"Детектор медіа" продовжує дискусію щодо роздержавлення ЗМІ. Нагадаємо, що новий імпульс обговоренню проблеми, яке дуже активно веде „Детектор медіа” протягом кількох останніх місяців, надав Відкритий лист голови Національної Спілки журналістів Ігоря Лубченка.

Ми вже надрукували відповіді на Лист пана Лубченка Сергія Гузя та Миколи Княжицького.

Сьогодні до дискусії приєднується відомий кримський журналіст Микола Семена.

Прочитав я думку Миколи Княжицького і подумав: нарешті знайдено універсальний підхід до вирішення проблеми -- „законодавчо необхідно забезпечити неможливість використання коштів державного бюджету на ведення агітації та пропаганди через засоби масової інформації всередині країни...”.

Разом з тим, такий простий його підхід до справи – „Щодо діяльності ЗМІ на рівні районів, то самі громадяни повинні вирішувати, чи видавати за їхні податки газету районній раді, чи ні. У цьому і полягає суть місцевого самоврядування. Голови адміністрацій, як посадовці, що належать до призначуваної виконавчої вертикалі, як і самі адміністрації, не можуть бути засновниками видань, але можуть видавати місцеві бюлетені...” – насторожив. Теоретично це, безумовно, на сто відсотків вірне твердження. Але вся справа в тому, як воно буде реалізоване на практиці, а отже, саме екстраполяція цих намірів на практику має показати, чи є воно вірним. І от коли прикласти ці вислови до нашої (а тим більше – до районної!) практики - на жаль, я не знаю, чи знайомий з нею Микола Княжицький? – то стає зрозумілим, що і ця „цяцька” не працює...

Давайте поглянемо конкретно. Отже, „самі громадяни повинні вирішувати чи видавати за їхні податки газету районній раді, чи ні”? В який спосіб вони будуть вирішувати? Причому цей спосіб – оскільки це має бути фінансове рішення – повинен бути бездоганним з юридичної точки зору. Отже, перша думка – на місцевому референдумі. Ой-ой-ой! По-перше, такий референдум може коштувати дорожче, ніж видання газети протягом року. По-друге, в наших умовах він не дасть практично нічого. Припустимо, що такий референдум провели. Варіант 1: отримали результат 51 відсоток за видання, 49 – проти. Чи значить це, що райрада повинна видавати газету, коли 49 відсотків населення проти? Сумніваюсь. Варіант 2: 45 відсотків за, 45 відсотків проти, 10 – утримались, або не визначились. А це що значить – видавати газету чи ні? Варіант 3: 80 відсотків за, 5 відсотків проти, 15 – утримались. Боюсь, що такі результати референдуму або ж фальшовані, або ж прийняті під тиском тотальної агітації, як і протилежний варіант 4: 5 відсотків за, 80 – проти, 15 – утримались.

Але це не єдина причина перестороги. Звичайно, референдуму ніхто проводити не буде. Якщо така норма буде існувати, то рішення, скоріше всього, буде прийняте сесією районної ради. Але ж, по-перше, Микола каже про „самих громадян”, а не про їх депутатів, по-друге, це ж нічого не міняє, бо й зараз рішення про заснування районних газет всюди прийняте саме сесіями районних рад, і всі вони одностайні – заснувати свою газету „и никаких гвоздей”!

І тут теж існують варіанти: рішення може бути прийняте сесією безпосередньо, або ж після „проведення соціологічного дослідження та вивчення громадської думки”. Стосовно „безпосередньо” уже сказано вище і тут, власне, все зрозуміло, а ось стосовно „вивчення громадської думки” хочеться кілька слів сказати. Чи сумнівається хтось в тому, що в наших районних умовах громадська думка скаже те ж саме, що й думає сам голова райради? І чи сумнівається хтось, що кожен наш голова райради хоче мати газету, яка буде хоча б через день писати про його „напружену працю по виконанню наказів виборців” і нізащо такої можливості з рук не випустить?

Але мова про інше: у нас, у яких кожна партія має свою соціологічну службу, яка щоразу видає саме такі рейтинги, які потрібні голові партії, -- чи можливе в кожному районі неупереджене соціологічне дослідження? Звичайно ні, але припустимо, що громадська думка вивчалася добросовісно, і які ж результати можуть бути? Варіанти ті ж самі, що й при референдумі (див. вище), і висновки з них так само непевні. Припустимо ще інший варіант, що отримали такий результат: за видання газети 40 відсотків, проти – 30 відсотків, 15 – утримались, 15 – не визначились, чи не взяли участі. І що це значить на практиці? І ось тут хотілось би поговорити про психологічний та фінансовий бік справи.

Психологічний бік справи

Звичайно, референдумом та шляхом вивчення громадської думки можна приймати багато рішень. Однак є речі, які вже вивчені та вже ВИРІШЕНІ практикою, наукою, досвідом, тощо, і рішення по них мають приймати спеціалісти, які глибоко знають суть справи. Згадаймо, як важко нам дається громадське рішення політичної реформи. Питання ясне як день: який тип держави ми обираємо – парламентську чи президентську республіку, але громадського рішення і сьогодні нема, бо громада за рівнем своєї підготовки не готова до того, щоб прийняти таке рішення.

Буває дивно дивитись, як наші соціологи абсолютизують громадську думку, чомусь вважають, що в будь який момент і з будь якого питання наша громадська думка готова дати кваліфіковану відповідь. Але ж насправді це не так! Правда полягає в тому, що з більшості фахових проблем наша громадська думка є дилетантською, бо сама громада не готова її сформулювати, вона просто напросто – не вивчала, не аналізувала, не думала.

Отже, видавати чи не видавати ЗМІ за рахунок державних коштів (варіант – за кошти громади району чи села) – це є вузько спеціальне правове питання, відповідь на яке ВЖЕ ДАНА кращою світовою практикою і наукою демократичної побудови суспільства – держава (варіант: адміністрація регіональної громади) не повинна впливати на ЗМІ шляхом заснування та фінансування за рахунок платників податків своїх видань. Микола Княжицький висуває думку про те, що на рівні району ми маємо справу не з державою, а з місцевим самоуправлінням, а тому воно має робити те, що вирішить саме. Чи так це? Що таке місцева громада та місцеве самоуправління? Це маленька частинка держави, яка має розширені права стосовно справ місцевого управління, але звужені права стосовно загальнодержавного управління – вона не має своєї армії, міністерства закордонних (чи міжрайонних?) справ, міліції, податкової інспекції, прикордонної служби тощо. За всіма іншими ознаками місцеве самоврядування – це маленька держава в великій державі, бо вона за цілим рядом принципів організована САМЕ ТАК ЖЕ, як і вся держава. В тому числі вона існує за таким же фінансовим і загальнодемократичним принципом, як і вся держава – існує на податки та вирішує справу шляхом виборів та голосування. Отже, якщо встановлені якісь загальнодемократичні принципи для всієї держави, то чому вони не можуть бути таким же самим чином встановлені для місцевого самоврядування, якщо справедливість та доцільність вже давно доведена та не підлягає сумніву? Отже, формула Миколи Княжицького хоч і вірна, але не повна, і звучати вона має так: „законодавчо необхідно забезпечити неможливість використання коштів державного бюджету на ведення агітації та пропаганди через засоби масової інформації всередині країни, як для загальнодержавних і регіональних органів влади та установ, так і для органів місцевого самоуправління...” Тобто і для місцевого самоуправління має бути законодавчо встановлена заборона використовувати ЗМІ для власної агітації -- з тієї ж самої причини, з якої вона встановлюється в загальнодержавному масштабі.

А взагалі питання про те, чи можна видавати газету на державний кошт залишається ще дискусійним та не вирішеним ЛИШЕ НА НАШОМУ колгоспному рівні. Уявіть собі якесь районне зібрання, хоч би й сесію райради. Зібралися в залі колгоспники (ну що, що колишні, спосіб думання ще той же самий!). Вони все життя вирощують буряки, кукурудзу, хліб, доять корів та доглядають за тваринами, і вже 70 років читають свою районну газету, і часто більше нічого крім неї, і ніколи не задумувались над тим, як саме вона видається та за які гроші. І тут звертається до них голова райради, колишній перший секретар райкому (але то вже дрібниці), і каже:

-- Товариші, нам треба вирішити долю нашої улюбленої районної газети. Ось тут є хлопці, які кажуть, що вона нам не треба, що ми не маємо права...

(Шум в залі, викрики „Як це не маємо права? Хто забрав таке право?)

--Тихше, товариші, помовчте, я проінформую вас, а потім ви скажете свою думку. Так от, тут деякі хлопці кажуть, що випуск газети треба припинити, що ми не маємо права бути засновниками, що на державні гроші газету не слід видавати...

(Знову шум в залі. Викрики – „Як це не слід за державні гроші?”... тощо)

На трибуну виходить доярка Ганна Симоненко: Товариші, я вам прямо скажу – все своє свідоме життя я передплачувала та читала нашу улюблену районну газету „Колгоспний шлях” і вона мені дуже подобалась, подобається і буде подобатись. Ви, Іване Петровичу (редактор- М.С.), все дуже правильно там пишете. Життя наше сьогодні ой яке важке! І сьогодні ми маємо своїми ж руками закрити її? Чому? Тому, що цього хочуть якість там хлопці? Хлопці, які потім напишуть, що в нас життя зовсім не таке, як ми бачимо? Не буде цього! Я за те, щоб райрада і далі була засновником нашої районної газети та видавала її за державний кошт. А ми будемо передплачувати її ще більше...

Чи варто писати про те, що скажуть з трибуни тракторист Михайленко, голова сільського споживчого товариства Петренко, фермер Сергієнко, сільський голова Микитенко та сам редактор Іван Петрович? Я думаю, не варто. Отже – по формі рішення прийняла громада, вимога Миколи Княжицького виконана, а по суті – знущання з його прекрасної ідеї...

Слід також глибоко продумати і пропозицію про те, що районні ради можуть засновувати та випускати інформаційний бюлетень. Чим інформаційний бюлетень у свідомості районного начальника може відрізнятися від газети? Та нічим. Є навіть конкретний приклад, що в одному з районів колишньої Кримської області (давно це було) добровільно (тобто помилково, через незнання справи!) стали видавати не газету, а вісник. Тобто коли міняли назву газети і перебирали її варіанти, то замість якогось там „Колгоспного шляху” і безлічі інших варіантів, найбільшому районному начальнику сподобався варіант „Місцевий вісник”. І скільки спеціалісти йому не доводили, що вісник – це одне, а газета – то інше, ніякі докази не мали успіху, видання було продовжене під назвою „Місцевий вісник”, а все інше в газеті залишилось тим же самим, -- не тільки зміст, а навіть дизайн. От вам і бюлетень... Майбутні „бюлетені” будуть тими ж самими районними газетами, тільки ще гіршими, і використовуватись будуть як піар-засоби на повну котушку...

Фінансовий бік справи

Окремо слід проаналізувати фінансовий бік справи. Тільки спеціалісти знають, що в СРСР газети видавала НЕ держава, а тим більше -- не КПРС. А вся справа саме в фінансах. Справа в тому, що в тому масштабі цін, який тоді існував, такі гіганти як „Правда”, „Известия”, „Труд”, „Комсомольская правда” (тираж 9-10 мільйонів! Підрахуйте!) та й всі інші газети, а також і „Радянська Україна”, „Правда України” та інші газети були надзвичайно прибутковими виданнями і не брали гроші з бюджету, а навіть самі дотували бюджет. Районна газета при ціні номера в 2-3 копійки, при виданні 156 номерів на рік (а чотириразові видавали в рік більше 200 номерів), при передплатній ціні 6-7, або ж 8-9 карбованців (чи рублів, не знаю вже...) – при тих низьких цінах на працю, папір, поштову доставку та високу металеву поліграфію -- ставала рентабельною при тиражі в 17-18 тисяч. Таких районних (міськ-районних) газет було багато. Отже – хто видавав цю газету, хто був господарем такої газети? Звичайно, самі читачі. Тож твердження про те, що саме ДЕРЖАВА фінансує та видає газети було як мінімум не завжди точним, бо були вони в більшості випадків САМООКУПНИМИ комерційними підприємствами. Але чи сказав коли-небудь хто-небудь, що читацька аудиторія газети (центральних, республіканських, обласних і більшості районних – точно!) є певним акціонерним товариством, яке за свій кошт видає газету, отже вона є, по суті, їх власним підприємством, -- а не органом ЦК, обкому чи райкому! -- та вони самі мають право вирішувати її тематичні напрямки та редакційну політику? Ні, повновладним господарем всіх газет була ПАРТІЯ, хоч газети видавалися зовсім НЕ НА ЇЇ кошт, і навіть, -- як бачимо! – не на кошт її держави. Партія керувала ЧУЖОЮ вотчиною. І чи не були ті видання – дійсно ГРОМАДСЬКИМИ виданнями? Але хто про те знав? Отже, хто платить гроші – той і замовляє музику? Еге, як би ж то так...

Тепер, коли Микола Княжицький говорить, що „самі громадяни повинні вирішувати, чи видавати за їхні податки газету районній раді, чи ні” (звичайно, він глибоко правий!!!), давайте подумаємо, як саме наші люди, а надто на селі, звикли сприймати поняття „свої податки”. Справа в тому, що УЖЕ СПЛАЧЕНІ податки наші люди звикли сприймати вже як НЕ СВОЇ гроші, точно так, як все колгоспне вже вважалося не своїм, а чужим. Отже, психологічно поняття – ЗА ВЛАСНІ ПОДАТКИ – на селі просто не діє, бо є ще й досі міфічним...

З другого боку, які там в селі податки? Наші сільчани, які вже кілька років не бачили живих грошей, які отримують орендну плату за землю переважно в натуральній формі зерном та мукою, олією, яйцями тощо, які живуть переважно з власного городу, -- скільки податків вони платять – якусь там десятку в рік? І ось, коли вони сплатили СТІЛЬКИ податків, у них зовсім не виникає враження, що освіта, охорона здоров’я тощо, утримуються за їх кошт. У них нема враження і про те, що саме вони видають свою районну газету, як не було в них такого враження при СРСР, коли вони дійсно своїм коштом, вірніше коштом передплатників, її таки видавали. І якщо зараз їх спитати якимсь чином – чи й далі видавати ЗА ЇХ КОШТ районну газету (аналогічно – чи і далі утримувати „безплатними” медицину та освіту!) вони, прикинувши своїм кмітливим селянським розумом – а це й далі буде мені коштувати якусь там десятку в рік! – приймуть те рішення, яке треба владі. Отже, знову виходить, що Микола Княжицький по формі правий, а по суті – глум над прекрасною ідеєю...

Тож вихід, очевидно, один: законодавча і безальтернативна заборона видавати ЗМІ за рахунок як державних коштів, так і коштів місцевого самоврядування, і виняток може становити лише добре організоване дійсно громадське мовлення (чи газета), над яким був би теж законодавчо забезпечений реальний КОНТРОЛЬ громади, а не якихось державних органів. Хіба ні?