Йдеться про телевізійний комерційний проект, який поки що не проаналізовано, – музично-розважальну програму „Шанс”, яка виходить в ефір на комерційному „Інтері”. Чомусь здається, що основною причиною того, чому про цю програму мало хто з критиків згадав, є стійке і, як на мене, абсолютно зрозуміле неприйняття величезною глядацькою аудиторією певних „персонажів”, яким довірили цю програму вести, – громадян під псевдонімами Кузьма (ВІА „Скрябін”) та Наталя Могилевська. Відразу хочу висловити свою подяку киянам, які стояли біля Пасажу на Хрещатику і повели себе спокійно і толерантно щодо цих „персонажів”, тим самим не зірвавши проведення церемонії нагородження переможців „Шансу”.

Для найменш „просунутих” українських телеглядачів нагадаю, що в основі музичного „Шансу” – відбір виконавців прямо з київського Хрещатика методом вкидання грошей у капелюх після спроб заспівати способом „караоке”. Після цього практично за один день дітей, або уже не зовсім дітей, „відмивають і фарбують” у салоні краси, одягають у так званому „бутіку”, миттєво записують „фанєру” у навороченій звукостудії і виштовхують на сцену з балетом або під балет, як кому подобається. Глядачі по-модньому й інтерактивно голосують за того, хто подобається – в кінці: „ура”, „перемога”, „поразка”, сльози, „слюні”, шоу-бізнес.

На перших програмах саме ця показна легкість і викликала серйозне занепокоєння: шоу-бізнес – це важка, брудна, з кров’ю, потом і слізьми багаторічна робота на результат. А тут дітей або не дітей – відразу в ефір національного телевізійного каналу сорокасемимільйонної України, і вони, що логічно, практично нічого не можуть запропонувати глядачеві, крім ентузіазму і рішучості. А тим більше запропонувати не в доволі маленькій ТБ-студії, а перед багатотисячною аудиторією Палацу спорту, зібраною на фінал.

Хоча слід зазначити, що однією з основних і особливо привабливих рис „Шансу” якраз і є оцей веселий і абсолютно відвертий блиск в очах і настрої, до речі, коректно перенесений на ТБ-екран режисерсько-операторською командою програми. Колеги з „Інтера” намагаються „тримати” глядача і двома розведеними і у часі і стилі шматками фінального „Шансу” – концертом у Палаці спорту і церемонією нагородження, між якими голосування за виконавців. Щодо частини першої – слід констатувати усталене вже уміння вітчизняних телевізійників знімати концерти. Але концерт – це не тільки сценічне видовище, а насичення відповідним пісенним матеріалом. У нашому випадку „Шанс” – це намагання довести до слухачів і телеглядачів уже знані пісні. Довести в той або інший режисерський спосіб (з шоу-балетом або, приміром, дуетом з видатними українськими співаками). Чи вдалося це зробити? Так. Чи запам’яталися ці пісні більше, ніж на годину? Думаю – ні. Але програма „Шанс” (як на мене, досить чесно і прозоро) не бере на себе більш розлогих зобов’язань або не робить більш ґрунтовних пропозицій на майбутнє – виконавців виштовхують в ефір, а далі... Не вірите – зробіть спробу згадати прізвища хоча б п’яти фіналістів тогорічного або, чого там, цьогорічного „Шансу”.

Можна спробувати розглянути „Шанс” і під ще одним кутом – потенційного місця в системі вітчизняного шоу-бізу (зараз не будемо обговорювати, що кожен з нас вкладає в це поняття). Безперечним, на мій погляд, поки що стало одне – як музично-видовищний телевізійний продукт вітчизняного виробництва „Шанс” отримав своє, і доволі помітне, місце в секторі музично-розважальних програм в аудіовізуальному просторі України. Українська фахова телевізійна команда, українська доволі фахова команда створення видовищ (світло, звук, стиль). Нормальна робота комерційного телевізійного мовника на свій власний рейтинг та потенційного рекламодавця за умов ефективної співпраці з потенційними спонсорами. А от щодо якогось „місця” у вітчизняному шоу-бізі – то, власне, говорити про це рано. Поки що.

Можливо, команда „Шансу” захоче заявити певні амбіції і попрацювати комплексно, як те роблять, для прикладу, сусіди. Адже росіяни не лише створюють доволі якісний і конкурентноздатний в російськомовному аудіовізуальному просторі продукт, вправно відштамповуючи різного ґатунку „артистів”, „зірок” і т.п., а і супроводжують цей продукт на всіх стадіях шоу-бізу (аудіо та відеорекординг, концертно-гастрольна діяльність, Пі і Ар). Але в цьому випадку мова вже про цілеспрямовану і вкрай наступальну політику цілої ДЕРЖАВИ (російської держави), а не про потуги комерційного телемовника в Україні. І, зважте, телемовника, на якому ярмом лежить завдання прямого обслуговування інтересів тієї самої російської держави. Доволі складна дилема може постати у майбутньому (адже розвиватися треба!) перед творцями „Шансу”: як створити комерційно вдалий і привабливий музичний продукт, вагомий в українському шоу-бізі, „не зачепивши” інтересів прямих комерційних конкурентів, які розкошують не тільки на афішах на українських парканах, а й у концертних залах, радіо- та телестудіях, у вітчизняному ефірі.