(На фото – Валерій БАСИРОВ)

Представляємо нашого співбесідника:

Валерій БАСИРОВ - (Лав Сабма, Вагіф Сабіров) - (11.09.1947, сел. Сама Івдельського р-ну Свердловської обл.) - поет, прозаїк, перекладач, книговидавець. Член Національних Спілок журналістів (1971) і письменників (1990) України. Закінчив у 1977 р. Літературний ін-т ім. М. Горького. Редагував газети м. Нетішина ("Энергостроитель", 1981-1983), м. Славути ("Трудівник Полісся", 1983-1990) і м. Хмельницького ("Вільне слово", 1990-1992). Засновник і редактор газет "РИО", "РИО-2", "Акція" (1990-1992). Засновник експериментальних видавничих об'єднань "Вісник" (1989), "Прес-центр "Пульс" (1990), Хмельницького експериментального видавничого добровільного об'єднання "АЗіЯ" (1992), засновник і директор видавництва "Доля" (1997).



У 1991 році заснував приватний історико-краєзнавчий і літературно-художній журнал "Доля", у 2001 - журнал для дітей "Йылдызчыкъ-Зірочка" (крмтат. і укр. мови).

З 1988 року займається видавничою справою. Видав понад 650 книг професійних і початкуючих літераторів. Книга віршів "Ненавмисна відлига" у 1989 році була видана за 48 годин і є рекордним за короткістю терміну випуску виданням у колишньому СРСР, що пройшло шлях від друкарні до книготоргуючої мережі.

Автор зб. поезій "Тепло землі" (1988, Львів), "Ненавмисна відлига" (1989, Славута), "Симбіоз" (1995, Хмельницький), "Виток" (1995, Хмельницький), "Етап" (1995, Хмельницький), "Забута ніжність" (1997, Сімферополь), "Подих ранньої роси" (1997, Хмельницький), зб. прози "Тоді, у п'ятдесятих..." (1991, Хмельницький, 2002, Сімферополь – мова рус., укр.), "Повість про морок" (1991, Хмельницький), у яких широко представлена складна палітра життя людей Поділля. Одночасно Басиров переклав і видав зб. поэзій "До землі Обітованої" (1992, Хмельницький) - з польського, "Вівтар буття" (1995, Хмельницький) - з української, польської, татарської, новогрецької, "Діалоги, чи Факсиміле вітру" (1997, Хмельницький і 2001, Сімферополь - друге видання) - з новогрецького. Видав сучасною російською мовою працю протоієрея Е. Сицинського "Південно-російське церковне зодчество" (1991, Хмельницький). Співавтор науково-популярних нарисів "Славута" (1981, Львів), "Славута. Нетешин" (1991, Славута). Твори Басирова В.М. перекладалися на українську, англійську, німецьку, французьку, кримськотатарську, татарську, турецьку, польську, азербайджанську мови.

Президент Кримськотатарського Пен-клуба (1999).

Лауреат Хмельницьк обласних премій ім. отамана Якова Гальчевського "За подвижництво в справі творення державності" і ім. поета Володимира Буланка за книгу віршів "Виток" (1996), Ради міністрів Автономної Республіки Крим "За створення багатонаціонального видавництва "Доля" і випуск у світ 500 найменувань книг російською, українською і кримськотатарською мовами" (2001).

З 1997 проживає в Криму.

- Пане Валерію, за час існування видавництва вами видано вже 675 книг. Не всі навіть великі державні видавництва в наш час виявились спроможні на таку величезну роботу. Як же саме вами задумувався цей проект видавництва і чи повністю вам вдалося реалізувати задумане?



- Ніколи не ставив перед собою за мету досягти чогось надзвичайного. Жив собі хлопчик, який римував слова. І йому це подобалося. Коли подорослішав і назбиралося трохи віршів (а це трапилося вже після армії) – надіслав на творчий конкурс до Літературного інституту. Отримав виклик на іспити, склав їх і почав вчитися.

Вже студентом вирішив видати вірші окремою збіркою. У сімдесятих роках минулого століття видавництва обслуговували авторів за територіальною ознакою. Оскільки я жив на Хмельниччині, повинен був їхати до “Каменяра”. І ось я у Львові. Сьогодні я не пам’ятаю детальної розмови з відповідальним працівником видавництва, але її суть зможу передати: “Я привіз збірку віршів”. “Ви член Спілки письменників?” “Ні” “Тоді це непроста справа…” “А коли вона стане простою?” “Приходьте років через п’ять”. Ось тоді в мене і виникло бажання створити видавництво, до якого тягнулися б і професійні, і початкуючі автори незалежно від регіональної чи національної приналежності. А досвіду ж ніякого: ні життєвого, ні фахового. Виснажлива праця в редакціях газет, вивчення діяльності друкарень, спілкування з фахівцями за декілька років допомогли остаточно визначитись із структурою майбутнього видавництва.

Але то був лише перший крок до “ДОЛІ”, теоретичний крок. Ніхто в ті часи не міг отримати дозвіл на відкриття приватного видавництва. Я пам’ятаю, як радів, коли за гонорар купив портативну друкарську машинку “Москва”, а потім ніяк не міг втямити, чому я мушу реєструвати відбитки шрифтів, як цього почали від мене вимагати. Та треба було з чогось починати. На той час я вже був редактором районної газети І у нас підібралась досить-таки непогана команда. Її зусиллями 1988 року вийшла в світ брошура “Антологія історичного фотознімка”, як додаток до районної газети. Наклад, а він становив 2000 примірників, був переданий у книжкову мережу. За місяць редакція отримала на свій рахунок прибуток від першого свого видавничого проекту. Той рік я і рахую днем свого народження як видавця. Звідти і бере витоки моя “ДОЛЯ”. Шлях був не простий, через заборони, залякування

- „Доля” – це якийсь символ, чи перше, що спало на думку?



- “ДОЛЯ” – це доля, частка мене самого, це мій талан. Не випадково 1991 року я заснував приватний історико-краєзнавчий та літературно-мистецький журнал з такою ж назвою. І зовсім не випадково у 1997 р. переїхав до Криму: за батьком – кримський татарин, за матір’ю – українець, народжений на Уралі. Де б не працював, прагнув реалізувати себе на сто відсотків. Тоді, коли засновував славутські районні осередки Товариства української мови та РУХу, коли редагував україномовні газети “Трудівник Полісся” (м. Славута) та “Вільне слово”, “Акція” (м. Хмельницький), коли засновував і керував експериментальними видавничими об’єднаннями “Вісник”, “Прес-центр “Пульс”, “АЗіЯ” і зараз, коли продовжую випускати журнали “Доля”, “Йылдызчыкъ-Зірочка” та видавати книжки – хочу якнайповніше розкрити свої можливості. Це не поза і не хизування, це потрібно, насамперед, мені. Кожний мусить знати, чого він вартий на цій землі.

До речі, журнал “Йылдызчыкъ-Зірочка” я заснував 2001 р. для дітей і випустив шість номерів кримськотатарською та українською мовами. Шкода тільки, що коштів на нього в Україні ніхто не хоче виділяти. З Канади отримав щойно листа від пана Яра Славутича з пропозицією на фінансову підтримку цього часопису, веду переговори з турецькими бізнесменами. Можливо, хоч таким чином вдасться врятувати унікальне видання.

- Видання книг сьогодні – наскільки зрозуміло з практики російських видавництв! – це великий бізнес. Ви могли б піти по тому шляху, щоб видавати найбільш ринкову літературу і мали б уже золоті гори. Чому ви взялися за видання літератури національними (кримськотатарською, українською) мовами, в тому числі англійською, і принципово не ставите перед собою великих бізнес-надзавдань?



- Якщо підприємство, а книжкове видавництво є виробничою одиницею, не має прибутку, воно довго працювати не зможе – збанкрутує, змінить профіль. Інша річ, якої величини прибуток? Прибуток “ДОЛІ” такий, що його вистачає на пристойну заробітну плату працюючим і обслуговування та оновлення техніки. Решта коштів йде на видання книжок. Хочеться відкрити і книжковий магазин, де реалізовувати власну продукцію за цінами виробника, і створити власну базу відпочинку на березі моря… Та цього я собі дозволити на даний час не можу. Завеликий борг маю перед своїми народами – кримськотатарським та українським. Хтось мусить його сплачувати. І доля обрала цим Хтось мене. Тому і видаю літературу здебільшого мовами цих народів. Я їх син. І хочу домогтися таких результатів, щоб книга, видана в Криму, стала його візитівкою. Проте не все залежить і від мене, як від видавця.



Що б ви, як видавець, хотіли від законодавців та уряду для формування більш сприятливих умов для видання книг, за великим рахунком – для успішного функціонування літератури в Україні?



Якщо наші шановні законодавці справді зацікавлені у розвитку українського книговидання, здоровий глузд врешті-решт мусить перемогти і пільги для книговидавців на певний відрізок часу слід прийняти. Інша річ, що і як робитимуть книговидавці з цими пільгами, чи до душі їм буде здорова конкуренція…

Професійному письменнику сьогодні живеться сутужно. За таких умов, коли бракує коштів навіть на найнеобхідніші речі, примусити себе сісти за письмовий стіл зможе не кожний. Тому я і вирішив, поки законодавці радяться, розпочати серед членів Національної Спілки письменників України незвичайну акцію — встановити вартість робіт, пов’язаних з виданням книг за власний рахунок, 50 відсотків від загальної вартості коштів, необхідних для друкування творів. Цією пропозицією вже скористались члени НСПУ Володимир Вартаньян з Криму (збірка віршів “Поки дихаю, надіюсь…”), Микола Холодний з Чернігівщини (поема про вояків УПА “Пам’яті 29-ти”), Яр Славутич з Канади (вибрані твори українською та кримськотатарською мовами “Скитія. Русь. Україна — Скифие. Русие. Украина”).

- Що у виданні книги в наших умовах найскладніше і як ви вирішуєте цю проблему?



- Знайти автора. Вірніше, працювати так, щоб автор повірив видавцеві. Тривалий час я працюю на імідж видавництва “ДОЛЯ”. Не маю права ошукати автора. Всі непередбачені витрати я відношу на адресу видавництва. Фінансовий бік - то найпрозоріша частина угоди між автором і видавництвом. Нещодавно, скажімо, вийшла друком цікава документальна повість полковника у відставці Б. Бабюка “Мы были честными ментами”. За його ініціативою у 80-х роках в Криму був створений відділ по боротьбі з організованою злочинністю. Через біографію Б. Бабюка простежується шлях розвитку органів внутрішніх справ в Криму. Через важку хворобу автор змушений був піти у відставку. Вижив. Почав заново вчитися ходити і говорити. У період підготовки рукопису книги багато знайомих обіцяло авторові всіляку підтримку – від консультативної до фінансової. Шкода, але ті, на кого покладались найбільші надії (серед них і Головне управління МВС України в Криму), залишились осторонь. Ясна річ, наклад вийшов мізерний, собівартість висока, а видавництво рахує збитки.

У декого складається враження, що, мовляв, для приватного видавництва байдуже, який принесуть рукопис, аби заплатили. У мене своє ставлення до рукописів майбутніх книг: не приймаю рукописи порнографічного спрямування, низькопробного чтива, тих, які можна зрештою використати для розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Авторів таких рукописів раніше відправляв до інших видавництв, а тепер вони і самі не приходять – чутки, знаєте, швидко розходяться.

- Як у вашому видавництві організовано виробничий процес? Хто ще, крім вас, працює над книгою? Чи є принципова різниця в організації процесу народження книги між державними видавництвами та вами?



- Почнемо з того, що не кількість працюючих визначає потужність чи професійність того чи іншого видавництва. У “ДОЛІ” штатних працівників три, за угодами працює ще 25 чоловік. У нас не існують вихідні, тривалість робочого дня. Ви можете зателефонувати до видавництва навіть о 10-ій вечора у будь-який день тижня і отримати необхідну довідку. Видавнича діяльність для мене — улюблена справа. Ось і вся різниця між державним видавництвом та “ДОЛЕЮ”. Держава мені кошти не виділяє, отже доводиться розраховувати на власні сили і можливості. Виходячи з цього, самотужки будував приміщення, купував меблі, техніку…

- Ваші книги в Криму – це раритети, ексклюзив. Є такі книги, які до вас ніхто тут не видавав і не видав би ніколи, якщо мати на увазі ті видавництва, що існують. Ви спеціально за такі книги беретеся? Як народжуються такі ідеї? Що ви плануєте видати в майбутньому?



Я переїхав до Криму у 1997 р. і свіжим оком, трохи ширше, подивився на розвиток україно-кримськотатарсько-російських стосунків. Спочатку влаштувався на роботу в газету “Янъы дюнья” (“Новий світ”) — півроку вчив журналістів комп’ютерної грамоти, почав друкуватися у місцевій періодиці, брати участь у творчих зустрічах, нарадах. Одночасно видавав різноманітні книги. Ясна річ, що під час зустрічей відбувалися і дискусії, які приводили до знайомств з новими авторами. Один з них - кримськотатарський письменник Різа Фазилов. Він вперше зробив переклад рідною мовою "Корану" ("Къур`ан"). Домовились з ним на видання цього твору. Він погодився. У 1998 р. книга побачила світ і мала широкий резонанс у мусульманському світі. Після цієї книги він став постійним автором “ДОЛІ”.

Взагалі до постійних (а це автори, які видали у “ДОЛІ” від трьох і більше оригінальних книг) можна віднести також Володимира Вартаньяна, Аблязіза Велієва, Ремзі Девлєтова, Івана Іова, Миколи Коломійця, Нузета Умерова, Миколу Федунця, Неонілу Яницьку. Працюючи над рукописами цих та інших авторів, народжувались ідеї створення незвичайних (хоча б для Криму) книг. Пам’ятаю, у вересні 1997 р. в редакції газети “Янъы дюнья” відзначались два ювілеї: письменника Олександра Губаря і мій. Між тостами точилася розмова і про книговидання. Виникла ідея розпочати друкувати книжки двома мовами — українською і кримськотатарською. Я запропонував видати вибрані твори Т. Шевченка. Письменники підтримали. Так народжувалася книга “Далекий і близький Шевченко” (“Узакъ ве якъын Шевченко”), яка стала подією у культурному житті України — презентація книги пройшла в Києві, у приміщенні НСПУ. Потім було чимало двомовних і багатомовних видань як художньої, так і спеціальної літератури. Дуже симпатичною вийшла поема Т. Шевченка “Кавказ”. Книга-мініатюра українською, кримськотатарською, російською та англійською мовами.

- Наскільки важко видавати кримськотатарську літературу? Чи тяжіє над цим процесом історія народу та історія його інтелігенції? Чи важко відшукати зараз в Криму якісь першоджерела? Хто з кримськотатарських діячів вам допомагає зараз? Яке ставлення їх до вас, як українського видавця?

Від видання до видання “ДОЛЯ” потроху завойовувало ринок в Криму. Не так все було просто. Доводилося чути різні нісенітниці на свою адресу. Часом вони доходили до образ і безпідставних звинувачень. Але ці образи були не національному грунті. Людьми керує заздрість. Витримав і пішов далі.

Все більше і більше приставало і пристає до видавництва авторів і бажаючих видати свої твори саме в “ДОЛІ”. Ось, скажімо, звернулась до мене педагог Ліля Юнусова з порадою. Підготувала вона до друку російською мовою збірник творів фольклору і літератури VIII-XX ст. “Кримськотатарська література”. Робота була настільки цікавою і перспективною, що я відразу погодився на видання книги. Чималий колектив працював над рукописом: провідні спеціалісти вищих учбових закладів Криму, письменники, перекладачі, редактори, художники-дизайнери. Знайшлись і кошти — допоміг Міжнародний фонд “Відродження”. Всі спрацювали чітко і швидко. За півроку книга побачила світ і швидко розійшлася серед навчальних закладів.

Кримськотатарський народ повертається на свою історичну батьківщину, він скучив за художньою і спеціальною літературою. І таку зацікавленість я відчуваю від багатьох. Чого, скажімо, вартий тільки такий проект, як підбір матеріалів, документів про в’язнів концтаборів та тих, хто був насильно вивезений до Німеччини? Про долю таких людей планується видати книгу “В’язні фашизму”. Матеріали поштою надходять з Німеччини, США, Туреччини, тобто від тих людей, які примусово опинилися у неволі і самі працювали на вермахт, або їхні близькі, родичі. Привозять такі й інші матеріали з відряджень і самі кримські татари. Нещодавно у Туреччині знаходився заступник міністра культури АРК Ісмет Заатов. Перед від’їздом я зустрічався з ним і ми вели мову про можливість повернення окремих матеріалів з культурної спадщини народу. Давні і дружні стосунки у мене з Головою Меджлісу кримськотатарського народу Мустафою Джемілєвим та багатьма іншими.







- Ваші книги – це інтелектуальна література. Чи є в літературі „попса”? Чи орієнтуєтесь ви на це, чи враховуєте в роботі?



- “Попса” – це, на мою думку, вдало “розкручені” книжки талановитого автора. Є такі твори, які варті на увагу широкого загалу. На це бракує коштів. Якби ж то якась допомога з боку держави, а не тільки палиці в колеса… Минулого року мені вдалося видати книгу талановитого автора Олександра Панкіна “Обратная связь”. На той час, коли виходила книга, авторові виповнилось сімнадцять років. Погодьтеся, прозовий дебют у такому віці - рідкість. І, повірте мені, книга цього варта. Спробували її “розкрутити”. Розлогі рецензії в періодиці, виступи на радіо та телебаченні, презентація на книжковому ярмарку “Кримська весна-2002”, де вона була визнана кращою в номінації “Нове ім’я”, не дали того результату, на який очікувало видавництво. Так само колись трапилось (а це було у 1997 р.) і з книгою Олексія Кітлинського “Клан – мое государство”. Наклад роману становив тисячу примірників і розійшовся протягом двох місяців. З’явилось його продовження у декількох книгах. А от коштів на подальшу “розкрутку” вже не було. Так і залишились романи не видані. Автор розмістив їх на одному із російських сайтів.

- Чи задумувались ви, як літератор і видавець, над долею української літератури? Який, з вашої точки зору, період вона зараз переживає? Як би ви змалювали її найближче майбутнє?

- Видавці вже перестали дивитися у бік держави і не надіються на її підтримку. Хай вже буде так, як є, аби вона не заважала. На прилавках магазинів, навіть у Криму, українська книжка вже почала вилазити з під гарних обкладинок іншомовної літератури. І це не може не радувати. Інша річ, що ж міститься усередині української книжки, на якого споживача вона розрахована? Низькопробна література все ж превалює… І це не стосується жанрів. Ми ніяк не можемо навчитися розрізняти белетристику від чтива. Де наші критики? Чому бракує кваліфікованих оглядів сучасних творів на сторінках регіональних видань? Тут постає ще одна проблема: брак талантів. Наймолодшому письменнику Кримської республіканської організації НСПУ вже за сорок, а нових обдарувань і не видно. Зате маємо чотири творчі спілки, кожна з яких претендує на право найголовнішої. Лисим і сивим дядям, які чубляться за посади і пільги, не до розквіту літератури…

.

- Яке співвідношення сьогодні видавництва та бібліотеки? Чи змінилося воно сьогодні в порівнянні, наприклад, з радянськими часами, бо раніш щось не доводилось чути, щоб бібліотеки були замовниками книг перед видавництвом?



В.Б.: Часи змінюються. Видавництва працюють на попит і ринок. І це зрозуміло. Але мусить бути і зворотній зв’язок. Директор Кримськотатарської республіканської бібліотеки ім. І. Гаспринського Айдер Еміров запропонував здійснити спільний проект “Бильги чокърагы” (“Джерело знань”), тобто протягом певного часу видати серію книг класиків кримськотатарської літератури. Коли приступали до роботи, гадали, що вийде п’ять-десять книг. Та коли почала вимальовуватись справжня серійність видань, – зрозуміли, що книг буде набагато більше. Так і сталось. “ДОЛІ” вдалося видати чимало книжок кримськотатарською, українською і російською мовами саме у цій серії. Незабаром до маленьких читачів прийдуть “Гулівер” Дж. Свіфта та “Казки” Г.-Х. Андерсена кримськотатарською, дорослі матимуть змогу ознайомитись українською мовою з класикою кримськотатарської літератури – творами Шевкій Бекторе, Амета Озенбашли, Номана Челебіджихана.