У свою чергу доктрина національної безпеки Єрунтується на виробленому геополітичному мисленні: як ми самі бачимо себе на світовій арені і що хочемо осягнути? Матеріал Олега Багана, який ми пропонуємо Вашій увазі, спрямований на з’ясування цієї важливої проблематики. Автор є досвідченим науковцем і публіцистом, він також доцент Дрогобицького педагогічного університету, автор багатьох книжок з геополітики та політології.



Директор Центру медіареформ,

директор Могилянської школи журналістики Сергій Квіт

ЗМІ І ПИТАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ: ГЕОПОЛІТИЧНИЙ АСПЕКТ



Взаємозв’язок між розвитком ЗМІ і геополітичними тенденціями певної країни є хоч не таким наочним, але надзвичайно значущим. ЗМІ існують передусім у просторі щоденності, тобто поточної актуальної інформації, натомість геополітика є відображенням столітніх і навіть тисячолітніх процесів у певному мегареЄіоні. Тому здається, що вони перетинатися аж так активно не можуть. Насправді ж ЗМІ визначаються геополітикою і у своїй, так би мовити, основі, тобто за ідеологічним наповненням, і у своїх “декораціях”, тобто за стилістичними забарвленнями і особливостями. Наприклад, саме геополітична субстанція визначає, чи преса певної країни має наступальний, зверхньо-імперський характер, іноді навіть аЄресивний (ідеологія преси кайзерівської і гітлерівської Німеччини, Англії часів імперії, СРСР, сучасних США), чи спокійно аналітичний, відсторонений характер, як це є із пресою переважно нейтральних країн або тих, що займають якесь посереднє місце на геополітичній шахівниці (Швеція, Швейцарія, Нідерланди, Чехія, Угорщина). Так само із стильовим наповненням преси: якщо це преса країн германсько-протестантського геополітично-цивілізаційного кола, то вона відзначається строгою інформативністю, раціоналістичними підходами, динамічністю повідомлень, вольовим тиском, більшим розмахом проблематики; якщо ж це преса країн латинсько-католицького культурно-цивілізаційного кола, то вона тяжіє до духовної проблематики, культурології, більше естетизована у всіх аспектах – від самих назв видань до жанрів, для неї властиве емоційне забарвлення в поданні інформації, якісь особистісно-психологічні загострення з боку журналістів; якщо це преса візантійсько-православного ареалу, то вона явно інертніша, ніби замкнута у проблемах власного соціуму (тут ніколи нема всеєвропейського повноцінного розмаху аналізу подій), невиразна у жанрах і стилях, власне дуже еклектична, схильна до суб’єктивності, проте значно філософічна, лірична. Відповідно, будь-яке наближення певної країни до котрогось із названих геополітично-цивілізаційних кіл зумовлює зміни й перебудову ідеологічної бази та стилістики преси.

Особливістю ЗМІ в Україні є власне відсутність чіткої геополітичної орієнтації, визначеності, що, зрозуміло, зумовлено перерваністю українських медіа-традицій і тривалим перебуванням суспільства у підневільному стані. З набуттям Україною незалежності ЗМІ сформувалися як проросійські (визначальною ознакою яких є наслідування російських взірців) і проукраїнські (ознакою яких є виразна провінційність). Тобто в обидвох варіантах це явища вторинні. І головною причиною такої вторинності є відсутність чіткої геополітичної концепції розвитку України, а відтак і мас-медіа.

Головними мінусовими ознаками українських ЗМІ є такі:

1) вони, як правило, не мають власного погляду на світові події;

2) вони не мають чіткого бачення стратегії геополітичного розвитку держави;

3) вони, закономірно, ефективно не працюють на національну безпеку, оскільки неоперативно і неточно реаЄують на пропаЄандивні дії ЗМІ світу, що з тих чи інших причин атакують нашу державу;

4) вони не працюють на пошук шляхів міжнародного утвердження України, через те, що дезорієнтовані в цінностях і законах геополітики, не бачать перспективи успішної геополітичної трансформації держави;

5) вони не мають власного стилю.

ЯКІ ПРОБЛЕМИ СТОЯТЬ ПЕРЕД УКРАЇНСЬКИМИ ЗМІ?



І. З’ЯСУВАННЯ ЦИВІЛІЗАЦІЙНО-ГЕОПОЛІТИЧНИХ ОСНОВ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ.



Протягом тисячоліть (принаймні, від ІІІ тис. до н.е.) Північне Причорномор’я, простір між Карпатами і Кавказом був осьовим центром для творення і розвитку різних етно-цивілізацій та протодержав (відомі з історії – Кіммерія, Скіфія, Понтійське царство, Ґотське царство та ін.). Поява у ІХ ст. Київської Русі, що об’єднала простір між Балтикою і Чорним морем, була квінтесенцією і закономірним результатом цих тисячолітніх геополітичних інтенцій. Визначальною культурно-цивілізаційною ознакою Київської Русі була її відкритість, синтезуюча роль щодо духовних впливів Сходу і Заходу Європи. Власне ця риса національної культурософії є характерологічною щодо визначення нашої країни як принципово середньоєвропейської цивілізації, цивілізації великого перехрестя Заходу і Сходу, католицизму і православ’я, індивідуалістського і громадівського соціальних архетипів, традицій раціоналізму і містицизму, талассократичного активізму і теллурократичного консерватизму і т.д.

У ХІІІ-ХVІІІ ст. відбулося падіння всіх великих держав Середньої Європи, які в своїх основах зберігали названі принципи і ознаки – Київської Русі, Сербії, Болгарії, Угорщини і Речі Посполитої. Простір Середньої Європи, тобто терен між Альпами і Чорним Морем, між Балтикою і Балканами, був розірваний між великими імперіями – Австрійською, Оттоманською, Московською і потім Німецькою. Таким чином щезла одна з великих культурно-цивілізаційних відмін Європи. Саме зникнення Середньої Європи як геополітичного фактору спричинило довготривалий імперсько-аЄресивний конфлікт між потужними наддержавними, оскільки геополітичним законом є: “хто контролює Середньо-Східну Європу, той домінує над Євразією” (Х.Дж.Макіндер, видатний англійський геополітик поч. ХХ ст.). Так відбулися катастрофічні зіткнення Московщини і Турецької імперії, Австрії (пізніше Австро-Угорщини) і Росії, Німеччини і Росії, які принесли страхітливі жертви і руїни, фактично породили два найстрашніші тоталітарні режими – большевизму і націонал-соціалізму. Якби ж країни Середньої Європи зберегли свою незалежність, якби сформувалася з них геополітична противага аЄресивним імперіям Євразії (Російській та Турецькій імперіям) та Заходу (Австрії та Німеччині), то усіх цих великих і численних війн та катастроф не було б.

Отже, лише консолідація країн Середньо-Східної Європи, вирішальним фактором серед яких стає геополітична роль самостійної України, дає змогу перетворити цей простір у геополітичний засіб стабільності й органічного розвитку усієї Європи як цивілізації. Лише зміцнена на основі власної самобутності Середньо-Східна Європа, яка включатиме і країни Кавказу, зможе стати “другою легенею” цілої Європи, надійним геополітичним союзником Заходу (Західної цивілізації) для того, щоб не допустити агресивної дії Євразії, геополітичною закономірністю якої є прагнути до домінування над Європою (наступ кочівницьких народів у доісторичну добу, імперії скіфів, сарматів, гуннів, аварів, хозарів, Золота Орда, Московське царство та імперія).

За площею простір Середньо-Східної Європи майже рівний із Західною Європою, його населення становить понад 200 млн. У таких масштабах він може стати геополітичним чинником планетарного значення, якщо враховувати, що у його геополітичне коло увійде стратегічно надзвичайно значуща і велика країна Туреччина (понад 70 млн.нас.). Суттєвим мінусом Середньо-Східної Європи є те, що вона переважно складається із дрібних народів (чехи, словаки, хорвати, литвини, болгари, серби і т.д.), які або не мали і на мають почуття історичного розмаху, відповідальності, або втратили його. Тому зараз найважливішим завданням є відродити і виховати ментальність і свідомість власної значущості і особливого призначення в середньоєвропейців. Саме на це й мають працювати ЗМІ країн Середньої Європи, і українські ЗМІ передусім. Концепція Середньої Європи дає змогу українським політикам і журналістам подолати власну вторинність, провінційність, меншовартість, які витворилися за віки бездержавності.

Другим мінусовим фактором Середньо-Східної Європи є її економічне відставання від норм і темпів економічного розвитку Заходу. Однак у цьому випадку якраз консолідація і господарська взаємопідтримка середньоєвропейських країн, їхня спільна концепція економічного зростання і спільний вихід на мегаспівпрацю з іншими світовими реЄіонами могли б стати додатковим імпульсом розвитку. Тобто замість працювати на однозначне наслідування західних зразків, на пристосування норм більше динамічної економіки Заходу, що робить із Середньої Європи “бідного родича”, провідні держави Середньої Європи мали б працювати на вироблення власної стратегії економічного розвитку, щоб враховувала б їхні особливості, історичні традиції, проблеми і можливості, які можуть реалізуватися у співпраці насамперед із країнами менше індустріальним – країнами Передньої і Середньої Азії.

І третій мінусовий аспект Середньої Європи – її цивілізаційна роздвоєність, відтак роздвоєність у орієнтаціях. Країни католицько-протестантського цивілізаційного кола (Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Хорватія, Словенія, Литва, Латвія, Естонія) традиційно тяжіють до Заходу, їх відрізняють від решти країн Середньої Європи ментальний індивідуалізм, вищий рівень підприємливості, громадської згуртованості і активності, якісніша політична структурованість, національна спаяність, ширша культурна спорідненість із Заходом. Натомість країни візантійсько-православного цивілізаційного кола (Україна, Білорусія, Румунія, Молдова, Болгарія, Сербія, Македонія, Греція, Чорногорія, Грузія, Вірменія, а також здебільшого мусульманські, але подібні до них, Албанія, Боснія, Туреччина, Азербайджан і потенційно-мусульманські країни Кавказу) відчувають свою внутрішню ментальну відмежованість від Заходу, вони зберігають більше патріархальних і консервативних форм соціального устрою, повільніше розвиваються економічно, прагнуть зберегти свою духовно-культурну самобутність супроти наступу західної маскультури, менше активні на громадському рівні, повільніше засвоюють норми демократії, їхній націоналізм має більше вибуховий характер (як реакція на чиєсь втручання) і не згуртовує належним чином ці народи на щоденному рівні.

Фактично специфіка цих країн сформувалася на Єрунті Причорноморської цивілізації, яка виділялася ще в доісторичні часи (прадавність автохтонної культури народів Кавказу, Анатолії, Балкан і Північного Причорномор’я (Понтиди) є очевидною). Тому перспективою для цього надрегіону було б не відчуження від своїх традицій (як це є зараз, коли уряди і еліти цих країн похапливо наслідують західні зразки), а якраз збереження і розвиток своєї культурно-цивілізаційної самобутності, яка й може стати великим імпульсом для піднесення цілого простору. Прообразом (правда, надто кволим) об’єднання країн Причорномор’я сьогодні є ГУУАМ. Його головною проблемою є те, що посткомуністичні політичні еліти, які зберегли владу в країнах, що входять до ГУУАМ, не можуть повірити у свої сили і замість вибрати самостійну стратегію розвитку надрегіону, вони постійно озираються на світові потуги (Захід, Росію) і роблять лише половинчасті кроки.

У тому випадку, коли країни Причорномор’я вийдуть на вищий рівень інтеграції, вони ніби “притягнуть” і католицько-протестантські країни решти Середньої Європи, адже і культура, і економічна співпраця обидвох надреЄіонів буде їм взаємно вигідною і геополітично закономірною. Органічно країни Причорномор’я тисячоліттями належали до т.зв. “Rimland’у” (теорія видатного американського геополітика Н.Спікмена), «берегових земель» – тих країн, які історично були задіяні у творення “таласократичної цивілізації, тобто цивілізації, яка Єрунтувалася на морській торгівлі і на культурно-економічних зв’язках між різними віддаленими регіонами Rimlandy. Пригадаймо собі, яку роль відігравало українське Причорномор’я, коли впродовж усієї епохи Античності воно було колосальним посередником у торгово-господарських контактах Середньо-Східної Європи із Середземномор’ям. Адже тоді грецькі колонії Криму, Боспорстке царство творили фактично одну з відмін еллінської цивілізації. Потім, у Середньовіччі, подібну роль у Причорномор’ї виконували торгові факторії візантійців, хазарів, генуезців. Важливо зрозуміти, що завжди ці приморські факторії здійснювали глибинний соціально-духовний вплив на життя “материкові” України, ніби пронизуючи її територію наскрізь, наприклад, така внутрішня стратегічно важлива фортеця, як Хотин була збудована генуезцями, а це вже був вихід на Поділля і Галичину.

Власне ця тисячолітня принадлежність до Ritmland`y обумовлює традиційну українську орієнтацію на Південь, на коло Середземноморської цивілізації, витворює основи для зближення Північного Причорномор’я (Понтиди - як називали елліни Причорномор’я) із сусідніми прадавніми цивілізаційними центрами – Кавказом, Анатолією (Туреччиною) і Балканами. Так твориться т.зв. “Великий Чорноморський Чотирикутник”. З іншого боку, це пояснює, чому Україна завжди була відкрита до Заходу, ментальність її населення була сприйнятлива до західних впливів: Західна Європа теж формувалася у своїх основах як торгово-морська цивілізація, тому й ментально близька всім причорноморським народам. Велику зорієнтованість до Західної цивілізації мають і Грузія, і Вірменія,і Туреччина, попри весь свій ісламський характер, який є більше випадковістю, аніж закономірністю цієї країни, і балканські народи. Те, що простір Причорномор’я є наближений до центру Євразії, перебуває ніби на межі між світом Суходолу (Hartlend`y – за терміологією геополіиків) і Ritmland`y, а значить постійно зазнавав і зазнає впливів аЄресивної Євразії (від доби гуннів до СРСР), зумовлює його половинчастий характер. Жителі Причорномор’я не вповні відчувають себе інтегрованими у світ таласократичної (тобто морської) цивілізації, чим є сьогодні Захід (Америка і Західна Європа, що постали на основі морської активності і торгівлі), наполовину вони ще представники теллурократичної (суходолової) цивілізації Євразії.

Об’єднання і зміцнення Причорноморського простору є Єарантією стабільності, є чинником подолання тисячолітнього протистояння Європи і Євразії, оскільки за такої геополітичної конфігурації Євразія (Росія) не має вже геополітичних можливостей для тиску на Європу, на світову вищу геополітичну арену паралельно виходять як самостійні гравці Індія і Китай, що змінює розстановку сил на материку Євразія.

У цьому контексті Україна перетворюється на ключову державу середньоєвропейського простору: від неї залежить, чи зуміє він об’єднатися (на Єрунті широкої співпраці із середньо- та передньоазійськими державнами), вона автоматично стає лідером цього об’єднання як найбільша і географічно центральна країна простору, до цього вона потенційно здатна за рівнем науково-технічного розвитку, індустріадізації та освіти населення.

Таким чином, важливим ідейним і світоглядним імперативом-завданням для сучасних українських журналістів стає усвідомлення цивілізаційно-геополітичних засад України як принципово середньоєвропейської держави.

Це потенційно дає такі позитиви:

1) українські ЗМІ позбуваються психологічного комплексу провінційності як ніби-то “окраїна” російського геополітичного простору чи “периферія” Заходу, “сіра зона” – у термінології самих “опущених”;

2) ЗМІ отримують перспективну концепцію геополітичного розвитку України як центральної держави Середньо-Східної Європи, що стає вирішальним фактором зміцнення цього простору і перетворення його у планетарно значущий фактор міжнародної політики;

3) ЗМІ отримують ідейну базу для виховання національної гідності, громадянського оптимізму в українському суспільстві;

4) Українські ЗМІ оперують цілою системою фактів, аргументів і планів, які дають їм змогу ефективно відбивати пропагандистські випади проти України, як то: “Україна – сателіт Заходу” (не сателіт, а стратегічно важлива держава із геополітичною перспективою, потенційний лідер Середньо-Східної Європи), “країна без цивілізаційної твердої основи, щось середнє між Заходом і Сходом” (“середність” якраз і є цивілізаційною основою України, її багатством, оскільки здатна збагачувати духовно і культурно), “Україна – дестабілізуючий фактор” (російський геополітик А.ДуЄін) (державність України дестабілізує лише Росію як імперію і водночас тільки зміцнює Середню Європу) і т.ін.

5) українські ЗМІ поступово отримують ідейний Єрунт для виходу із-під впливів російських ЗМІ;

6) українські ЗМІ отримують стимул для розбудови власної міжнародної ідеології, відповідно – для вироблення власної стилістики, власних пропаЄандивних кліше і т.ін.

ІІ. СТРАТЕГІЧНА ПЕРЕОРІЄНТАЦІЯ НАПРЯМКІВ ІНФОРМАЦІЇ.



Концепція Середньої Європи вимагає, закономірно, переорієнтації у поданні інформації про міжнародні події, у самій ідеології цієї інформації. Зараз в українських ЗМІ пріоритетними є повідомлення про події у провідних країнах Заходу (США, Велика Британія, Франція, Німеччина) та в Росії. Натомість для перспективного розвитку України як ключової середньоєвропейської держави бажано, щоб повідомлення із країн Середньої Європи, принаймні, були рівнопропорційними щодо інших. Це дасть змогу виробити серед населення України середньоєвропейську ідентичність (її вага обЄрунтована вище). Це не нормально в аспекті зовнішньополітичних орієнтацій, коли українці як нація знають про політичне життя своїх найближчих сусідів (Польщі, Білорусії, Словаччини, Угорщини, Румунії, Туреччини, Грузії - морська близькість дорівнює прикордонній) значно менше, ніж про політичне життя дальших країн, ніж це належиться знати для правильної ідентифікації себе у міжнародному просторі. Відповідно, для провідних українських ЗМІ мало б стати нормою систематично повідомляти про події у центральних країнах надреЄіону, давати широкий аналіз їх. Принаймні, постійні кореспондентські пункти у провідних ЗМІ мали б бути у Варшаві, Будапешті, Бухаресті, БєлЄраді, Анкарі і Тбілісі.

ІІІ. ВИЗНАЧЕННЯ КРИТЕРІЇВ ТА ЦІННОСТЕЙ



Головним ціннісним орієнтиром для українських ЗМІ має стати вироблення європейської чіткої орієнтації, формування європейської ідентичності серед українського соціуму. “Європа як цілісність” (Середня Європа як її органічна складова) - це настійливе гасло всіх повідомлень і теоретично-аналітичних концепцій. Така послідовна “європейськість” може стати єдиними надійними ліками на традиційну і дуже глибоку українську ментальну роздвоєність (“Ми із Заходом чи зі Сходом?”), громадянську невизначеність (малоросійство як фундаментальна ознака українського менталітету), світоглядну завуженість (фатальна провінційність і скутість української психе).

Україна є межовою, у її ментально-духовні і культурні основи лягли як впливи Сходу Європи, поствізантійської традиції, так і оксидентально-католицькі традиції. Ця синтетичність українського духу повинна усвідомлюватися як субстанційно-визначальна ознака, як вартість, як засада, з якої ми й маємо оцінювати світ. Тому недопустимими для української офіційної пропаЄанди і українських ЗМІ є ідеологеми, взяті переважно із російських фундаменталістських політичних теорій, на зразок: “слов’янська єдність”, “євразійська спільність”, “православне братерство духу” т.ін. (вони часто використовуються у дуже популярних в Росії геополітичних теоріях євразійства А.ДуЄіна, див його “Основы геополитики”). Ці цілком імперські ідеологеми розбиваються об цілком очевидні арЄументи і принципи тієї ж геополітики. Ідея про слов’янську єдність є абсолютним міфом з погляду елементарної націології: всі слов’янські народи зазнали впродовж історії таких масштабних “вимішувань” у аспекті іноетнічних, культурних, ментальних, географічних, соціальних та ідейних впливів, що тепер їх зближує одна тільки мова, а за всіма іншими показниками вони здебільшого різняться один від одного не менше, аніж від неслов’янських народів. Що подібного є, наприклад, у поляків і болгарів чи росіян і хорватів?

Друге. Ідея “євразійської спільності” є для України повним нонсенсом з оглядутого, що, як зазначено вище, будучи типово приморською країною - цивілізацією (концепція Rimlend`y), Україна за такими основоположними геополітичними характеристиками, як ментальні орієнтації, традиційні зв’язки, культурний світогляд і т.ін., абсолютно відрізняється від типово суходолової, євразійської російської цивілізації.

І третє. Ідея православного єднання означає для України руйнацію з трьох причин. По-перше, в сучасності, особливо у реаліях теперішньої Європи, де культури і релігії наклалися і переплелися надто складно, звертання до ідей “сакрального братерства духу” є просто анахронізмом і надзвичайно підривним чинником. Розпалювання релігійної нетерпимості може сьогодні означати тільки руйнацію. По-друге, упродовж століть Україна зазнавала таких потужних впливів католицизму, взагалі західної культури і ментальності, що вони вже стали невід’ємними складовими нашого духу і свідомості. Виявом цього є існування багатомільйонної Греко-Католицької Церкви в Україні. Тому православний фундаменталізм можна розглядати тільки як абсолютно підривний фактор, що руйнує основні засади українського етносу і державності. І по-третє, російське православ’я, на засадах якого збираються об’єднувати всіх православних євразійці типу А.ДуЄіна, сформувалося за віки ізоляції (Московське царство у просторах Євразії розвинулося на абсолютно відмінних духовних і ментально-культурних архетипах) у щось зовсім специфічне, відмінне від “кореневих” православних Церков Середньо-Східної Європи - Сербської, Болгарської, Румунської, Вірменської, Грузинської, Української, Білоруської. І це підтверджує той наочний факт, що коли Москва приходила на якісь православні землі (як то на Україну, Білорусь, Грузію, Молдову), то завжди прагнула знищити і викорінити там автохтонні форми православ’я. Відтак об’єднання православ’я сьогодні може означати тільки одне: це буде чергове насильство московського православ’я над іншими православними Церквами, що ми й бачимо в ситуації сучасної України, де швидше знаходять спільну моду Українська Православна Церква із Греко-Католицькою і навіть із Римо-Католицькою, аніж українські православні із російськими православними.

IV. ПОШУКИ ВЛАСНОГО СТИЛЮ



Відповідно до окреслених геополітичних вимірів сучасної України українські ЗМІ повинні прагнути до вироблення власного стилю. Поки що ми бачимо повне, аж до найнепотрібніших дрібничок, наслідування російських медійних ознак та стилю. Це народження українського медіастилю може відбутися тільки на основі глибокого усвідомлення культурної і духовної самобутності і самоцінності Середньої Європи. При чому, нові і бажані стильові ознаки українських ЗМІ мають бути такими, щоб вони були спрямовані на подолання неЄативів та слабкостей національної ментальності. ЗМІ повинні працювати на переродження нації, на формування мобільного, вольового і ефективно багатогранного і багатоверствового соціуму. Вони повинні плекати свідомість впевненої у своїх силах нації, позбавленої тих комплексів неповноцінності, яких вона набралася за століття бездержавності. Наприклад, якщо українська душа є надто ліричною, то сучасні українські ЗМІ, запозичуючи від медіа-традиції германсько-протестантського світу міцний раціоналізм, повинні бути більше аналітичними, українську ментальну схильність до дрібниць і загумінковості (провінціалізм) повинні долати проблематикою глобальних узагальнень, а для подолання традиційної української безпринципності (спадщина рабства) вартує запозичувати у медій латинсько-католицького світу підкреслено особистісну гостроту суджень, замість примітивного етнографізму в тематиці запозичувати стилістику культурологічного аналізу і т.д.

Важливо, щоб медіапрацівники усвідомили: український світ надто довго був у підневільному стані, надто довго жив за законами і цінностями іншої цивілізації (Євразії-Росії), тому для того, щоб оживити його, потрібні докорінні переміни, не наслідування зразків колишньої тюрми, а вихід у якісно інший духовний і ментальний простір – простір Середньої Європи.

ВИСНОВКИ



Геополітичний аспект є надзвичайно важливим при визначенні напрямків розвитку національних ЗМІ, він допомагає сформувати принципові і концептуальні ідеї для світоглядної бази працівників ЗМІ, вибудувати цілісну систему ідеологічних постулатів та формул, які можуть ефективно служити в інформаційно-пропаЄандивній сфері для захисту національних інтересів. З огляду на те, що державність України має невелику традицію, а значить - ще незавершену геополітичну доктрину, виникає потреба в активній і якісній пропаЄанді успішних геополітичних ідей через ЗМІ, щоб згуртувати суспільство, накреслити перспективні плани глобального розвитку країни.

Пропонуємо короткий перелік геополітичних ідеологем, ефективне розпрацювання яких у ЗМІ сприяло б зміцненню національної безпеки України:

- "Україна - це не постколоніальна держава і не постколоніальне суспільство, оскільки від найдавніших часів територія України була "осьовою" для творення великих цивілізацій і держав, занепад України у Середньовіччі і її тривале перебування під владою Російської (євразійської) імперії - це руйнація самобутньої культури і цивілізації, це деформація цілісного і геостратегічно важливого простору Середньої Європи, що своєю структурою завжди об'єктивно сприяв стабільності цілої Європи і навіть Північної Євразії" (ця ідеологема у принципі долає комплекс "постколоніалізму", а значить - меншовартості, неповноцінності глобального масштабу, який прищеплюється Україні світовими ЗМІ на різних рівнях).

- "Традиційно Україна належить до великої геополітичної зони Rimland'y, берегових земель, яка охоплює й усю Європу, Європу як цивілізацію, що кардинально відмінна від цивілізації Євразії; тому вся зовнішня політика України має працювати на повноцінне і масштабне повернення країни у ментальний, культурний, правовий, соціально-економічний та політичний простір Європи" (на цій основі можливим є відкидання усіх геополітичних ідей, які загрожують національній безпеці держави - "євразійської спільності", "слов'янської єдності", "православного братерства", "сірої зони", "буферної зони" і т.ін.);

- "Ідея повернення Середньої Європи як самобутньої цілісності дає можливість Україні відчути себе у епіцентрі надважливих міжнародних процесів, сама собою спонукає висувати нові глобальні плани перспективного розвитку, відповідно українські ЗМІ отримують нагоду виробити собі засади самостійного погляду на світ, на геополітичні тенденції, вийти із ситуації "озвучувачів" чужих геополітичних ідеологем".

- "Концепція поступового переростання ГУУАМ у Чорноморське Співтовариство (чи Чорноморсько-Каспійське Співтовариство) з включенням нових держав, дає можливість виробити в ЗМІ широку геополітичну пропаганду нової перспективи для української державності, розвитку особливого українського геополітичного простору, сформулювати роль України як центральної держави у великому трансконтинентальному діалогові між Євразією і Європою".

- "Концепція Чорноморського Співтовариства також дає можливість подолати дві негативні проблеми в геополітиці і в міжнародній медіа пропаганді: невходження України до НАТО і невходження України до ЄС, що сприймається у свідомості більшої частини населення країни як "поразка України", "неповноцінність української державності", "опускання в геополітичну зону небуття" і т.ін. У цьому аспекті українські ЗМІ повинні працювати на вироблення оптимістичного світогляду в українців саме через виховання свідомості сереньоєвропейської специфіки і самодостатності, чорноморської перспективи України, постійно наголошуючи, що можна жити в самій Європі і бути поза ЄС (Швейцарія, Норвегія, а недавно ще й Фінляндія, Швеція) і створити таку ефективну економіку і соціально-правову та політичну систему, які б забезпечували постійне входження до десятки найрозвинутіших країн світу".

- "Географічне розташування України на шляху транспортування життєво потрібних для Європи прикаспійських нафти і газу автоматично перетворює нашу державу в одну з ключових держав Євразії з погляду геостратегічних інтересів. Пропаганда цієї ідеї в ЗМІ має стати значним чинником зміцнення національного престижу в інформаційно-ідеологічному полі".

- "У контексті міжцивілізаційного напруження, яке намітилося в останньому десятиліття (концепція С.ХантинЄтона), Україна повинна чітко визначитися зі своїми геополітичними орієнтаціями і пріоритетами. Саме концепція Середньої Європи, тобто геополітичного простору, що постійно перебував у межовій ситуації, ситуації різноспрямованих впливів, для якого у цивілізаційному аспекті традиції православ'я, католицизму, протестантизму та ісламу (Балкани, Крим, Кавказ) стали органічними, а значить - неуникненними, передбачає діалогічність країн цього надреЄіону".

Відтак українські ЗМІ, працюючи на поширення геополітичної ідеології держави, не повинні допуститися щонайменших зверхніх оцінок котроїсь із конфесійних традицій (чи то в оцінках боснійського і албанського екстремізму на Балканах чи чеченського і абхазького на Кавказі), не повинні дати втягнути себе у інформаційну війну з мусульманським світом, яку ведуть Захід і Росія. Як органічно середньоєвропейська держава Україна повинна постати в очах світу країною розумної гармонії різних культур і традицій, релігій і ментальностей. У такій інформаційній політиці полягає виграшна стратегія цілої Середньої Європи, яка, дистанціюючись і від Заходу, і від Євразії - Росії, які розвиваються за своїми геополітичними законами, уникає таким чином конфліктності епохи "зіткнення цивілізацій" і виходить на якісно інший рівень цивілізаційного розвитку. Одчасна відкритість Середньої Європи, особливо країн Причорноморського геополітичного простору, до Заходу і до мусульманських країн Передньої і Середньої Азії, дає можливість ефективно розвивати стосунки з різними цивілізаціями, особливо враховуючи прогнозоване піднесення країн Азії.