– Про те, що Київському медіахолдингу (КМХ) потрібен прес-секретар, я дізнався від свого доброго товариша, який працював і працює в КМХ. Я тоді мешкав у Херсоні, куди повернувся 2006 року з Києва. Я спочатку порекомендував двох своїх знайомих, але вони відмовилися. Тоді я подумав: може, скористатися цим шансом і повернутися до улюбленого Києва? Я зателефонував і спитав, чи може розглядатися моя кандидатура. Мені відповіли ствердно, і я одразу вирішив поїхати. Наступного дня в мене вже була коротенька співбесіда з Казбеком Бектурсуновим. І рішення про те, щоб я спробував, було прийняте фактично на 10-й хвилині співбесіди. З понеділка я почав працювати.

 

– Фактично нічого, окрім того, що відомо будь-якій людині. Знав, що це об’єднання комунальних ЗМІ Києва: телеканал, радіостанція і три газети. Я не знав про досить негативне, неоднозначне ставлення до холдингу з боку громадськості, але одразу відчув його, обійнявши цю посаду. Чесно кажучи, мене це не дуже хвилювало, навпаки, було бажання виправити цю ситуацію. Я ставив для себе таке завдання – налагодження стосунків, роз’яснення, що не все так погано, як думають. Я вважаю, що мені вдалося налагодити стосунки і зв’язок із зовнішнім світом, який по-справжньому цікавився Київським медіахолдингом.

 

До мене посади прес-секретаря в КМХ не було. Це непростий холдинг, тому треба було, щоби прес-секретарем була людина внутрішньо налаштована, професійно підготовлена, яка би не боялася брати на себе зобов’язання, розуміла все з півслова. І я відчував, що до цього я готовий. Поки я працював, мій професійний рівень дійсно зріс, я багато чого навчився.

 

–Казбек Бектурсунов. Умова була одна – працювати і виконувати завдання. Я одразу почав працювати, знайомився з топ-менеджерами і специфікою КМХ. Жодної хвилини на адаптацію не було.

 

– Я був оформлений на телеканалі «Київ» у дирекції з маркетингу, яка має займатися зовнішніми зв’язками.

 

– Проблема, яка одразу з’явилася, – це налагодження внутрішньої комунікації. Всі працювали в досить швидкому режимі, і потрібен був час, щоб до мене звикли, щоби керівники зрозуміли, яку функцію я виконую.

 

Я виконував обов’язки прес-секретаря, які полягали в донесенні до громадськості інформації про події і новини всередині КМХ, результати роботи ЗМІ холдингу, а також у реагуванні на будь-яку інформацію про наш холдинг. Часто ця інформація була необ’єктивною, однобокою. Особливих обов’язків не було, крім, хіба що, одного – я мав зосереджувати увагу на різноманітних ініціативах КМХ. Крім того, я також займався підготовкою телемарафону. Інколи дописував матеріали до наших видань.

 

– Я одразу зрозумів цю людину, так мені, принаймні, здається. Інакше, якби я одразу відреагував на його непросту манеру спілкування, – пішов би неодмінно. Але мені було зрозуміло, що йому дуже непросто і що саме така манера спілкування була єдиною можливістю перетворити комунальні ЗМІ на гідні медіа. Для Казбека це єдина можливість, щоби людина: а) швидко розуміла, б) швидко робила те, що треба. Я не застав той час, коли створювався КМХ, але знаю, як непросто було: величезні колективи, які не хотіли працювати швидко і професійно. Тому єдиною можливістю швидко донести завдання і стимулювати його виконання, без сварок і довгих розмов, – це різко з ними розмовляти. Пропрацювавши майже рік у КМХ, я бачив, що серйозні проекти і справи рушали з місця саме завдяки цій специфіці спілкування. Насправді від серця і душі Казбек так не говорить. Це зовнішня потреба стимулювати рух уперед.

 

За всіх людей не можу відповідати, але кожну таку розмову зі мною я сприймав як результат власного недопрацювання чи непрофесіоналізму. На початку в мене були певні помилки, за які в іншій організації могли й звільнити. Казбек не звільняв, не штрафував, а проводив дуже коротеньку, але надихаючу розмову. Для мене спілкування з ним було серйозним розвитком: а) професійним, б) внутрішнім. Казбек вимагає від усіх, з ким працює, не боятися чиновників, не плазували перед проблемами, а швидко їх вирішувати. Фактично він вчить людей, які працюють поруч із ним, особливо молодих, як можна швидко вирішувати проблеми. Тому кожну розмову з ним я сприймав як рік досвіду роботи, намагався слухати його дуже уважно і зрозуміти, бо Казбек говорить так, щоби надалі співрозмовник швидко сприймав його слова і настанови. Я цю людину щиро вважаю геніальною.

 

Йому вдалося оптимізувати штати комунальних ЗМІ. Наскільки я знаю, з його приходом витрати на комунальні ЗМІ скоротилися в рази, перестали давати квартири журналістам, значно скоротилася кількість водіїв і машин у цих ЗМІ.

 

– Фактично керівна структура – це Бектурсунов і керівники всіх комунальних ЗМІ. Кожен має свою зону відповідальності, адже у будь-якій структурі має бути хтось головний. Казбек і є цією головною людиною, він останній у прийнятті рішень. Оскільки холдингу офіційно не існує, то і структура не може офіційно існувати. Звичайно, є певна кількість людей, які працюють в умовній структурі КМХ. Але я не бачив жодних посадових інструкцій. Кількох розмов і кількох днів роботи новій людині вистачає, щоби зрозуміти своє місце. У мене таких питань фактично не виникало. Я з перших днів знав, хто є хто, розумів вектор своєї роботи, з ким які питання узгоджувати.

 

– Цим питанням я цікавився кілька разів. Все, що я знаю, це припущення з приватних розмов. Колись на концерті одного відомого барда я почув від «поінформованої» людини, що наш холдинг уже хтось купив і він фінансується якимись олігархами. Тоді я сказав, що якщо йому подобається так думати, нехай думає. Наскільки я знаю, холдинг ніхто не купив, і гроші у нього ніхто не вкладав.

 

– Білу.

 

– Зарплата була непогана. Керівництво забезпечило білу зарплату, я навіть зміг взяти банківську кредитну картку. Була ще премія, якої я так і не зміг заробити, тому що були певні недопрацювання. Зарплату я отримував на рівні працівників ТРК «Київ», були певні затримки з виплатами, це всім відомо. А коли я зрозумів, що можу далі розвиватися в рамках холдингу, то мене «пішли».

 

– Це неправда, жодної піар-акції не було. Моє звільнення і для Казбека, і для мене, і для всіх інших залишиться загадкою. Як хтось прокоментував, це було на метафізичному рівні. Напевне, змінилася моя власна оцінка себе і своєї присутності в КМХ. З усім, чим я мав розібратися, я розібрався. Якихось питань чи проблем у моїй роботі, які я до того вирішував, вже не залишилося.

 

Скажу те, про що казав тільки кільком близьким людям. Я дуже хотів стати піар-директором КМХ, планував запропонувати структуру зовнішнього і внутрішнього піару, але не встиг цього зробити. Певно, внутрішньо я вже інакше ставився до навколишнього світу. І кілька останніх днів до свого звільнення я з Казбеком спілкувався дещо іншою мовою, на рівних… Мабуть, я або щось сказав, або повівся якось неприпустимо для підлеглого. Мені переказували люди, яким я можу довіряти, що у Казбека не було жодних претензій до мене як до професіонала. Оскільки я зміг налагодити роботу, працював системно, мабуть, був цінним працівником. Але, на його думку, я став гордим і спілкувався з Казбеком неприпустимою мовою.

 

В мене жодних образ немає, кажу це щиро. Єдине, що мені видалося неправильним у цій ситуації – це те, що про своє звільнення я дізнався у відділі кадрів. Людина, яка брала мене на роботу, повинна була особисто повідомити про звільнення. Якби Казбек сказав, мовляв, я тебе звільняю за твою гордість, це було би принаймні зрозуміло.

 

– Працюю піар-директором у компанії Open mind consulting group, яка займається консалтингом та комунікаціями у vip-сегменті та є співорганізатором конкурсу «Міс Україна Всесвіт – 2009». Компанія невелика, але дуже перспективна. Робота там мене повністю задовольняє, вона має величезний потенціал.

 

– Так, продовжую. Я був звичайною молодою людиною, навчався в Херсонському університеті і в середині 90-х по-справжньому захоплювався лише футболом. Я тоді вболівав за київське «Динамо», їздив на матчі Ліги чемпіонів до Києва. І раптом після певного переживання я написав один вірш. Він мені вдався, принаймні, мене всі похвалили. Це для мене було справжнім відкриттям. До того я не любив займатися ні мовою, ні літературою, мало що читав із художньої літератури. Я почав писати майже щодня, це мене захопило. Через півроку переміг у поетичному конкурсі однієї з херсонських газет. Захоплення поезією привело мене до університету Шевченка, а потім у журналістику і піар.

 

На деякий час я перестав писати, а потім після нових переживань почав знову. Вже напрацьовую другу збірку. Першу я видав власним коштом для друзів і знайомих. Сьогодні маю домовленість із заможною молодою людиною про фінансування передруку першої збірки. Також мав розмову із власником «Фоліо» про умови друку збірки. Керівництво компанії, де я зараз працюю, після ознайомлення з моїми віршами попросило мене написати проект власної розкрутки як поета. Тому, можливо, десь через півроку ім’я Діми Траста прозвучить в інформаційному просторі. Для того є всі підстави. Просто зараз я на цьому не сконцентрований, але мені цілком зрозуміло, як це зробити.