Гармонійно поєднувати теорію і практику – одне з найскладніших життєвих мистецтв, оволодіти котрим вдається далеко не кожному. Останнім часом чути скарги, що журналістська освіта хибує на теоретизм, що молоді журналісти часто-густо не володіють елементарними навичками професії. Про те, як поєднується журналістська наука і журналістська практика в окремо взятому житті, що треба робити, аби студент-журналіст був не лише студентом, але і журналістом, – бесіда «ТК» з головною редакторкою телеканалу ТЕТ, ведучою програми «Дивись, хто прийшов!» та викладачкою Інституту журналістики Наталією Симоніною.

– Наталю, на ваших жіночих плечах – посада головного редактора каналу і телеведучої. Як ви все це встигаєте?

– Система управління редакцією налагоджена і дозволяє ефективно працювати без кардинального втручання. Вона вимагає щоденної корекції, але це не так складно, як здається на перший погляд. Головне – чітко сформувати свій графік на день, тиждень, два тижні...

– Але крім того, ви ще й викладаєте. Як почуваєтеся на посаді викладача в Інституті журналістики?

– У мене завжди навчання і робота рухалися паралельно. Коли отримувала диплом, у мене вже було дві роботи. Вступила до аспірантури, захистила дисертацію. Інститут не відпустив. Працюю зі студентами 4 курсу, викладаю дисципліни телевізійної спеціалізації. Подобається працювати зі старшими студентами – з ними складніше, а отже цікавіше. Хоча, траплялися такі, хто до 4-го курсу вже встиг розчаруватися у журналістській професії загалом і в телебаченні зокрема. Можливо, від самого початку вони зробили хибний вибір.

Оскільки я сама практик, намагаюся бути не викладачем, а тренером, давати мінімум необхідної теорії і максимум практичних завдань і вправ. Водночас, є постійний контакт із молодими кадрами, а в них – доступ до першої телевізійної роботи: журналістські колективи програм «Дивись!» і «Семеро VJ» на телеканалі ТЕТ на дві третини складаються з моїх колишніх і теперішніх студентів.

– А ви сама під час навчання в інституті працювали?

– Після першого курсу я почала сунутися, куди тільки можна. На першу практику потрапила на УТ-1 – в ролі статиста до програми «Від перехрестя до успіху» (це було ток-шоу, його вела Алла Мазур). А перша журналістська практика була у програмі «Доброго ранку, Україно!». Це було не те що складно, а дуже складно. Я нічого не вміла. До того ж, періодично потрапляла під гарячу руку керівника проекту Василя Климчука. Згодом працювала у цій програмі десь із рік репортером, це можна назвати моєю першою роботою.

Потім було телевізійне інформаційне агентство «Вікна» Миколи Канішевського, куди я прийшла літредактором. Це і була моя справжня журналістська школа. Не було такої журналістської роботи, яку б не довелося виконувати, – репортер, редактор, випусковий редактор, кореспондент, спеціальний кореспондент. ТІА «Вікна» – продакшн-компанія, яка виробляла програми, зокрема, інформаційні й інформаційно-аналітичні («Вечірні вісті», «Вісті тижня з Миколою Канішевським»), у різний час для різних телеканалів («Інтер», ICTV, ТЕТ). У 2003 році я стала головним редактором ТІА «Вікна».

– Скільки вам було років?

– Мені було 26 років. Але тут немає нічого надзвичайного. Українська телевізійна історія знає і молодших телеменеджерів.

– Взагалі, що вплинуло на ваше бажання стати журналістом?

– Я завжди непогано писала твори. Ніколи не читала літературну критику, вона мені здавалася нудною. Мені завжди хотілося висловити свою, власну точку зору з приводу того чи іншого літературного твору, дати оцінку діям героїв, їхнім поглядам на життя, докопатися до причин, мотивації їхніх вчинків. Мені щастило з учителями, вони дозволяли мені висловлювати власну думку. Якось учитель російської мови і літератури написав свій коментар після твору, фраза з якого мене зачепила: «З вас міг би вийти хороший письменник або журналіст, точніше, письменниця або журналістка». Я чомусь тоді думала, що основне покликання журналіста – висловлювати свою точку зору, оцінювати, критикувати, говорити правду, що цілком збігалося з моєю юнацькою позицією максималіста. Прийшов випускний клас. Час було визначатися. В одній із розмов тато, який на той момент не розумів, чого ж я хочу від життя, дорікнув, що в мене немає матеріалів, які необхідні для вступу на журналістику, а без них немає шансів. Невдовзі після тієї розмови я прийшла на фастівську радіостудію «Веста», потрапила до директора Віктора Хмельницького, сказала: «Хочу бути журналістом». Він усміхнувся, запропонував написати матеріал – щось про шкільне життя, я написала, йому не сподобалося, я переписала. Так було кілька разів. Але через 2 тижні вийшов мій перший матеріал, через місяць у мене була власна тижнева програма «Шкільний дзвоник». Це зараз якось весело згадувати, але тоді здавалося, що я роблю найважливішу справу у світі, моє бажання стати журналістом було непохитним, і на момент закінчення школи я мала більш ніж достатньо журналістських матеріалів для творчого конкурсу в Інституті журналістики.

– Як батьки поставилися до вибору?

– Спокійно, вони були раді, що я вступила. Єдине, що завжди говорили: «Вступати можна будь-куди, тільки не в педінститут». Їх можна зрозуміти, вони вчителі. Але сьогодні через те, що я викладаю в Інституті журналістики, ми все одно колеги. А з юнацьких шалених мрій чітко пам’ятаю одну: хотіла стати танцівницею, згодом хореографом – я 8 років професійно займалася танцями. Але не склалося. Так буває.

– А пізніше, коли ви вже працювали, чи була якась мрія, мета, до якої ви прагнули?

– Мріяти не було часу. Я просто дуже багато працювала і знала, що все, що я роблю, рано чи пізно принесе результат. Зараз дивлюся на журналістів, які працюють у ньюзрумах телекомпанії ТЕТ і часом дивуюся, бо вони можуть прийти на роботу на 12-ту годину, можуть запитати, чи будуть вихідні. Для мене перші років 5-6 роботи взагалі не існувало питання про вихідні чи відпустку. Я дуже багато працювала і вважаю, що це основа успіху у будь-якій справі.

– Що можете порадити студентам-журналістам, аби краще засвоїти професію?

– Працювати, практикуватися, але, звісно, не залишати інститут. Мене Інститут журналістики навчив найголовнішого – спілкування, комунікації, вміння встановлювати і підтримувати контакти з будь-якими людьми будь-яких професій. Сьогодні це допомагає мені у програмі «Дивись, хто прийшов!», де за 20 хвилин потрібно не лише встановити контакт зі співрозмовником, а й розкрити його як особистість.

– У вас є власна техніка інтерв'ю?

– Як найкраща імпровізація – імпровізація підготовлена, так і в інтерв’ю – одним із найважливіших моментів є підготовка. Я намагаюся дізнатися якомога більше про майбутнього співрозмовника, якщо не знайома з ним особисто, спланувати, як розгортатиметься бесіда, вибудувати драматургію, аби були загострення почуттів і прояв емоцій.

– Як виглядає сучасна тележурналістика?

– Мені здається, вона дуже молода і дуже жіноча, а повинна бути старшою і більш чоловічою, тоді їй більше довірятимуть.

Фото з сайту каналу ТЕТ.