – це декорація з картону, несправжні замки. Справжнє – це внутрішній процес в душі кожного художника.

“Дідько б його вхопив, – засміялася Підалькіна, – cкільки в ньому шарму! З такими тільки пильнуй... Зачарують – пиши пропало. Замучить... От уже дурисвітська звичка на кралечок враження неабияке справляти. Що правда, то правда”.

У КАФЕ...

“Що будеш пити? Каву?”... – спитав. “Постою в черзі з тобою, – сказала, – щоб не сумував”. “А мені з собою ніколи не смутно”, – похвастався. “Привітний хлопець. Ніц не скажеш, – всміхнулася. – Йому нічого не варто щось таке до жаху оригінальне бовкнути”...

З. (роблячи серйозний вигляд) А щодо “Мамая”, ти задоволений своєю роботою? Знімав би її так само і зараз?

Л.С. Я задоволений роботою, бо задача, яку я для себе поставив – створити проект на основі глибокого національного українського епосу, який в Україні не був розкритий взагалі, – була реалізована. Епічний жанр – один із найскладніших жанрів кіно, який має ознаки елітарності... Смішна ситуація. Яка в Україні зараз еліта? Ті люди, які опинилися при владі, накрали гроші?.. Гітара під луною – це для них найвищий приклад мистецтва….

З. А їхні діти... Можливо, вони змінять ситуацію?

Л.С. Безперечно. Зараз престижно вчити своїх дітей у найкращих вищих учбових закладах світу, а там інша система цінностей. Це призведе через 5-7 років до конфлікту поколінь. Молодь почне усувати своїх батьків, грубо кажучи, бити по товстих пузах і казати: “Давайте бігом, плавайте в басейні! Тут мистецтво, а ви сваритесь на вашому суржику”. Ситуація зміниться.

З “Мамаєм” ситуація специфічна, бо я знав, що це моя перша і, можливо, остання картина, і я свідомо йшов на антикінематографічні трюки, коли в один фільм вкладав більше десятка різних історій, стилістик та інших речей... Хтось зможе потім “тягнути” зі стрічки по епізоду, відкривати історію і робити своє кіно.

Взагалі-то, я працював у структурі американського кіноменеджменту, ще 5 років працював там продюсером... Зараз я продовжую співпрацювати з дуже серйозним кінематографом західним і американським. Їхні закони в Україні не працюють. Я обрав інший шлях для “Мамая”. Сьогодні я знімав би інакше. Фільм і так спізнився майже на рік, чим викликав прогнозовану хвилю критики від критиків, які втратили свій авторитет і намагаються на негативі його підтримати...

Україні потрібні успішні проекти – блокбастери, але це неможливо, бо в нас ні ринку, ні відповідної індустрії немає. Один проект нічого не рятує. Розмови, що краще знімати – багато дешевих, чи один великий фільм, ситуацію не рятують... Ці фільми нікому не потрібні, окрім самих режисерів. Як тільки зміниться прокат і прокатники почнуть вкладати у національний продукт, щоб зробити його комерційним, продавати далі і заробляти на цьому гроші, – тоді зміниться і кіно. Зараз весь легальний відеоринок не покриває витрат однієї роботи. Ситуація специфічна. Мені треба було зробити продукт такого формату, з яким Україна могла б з’явитися на престижних міжнародних фестивалях. Процесом роботи я задоволений.

З. Як ти оцінюєш те, що МКФ “Молодість” ніяк не відреагував на твою стрічку?

Л.С. Смішна ситуація. Нещодавно в Москві я зустрічався з режисером з Ірану, який є товаришем голови фестивалю. Він розповідав, що голова журі сказав, що в Україні зняли антиісламський фільм, і тому він його не підтримав. Сказав, що автор показав жінку-мусульманку, яка віддалася християнину і народила дитину, а це неможливо… От і всі пояснення…

Сидів напроти. Шоколад гарячий пив. На Зіну дивився. “Ти малий не такий”... – думала. А який? Не знала... Уявила з короною на голові. Ну формений принц без королівства!.. Відмахнулася від цієї фантазії. “Фу-ти, ну-ти... – вистрибнуло. – Козак та й годі”... Уявила із кобзою... “Мамай!” – інсайт відбувся. Ну просто як у музеї Національному з картини невідомого художника – сидить, пісні співає, локшину вішає. Цікаво... З. А от думка, що сьогодні час “безгеройного простору”...

Л.С. Просто є люди, які вигадують це, щоб виправдати свої компроміси. Наприклад, якщо взяти кіно, то єдині, хто не зацікавлений у його розвитку, – це власники телевізійних каналів. Якщо ситуація з виробництвом фільмів стане прибутковою, то їм доведеться жити в умовах коректного ринку, де треба платити за продукт, виконувати квоти, ділитися своїми прибутками за показ фільмів з авторами, власниками прав. Кіно може показуватися на різних каналах і отримувати прибуток, телесеріал – ні, бо має свій внутрішній ринок. Тому в усьому світі телебачення не зацікавлене в розвитку кіноіндустрії...

7-10 років точаться розмови про те, щоб в Україні телебаченням заробити гроші і робити кіно. Гроші заробляються, кіно не знімається. У Франції, наприклад, ТВ б’ється за право бути в титрах фільму. Там є квоти, і вони мусять ділитися грошима на виробництво фільмів, зобов‘язані також показувати вітчизняні стрічки...

До речі, в жодній країні від кінематографістів не чув нарікань на те, що американське кіно – це погано. Французи були щасливі, коли заробили на “Титаніку” шалені гроші. За ці гроші вони знімуть 60 французьких стрічок. В Україні 70–90% прокатних грошей їде за кордон. Директори кінотеатрів заробляють не на прокаті, а на барах, ігрових автоматах, на кока-колі...

З. А чому “Західно-Європейський інститут” раптом виник?

Л.С. Технологічну базу зруйновано стовідсотково, в нас фактично відсутня школа кінематографії, нема на чому вчитися. ЗЄІ й існує для того, щоб тим людям, які мають якийсь стосунок до кіно, але ще не мали можливості вийти на знімальний майданчик і зрозуміти, що таке технологія виробництва, спілкування з акторами, з командою, надати можливість це спробувати. Вони зараз отримують великий досвід, з яким ми надалі зможемо рухатися у професії.

В Україні є великі гроші. Просто люди, які мають капітали, зосереджені на інших галузях. Але з’являються бізнесмени, які починають працювати в цій галузі, іноді наївно вимагаючи гарантії суперприбутків, які мали американські фільми. Вони не знають, що американська система досить специфічна. Весь професіональний ринок знає, що бюджети (“Матриця” – 300 млн.) завищені. Кіно не може коштувати стільки. В США відбувається легалізація прибутків інших структур, організацій і т.д. Офіційні гонорари акторів також завищені. Ніхто з них не отримує 20 млн. дол., а лише папери із правами на фільм. Буває, що завищуються прибутки і від фільмів. Оскільки власність самих студій і кінотеатрів в одних руках, нічого не варто заявити про те, що у кінотеатрі, де сиділо 20 чоловік, вони заробили 100 тис. доларів за один вечір. Це просто економічна гра, легалізація коштів, закони кіноринку, частина піару, що впливає на фестивалі, премії.... Усі про це знають. Коли акули капіталізму розуміють, що продукт, який ти твориш, може бути цікавим, навіть просто для розвитку кіноіндустірії, ти стаєш бажаним гостем, тебе зустрічають на лімузинах, годують у дорогих ресторанах, щоб взнати – де ж ти взявся такий. Намагаються питати в тебе правди: що ти побачив у цьому світі, що чекає, про що буде світ думати через рік, поки знімається картина.

Мало не гигнула. Хтось інший зрозумів би цей витончений натяк, тільки не Зіна. Хоча... Підалькіній Санін таки подобався. Щоб надто вона ним захоплювалася, то ні. Просто до байок різних та казок велику охоту мала, і зранку до вечора таке б слухала... "От типчик! – примружила око. – Думає, що цього досить, щоб мене, Підалькіну, зачарувати. Дідька лисого!”. Аж долоні спітніли від хвилювання...

З. (розтягнула посмішку) Сучасний герой… Який він?

Л.С. Раніше, коли я дивився на сучасність, мені не хотілося мати з нею нічого спільного... Мене не цікавили проблеми олігархів, героїв газетних шпальт. Зараз світ змінився для мене. У ньому є мої герої… Це маленька людина – герой Чарлі Чапліна, люди, не захищені у цьому світі ні морально, ні матеріально, які повинні ділити разом з усіма моральні і матеріальні проблеми, які в конфлікті з “я” стають на сторону правди. У мене з’являються специфічні проекти. Мене, наприклад, зацікавила історія наших солдат, які служать за кордоном. Вони перекладачі арабських мов, і вся кафедра іноземних мов зараз виїхала туди перекладачами. Це майже історія добровільного самогубства.

З. А ти відчуваєш себе сучасним героєм?

Л.С. Героєм ні. Сучасність навколо себе так.

З. (раптом) Не хочеться попрямувати у зовнішню еміграцію?..

Л.С. Я мав декілька можливостей жити і працювати за кордоном. Моя професія і життя мусять мати зв’язок із землею, на якій я живу, її культурою і традиціями. За кордоном ти можеш продавати лише технологію, що ж стосується твого внутрішнього світу, ти будеш там чужим. Він може бути їм цікавий, але доти, поки ти там гість.

Живопис, архітектура – це професії, які вимагають життя в культурному контексті, психології і навіть фізіології, на рівні жестів у тій землі, де народився. Працювати людям мистецьких професій там неможливо, виживають одиниці.

Так сталося, що я не те що мимоволі патріот – мене надихають вулиці, люди, міста. Коли приїжджаю туди, то згадую ті історії, які були зі мною тут, в Україні. Я там роблю “Україну на експорт”, але не на рівні матрьошок, а чогось більш серйозного...

Мене дивує увага західної критики і преси до української картини “Мамай”. Вони її сприймають як досить специфічний продукт. Вони дивуються, що ми дійшли до такого рівня, що дозволяємо собі відмовлятися від тексту, від стрункої схеми американської драматургії. Там дуже рідко хто собі це дозволяє. Україні ж треба вирішити: чи залишатися Мауглі і жити з вовками, чи ставати цивілізованою країною.

З. Над чим працюєш зараз?

Л.С. Трошки повертаюся в художню майстерню, зроблю виставку скульптури у Польщі. Повертаюсь до творення музичних інструментів. Доведу історію з “Мамаєм” за кордоном до логічного завершення...

Запустив сценарій “Вій” за Гоголем, російсько-українського виробництва. Росія виділила на це дуже солідну суму грошей, Україна поки що нічого. Пишу сценарій з американським сценаристом, режисером Робертом Тауні (лауреат декількох Оскарів, автор легендарної стрічки “Китайський квартал”)... про Довбуша. Пишу, це перекладається, відсилаємо йому поштою, він пише ремарок більше, ніж отримує текстів, я переробляю це все. Він пише американські діалоги, я їх роблю по-іншому. Роблю ще один музичний проект разом з Аллою Загиркевич з японськими музикантами. Він побудований на основі української сучасної історії. Проектів багато.

У Підалькіної з’явилося таке відчуття, що вона ніби тане від слів і поглядів Саніна. Дивом дивувалася, бо розмова її неабияк тішила. І мліла не стільки від змісту сказаного, скільки від постаті режисера. "Поважний, куди твоє діло, – думала. – Зроду таких ще не бачила”. І спитала, просто із ввічливості, для годиться...

З. Такому, як ти, Лесю, напевне, важко у комерційному світі жити? Л.С. Взагалі, це новий світ... Я його не дуже люблю. Ліна Костенко каже: “Ти в костюмі, з метеликом, у фраку... Ти ж зовсім інший – кошлатий, а прийшов причесаний?” Ледь не вихопилося в дівчини: “Так ось хто він насправді, кошлатий та нечесаний!”

Л.С. Я мушу робити вигляд, що українське кіно комерційне і т.д. Цей світ подвійний. Я переживаю за кінематографічну ситуацію. Україна вже втратила Ялтинську кіностудію. З тих самих же економічних причин. За безцінь віддала. В мене є можливість повністю вивезти сюди з Австралії американську студію – 2 кораблі обладнання. Це все – і камери, і світло, і звук, і техніка для комп’ютерної графіки. Є можливість привезти спеціалістів сюди на півроку, щоб вони навчили інших із цим працювати. І жодна структура в Україні не змогла дати гарантії, що завтра не прийдуть, це усе не заберуть... Не знайшлося навіть страхової компанії, яка згодилася б застрахувати все це. Думаю, поки ти не береш участі і грошима, і інтелектом, і це не є і твоїм продуктом, до цього моменту ти просто “сервіс”. Боюсь, що “сервісна” система для України буде фатальною.

З. (проникливо) Художник – це постійна опозиція?..

Л.С. Приреченість на неї. Навіть будуючи пам’ятник Леніну, творці намагалися втиснути туди новітні ідеї, які суперечили загальному канону. Будь-яка держава – це примус. Або творець лягає під примус і стає сферою послуг, або він намагається змінити світ навколо себе. Сьогодні навіть проста людина стоїть в опозиції до держави. Але ті, хто при владі – не вічні...

Україна приречена на успіх. Є надія, що сучасний оточуючий її світ не дасть їй повністю перетворитися на колонію. На жаль, жоден з чиновників тут не поцікавився долею “Мамая”, не використав її ситуацію на повну котушку. Реально картина вступила в елітний клуб світової кінематографії, потрапила в 55 кращих картин світу... Нікого не цікавить це. Усе на мені, але я можу поділитися, мене можна використовувати як таран чи троянського коня. Є шанс. Поки що. Ми втратили вже багато... Тому сумно, незатишно. Ніколи не думав, що художник муситиме займатися політикою. Це дуже зла ситуація для творця, бо хочеться говорити про творчість...

ДОВГІ ПРОВОДИ

Отак трохи й погомоніли… Години зо дві, не більше. “Санін не з тих, хто дере свого паскудного носа, - думала Підалькіна, коли герой її до Національного музею Хрещатиком проводжав та усяке про британський кінематограф ніжно розповідав. – Він хлопець, про котрого кажуть: у дошку свій. Та, як зважити на те, що доводиться йому з вовками жити, то часом і у пляшку треба лізти, мізки дівчатам, і не тільки їм, пудрити”... Від почутого в дівчини дух займало. Та коли нарешті оговталася від еманацій Героя, подзвонила старому приятелю-режисеру, а той взяв та й розвів балачку про те, який гарний той Лесь, як багато для братії молодої робить, і раптом: “Він сам собі Піар”... – промовив. Розсміялася дівчина, сперечатися не стала. “Теж мені, взірець! Наплів бідолашній журналістці сім мішків вовни, а я й вуха розвісила”... – кинула, і з приятелем своїм погодилася, не схотіла більш у мотлох міркувань власних занурюватися та висновки хибні робити, бо чекала її у кишені жовта та соковита Санінська груша...