Нині в тих-таки Афінах відбуваються Параолімпійські ігри (трансляції та щоденники цих змагань Перший Національний щоденно видає в свої ефіри чи не в тому ж обсязі, що й нещодавно завершені традиційні олімпійські змагання), тож остання серія документального фільму не просто тепла – гаряча. Золотих медалістів виводять на сцену практично одразу після їхньої перемоги. З очима, в яких відблиск золотої медалі ще не затьмарило майбутнє. А усвідомлення факту чемпіонства ще не відійшло у минуле.

Журналістом у кадрі працював Євген Зінченко. На тлі грецьких краєвидів він, немов якийсь Леонід Парфьонов, розважав глядача реалістичними подробицями, які камера вихоплювала з-за його спини. Власне, й ті слова, які він говорив, викликали швидше схвальне похитування головою, аніж ганебні вигуки. На відміну, скажімо, від Руслана Свіріна з “Інтера”, який у всіх поразках української художньої гімнастики вбачає конспірологічну змову російського ворога та, мабуть, усього антиукраїнського світового фронту. Автор фільму Сергій Долбілов цілком слушно запропонував звернути погляд на себе: втрачання впливу української художньої гімнастики в світі передусім пов’язане з недостатньою діяльністю української федерації та її представників. Зазначивши, що всі розмови про ангажованих суддів виглядають дуже заплутано і, сказати б, непереконливо.

Історія перемоги штовхальника ядра Юрія Білонога – взагалі стала окрасою передачі. Чітко, зрозуміло, з коментарем головного тренера команди з легкої атлетики, який пояснив певні тактичні моменти цього на перший погляд невидовищного спорту. Виявляється, і тут є своя драматургія і висока краса: в тому, хто як метнув, як налаштувався в цій боротьбі за перемогу. Знання матеріалу – страшна сила. (Власне, в тому, що Александров, тренер команди з легкої атлетики, прекрасно пояснює те, що відбувається, та особливості різних легкоатлетичних змагань, глядачі могли переконатися ще протягом Олімпіади, коли він, допомагаючи вести журналістці репортаж на Першому Національному, піднімав коментар змагань до рівня, гідного Олімпіади). Те ж саме можна сказати і про важку атлетику, і про греко-римську боротьбу: коментарі тренерів та чемпіонів прикрашають фільм, роблячи з нього документ. Зліпок історії. Навіть традиційно переможні реляції про Яну Клочкову, які частіше за все захлинаються пафосом, вдалося подати доволі спокійно – для висвітлення її перемог було взято домашньо-сімейний ракурс (батьки, сестра, шампанське).

Фільм, зроблений журналістами спортивної редакції “1+1”, виглядає так, як, скоріше за все, мали б виглядати щоденні спортивні випуски. Фрагменти й епізоди вечірніх випусків, що нашвидкуруч ліпилися в цейтноті, переосмислюються на якісно новому рівні, перетворюючись на інформацію в її кібернетичному розумінні, коли глядачу повідомляють не те, що він вже десь вичитав чи почув, а те – чого він і не знав ніколи. Що стає для нього одкровенням.

Одкровення. На самому початку фільму Євген Зінченко вжив слово “несподіванка”. Мовляв, “якесь золото було очікуваним, якесь – несподіваним, несподіваним не для фахівців, а для публіки, яка прізвища деяких олімпійських чемпіонів почула вперше після їхніх перемог на іграх”, тому що кульова стрільба чи стрибки на батуті – не ті види спорту, в яких можна стати знаменитими, навіть за умови виграшу золотої медалі чемпіонату світу. Власне, ці фрази – не стільки закид у бік публіки, в бік обивателів, які не обізнані в тонкощах національного спорту, та й навіть не констатація ситуації, в якій український спорт існує нині (про що, до речі, багаторазово йшлося у попередніх серіях фільму). Це, по суті, несвідоме звинувачення спортивних телевізійних новин (бо звідки дізнаються про все обивателі), для яких на більшу увагу заслуговує не українка – чемпіонка світу з кульової стрільби, а Марадона – наркоман з препоганим характером чи Девід Бекхем з амурними походеньками.

Євген Зінченко ніби розділився навпіл. Як ведучий документального (аналітичного) фільму він безстрашно, хоч і дуже виважено, говорить правду, разом з тим звинувачуючи себе самого в нехтуванні українським спортом. Бо – залишається ведучим спортивних теленовин. Ніхто ж йому, як і, зрештою, багатьом іншим телевізійним журналістам, не заважав нехай і побіжно, але завчасно згадати, що на Олімпіаду їде чемпіонка світу з кульової стрільби. І що вона взагалі є. Як і інші спортсмени-олімпійці.

Бо популярність – це те, про що говорять в телевізорі. Не більше.