Предметом обговорення членів Громадської Ради з питань свободи слова та інформації стали проекти документів, що будуть виноситися на розгляд Верховної Ради 4 грудня під час парламентських слухань по політичній цензурі в Україні. Самі члени Громадської ради вважають факт проведення громадських слухань напередодні парламентських слухань важливою подією. Вперше громадськість отримала можливість обговорювати важливі питання ще до того, як цим займуться в сесійній залі парламентарії. А це передбачає можливість внесення змін до запропонованого проекту Постанови за результатами слухань, а також проекту Закону України “Про внесення змін до деяких законів України за результатами парламентських слухань “Суспільство, засоби масової інформації, влада:свобода слова та цензура в Україні”. Чиновники, що були присутніми на слуханнях, демонстрували максимальну приязність та злагодженість дій. Про що заявив у своєму виступі перший заступник голови Державного комітету з інформаційної політики Анатолій Мураховський. Він не вносив конкретних пропозицій до винесених на обговорення документів, а лише заявляв про важливість роботи, що проводиться безпосередньо його відомством. Результатом її має стати ухвалення Інформаційного кодексу. А саме він, за словами Мураховського, “уладнає всі дискутивні питання та нагальні проблеми”. Одним словом, як тільки з’явиться збірка документів у галузі інформаційної політики, одразу всім стане легше жити, а питання про цензуру в українських ЗМІ моментально перейдуть в ранг атавістичних.

Але саме такі аргументи, очевидно, не впливають на публіку, бо не раз виступаючі, особливо із регіонів, говорили про тендецію: порожні балачки навколо проблем зі свободою слова, за якими вони не бачать реалізації конкретних кроків для покращення ситуації в ЗМІ. Журився з цього приводу й голова Спілки журналістів Ігор Лубченко, який апелював до звернень, що надходять до очолюваної ним структури. Тільки за кількістю таких заяв можна судити про тиск, який здійснюється на журналістів на місцях, вважає Лубченко. Тому особисто у нього факт наявності цензури не викликає сумніву й переходить в розряд недискутивних. Говорили про тяжке журналістське життя-буття представники регіонів. Головний редактор кіровоградського видання “Україна-центр” Юхим Мармар повідав присутнім про нестерпний тиск на ЗМІ з боку судових органів влади. Штрафи в 300 тисяч гривень і більше – ось розплата за право на професію. “ЗМІ знаходяться в стані перманентної підсудності. Ми із колегами редакторами зустрічаємося частіше в залі суду, ніж в робочій обстановці, “ – каже Юхим Мармар. Надія на те, що чисельні звернення до державних структур у Києві вирішать болючі питання, зовсім мізерні. Окрім моральної підтримки на зразок “а кому зараз легко – тримайтеся” годі й сподіватися. Тому Мармар пропонує започаткувати в кожному регіоні посаду омбудсмена з питань свободи слова . З огляду на перманентні судові процеси, про які говорив не лише Юхим Мармар, але й колега із Чернігова, редактор газети „Час” Іван Кобенко, видається необхідною регіональним ЗМІ допомога юристів. Саме це, як передбачається, і повинне стати одним з головних завдань, які стоятимуть перед новостворюваною журналістською профспілкою. Однак не всі члени Громадської ради схильні звинувачувати в усіх бідах владу чи позивачів, які часто представляють її. Олег Завада, незалежний журналіст, який постраждав під час однієї із опозиційних акцій протесту від тих, хто має берегти наш спокій, – представників правоохоронних органів – вважає, що причиною усіх журналістських бід є саме їх незгуртованість, невміння відстоювати свої права. А це все разом називається відсутністю корпоративної солідарності, без якої, на думку Олега не можна говорити про свободу слова. „Після інциденту зі мною я особисто запрошував на свою прес-конференцію до лікарні представників багатьох ЗМІ – прийшли одиниці, вони ж і висвітлювали. Усі інші – коректно відмовчувалися”, -каже Завада. Самі журналісти та наставники молодих репортерів говорили цілком конкретно, як полюбляють казати народні обранці, “по суті”. Головний редактор інтернет-видання “Детектор медіа” Наталя Лігачова, з метою чіткого розмежовування понять „політична цензура” та „редакційна політика”, запропонувала в Законах „Про друковані засоби інформації” (ст. 12, 18, 21, 22) та „Про телебачення та радіомовлення” (ст.14) дати чітке визначення таким поняттям, які в них вже існують, але без чітких формулювань та часто перетинаючись одне з одним. Це, насамперед, такі поняття, як предмет і цілі діяльності друкованого і електронного ЗМІ, тематична спрямованість, програма (редакційна політика), і т.д. При цьому, - на думку Н.Лігачової, - Програми ЗМІ, засновниками яких не є партійні структури, повинні базуватися на стандартах професійної журналістики та журналістської етики – які загальноприйняті для країн Ради Європи, членом якої Україна є.

В свою чергу, Статут редакції друкованого та електронного видання повинен базуватися саме на такій Програмі (редакційній політиці) видання, яка, в свою чергу, і визначатиме повноваження, права та обов’язки і засновників (менеджерів) ЗМІ, і найманих працівників (журналістів). Саме на основі Статуту засновники ЗМІ та наймані працівники повинні підписувати колективні Договори та індивідуальні Контракти. В законодавстві про друковані ЗМІ та телебачення і радіомовлення повинна бути ЗАБОРОНА на можливість праці журналіста без підписання з ним Контракту. Голова комітету “Рівність можливостей” та заступник директора Інституту журналістики Олександр Чекмишев запропонував внести конкретні поправки до відповідних Законів у галузі інформації, зокрема до частини про обов’язки та права творчих працівників. Такі поправки повинні закріпити існування Контракту, за яким тільки і має працювати журналіст, законодавчо. Тоді порушення умов контракту власником або менеджером ЗМІ стане серйозним приводом для судового розгляду, а за умови чітко визначеного терміну „цензура” та її різновиду “політична цензура” - і прецедентом. Саме таким чином Чекмишев пропонує “рятувати не хворого, а лікувати хворобу”.

Палкі обговорення проектів документів, які виноситимуться на розгляд Верховної Ради в грудні, завершилися висловленою надією, що з урахуванням усіх пропозицій вони будуть в майбутньому ухвалені, як сказав Микола Томенко, “конфліктним парламентом”.

І тут голова парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації бачить суперечність: темпи та методи реалізації документів представниками різних політичних сил пропонуються різні. Томенко, наприклад, уважає підхід, який заключається в максимальному врахуванні всіх, навіть “незлагоджених пропозицій”, досить ризиковим. “ Сьогоднішні обговорення наштовхнули мене на думку, що можна реально говорити про ухвалення у сесійній залі не максималістських, а реальних документів.—каже Томенко. -- Перш за все, я маю на увазі проект Постанови, який фіксує стан речей в інформаційному просторі та конкретні застереження стосовно того, що робить неконституційного Адміністрація Президента, Кабінет Міністрів, або змушені робити ВР та місцеві адміністрації.



Друге, це Законопроект, в якому мають бути передбачені найважливіші речі, що пов’язані із судовими позовами, політичною цензурою, доступом до інформації. Одним словом, те, що є на сьогодні кричущим беззаперечним фактом, про що, власне, говорили учасники дискусії.



По-третє, маємо говорити про своєрідну Концепцію, план законодавчих ініціатив, які треба найближчим часом прийняти. Ми не розписуємо конкретних формулювань, але ставимо собі завдання на перспективу: не допустити того, щоб здорові пропозиції залишалися так і нереалізованими. Особливо важливим із усього висловленого є внесення окремим положенням до проекту Закону України “Про внесення змін до деяких законів України за результатами парламентських слухань “Суспільство, засоби масової інформації, влада: свобода слова та цензура в Україні” питання укладання Контракту між найманим працівником та власником видання, який, сподіваємося, врегулює відносини “журналіст-ЗМІ”. Це буде також одним із питань соціального захисту журналіста.



Я думаю, що у законопроекті вдасться врахувати всі кричущі речі, про які говорять у суспільстві. Упевнений: ми зможемо знайти аргументи, щоб переконати депутатів проголосувати за прийняття цих документів. Так, проблеми будуть. Значна кількість парламентарів від більшості боїться самого слова “ політична цензура” та відповідальності за неї. Отут нам доведеться попрацювати над вагомими аргументами, які примусять віддати свій голос “за” прийняття таких документів українських “більшовиків”. Найголовнішим та найважливішим переконуючим аргументом буде лише спільна позиція журналістів, задекларована ними публічно. Це той момент, з яким депутати не зможуть не погодитися.”

Громадська рада своїм зверненням до представників більшості залишити за меншістю право впливати на інформаційну політику, висловила свою підтримку дій нинішнього керівництва парламентського комітету з питань свободи слова та інформації, при цьому “не називаючи конкретних осіб та не позиціонуючи їх як опозиційних”. Тепер, щодо ефективності майбутніх парламентських слухань з політичної цензури, слово за тією частиною парламентарів, які зможуть пролобіювати інтереси громадськості у ВР. Перед ними стоїть важливе завдання – говорити з “конфліктним парламентом”.