Та бар'єри в самій Україні, схоже, виявилися нездоланними.

Створений двадцять років тому Святославом Новицьким і Юрієм Луговим за сприяння Комітету дослідження українського голодомору в Торонто та фінансової підтримки Національного кінематографічного управління, фільм демонструвався на канадському телебаченні. Та на телеекрани у Сполучених Штатах він, усупереч сподіванням, одразу не потрапив. “Ми зверталися до всіх трьох американських комерційних телемереж (ABC, NBC, CBS. – Прим. А.С.), але жодна з них не відповіла нам”, – скаржився Пітер Палух з Фонду українських студій – громадської організації, що представляла у США інтереси власників фільму. Змову мовчання безпомилково можна було вважати бойкотом. Прихильності до “Жнив розпачу” не виявила й мережа громадського телебачення – PBS.

Мені доводилося чути тоді від американських журналістів пояснення, що телеглядача у США навряд чи можуть зацікавити події, які відбувалися півстоліття тому, до того ж в іншій країні. Та вони від самого початку здавалися мені непереконливими. Той, хто тривалий час жив у Сполучених Штатах, добре знає, наскільки утвердилися в американському суспільстві принципи християнської моралі, співчуття до чужого лиха й готовності прийти на поміч тим, хто потрапив у біду. У цьому можна переконатися й на фактах історії. Під час голоду в Україні 1921–23 років завдяки благодійницьким зусиллям очолюваної майбутнім президентом США Гербертом Гувером Американської адміністрації допомоги було врятовано від смерті сотні тисяч людей, передусім дітей.

Допомогу зі Сполучених Штатів надсилали в Україну і під час голодомору 1932–33 років, але поставки затримували на радянському кордоні під тим приводом, що “ніякого голоду в СРСР нема”, що це – “вигадки антисовєтської пропаганди”. Це засвідчує у “Жнивах розпачу”, зокрема, митрополит Мстислав. Водночас у фільмі чітко висловлене ставлення до політики потурання правлячих кіл Заходу страхітливому злочину сталінського режиму. “Голод вважали внутрішньою справою Радянського Союзу. Захід не зреагував на геноцид”, – такий висновок роблять автори фільму. Їхнє нагадування, що саме у період голодомору, у листопаді 1933 року, адміністрація Франкліна Рузвельта встановила дипломатичні відносини з кривавим сталінським режимом і СРСР прийняли до Ліги Націй, позбавляє глядача будь-яких ілюзій.

Цілком очевидно, що головним мотивом бойкоту “Жнив розпачу” на телемережах США було те, що в ньому розкривалася неприємна історична правда. “Можливо, у фільмі містилися матеріали, які PBS вважала неприйнятними, – писав в аналітичній статті тижневик “Інсайт”. – Зосереджуючи увагу на радянському геноциді, він насправді розкриває тему, на яку накладено табу. З погляду PBS фільм зачіпає й іншу тему зі ще жорсткішим табу – провини преси. Автори “Жнив розпачу” осмілюються звинуватити “Нью-Йорк таймс” (йдеться про майже забуту у той час історію колишнього кореспондента цієї газети у Москві Уолтера Дюранті, який свідомо заперечував факт голодомору в Україні. – Прим. А.С.), а разом з нею й усі американські мас-медіа у замовчуванні злочину. Це аж ніяк не до смаку американським телекомпаніям. Не дивно, що вони висунули купу відмовок…”

Відмовники немов змагалися між собою у вигадках. Так, глядачеві, невдоволеному тим, що фільм не демонструвався на місцевому бостонському каналі WGBH, директор програм пояснив, що “згоди не вдалося дійти”, бо автори вимагали за показ стрічки забагато грошей. Як з‘ясувалося, насправді все було інакше. На нью-йоркському телеканалі WNET фільм відмовилися демонструвати “через технічні вади” і “сумнівну якість”. На противагу цьому, на майамському телеканалі WPBT його розцінили як “цікавий і професійний”, зате виявили іншу ваду – “упередженість продюсерів з глядацького погляду”. Цікаво, як можна висловлювати чужі думки, не знаючи їх?

Та в друкованих мас-медіа США висловлювалося й діаметрально протилежне ставлення до фільму. За словами консервативного часопису “Нешнл рев‘ю”, “Жнива розпачу”, схвально сприйняті глядачами Канади й Західної Європи, заслуговували й на увагу американської публіки. На твердження, що у стрічці не представлений “інший погляд”, газета “Нью-Йорк пост” саркастично завважувала: “Рекомендувати подібне непристойно. За такою логікою у документальному фільмі про голокост слід було б надати право на відповідь доктору Геббельсу”.

У середині 1980-х років увага була прикута, однак, не до трагічного минулого, а до сучасних драматичних подій в Афганістані, Камбоджі та Ефіопії, де маріонеткові комуністичні режими, спираючись на людожерський досвід та військову підтримку своїх патронів, виморювали голодом мільйони людей, використовуючи як смертельну зброю продовольство. “Жнива розпачу” набули злободенності, вийшовши за межі історичного фільму: світ згадав, що першим таким полігоном стала півстоліття тому Україна.

“Ми бачили, за якою моделлю відбуваються події в Афганістані та Камбоджі, – зазначала газета американських ділових кіл “Уолл-стріт джорнел”. – Вона веде свій початок від сталінського штучного голоду в Україні”. Виступаючи на слуханнях у палаті представників конгресу США, президент Ефіопського фонду освіти й допомоги Джонас Дересса застерігав Захід: “Зловмисне винищення Сталіним методом масового голоду десяти мільйонів українців… спонукало режим Менгісту Хайле Маріама до того, що він накоїв, коїть і ще чимало накоїть в Ефіопії. Західні демократичні держави надто пізно усвідомили правду, щоб допомогти Україні. Та ще маємо час врятувати від комуністичного геноциду Ефіопію”. Ці два висловлювання представниками громадських організацій діаспори було включено до рекламного проспекту, який поширювали у зв‘язку з показом “Жнив розпачу” в одному з кінотеатрів Вашингтона, округ Колумбія. Чи можна було й надалі ігнорувати стрічку, удостоєну семи міжнародних нагород, номінанта на премію “Оскар” у категорії повнометражних документальних фільмів?

Тема найбільшої національної трагедії України у ХХ столітті набувала у США дедалі більшого громадського розголосу. Розгорнула діяльність створена з ініціативи діаспори президентсько-конгресова комісія з голодомору в Україні. Після того, як фільм переглянули декілька конгресменів, табу з нього було знято. У вересні 1996-го, через два роки після створення, “Жнива розпачу” демонструвалися на мережі PBS, у популярній авторській програмі Уїльяма Баклі “На лінії вогню”. Документальний фільм і дискусія, що передувала його показу, відкрили очі американським телеглядачам на злочин, вчинений сталінським режимом проти українського народу, а також на проблеми моралі в журналістиці й політиці. Опісля, як і до цього, стрічку, що розкриває жорстоку історичну правду, демонстрували у багатьох країнах світу.

Не знаю достеменно, чи фільм “Жнива розпачу”, який я вперше побачив в Українському інституті Америки у Нью-Йорку, показували на національному телебаченні відколи було проголошено незалежність України. Якщо й показували колись, то навряд, щоб про це пам'ятали сьогодні українські телеглядачі. У зв'язку з нещодавніми 70-тими роковинами голодомору він не значився у жодній телевізійній програмі. Річ, мабуть, передусім, у комерціалізації, яка поглинула українське телебачення. Та не тільки в ній: у “Жнивах розпачу” надто чітко розставлені акценти.

Тим часом на українському ж телебаченні вряди-годи, переважно з нагоди формального щорічного відзначення на державному рівні Дня пам'яті жертв голодомору і політичних репресій, і досі тривають безглузді суперечки, був чи не був штучний голод в Україні. У деяких диспутантів є й інше хобі на цю тему – канібалізм, підтекст якого очевидний – довести “меншовартість” української нації.

Дехто навіть переконаний у тому, що український голодомор – нікому не потрібна бутафорія. Один із тих, хто чомусь вважає себе метром української тележурналістики, нещодавно поділився зі мною власним категоричним висновком: національна тематика взагалі не цікавить українського телеглядача. Цілком у дусі відомого твердження “національна ідея в Україні не спрацювала”!

Національна амнезія на українському телеекрані – це не американське табу, яке суспільство долає. Амнезія, чи, простіше кажучи, втрата пам'яті, як відомо, буває частковою та повною. Здається, на тринадцятому році незалежності ми безупинно наближаємося до другої стадії.

Аркадій Сидорук, член Асоціації дослідників голодоморів в Україні

Довідка

Фільм “Жнива розпачу” (Harvest of Despair) був премійований багатьма нагородами на міжнародних фестивалях, серед них – першими. (Фільм не є екранізацією славетної книги Роберта Конквеста "Жнива скорботи" (Harvest of Sorrow).)

Міжнародний фестиваль кіно- й телевізійних фільмів у Нью-Йорку (1985 рік). Ґран прі “Срібна чаша” за найкращий із 837 фільмів світу. Перша нагорода і золота медаль.

Кінофестиваль у Лінкольн-Центрі, Нью-Йорк (1985 рік).

Міжнародний кінофестиваль у Коламбасі (1985 рік). “Кріс статуетка”.

Фестиваль короткометражних і відеофільмів у Йорктоні (1985 рік). “Золотий сніп”, спеціальна нагорода журі “Антуанет Крискі”.

Міжнародний кінофестиваль у Гьюстоні (1985 рік). Перша нагорода “Лоун Стар”.

Міжнародний кінофестиваль у Страсбурзі (1985 рік).

“Фестиваль де Фільм де Монд” у Монреалі (1985 рік).

Народний фестиваль виховних фільмів у Лос-Анджелесі (1986 рік). Перша нагорода.

Читайте також:

Ми ще не подолали світ темряви

Нацрада пропонує замість змагань зі стриптизу транслювати програми про голодомор

Національна рада рекомендувала телеканалам висвітлювати питання Голодомору

Схаменіться!