Як повідомили сьогодні інформагентства, рішенням Кабміну Нацрада з питань телебачення і радіомовлення тимчасово переїжджає на вулицю Трьохсвятительську, 4 у Києві – у приміщення Інституту філософії. «ТК» неодноразово писала про проблеми з приміщенням для Нацради, про конфлікти з цього приводу з міністерством у справах сім’ї та молоді, нещодавно очолюваним подругою Людмили Кучми – Валентиною Довженко, а зараз – «помаранчевим міністром» Юрієм Павленком. Тобто, проблема дійсно серйозна. Але чи можна її вирішити запропонованим Кабміном шляхом – «потіснивши» іншу структуру силовими, власне, методами? Публікуючи текст Сергія Грабовського з цього приводу, «ТК» очикує коментарів і від віце-прем’єра Миколи Томенка, і від голови Нацради Віталія Шевченка.

Є у Києві така нікому не потрібна придибенція, яка зветься Інститут філософії Національної академії наук України. Молока не дає, м‘яса теж, “бабки” через нього не відмиєш, “відкат” не зробиш. Одне слово, непотрібна для ринкової економіки установа. Ба більше: сидять там, у будинку на вулиці Трьохсвятительській, 4, десятки докторів та кандидатів наук, займаючи два поверхи цієї споруди (інші поверхи займають інші інститути, але чомусь тільки філософи здобулися аж на два), і всі ці доктори й кандидати чомусь хочуть їсти. І всі смокчуть бюджетні гроші. Щоправда, за прем‘єрства Павла Івановича Лазаренка в ім‘я торжества радикальних ринкових реформ удалося майже на третину скоротити кількість науковців Інституту філософії, а тим, що залишилися – либонь, два роки не платити зарплату. Що ж стосується друку наукових праць за державні кошти, то він припинився ще на початку 1990-х. Але не розбіглися капосні філософи! А так старався уряд, очолюваний після Лазаренка Пустовойтенком, навіть надав інститутові ім‘я Григорія Сковороди – мовляв, ідіть у широкі світи, як цей мандрований філософ, зніміть себе з бюджету, а ще й місце звільніть – ми швидко знайдемо, кого туди прилаштувати...

І справді, кому вони потрібні, ті осоружні філософи? Он жив колись у Німеччині Кант – що одержала від нього влада та економіка? Моральний закон? Та це ж гальмо на шляху радикальних реформ! А від Геґеля? Діалектичне мислення – кому воно потрібне, якщо перша вимога сьогодення – це мислення “канкрєтноє”, навіть у Німеччині воно панує, хіба що зветься по-іншому – “прагматичне”. А Фоєрбах? Ґвалт! Про якусь любов писав, коли на порядку денному стоять секс та поліпшення демографічної ситуації. Про Маркса взагалі краще мовчати – такого наробив, що півтора століття людство не знало, куди тікати від марксистів з автоматами Калашникова, а то й із атомними бомбами як “ідеологічними аргументами”. Одне слово – тільки морока від філософів. Тим більше від українських. Бо ж нічого їх не бере – без державної підтримки стали ще більше друкуватися, аніж раніше, та ще й пишуть, що хочуть, ні з ким не узгоджуючи, закордонами їздять, на конференціях виступають, про якісь “симулякри” торочать та химерні проекти змін в Україні та її інтеграції у світову культуру малюють.

Одне слово – щось треба із філософами робити. Воно б, може, уже й розв‘язали давно цю проблему (“немає людей – немає проблем”), але почали насуватися президентські вибори, отож “проФФесор” та його колеги, відчуваючи всіма фібрами, що вони в очах інтелектуальної спільноти таки заслужено користуються репутацією “антинародного режиму”, не наважилися на радикальні кроки. Ба більше: частину філософів почали так-сяк підгодовувати, запрошувати на працю в Національний інститут стратегічних досліджень, щоб писали там мудрі книги на кшталт “Україна – не Росія” – і для Леоніда Даниловича, і для Віктора Федоровича. Але як філософа не годуй, а він все одно маракує власною головою. Отож не дивно, що в Інституті філософії співвідношення прихильників Ющенка до прихильників Януковича становило 100:1.

Від перемоги “помаранчевої революції” українські філософи для себе особисто не чекали нічого. Вони давно вже навчилися заробляти собі гроші на життя та знаходити спонсорів на видання книжок. Єдине, чого хотілося – так це елементарного: може, влада тепер стане прислуховуватися до професорів без подвійного “Ф”.

І дочекалися. Спершу, ще у лютому, свіжоспечений віце-прем‘єр Микола Томенко виступив з ініціативою приєднання гуманітарних інститутів Національної академії наук до відповідних факультетів вишів, як це робиться на Заході (забувши при цьому взяти до уваги, що французький професор має 100 аудиторних годин навантаження на рік, а наш – 1000, отож про яку науку може йти мова, коли дихати ніколи?). А 20 квітня 2005 року Кабінет Міністрів України видав розпорядження №107-р “Про розміщення Національної ради з питань телебачення і радіомовлення”, за яким наказав розмістити Нацраду у приміщеннях четвертого поверху будинку на Трьохсвятительській, 4, забравши їх у Інституту філософії НАНУ і зобов‘язавши (!!!) Національну академію наук “забезпечити укладання договору оренди на умовах фактичних витрат, пов‘язаних з утриманням цих приміщень”.

Тут, очевидно, саме час дати додаткову інформацію про сакраментальний “четвертий поверх”. Справа в тому, що у часи повного безгрошів‘я Інститут філософії змушений був здати частину приміщень цього поверху в оренду Українсько-європейському консультативному центру з питань законодавства TAXIS задля того, щоб мати хоча б щось на оплату комунальних послуг та ремонт будинку. За останні роки, коли Віктор Янукович демонстративно підкинув науці якусь копійчину і дихати стало легше, гроші від оренди дали змогу купити таку-сяку комп‘ютерну техніку.

15 березня строк оренди скінчився. На звільнених площах мала розміститися створена при інституті Вища школа філософії, яка має на меті підвищення кваліфікації викладачів-гуманітаріїв з “глибинки”. Справді-бо: у ситуації, коли провінційні доценти і навіть професори, переобтяжені викладацькою практикою, не здатні самотужки опанувати досягнення сучасної світової філософської думки, лекції провідних фахівців могли б дати їм бодай стислий компендіум знань, необхідний для утримання на фаховому рівні. І це все без жодних додаткових витрат з боку держави. Але...

649 кв. м. робочої площі – така цифра стоїть у розпорядженні Кабміну про розміщення Нацради. А це не тільки кімнати, звільнені центром TAXIS, а й увесь четвертий поверх, на якому розташовані видавничий відділ, бухгалтерія, робочі кімнати Інституту філософії, редакція журналу “Філософська думка” і великий зал для зборів, яким користуються не тільки всі наукові інститути, розташовані на Трьохсвятительській, 4, а й загалом відділення історії, філософії і права НАНУ для своїх наукових конференцій та зборів. І без цього на одного штатного працівника Інституту філософії припадало 1,5 кв. м. площі, що суперечить чинному КзПП. У разі виконання розпорядження Кабміну залишиться по 1 метру.

Але головне в іншому. Досі навіть “антинародний режим” не наважувався напряму втручатися у внутрішні справи Національної академії наук, тиснучи у разі потреби на неї більш витонченими методами. Тепер чинна влада, відчуваючи, очевидно, себе втіленням народних мрій та прагнень і спираючись на свій справді високий рейтинг, перейшла на суто командний стиль у стосунках з науковцями. Віце-президент НАНУ Іван Курас, котрий приїхав на засідання Кабміну, коли вирішувалося питання щодо приміщення для Нацради, не був допущений далі приймальні. Напередодні засідання директор Інституту філософії академік Мирослав Попович довго намагався пояснити віце-прем‘єру Миколі Томенку бачення ситуації колективом, але, схоже, все це відскочило від кандидата наук Томенка, як горох від стінки.

Тим часом Національна академія наук України за своїм статутом є самоврядною організацією, і навіть радянський уряд волів уникати прямих розпоряджень щодо її діяльності. Ба більше: ця академія фактично є ровесником української державності, вона, говорячи філософською мовою, виступає одним із інваріантів цієї державності (в яких би формах вона не існувала) впродовж останніх 87 років, отож удар по академії і зневага до неї – це фактично удар по історично сформованій українській національній спільноті. Так вважають працівники Інституту філософії, котрі написали листа на адресу всіх владних інституцій країни, де протестують проти “спроб нищення української науки через створення неможливих умов для її розвитку і функціонування”. Закінчується цей лист, як на мене, дуже симптоматично: “У разі негативного вирішення питання щодо частини приміщення за адресою Трьохсвятительська 4, трудовий колектив залишає за собою право, користуючись набутим досвідом протистояння із беззаконням, в рамках діючого законодавства відстоювати свої права на належні (людські) умови роботи на благо всієї України та української науки”.

...Нацрада з телебачення та радіомовлення в її теперішньому складі чи не всіма оглядачами потрактовується як суто “помаранчевий” інструмент, як виконавець волі президента Ющенка і його команди, власне, як складова цієї команди. При цьому оглядачі відзначають фаховий характер Нацради і незаангажованість у міжкланових “розбірках” та дріб‘язкових скандалах її голови Віталія Шевченка. І от з чиєїсь умілої подачі нова Нацрада виявилася знаряддям укоськання надто волелюбних філософів та інструментом перетворення всього гуманітарного блоку НАНУ на опозиційну до чинного уряду силу (бо ж, хоча приміщення забирають поки що тільки у Інституту філософії, головне – прецедент; а до того ж, хоча у розпорядженні вжите слово “тимчасово”, відомо, що немає нічого постійнішого, ніж щось тимчасове). А, може, справа зовсім в іншому – у тому, що відібрати незаконно приватизовані олігархами у Києві приміщення урядові, як то кажуть, слабо, а по-волюнтаристськи фактично зірвати нормальну працю цілого академічного інституту, за яким не стоять ніякі інтереси і від якого не дочекаєшся грошей на наповнення бюджету, - це значно легше?

А на додачу уряд та Нацрада пречудово “засвітилися” в очах західних інтелектуалів, котрі в добу Інтернету вже знають про подробиці цієї веремії. І, цілком можливо, саме у ці хвилини обговорюють між собою, у чому були переваги мандрованого філософа Сковороди перед його спадкоємцями: у відсутності майна. А ще – в наявності серед тодішньої еліти достатньої кількості освічених і заможних людей, котрим ніколи б не спало виганяти Сковороду на вулицю. Хоча, можливо, ХХІ-е століття – не XVIII-те, і критичний філософський розум виглядає тут зайвим?

Читайте також:

З Нацрадою по-Гегелівськи?

Ігор Курус: Члени Нацради перетворилися в маклерів, які їздять по Києву і шукають собі приміщення

Валентина Довженко: "Ми виселимо тих, хто незаконно, нахально займає місця, сидить на наших меблях і ходить по моєму особистому килиму!"

Припинити "комунальні розбірки" між держвідомствами не вдалося навіть Табачнику