Мовляв, усе це західна змова –ось почитайте, що пишуть усілякі Бжезінські. Насправді ситуація значно складніша. Як засвідчує аналіз західних ЗМІ, навіть коли йдеться про суто англомовні видання (якими змушений обмежитися в силу специфіки своїх лінгвістичних пізнань автор цієї статті), далеко не всі європейці чи американці аплодують українській революції; ба більше, певна частина західних інтелектуалів відверто крокує шляхом сумнозвісного Волтера Дюранті, котрий у 1930-х роках добре знав про жахіття на підрадянській Україні, але писав зовсім інші, блюзнірські речі. Інші ж демонструють кричуще незнання (чи небажання знати?) власне українську дійсність, користуючись, вочевидь, відвертою “туфтою” з московських джерел.

Почнемо з тих, хто, вочевидь, щиро не знає, про що пише. В The International Herald Tribune Вільям Хортон Біб-Сентер відзначає, що населення Заходу і Сходу України об‘єднують економічні проблеми, що феномен Ющенка є чимось новим для теренів колишнього СРСР, оскільки йдеться про політичну дію “знизу”, яка підтримується горизонтальними структурами громадянського суспільства, але водночас пише: “Вибори ще раз підкреслили прірву між російськомовним православним індустріальним Сходом й україномовним більшою частиною католицьким сільськогосподарським Заходом країни”. По-перше, греко-католик і просто католик – то дві великі різниці, по-друге, а де у цій класифікації подівся Центр, де українська столиця?

Загалом теза про розкол між “православними” і “католиками” як основу розколу України під час виборчої кампанії – провідна теза навіть у тих текстах, де наявне певне співчуття до демократичних змін у нашій країні; що ж стосується статей іншого ґатунку, то там ідеться, як на мене, про свідоме пересмикування фактів задля обґрунтування тих “жахів”, які чекають на Україну внаслідок дій опозиції. Ось що пише, наприклад, Саймон Дженкінс у The Times: якщо в Україні відбудеться повторне голосування (стаття була написана до вердикту Верховного Суду) – це стане “державним переворотом”. Опозиція, звісно, діє “в комуністичному дусі”. А далі – все про неминучий розкол держави. Оцініть лексику і “фактаж”: “православне, в основному російськомовне населення, повернене обличчям до Росії”; “чверть населення України називає себе росіянами”; “натовпи привели до влади комуністів і нацистів” і так далі. Досі я вважав британців людьми раціональними і пунктуальними; невже так важко зазирнути у дані опублікованої англійською статистики, щоб переконатися: православних парафіян Російського патріархату в Україні стільки ж, скільки і парафіян двох власне Українських православних Церков; а от росіян в Україні насправді не чверть, а одна шоста. Щодо обставин приходу до влади комуністів, принаймні, у нашій країні, то їх туди закинули не натовпи, а добре озброєні загони публіки, керованої “орденом революціонерів”.

Але справжнім шедевром виглядає текст Патріка Б‘юкенена на сайті Інтернет-проекту Antiwar.com: “У день виборів Ющенко, як і Керрі, програв з різницею в три відсотки, коли густозаселена східна Україна переважною більшістю голосувала за свого сина Януковича, а Україна західна – за Ющенка. І тут на вулиці вийшли багатотисячні натовпи демонстрантів з галасом про обман і вимогами про введення на посаду Ющенка. Проявляючи громадянську непокору за підтримки Заходу, натовп почав залякувати парламент, президента Кучму і судову владу, яка вимушено оголосила результати виборів недійсними”. Слово честі, виникає підозра, що ніякого Б‘юкенена насправді нема, а йдеться про переклад із російського тексту, написаного водночас для речників Віктора Януковича і для західних пропагандистів “донецького способу життя”. Хоча, з іншого боку, певну ясність у справу вносить висновок автора: “Найбільш критичний і важливий характер мають наші (американські – С.Г.) стосунки з великою ядерною державою – з Росією, яка страждає від скорочення чисельності населення, втрати імперської величі, розпаду своєї країни і війни з терором. Ці стосунки для нас значно більш важливі, ніж те, хто буде правити в Києві”. Цікаво, що практично тих самих висновків у другій половині 1930-х доходили деякі американські і британські публіцисти, пишучи про Німеччину і про Чехословаччину, перед тим, як покласти останню під ніж Мюнхена...

Особливо я б виділив українську тему у британській The Guardian. Це єдине західне видання, більшість численних текстів котрого про дії української опозиції має критичний чи безграмотний характер. Один із її авторів Джонатан Стіл пише, скажімо, про “провокаційний характер дій американської і західних амбасад, котрі платили гроші за проведення опитувань виборців на виході з дільниць”. Мовляв, ці опитування були певним чином “скориговані” на користь Віктора Ющенка – хто платить, той і замовляє музику. А як же тоді бути з опитуванням, проведеним у день виборів “Соціальним моніторингом” та “Соцісом”, яке (пам‘ятаєте?) спершу засвідчило виграш Ющенка у 3%, але раптом через пару годин було “виправлене” одним з його керівником, котрий дав ті ж 3% переваги – але вже Януковичу? Слово честі, це значно цікавіший сюжет, який міг би стати предметом журналістського розслідування – але британець його просто не помічає. Інший дописувач The Guardian, Джон Лафленд, прямо звинувачує західні ЗМІ у тому, що вони невірно описують масові акції киян на підтримку Віктора Януковича і водночас стверджує, що “демонстрації на підтримку Ющенка – це липа”. А такий собі Йан Трейнор у The Guardian заявляє, що за “безпорядками у Києві” стоять, начебто, американці і пише (увага!), що США витратили на українські вибори жахливу суму у розмірі 14 мільйонів доларів. Якщо це і правда, то йдеться про якісь копійки у порівнянні з тими 900 мільйонів доларів, які, за оцінкою ряду західних же експертів, витратила на підтримку Януковича офіційна й неофіційна Росія. До речі: за повідомленнями західної преси, згаданий Трейнор та його однодумці відрізняються палкою любов‘ю до всіх тоталітарних режимів – Саддама Хусейна, Олександра Лукашенка, Ясира Арафата, Владіміра Путіна...

Ще одна “родзинка”: Марк Алмонд, викладач сучасної історії в оксфордському Oriel College, в тій самій The Guardian, розповідає, що всі “оксамитові революції” у Східній Європі зроблені на гроші ЦРУ добровольцями-дисидентами та шпигунами Заходу. Автор вказує, що, начебто, “фінансування карнавалу на Майдані Незалежності” ведеться з-за меж України. А потім розповідає, що колишні дисиденти Східної Європи стали зажерливими олігархами і в якості прикладу наводить... Адама Міхніка. Залишається тільки поспівчувати студентам Оксфорду...

Тепер повернемося до Лафленда і його статей у The Guardian. Цей журналіст проводить паралелі між “Порою” і її “добре відомими попередниками часів нацистської окупації”; він пише, що зустрів серед прихильників Ющенка членів партії УНА-УНСО, “неонацистської партії, яка використовує як емблему свастику”, та про те, що “минулого року Ющенко і його союзники виступили на захист газети Соціалістичної партії “Сільські вісті”, яка надрукувала статтю антисемітської спрямованості”, і, звісно, про “олігарха Юлію Тимошенко”. До речі, The Guardian чомусь особливо “любить” саме Юлію Володимирівну – ій присвячена тут не одна розвідка, і чомусь завжди – критична чи двозначна.

Ще один науковець, представлений у The Guardian – Ph.D. Адам Свейн, Ноттінгемський університет. Ось що він пише про Януковича: “Займаючи посаду прем‘єр-міністра, він забезпечив економічне зростання і підвищення рівня життя в країні”. А ось що про Ющенка: “Неоліберальна політика, яку проводив Ющенко на посаді прем‘єр-міністра, була настільки непопулярна, що Кучмі довелося відправити його у відставку”. Чи не від Гліба Павловського взята ця інформація? І підсумок: “Оскільки Буш у нас уже є, нам, на жаль, потрібен і Путін – щоб стримувати його самого і його братів-неоконсерваторів”. Новий претендент на роль Дюранті?

І ще про одного автора The Guardian, Девіда Херста: наче й співчутлива до України його стаття побудована на такому рівні “знання” її реалій: “У Харкові, Донецьку й Дніпропетровську групи тележурналістів можна перерахувати на пальцях, якщо взагалі знайдеться, що рахувати. А західним прихильникам добре профінансованої оранжевої революції слід було б пройтися вулицями цих міст, перш ніж оголошувати Ющенка і його друзів провісниками свободи”. З останнім змушений погодитися: а й справді, варто було б пройтися цими вулицями, а не користуватися московською (чи донецькою) пресою і телебаченням. Отож: перейти з вулиці Карла Маркса на вулицю Рози Люксембург, з неї – на вулицю Якова Свердлова, далі – Пролетарською, Комуністичною і просто на вулицю Чекістів. Ось так! І послухати, що зустрічні думають про демократію, НАТО і свободу слова. Після цього турне Ющенко виглядатиме не менш, ніж Джорджем Вашингтоном...

А ще в цій статті подибуємо справжній шедевр на згадану вже топ-тему “розколу України”: “Якщо ви не католик-уніат з Західної України, то ви напевне православний росіянин зі Сходу чи Півдня”. No comment.

Що тут скажеш? Безумовно, є в тій же The Guardian і статті другого фахового рівня про українські події. Також я далекий від думки, що перераховані (і подібні до них) автори є штатними агентами Луб‘янки (хоч, можливо, одна-дві персони й заслуговують на це звання). Так само я не думаю, що всі вони закуплені штабом Медведчука чи Януковича. Головне інше: на демократичному Заході є, між іншим, і прихильники тоталітаризму та авторитаризму; є повні бевзі і невігласи; є нефахові редактори газет і професори Оксфорду. То чи випадково ця публіка виявляє нехіть до українських помаранчів? Чи, може, вона просто боїться часу, коли українська еліта без посередників спілкуватиметься із західним читачем?

P.S. Приз на звання “Дюранті наших днів”, схоже, повинен бути наданий таки Марку Алмонду з Оксфорду. Уже написавши цю статтю, я вийшов на сайт The Moscow Times і прочитав там ось що: “Останні 15 років робітничий клас і технічна інтелігенція на всьому пострадянському просторі наполегливо голосує за економічне самогубство. Схоже, що ніхто з тих, хто їсть безплатну їжу на мітингах Ющенка, не розуміє, що безплатних обідів не буває. Той, хто оплачує вуличний театр, буде чекати компенсації. У той час, як західні телекомпанії показували страйкуючих київських робітників, котрі закликали до обрання Ющенка і до приватизації, десятки тисяч донецьких шахтарів об‘єдналися проти Ющенка. Вони заявили, що підтримують Януковича, тому що Ющенко, прийшовши до влади, залишить їх усіх без роботи. Схоже, що шахтарі східної України засвоїли базові уроки ринкової економіки. Вони знають, що безплатно ніхто нічого не дає... Перед українцями як морквину підвісили наживку красивого і блискучого Євросоюзу, потужного і героїчного блоку НАТО. Але ціною помаранчевої перемоги стане шокова терапія і економічна катастрофа. Чи проголосують орієнтовані на Захід українці за таку помаранчеву моркву? Чи жителі Заходу України разом із людьми зі Сходу разом згадають слова колишнього президента США Білла Клінтона: “Це ж економіка, ідіоте!”

Для тих, хто не зрозумів специфічну мову оксфордського викладача новітньої історії: ідіот – Ющенко, геній ринку – Янукович, спонсори помаранчевої революції – капіталісти Заходу, економічне самогубство – перехід від радянської планової економіки до ринку. При цьому Марк Алмонд гідний “правдивості” Волтера Дюранті: на мітингах у Києві були гасла деприватизації деяких об‘єктів (скажімо, “Криворіжсталі”), а не приватизації; “вуличний театр” (себто наметове містечко) оплачував, в числі інших, й автор цих рядків, котрий на це витягнув із кишені кілька сот гривень (як зробили й і десятки тисяч інших представників столичного middle class‘у); “шокову терапію” (якщо така взагалі існує) Україна пройшла на початку 1990-х і тепер вона неможлива у нас навіть у принципі; “покласти” донецькі шахти має намір якраз Віктор Янукович, втягнувши Україну до ЄЕП із утричі дешевшим за українське кузбасівським чи екібастузським вугіллям і т.д. Слава новому Дюранті!