– Я думаю, що все сталося логічно. Я почав працювати з другого курсу Інституту журналістики КДУ, і так сталося, що одразу став займатися політикою. Новини мене завжди цікавили, я у цьому середовищі сформувався. Але скажу відверто, я по-справжньому зрозумів, що виріс із новин, лише десь за півроку, як почав робити «Велику політику». Потім коли треба було щось робити на новини, я розумів, що мені це нескладно, але вже некомфортно. Даруйте, але це вже той випадок, коли мікроскопом забивають цвяхи.

 

Я починав у телевізійно-інформаційній агенції «Вікна», яку очолював Микола Канишевський і де було багато справжніх професійних «монстрів»: Михайло Кукін, Вітя Варницький, Вовка Горковенко, Наталка Фіцич, Паша Кужеєв. У 1999 році перейшов уже як парламентський кореспондент на ICTV у проект «Новини звідусіль». Потім я був стрінгером для російського каналу ТВ 6, пізніше робив сюжети для програми «Вікна опівночі» (СТБ) із ведучим Романом Скрипіним, після чого перейшов у «Підсумки» на «Ері», а звідти – на Перший національний. Тоді виринула історія із темниками, і 2004 року я пішов із професії працювати у штабі Ющенка. Після виборів Роман Скрипін запросив мене на 5 канал як спеціального кореспондента новин. А за півтора роки з’явилася «Велика політика», причому для мене несподівано. Менеджмент вирішив, що хоче мати іміджевий проект, і запросив нас із Христею його реалізувати.

 

Це проект не для широкого загалу. Кожен канал, як кожен автомобільний виробник, робить дешеві бюджетні машини, які займають 90% сегменту, і має робити 10% дорогих спортивних машин, які купуватимуть одиниці. Це невигідно, але необхідно для ствердження репутації бренду. Так само й «Велика політика» – це статусна річ для 5-го каналу. Проблема українського телебачення сьогодні в тому, що воно занадто істеричне, а «Велика політика» – спокійна. Я не роблю те, що зараз намагаються робити всі: не намагаюся когось викрити, розкрити якусь таємницю, не влаштовую провокацій, не засилаю агентів впливу, не шукаю сенсацій. Я просто дивлюся на речі як вони є, намагаюсь їх класифікувати і давати людям істинну картину подій.

 

– Звісно, українська політика дуже «затаємничена», в ній дуже багато кулуарного та підкилимного, але все одно треба намагатися давати людям те, що відкрито. По-моєму, в нас у пресі часто уникають того, щоб сказати, як усе є насправді, назвати речі своїми іменами. Не просто процитувати, скажімо, Юлію Тимошенко, а й сказати, що насправді вона мала на увазі. Коли мене люди запитують, про що моя програма, я кажу: «Це не про президента, не про прем’єр-міністра, не про вибори, не про скандали, а просто про політику». Я показую, якою є політика насправді, і говорю про політичні процеси, що впливають на життя країни як чогось цілого, тобто як держави.

 

– Політики такі ж самі, як і таксисти чи, скажімо, даїшники. Повірте, і «там» добрих, хороших, щирих людей не менше, аніж «тут», серед таксистів чи даїшників, просто даїшники потрапляють з нами в таку ситуацію, коли проявляється лише їхній негатив. І так само політики. Щоправда, склалася, як люблять говорити наші високопосадовці, така система координат, що проявитися як державному діячу будь-якому нашому політику дуже складно. В Україні бути кулуарним політиком чи кризовим менеджером – значить бути набагато успішнішим, аніж публічні політики, які готові відповідати за все.

 

Знайомі мене просять пояснити, чому людина, яка йде в політику, досягає там чогось, має певні статки, рівень визнання в країні, не може зупинитися і почати працювати на державу, щоб за кілька століть нащадки цієї людини дивилися на її пам’ятники та пишалися нею. А я не знаю, що відповісти. Буває, слухаю якогось політика, він каже щирі та правильні речі, а потім коли тебе втаємничать, ти розумієш, що той законопроект, умовно, який він вносив, щоб усім стало жити краще, насправді був зроблений задля іншого. Наприклад, щоб брат чи сват цього політика мав можливість виграти державний тендер і заробити мільйони гривень. І в цей момент я відчуваю, що світ змінюється для мене, і де правда – незрозуміло. Але я така людина, яка ніколи не візьме плакат і не піде на вулицю кричати «Дайте нам свободу слова!». Якби у мене був інший характер, я був би у розпачі чи будь-якою ціною намагався б відкрити людям очі, але я до всього цього ставлюся дуже спокійно, я намагаюся не переносити свої переживання на роботу.

 

– Радше, в політичній. Я не ходжу на вибори, не вірю передвиборчим гаслам і якщо й читаю передвиборчі програми, то лише заради того, щоб знайти там якісь блохи і потім при зустрічі сказати: «От бачите, ви це казали, а тепер не виконуєте». Як би це не прозвучало парадоксально, але ведучий «Великої політики» геть аполітична людина, а сама програма – аполітичний проект. Тому що це не заполітизований проект. І, напевне, якби я робив програму про медицину чи армію, вона була би такою самою. З таким само відстороненим поглядом.

 

– Ти починав своє плавання великою українською політикою в парі з Христиною Бондаренко. Що змінилося у програмі, коли ти залишився сам?

– Нічого, крім того, що тепер я з’являюся в ефірі не раз на два тижні, а щотижня. У нас із Христею були різні погляди на те, як треба робити програму, тому тиждень був один формат, а тиждень – інакший. Відмінність була, я би сказав, світоглядною, давався взнаки різний життєвий досвід, ставлення до політики і до професії. Можливо, мої програми були більш аналітичні, хоча телевізійна аналітика – це міф.

 

– Як це міф? Читаємо на сайті 5-го каналу опис твого проекту: «Аналіз головної політичної події тижня. Її причини та наслідки. Висвітлення кулуарних інтриг. Аналітичний погляд». Акцент – на слові «аналіз». Ти на телебаченні робиш те, чого немає?

– Я не казав, що аналітики немає. Просто коли береш друковане видання, яке завдяки своїм особливостям може детально та ґрунтовно описати явище, його причини та наслідки, то аналітику там знаходиш. А на телебаченні це саме зробити дуже складно. У нас журналіст запише пару стендапів, пару синхронів експертів ні про що або про те, що всі й так знають, і вважає, що це і є аналітика. Не можна у п’яти та й навіть у 25 хвилинах зробити справжню аналітику. Телебачення як формат здатне, по-моєму, робити лише красиві підсумкові програми, які «на пальцях» розтлумачують, що відбувається.

 

Телевізійна аналітика не може бути класичним аналізом із переліком причин та наслідків. Телебачення має якимись візуально красивими прикладами показувати, що відбувається. Мене питають: «А як ти вигадуєш, про що робити випуск?». Я пояснюю, що роблю програму не про події, а радше про тенденції. Скажімо, я повертаюся в Київ і по дорозі бачу білборд, там великоднє яйце і напис «Христос воскрес – воскресне Україна. Віктор Ющенко». Звісно, програма буде не про це, а про сьогоднішній стан України. Але коли я бачу таке від президента, у мене питання: «Що, перша особа держави визнає, що Україна померла? Її треба реанімувати?». Невже на сімнадцятому році незалежності нам варто ставити таке питання? І те, що в парламенті цього ж тижня відбувся фактично розкол коаліції, вперше за три місяці підкилимної боротьби відбулося публічне зіткнення президента та прем’єр-міністра, – для мене пов’язано з тим гаслом, що я прочитав по дорозі додому.

 

– Несподівано. Виходить, у тебе такий ахматівський творчий метод, за допомогою якого вірші ростуть із усякого сміття…

– Мені здається, що характерна особливість професіонала у нашій професії полягає якраз у тому, що він здатний помічати ті речі, які не помічають інші. Помічати та по-своєму інтерпретувати. А телевізійний журналіст помічає ще й те, що можна показати людям. Коли вздовж дороги стоять біл-борди – це красиво, це масштабно… 25-хвилинна аналітична програма має нести 3-4 меседжі, а решта – антураж, мішура. Але ця мішура має бути красивою.

 

Скажімо, в Росії величезні проблеми з політичною журналістикою, фактично її там немає. Вони вирішили, що їм доцільніше показувати людям «цирк із зірками», і в них це виходить видовищно. І навіть коли вони роблять політичні сюжети чи програми, вони чомусь можуть взяти політика і показати його в незвичних ситуаціях. Він скаже те, що має сказати, але не в кабінеті, а за кермом по дорозі на роботу, наприклад. А в нас чомусь виходить або красиво, або розумно. У нас можна робити будь-який проект, заборон взагалі нема, але у нас телебачення якесь нецікаве. Мені нецікаво дивитися сюжет у новинах, коли кажуть у телеграфному стилі, хто з ким зустрівся і хто що сказав. Ви мені краще покажіть черевики цих персон! Звісно, це не буде головною новиною, але треба давати таку, на перший погляд, неважливу інформацію, вона сама про себе скаже. В нас чомусь цим нехтують, тому й виходить часто так, як жартував мій головний вчитель Михайло Кукін: «Чем хорошо телевидение? Закрыл глаза – и это уже радио». У нас можна заплющувати чи ні – це все одно часто радіо. До речі, «Велика політика» здебільшого якраз передбачає, що політик говоритиме не в кабінеті. У нас Литвин кілька разів грав у футбол, з Онопенком ми ходили у тренажерний зал.

 

– Тобто, ти орієнтуєшся у своїй роботі на російські ЗМІ?

– Мені здається, що російська журналістська практика нам ближча, аніж західна, яка є сухою та нецікавою. Колись на Бі-бі-сі щоп’ятниці була програма, де в напівтемній студії впродовж двох годин про щось говорили представники двох політичних сил. Там можна було заснути. Мені ближчий формат, що був в активному вжитку за часів Єльцина, коли був розквіт НТВ. І те, що програма Савіка Шустера (яка є, до речі, російським форматом, а не західним) у нас настільки успішно прижилася, свідчить про те, що у нас із росіянами в плані ментальності багато спільного, ми сприймаємо телебачення не лише розумом, але й серцем. Люди мені кажуть: «Ось ми дивимося, що Тимошенко – аферистка. Але вона нам все одно подобається». У американців такого не буде. Американець сяде, почитає в інтернеті передвиборчі програми, знайде важливі для себе пункти і піде голосувати. А у нас? Українські політики часто виступають «за» або «проти» чогось, не знаючи до пуття сам предмет. У нас інші традиції. Український глядач «схаває» все. Я часто дивуюся, коли переглядаю рейтинги: коли відбувся класний ефір, рейтинги низькі, а коли ніякий – часто бувають шалені показники. Як це пояснити, я не знаю. Чи вони не вслухаються і не вдивляються? У нас дивний глядач, йому цікавіший якійсь серіал за чемпіонат з футболу!

 

– Тоді скажи, що робить «Велика політика» для того, щоб українець нарешті почав голосувати не тільки серцем, але й розумом? Ти взагалі як автор ставиш перед собою саме таку мету?

– Я не вважаю своєю місією вчити людей. Це програма для людей, які самі все зрозуміють. Моя мета – змусити людину, яка має розум, ним скористатися. Можливо, не одразу.  

Ми не беремо участь у грі, ми просто ведемо рахунок, і глядачі, що дивитимуться «Велику політику» щотижня, будуть самі бачити, як змінюється цей рахунок, як змінюється крива української політики за 365 днів.

 

– Повернімося до технології виробництва «Великої політики». Розкажи, хто, крім тебе, робить програму, скільки часу забирає підготовка, з чого вона починається, якими джерелами інформації ти користуєшся, чи маєш власні джерела тощо.

– Фактично програму роблять троє людей: я як автор, редактор, ведучий та продюсер, режисер Андрій Логвиненко та оператор (найчастіше це Андрій Поставець або Віталік Дорощенко).

 

Теоретично схема така: вихідні у нас на початку тижня, в середу ми приходимо до тями і розуміємо, що відбувається, визначаємося з темою, в четвер-п’ятницю знімаємо, в суботу пишу текст, в неділю програма монтується. Але буває по-різному, тема може визначитися й у п’ятницю, тому що життя непередбачуване. Є можливість підключити когось із наших регіональних кореспондентів, коли потрібний політик поїхав кудись за межі Києва. Зазвичай я сам знаю, де і як треба знімати стендапи, оператор тільки допомагає. Щодо джерел інформації – користуюся усіма наявними у людини органами відчуттів. Читаю «Дзеркало тижня», «Кореспондент», «Коммерсант», «Українську правду», «Детектор медіа», «Оглядач», «ForUm», інформаційні агенції. Робота з ексклюзивними джерелами має такий вигляд: випадково я зустрічаю в місті прес-секретаря якогось політика, який мені розповідає, скільки грошей партія виділила на київські перевибори, а далі я вже думаю, що з цими даними робити.

 

– Поясни, яке смислове навантаження несе графіка проекту (імітація церковно-слов’янського письма), яка дає особисто мені як глядачу відчуття чогось архаїчного і, по-друге, підсвідомо контрастує із тим, що в кадрі я бачу жвавого та іронічного хлопця, а не сивого медитативно рефлексивного аналітика?

– У таких випадках кажуть: заплутати своїх та спантеличити решту. Якщо серйозно, я не фахівець у телеграфіці, тому довіряю тим професіоналам, які її намалювали. До «шапки» і в мене самого багато питань, але я не можу сказати, що вона мені не подобається. Так само було із музичним оформленням програми: спочатку я його не сприймав, а потім воно мені почало подобатися, тому що воно звучить не характерно для каналу в цілому і в такий спосіб вирізняє нас серед інших програм на п’ятому.

 

– Судячи з титрів, контролює весь творчий і виробничий процес шеф-редактор Святослав Цеголко. Яким чином побудовані твої відносини з керівництвом? На що саме воно має вплив?

– За два роки існування «Великої політики» жодного разу ніхто з менеджменту не сказав мені: «Це – роби, а це – не роби». Формат, героїв, тему та форму її подачі визначаю я сам, хіба що намагаюсь узгодити тему зі Святом Цеголком. Просто на каналі є, окрім нас, ще два політичних проекти – «Майдан» і «5 копійок», і бажано, щоб наші теми на одному тижні не дублювалися. Але слово «узгодити» тут не дуже доречне насправді. Просто я зазвичай кажу Святу: «Цього тижня я зроблю таку-то тему. Добре?». «Добре», – каже він. Все, на цьому всі узгодження закінчуються.

 

– За твоїми спостереженнями, з представниками яких політичних сил найлегше домовитися про інтерв’ю? Наскільки складно тобі знаходити спільну мову із прес-службами та піарниками високопосадовців?

– Їхня відкритість не залежить від причетності до політичної сили, це все нюанси їхніх характерів, особистостей. Я сам домовляюся про зустрічі та інтерв’ю, більшість політиків я знаю і можу дзвонити безпосередньо їм або їхнім помічникам. Взагалі у нас дуже просто подзвонити будь-якому міністру особисто, всі знають їхні мобільні. Є ті, хто може навіть сам не полінуватися і передзвонити, як Червоненко, Стретович, Князевич або Чорновіл. Ідеться не про приятельські відносини, звісно. Приятельських відносин із політиками краще не мати, я вважаю, хоча у нас політики це люблять. Наприклад, Рудьковський полюбляв орендувати кабаки і запрошувати туди журналістів. Я не ходжу на такі заходи. Річ не в тім, що сьогодні я з кимось із них вип’ю чарку, а завтра не зможу сказати все, що вважаю за потрібне. Ні, просто існують лінії, які не повинні перетинатися.

 

За весь час існування проекту у нас був тільки один судовий позов від Олександра Мороза. Це було ще у 2006 році, коли він був спікером і їздив до Москви. У своєму тексті я написав, здається, так: «Питання вступу України до СОТ обговорювалося у Москві, й обізнані одразу заявили, що після візиту Олександра Мороза до Москви і зустрічі із російським президентом Путіним Україна навряд чи стане членом СОТ раніше, ніж Росія. Начебто таку домовленість було досягнуто у Москві». Цю останню фразу записали у позов і відправили до суду з вимогою спростувати. Але найцікавіше, що це подання було процесуально неправильно складено, там були геть переплутані дати візиту Мороза до Москви та виходу в ефір програми. Втім, це не завадило суду прийняти «правильне» рішення. Зараз, наскільки я знаю, ця справа в Апеляційному суді. Ми жодних спростувань не давали, тому що вважаємо, що позов є безпідставним.

 

Що стосується прес-служб, то я намагаюся оминати їх, тому що вони не набагато професійніші за українське телебачення. Здебільшого вони вважають, що їхня головна мета – оберігати своїх босів від журналістів, тоді як самі політики не так вже й часто хочуть бути об’єктом аж такого ретельного оберігання від преси. Найбільшу повагу у мене викликають ті політики, яким дзвониш і пропонуєш поговорити, а вони вибачаються і просять їх зрозуміти: мовляв, ще не визначився, дзвони пізніше. Я розумію.

 

– Тобі не здається, що таким підходом ти цементуєш сумнівний для демократії стан речей, коли доля країни – у руках політиків, які стають народними обранцями, а думають, що стали обраними серед простих смертних?

– А хіба це не так? Я радше віддзеркалюю цю нашу проблему в своїх програмах. Фактично демократія у нас працює частково: у нас народ вибирає, але потім мусить тільки дивитися збоку, що ці обранці роблять.

 

– Ти вважаєш, що на все це журналістам не треба впливати?

– Якщо впливати – тоді це вже буде не журналістика і не аналітика. Тоді треба брати прапор та йти закликати людей до революції.  

 

– Вибач, а скільки тобі років?

– Мені 27. Але «я рано начал». Якщо серйозно, то повторюю: ми робимо телебачення, і воно має бути цікавим. 

 

– Мама тобі часом не каже, що ти цинік?

– Цинік? А навряд чи в професії можна бути іншим. Якщо занадто близько брати все до серця, це буде вже не журналістика. У нас як має бути? «Чисті руки, холодна голова і гаряче серце», правда? З батьками у мене зазвичай така розмова: «Ось ти минулого разу вдягнув краватку, а цього разу чого ти не міг бути теж у краватці?». І складно пояснити, що це неорганічно, коли ти йдеш у краватці посеред дороги чи місиш багнюку на полі (тому що ти робиш програму про те, що саме тут президент збирається звести Київську Січ). Йти по полю в краватці – це якось несерйозно.

 

– Якої ти думки про становище 5-го каналу на сьогодні?

– Це канал, який не вимикають люди, що ухвалюють рішення. Зайдіть у будь-яку державну установу, у приймальню будь-якого депутата, в кав’ярню, де збираються серйозні люди, – там завжди ввімкнено 5 канал. До каналу може бути багато претензій, але сьогодні люди вже на підсвідомому рівні знають: якщо десь у країні щось відбувається, треба дивитися саме 5 канал. Для такого молодого каналу це непоганий здобуток.  

 

– Я мало дивлюся телевізор, переважно новини, і не є фахівцем з програмування. З того нового, що з’явилося на 5-му, мені сподобався проект «Re:акція» та підсумкова програма з Лідою Таран. «Проти всіх» – це не мій формат, я соціально-скандальні програми «на злобу дня» не дивлюся. Але впевнений, у цієї програми є свій глядач.

 

– Як пережив колектив і ти особисто відхід Єгора Соболєва?

– Я особисто і канал, наскільки я розумію, дуже спокійно сприйняли те, що він пішов. Чи були якісь конфлікти між сторонами, мені невідомо. В нас із Єгором близьких взаємин не було. Зрештою, менеджмент пропонував йому знайти на каналі собі інше заняття, але він вирішив піти. Ми всі дорослі люди.

 

– Нещодавно Андрій Жигулін став прес-секретарем Арсенія  Яценюка. Андрій вичерпав свій інтерес до журналістики?

– Я знаю Жигуліна давно і можу сказати, що він буде непоганим прес-секретарем. Можу гарантувати, що зараз він дуже хоче багато чого зробити. В нього є бажання поставити все з голови на ноги. У нас не було відвертих розмов на цю тему, але наскільки я розумію, для Андрія професія журналіста була майданчиком для того, щоб потрапити в цю нішу. Мені не один раз різні політики робили дуже яскраві та солодкі пропозиції працювати з ними, але мені не хочеться бути чиїмось речником.

 

– У тебе вже чималий професійний досвід. На твій погляд, над чим насамперед мають працювати молоді, що приходять у новини? 

– Я до статусу педагога ще не доріс. І в мене немає педагогічного таланту. Я не розумію, як людина не вміє керувати авто, може не знати української. Я завжди кажу: бувають хороші кореспонденти і погані. Це банально, але правда. Професіонал відрізняється від дилетанта тим, що якщо професіоналу щось дуже не хочеться робити, але він мусить, то він це зробить просто добре. Але якщо йому хочеться, у нього є натхнення та драйв, то він це зробить просто геніально. До цього треба прагнути.

 

Хто б що не казав, але журналістика – це талант. Можна навчитися грати в шахи, але якщо немає таланту, ти ніколи не станеш гросмейстером. Можна навчитися керувати машиною, але без таланту не будеш майстром спорту. Можна навчитися писати тексти, але не стати цікавим. Журналістика – це талант плюс інтелект.

 

– Працюючи над «Великою політикою», чи не став ти більш розчарованим у країні, де народився і живеш? Політика часто псує тобі настрій аж до тої міри, що хочеться все кинути і пошукати кращої долі деінде?