– Проблеми майже не змінилися. По-перше, кадри. Ідей вистачає, а от кому їх реалізовувати – це велике питання. Хоча останнім часом завдяки чисельним навчальним програмам УАВПП (Українська асоціація видавців періодичної преси. – «ТК») та інших профільних організацій підвищувати фаховий рівень робітників стало простіше. Для галузі важливим моментом стало те, що почали розробляти навчальні програми не лише для журналістів, а ще й для дизайнерів, маркетологів, збутовиків, рекламістів.

 

Друга велика проблема – це «сірість» та незрозумілість для великих національних рекламодавців та рекламних агентств регіонального ринку преси. Тобто, всі вони знають, що в регіонах є потужні друковані медіа, але з ними майже не працюють. На це є об’єктивні причини: відсутність професійних і авторитетних регулярних досліджень, несертифіковані наклади, часто незручний розподіл рекламної площі тощо. Серйозним зрушенням у цьому питанні мають стати дослідження регіонального ринку друкованих ЗМІ. Зараз цей проект за активної участі АНРВУ (асоціація «Незалежні регіональні видавці України». – «ТК») майже готовий до реального втілення. В цьому дослідженні зацікавлені серйозні регіональні видавці, бо воно має нарешті показати who is who.

 

Ще досить важлива проблема – недостатньо розвинені мережі дистрибуції преси. Можна розробити супер-проект, але продавати немає де. Хоча тут теж повільно, але ситуація змінюється на краще.

 

Щодо політичного тиску та відносин із владою взагалі, то я тут серйозних проблем не бачу. Потужні регіональні видавці давно навчилися мирно й ефективно співіснувати з місцевими чиновниками. Звісно, трапляються локальні конфлікти, і достатньо серйозні, але зараз це радше поодинокі випадки, ніж тенденція.

 

Коротше кажучи, проблем вистачає, але «хворим на газети» це не заважає.

 

 

– Розвиток власної мережі дистрибуції – це для нас стратегічно важливий напрямок. Ми стали почуватися набагато спокійніше, якщо можна так сказати, з власною мережею. Але це окремий бізнес, який серйозно відрізняється від видавничого. І насправді ми ще тільки вчимося професійно торгувати.

 

Деякі мої знайомі видавці скаржилися на те, що власна кіоскова мережа штовхає видавця у «палкі» обійми місцевої влади. Це справді мінус. Справа в тому, що договір оренди земельної ділянки потрібно продовжувати, і тут, так би мовити, виникають питання.

 

– Погано позначається :)… По-перше, кадрові ріки течуть у Київ. По-друге, значна кількість моїх земляків працюють у столиці і, зрозуміло, орієнтуються на столичний інформаційний ринок. У цьому сенсі перспективними, на мою думку, є регіональні інтернет-ресурси. Щоб людина «без відриву від виробництва» змогла оперативно просканувати чернігівські новини.

 

З іншого боку, близькість Києва – корисна, наприклад, для друку. Майже всі газети нашої компанії друкуються у столиці. І хоча в Чернігові є своя кольорова ротація, там дешевше і якісніше.

 

– Ми постійно експериментуємо, постійно рухаємось уперед. Новаторство і сміливі ідеї – це про нас. Хоча, якби ви знали, скільки шишок ми набили і скільки тисяч гривень витратили фактично вхолосту! Жах. Але з часом до цього ставишся спокійніше. Звісно, ефективність будь-якої роботи – це в першу чергу, але стандартними ідеями зараз ринок не вкусиш.

 

Ну і, звісно, команда, без якої все інше – просто слова.

 

– Потрібно ставитися до медіа, як до бізнесу, це в першу чергу. У нас зараз відкривається чимало видань, але більшість із них або швидко закриваються, або існують, поки хазяїну не набридне бавитися в медіа. Розмовляв на цю тему з колегами з інших міст – у них теж саме. «Це ж круто – мати власну газету! Це ж статус!» – «А гроші?» – «А скільки треба? Не вопрос!».

 

Якщо газета створюється не для заробляння грошей, вона приречена на збитковість. На жаль, багато людей цього не розуміють. Логіка ж до болю проста: хочеш тираж – роби те, що цікаво людям, а не те, що тобі потрібно їм втюхати. Якщо газета «ліва», це швидко відчувають і читачі, і рекламодавці.

 

– Це довгий і болючий процес. І в регіонах він тільки починаються. Бо коли ти журналіст і працюєш, скажімо, у Чернігові – тобі дуже важко працювати за стандартами чесної, професійної і відкритої журналістики. Всі один одного знають, всі один із одним так чи інакше пов’язані. Наша «містечковість» дратує чи не найбільше, але це факт.

 

Ситуація покращується з приходом у регіони інтернет-видань. Ну і загальні зміни в країні, звісно ж, відбилися і на цьому питанні.

 

– Навчальні програми і довгі розмови з редакторами.

 

– Як видавець, ставлюся до цього з великою вдячністю і розумінням :). Це ж гроші! А от як читач – негативно.

 

Взагалі, як на мене, це добра тенденція – впливати на думку людей через медіа, а не через бейсбольні бити і мішки з гречкою. Проблема в тому, як до цього ставиться сам видавець (редактор) і як це відображається в газеті. Чернігів нічим не вирізняється в цьому питанні від решти України. Ті ж статті про уряд я бачу і в полтавських газетах, і в вінницьких, і в одеських, і в чернігівських. Тільки іноді вони маркуються по-різному.

 

Щодо нашої компанії, то такі матеріали ми майже не друкуємо. А якщо погодимося, то в них не буде «чорнухи», і вони будуть офіційно проплачені і позначені як реклама. Тобто, в нас поняття «чорний політичний нал» відсутнє. Редактор газети комерційних переговорів взагалі не веде, він займається своєю роботою. А якщо матеріал не йде врозріз із концепцією газети і відповідає законодавству, то рекламна служба продасть під нього площу. Нема проблем. Але у матеріалу має бути замовник, матеріал має бути офіційно проплачено і позначено, як того вимагає закон. Усе дуже просто.

 

– Не ставте мені таких питань. Я не журналіст і на цю хворобу не хворий. І що взагалі називають продажністю? Що це за термін такий? Якщо журналісту платить хтось за його роботу, якісно і професійно виконану, так у чому питання? Проблема буде виключно в його голові: хоче він копирсатися у багні чи ні. Це не проблема журналістики. Це проблема морального виховання суспільства взагалі.

 

– Я намагаюся не втручатися в роботу редакцій. Хоча видавничий маркетинг (а я дотримуюся думки, що керівник – це головний маркетолог на підприємстві) так чи інакше постійно коригує редакційну політику. У кожної редакції є своя програмна концепція, в межах якої вона працює. Час вносить свої корективи, це нормальний процес.

 

Утім, я не святий і іноді виходжу з пропозицією розробити ту чи іншу тему, яка буде і цікава читачам, і допоможе компанії взагалі рухатися далі. В цьому аспекті мене завжди дратувало поняття «незалежні ЗМІ». Завжди хотілося запитати: незалежні від кого? Будь-яке медіа завжди буде залежним від свого власника. І без різниці хто це – політична партія, бізнес чи владні структури. Це ж очевидно!

 

Інша справа, що комунальні та державні ЗМІ промивають нам мізки за наші ж гроші. А іноді навіть гірше: ти в обов’язковому порядку маєш передплатити газету, яку, власне, і зроблено на твої ж гроші. Немає слів.

 

– Я щиро вірю в успішність регіональної преси. Чесно. Враховуючи дуже швидкі комунікаційні зміни у світі, думаю, що регіональна преса залишиться таким собі знаком приналежності до певної території, певного краю.

 

Людям завжди цікавіше почитати про події і процеси, що відбуваються у них у місті, а не десь там, хтозна де. Ця інформація стосується їх безпосереднього життя, і її вони можуть швидко використати з користю для себе. «Ми бердичівці, це наше місто, це наша газета» – проста формула і проста місія.

 

Мені здається, регіональна преса в сучасній Україні дуже недооцінена як ресурс. Хоча за ідеями, якістю виконання і просування у багатьох регіональних видавців потрібно вчитися. Чим, власне, я із задоволенням і займаюся.

 

Мій прогноз: протягом найближчих п’яти років ситуація на ринку регіональної преси серйозно зміниться на краще. Видавництва у регіонах працюють усе професійніше. А рекламні гроші зрештою не надуриш – вони знайдуть, як простіше і дешевше достукатися до потрібної аудиторії.