Данило Мокрик належить до найбільш досвідчених журналістів-розслідувачів України. Не маючи журналістської освіти (у Мокрика диплом французької Вищої школи політичних наук), медійної справи навчався, за його ж словами, на ходу. Почав кар’єру в 2008 році у виданні, якого вже давно не існує. Потім потрапив до редакції львівського сайту Zaxid.net. Тоді ж уперше спробував себе в журналістських розслідуваннях. Йому вдалось отримати документи, які викривали одного з місцевих чиновників у брехні. «Це було настільки цікаво! Оце відчуття, що ось у тебе в руках є інформація, яка не є публічною, яку ти розкажеш людям, як щось нове… Ти не є просто ретранслятором того, що вже десь сталося, а продукуєш нову інформацію сам. І це дуже круто», — згадує про тодішні свої враження Мокрик.

Потім був переїзд до Києва і робота ведучим програми соціальних розслідувань «Остання інстанція» на каналі ZIK, згодом — у щоденній програмі «Тема дня» на «UA: Першому», а після — у проєкті журналістських розслідувань «Наші гроші з Денисом Бігусом». В останньому проєкті, який тепер називається Bihus.Info, Данило пропрацював майже шість років, встигнувши за цей час отримати нагороди за свої розслідування. Професійною нагородою також був відзначений влог Мокрика MokRec, за який у 2020 році він отримав диплом конкурсу журналістських робіт «Суд людською мовою».

На початку минулого року Данило Мокрик доєднався до команди англомовного українського видання The Kyiv Independent, де разом із Євгенією Моторевською та Олесею Бідою створив відділ журналістських розслідувань воєнних злочинів. Нещодавно вийшов його фільм «Тіні на лівому березі» про колишній відділок поліції в селищі Горностаївка на лівобережжі Дніпра в Херсонській області, який росіяни перетворили на катівню для цивільних українців, що опинилися в окупації.

Про особливості роботи з темою воєнних злочинів, зашлакованість інформаційного простору України, а також про те, чи можна вважати українського президента головним медіа країни та чи не варто припинити лякати світ розповідями про війну в Україні, Данило Мокрик розповів в інтерв’ю «Детектору медіа».

— Данило, ви вважаєте, що війна та воєнні злочини несуть Україні більшу загрозу, ніж корупція. І саме цим мотивували відмову брати участь у цьогорічному Національному конкурсі журналістських розслідувань, організатори якого визначили пріоритетом антикорупційні розслідування. Ви не згодні з твердженням про те, що корупція вбиває та є союзником Росії у війні проти України?

— Розберімся, що означає вислів «корупція вбиває». По-перше, це метафора. По-друге, корупція вбиває (у тих випадках, коли вона справді вбиває) непрямо. Коли ми говоримо про воєнні злочини, йдеться про прямі вбивства, про безпосередні смерті. Внаслідок корупційної схеми, через, скажімо, закупівлю якогось неякісного захисного обладнання, теж може загинути військовий на фронті. Так, це теж трагедія, але тут відсутній прямий зв’язок.

Натомість, говорячи про російські воєнні злочини, ми маємо на увазі прямі вбивства. Наша країна захлинається від насильства — не метафоричного, а справжнього. І заявляти за таких умов про те, що ми, мовляв, переносимо акцент на корупційні розслідування, оскільки це знову стало актуально, і в такий спосіб нібито повертаємося до нормального життя, — це, як на мене, схоже на неадекватне оцінювання реальності.

У мене не виникло б питань, якби організатори конкурсу — Media Development Foundation — пообіцяли з належною увагою ставитися і до розслідувань, які стосуються війни, і до антикорупційних матеріалів. Але ж ні, вони зробили заяву про акцент саме на антикорупційних розслідуваннях. Ще раз повторю — це для мене індикатор відриву від реальності.

 Данило Мокрик пояснює, чому корупція в Україні є проблемою номер два, тоді як проблемою номер один є війна

— Хтось намагався тоді пояснити вашу позицію тим, що ви самі зараз займаєтесь воєнними розслідуваннями.

— Тут причина і наслідки працюють у зворотному напрямку. Я перейшов з антикорупційних розслідувань на воєнні саме через те, що переконаний: нічого важливішого зараз немає. І моє несприйняття акценту на антикорупції під час цьогорічного Національного конкурсу журналістських розслідувань спричинено якраз тим світоглядом, виходячи з якого я зробив свій вибір.

— Мається на увазі ваш перехід у березні 2023 року з проєкту журналістських розслідувань Bihus.Info до The Kyiv Independent, де ви увійшли до відділу, що спеціалізується на розслідуваннях воєнних злочинів та інших тем, пов’язаних із російською агресією?

— Я почав робити воєнні розслідування ще у 2022 році. Причому англійською мовою. Перший мій матеріал про російську війну як геноцид «Genocide in Ukraine: Research and Proof» вийшов на Bihus.Info у травні 2022-го (за нього Данило Мокрик був відзначений нагородою конкурсу «Честь професії» у номінації «Найкраща аналітика». — «ДМ»). Тобто відразу, як тільки почалося повномасштабне вторгнення, я зрозумів, що це зараз найважливіше — показати світу геноцидний характер війни Росії проти України. І допоки не перейшов до The Kyiv Independent, зробив із того часу на Bihus.Info лише два антикорупційні розслідування. Усі інші були пов’язані з війною.

— Журналісти-розслідувачі неодноразово говорили про те, що в перші місяці вторгнення свідомо відмовилися від антикорупційних розслідувань, щоб не розхитувати ситуацію в країні, сконцентрувавшись на фіксації воєнних злочинів росіян, викритті дезінформації та пропаганди ворога. І це, мабуть, було рішенням і редакції Bihus.Info?

— Ми в редакції Bihus.Info ще в середині лютого 2022 року обговорювали, що та як будемо робити, якщо почнеться повномасштабне вторгнення. Вже тоді ми розуміли, що в той час найважливішою для людей буде інформація про війну і нам доведеться робити саме такі матеріали й саме такий контент. І міркування про те, що не можна буде розхитувати владу антикорупційними розслідуваннями, в тій розмові не звучали взагалі. Ми просто перемкнулися на тему війни, тому що вважали її важливішою для нашої аудиторії та суспільства загалом.

Обговорювати, чи не варто нам повертатися до антикорупційних розслідувань, ми почали десь у травні 2022-го. І це була достатньо складна дискусія, але результат ви бачили: з літа 2022 року команда Bihus.Info повернулася до антикорупційної тематики. Хочу, щоб було зрозуміло: я не проти журналістських розслідувань про корупційні схеми. З корупцією потрібно боротися. Зокрема й антикорупційними журналістськими розслідуваннями. І сьогодні дуже багато абсолютно фантастичних матеріалів подібного роду. Просто в моєму розумінні корупція в Україні є проблемою номер два. Проблемою номер один є війна. Тому що на війні людей убивають безпосередньо, а не через ланцюжок подій, як у випадку з корупцією.

 Команда відділу розслідувань воєнних злочинів The Kyiv Independent — Олеся Біда, Євгенія Моторевська (керівниця відділу) і Данило Мокрик

— Чому тоді ви пішли з Bihus.Info, якщо там теж могли робити матеріали про війну та воєнні злочини?

— Тоді, в березні минулого року, переді мною стояв вибір — чи я залишаюсь у комфортному середовищі та спокійно продовжую працювати, маючи вже певний рівень визнання свого професіоналізму, чи все ж таки наважуюся почати робити щось інше. Для мене це був виклик. По-перше, кожного разу, коли ти приходиш у новий колектив, ти мусиш заново доводити, що ти чогось вартий. По-друге, коли ти берешся за трохи іншу справу для іншої аудиторії, — це теж неабияке випробування. Я пропрацював у Bihus.Info майже шість років, на той час мені виповнилося 38. Я подумав, що це ще не той вік, коли варто змиритися зі стагнацією, і вирішив піти туди, де на мене очікували нові виклики.

— На Всеукраїнській конференції журналістів-розслідувачів ви модерували панель про вплив журналістських розслідувань на стан справ у державі. Тоді йшлося саме про антикорупційні розслідування. А в чому, по-вашому, має проявлятися вплив воєнних розслідувань? Що важливіше — викрити людей, які причетні до злодіянь, чи розповісти світу про жахи, які кояться під час російсько-української війни?

— Наслідків розслідувань воєнних злочинів може бути декілька. Основним із них є донесення правди про цю війну до іноземної аудиторії. І це бажання з’явилося в мене у лютому 2022 року, коли я почав активно вести свій твітер англійською мовою, видаючи по кілька дописів на день. Коли я вів його українською, в мене було лише кілька тисяч підписників, а після того, як почав вести англійською, кількість підписників зросла до 28 тисяч. Саме тому свій перший матеріал про війну на Bihus.Info, до речі, я зробив англійською. Власне, ця потреба — розповідати світові про події в Україні — і стала, врешті, одним із важливих факторів, який вплинув на моє рішення перейти з Bihus.Info до The Kyiv Independent — видання, що має велику іноземну аудиторію.

Але мені видається, що така робота є важливою і для української аудиторії. Останній фільм, який ми зробили, — «Тіні на лівому березі» — про те, що відбувається з українцями в окупованій частині Херсонської області. І під час презентації фільму одна з глядачок запитала, як можна подолати прірву між людьми, які пережили окупацію та знають, що це таке, і тими, кому пощастило ніколи з цим не стикатися. Мені видається, що подібні фільми мають і таку функцію також — розповідати одним українцям про досвід інших українців. Показувати киянину, який ніколи не був в окупації, те, через що доводиться проходити людині з тієї ж Горностаївки Херсонської області.

 Команда, яка працювала над стрічкою «Тіні на лівому березі», на її презентації

Є ще третя річ, яку я б відніс до переліку цілей журналістських матеріалів про війну. Ми як суспільство переживаємо зараз страшну травму. І не лише тому, що, як я вже казав, захлинаємося від насильства, а й у зв’язку з усіма подіями, що відбуваються під час війни, навіть якщо це не насильство безпосередньо. Ця травма потребує осмислення. І фільми-розслідування, принаймні ті, які робимо ми, далеко не лише про те, щоб сказати — от дивіться, стався такий-то злочин, до нього причетні такі-то російські військові або українські колаборанти. Вони також для того, щоб описати те, що відбувається, як систему і пояснити — як і чому це відбувається. Тобто це історія про осмислення. Тому для мене так важливо, що на презентації цих фільмів приходить багато людей. Тому що це, власне, той простір, у якому ми осмислюємо побачене. Я не хотів би, щоб у моїх словах звучали якісь пафосні чи месіанські нотки, і точно не сприймаю себе як якогось пророка чи суспільного психотерапевта, але мені видається, що осмислення — дуже важливе. Тому це не лише про те, щоб хтось конкретно поніс відповідальність за скоєні злочини, а й про те, щоб ми усі, осмислюючи, зцілювалися.

— Під час роботи над фільмом «Тіні на лівому березі» вам довелося під прикриттям поспілкуватися з імовірним виконавцем та організатором воєнних злочинів на Херсонщині. Йдеться про «начальника ОМВД Горностаевский» Андрія Полевщикова, який перед тим, як поїхати «працювати» на окуповану Херсонщину, був начальником ОМВД Росії в Жовтневому районі міста Томська. Можете поділитися відчуттями? Яке враження на вас справила ця особа?

— Це було не перше моє спілкування з імовірними воєнними злочинцями. Перед тим я телефонував «героям» фільму-розслідування моєї колеги Олесі Біди «Він прийшов знову» про сексуальні злочини російських військових, які вони чинили на окупованій частині Херсонщині. Це дуже неприємний досвід, тому що ти дзвониш їм не як український журналіст, а під виглядом чи то співробітника слідчого комітету Росії, чи то представника ветеранської організації так званої «МВД ДНР». Ти робиш це не для того, щоб висловити своє ставлення, а щоби здобути додаткову інформацію. Власне, в цьому суть. І відповідно, ти маєш поводитись і спілкуватися з ними як їхній однодумець. Це змушує тебе переживати не дуже приємні емоції.

Моє головне враження — це люди з геть «відбитою» емпатією і при тому дуже недалекі. Вони точно не відчувають докорів сумління. Коли я говорив із Полевщиковим, якого навіть у Росії намагались притягнути до відповідальності за той окупаційний терор, який він улаштував у Горностаївці, я почув від нього: «Ось я пів року просидів у СІЗО, але не розумію — за що?». Я з нього не витягував цю фразу, він міг у принципі нічого не говорити. Людина причетна до викрадень, катувань, зокрема катувань до смерті, і щиро не розуміє — у чому він винен?

 Данило Мокрик розповідає про свій досвід спілкування з російськими військовими

Ще мене вражає їхня недалекість — цілий полковник поліції відверто розмовляє з людиною, яка зателефонувала йому в телеграмі й сказала, що вона представляє якусь ветеранську організацію… Ну, не знаю, чому б це я розповідав незрозуміло кому про свою кримінальну справу, яка ще досі, до речі, не закрита.

— «Мені дуже складно сприймати як журналістику те, що відбувається на 95 % українського медіапростору», — сказали ви в інтерв’ю «Детектору медіа», яке вийшло за рік до широкомасштабного вторгнення. Як українську журналістику, за вашими спостереженнями, змінила велика війна? Чи побільшало журналістики в українському медіапросторі?

— Війна стала травмою для української журналістики також. І як це буває з будь-якою травмою, для когось вона стала стимулом для розвитку, а для когось — нищівним ударом. Щоб робити якісь більш предметні висновки, треба розуміти, який об’єм медійного простору ми розглядаємо. Я не можу сприймати як повноцінну журналістику, наприклад, телемарафон. Не хочу знецінювати роботу людей, які його виробляють, це вимагає багато зусиль. Але коли я говорю про журналістику, то маю на увазі щось незалежне — те, що може вказувати на проблеми в суспільстві та на необхідність їх розв’язання. Мені видається, що національний телемарафон не зовсім про це.

З іншого боку, про свою бульбашку я можу сказати, що це журналістика здорової людини. Йдеться про The Kyiv Independent, Bihus.Info, «Слідство.Інфо», «Схеми», Суспільне й інші медіа. Її не так мало — тієї журналістики, яка продовжує робити дуже круті речі.

Водночас загальний інформаційний потік в Україні з початком великої війни дуже забруднили телеграм-канали. Річ у тім, що якщо інституалізована журналістика має певні «очисні споруди», крізь які проходить інформаційний потік, то в телеграмі цього немає. Їх немає у соцмережах в цілому, але в телеграмі через анонімність ця проблема проявляється найбільше. Між тим, люди дуже полюбили споживати інформацію саме з телеграму, оскільки потребували постійного новинного потоку, який він давав. І хоча зашлакованість інформаційного простору — проблема не журналістики, це позначається на всьому медіапросторі, оскільки соцмережі — це теж медіа.

«Труха», «Реальна війна», анонімні телеграм-канали, які так чи так пов’язані з владою, — це наша реальність. Вони працюють у тому ж полі, що й ми, й нам доводиться боротися з ними за людську увагу. У мене таке враження, що через те, що з початком повномасштабного вторгнення до нашого медіапростору додалося так багато соцмереж, він дуже сильно хаотизувався. Десь він став ще менше схожим на журналістику. Тут я не готовий говорити про відсотки. Тому що охопити все, що зараз несеться, просто нереально. Мені простіше було сказати про 95% у 2021 році, тому що я принаймні бачив структуру нашого медіапростору. А зараз я б не дозволив собі назвати якусь цифру, тому що ми маємо справу з кашею, де все перемішано. Не виключаю, що з цієї каші народиться щось ще цікавіше, ніж ми мали до 24 лютого 2022 року. Але можливий і негативний результат, коли телемарафон не закінчиться ніколи, коли шлакопотік у телеграмі й інших соцмережах контролюватиме влада й так далі. Поки важко передбачити, чим усе обернеться.

— А ще медіа може бути й окрема людина, вважає радник президента з комунікаційних питань Дмитро Литвин, який в інтерв’ю «Детектору медіа» головним медіа країни назвав Володимира Зеленського. Ви згодні з цим твердженням?

— Якщо справді сприймати Володимира Зеленського як українське медіа, то слід визнати, що це медіа перебуває в кризі та невпинно втрачає свою аудиторію. Щоб у цьому переконатися, достатньо подивитися на показники переглядів президентських звернень до українців, порівнявши цю кількість у 2022 році й у 2024-му. Тобто це медіа у глибокій кризі, його продукт викликає дедалі менше зацікавленості аудиторії.

 Данило Мокрик: Якщо справді сприймати Володимира Зеленського як українське медіа, то слід визнати, що це медіа перебуває в кризі

Але якщо говорити про це серйозно, президент не може бути медіа. Він не медіа, він спікер. Я не можу зрозуміти, як узагалі можна людину, яка є державним посадовцем високого рангу, назвати медіа. Він має увагу суспільства через свою посаду. «Президент — головне медіа країни» — це кетч-фраза, позбавлена серйозного підґрунтя, як і багато іншого з того, що запускає в інформаційний простір наша влада. Це порожня фраза, яка нічого не означає.

— Але чи не можна вважати окремим медіа, скажімо, вас із вашим щоденним ютуб-блогом «MokRec»?

— Я думав про це, коли прочитав слова Литвина про президента-медіа. Однак усе-таки не можу сказати, що мій блог сам по собі медіа. Медіа — це ютуб. А я на цьому медіа просто автор. Це як мати свою авторську колонку раз на тиждень, скажімо, на «Українській правді», на «Детекторі медіа» чи на NV — будь-де. Уявімо, що я в якомусь виданні щотижня публікую свою колонку. Чи це робить мене самостійним медіа? Ні. Я просто маю майданчик, на якому ділюся з аудиторією своїми думками.

Чи може журналіст сам по собі бути медіа? Мабуть, що ні. Адже тоді можна сказати, що всі ми медіа. Кожен із нас президент — і кожен із нас медіа. Майже в кожного з нас є сторінки в соцмережах, у когось є тисячі підписників або навіть десятки тисяч. Але ж медіа — це ж все-таки про організацію роботи, про якусь інституалізованість, про редакційну політику та медійну стратегію. Заявами ж про людину-медіа ми розмиваємо суть слів. Тому я б цим не захоплювався. Крім того, якщо я скажу: «Так, я медіа», щось від цього зміниться по суті? Ні, нічого. Це просто гра слів. Абстракція.

— Ви викладаєте у школі журналістики The Kyiv Independent. Поділіться враженнями від тих, хто туди приходить навчатися. Адже вони — майбутнє української журналістики. Яке це майбутнє? 

— Я не можу сказати, що хтось зі студентів школи журналістики мене так аж вразив, але хороші журналісти точно є, і вони можуть вистрілити. Втім, про себе я б теж не сказав, що був якимось надто винятковим на початку своєї журналістської кар’єри. Мій професійний шлях — це шлях повільного зростання. І успіх молодого покоління журналістів багато в чому залежить від того, наскільки вони можуть бути наполегливими та відданими своїй справі.

Данило Мокрик виступає перед студентами школи журналістики J-School, організованої The Kyiv Independent

Я переконаний прихильник точки зору, що журналістської освіти для успішної медійної діяльності недостатньо. На мій погляд, журналістика — це ремесло, а не академічна освіта. Це, грубо кажучи, профтехнічна історія, історія про вміння, а не про знання чи якісь там світоглядні речі. Я щиро вірю в те, що для журналіста краще отримати якусь іншу спеціалізовану освіту, а потім опанувати журналістику як ремесло.

Можливо, я хочу свій особистий досвід натягнути на інших, бо за освітою є політологом, а журналістикою вчився займатися на ходу. Але я просто бачу плюси цього свого досвіду і переваги, які він дає. Завдяки своїй освіті, а потім завдяки самоосвіті у тій же сфері, я маю достатньо інструментів, які дозволяють аналізувати політику і право. І в мене не було б їх, якби я отримав лише журналістську освіту. Ні в якому разі не хочу зневажити тих, хто має журналістську освіту, але вважаю, що вона має бути другою.

— Не так давно в нашому журналістському середовищі жваво обговорювали статтю російського видання «Медуза» про ситуацію в українській медіаіндустрії. Суть її зводилася до того, що українська влада намагається контролювати медіапростір, правоохоронні органи з її подачі переслідують журналістів, телемарафон майже нічим не відрізняється від російської пропаганди. Одна частина представників вітчизняного медіасередовища обурливо відкинула «усі ці інсинуації». А інша висловила думку, що по суті там усе правда і якби це написала умовна NYT або Guardian, то всі б із цим погодились. Що ви думаєте з цього приводу?

— Проблема тиску влади на журналістику в Україні існує. Я дуже хотів би, щоб суспільство це розуміло і не мислило інфантильними категоріями на кшталт: якщо в країні підривають журналістів в автомобілях і відрізають їм голови, то тиск є, а якщо цього не відбувається, то тиску немає. Тиск необов’язково може бути явним і пов’язаним із фізичним насиллям. Між таким брутальним тиском і його повною відсутністю є дуже довгий шлях і дуже широкий діапазон різноманітних засобів впливу на журналістів. Точка, на якій ми зараз перебуваємо в цьому діапазоні, не дуже втішає. Але не росіянам про це говорити. І коли про це пишуть російські медіа, я хочу зрозуміти, для чого вони це роблять.

Редакція «Медузи», в принципі, перебуває поза межами Росії через неможливість працювати там. І оця «Медуза» буде розповідати про проблеми журналістики в Україні? Для кого? Для «хороших русских»? Щоб їм стало якось спокійніше — мовляв, бачите, і в них такі ж самі проблеми? Вони не стейкхолдери в цій ситуації, це на їхнє життя жодним чином не впливає, для них це чисто інтертеймент.

І коли представники українського медіасередовища розповідають «Медузі» на умовах анонімності про те, як влада в Україні тисне на журналістів, вони виступають клоунами, які розважають «хороших русских». Різниця між статтею в «Медузі» й аналогічною статтею, яка б могла з’явитися чи то у The New York Times, Le Monde чи Spiegel, полягає в тому, що Захід може якось реагувати на подібні ситуації та вимагати змін, оскільки Україна не лише залежить від його підтримки у війні, а й перебуває на євроінтеграційному шляху. Тобто, розповідаючи про проблеми української журналістики в західних медіа, ми можемо цю ситуацію змінити й через Захід вплинути на українську владу. Через статтю в «Медузі» ти ні на кого й ні на що не вплинеш і єдине, чого доб’єшся, — виступиш клоуном для «хороших русских».

 Данило Мокрик: Проблема тиску влади на журналістику в Україні існує. Але не росіянам про це говорити

— Нещодавно український письменник Андрій Любка опублікував блог про те, що світ не чує Україну, тому що ми говоримо різними мовами. Далі цитата: «Світ дуже втомився від жахливих картинок з України. Розбомблені українські міста, знищені дитячі лікарні, трупи цивільних — це те, що кожен на Заході вже бачив… Захід в курсі про щоденні втрати, смерті, бомбардування, але вони більше не пробивають стіну байдужості, викликають втому і псують настрій». Любка пропонує показувати Заходу події в Україні не крізь лінзу страждань, а через той позитив, який у ній є, розповідаючи не тільки про події на лінії фронту, а й про фабрики, ферми, університети, театри, «Нову пошту» й «Дію». Ви згодні з позицією Любки?

— Практично вся аудиторія The Kyiv Independent — іноземна. І переважно саме західна. Ми часто презентуємо свої фільми-розслідування в різних європейських країнах і спілкуємося з їхніми жителями. Виходячи зі своїх спостережень, я не можу погодитися з тим, що говорить Андрій Любка. Це якась гіперболізована і навіть трохи спотворена картина. Ось нещодавно фільм Олесі Біди здобув нагороду як найкращий фільм на кінофестивалі Press Play у Празі. І цей фільм не про наші успіхи у футболі, цифровій трансформації чи відродженні культури. Він про зґвалтування українських жінок російськими військовими під час окупації Київської та Херсонської областей. Враховуючи, що стрічка мала достатньо уваги для того, щоб отримати головний приз на міжнародному фестивалі, можливо, не все так погано?

Нам потрібно привертати увагу саме до війни й саме до того, що з нами роблять росіяни. Якими позитивними новинами ми це зробимо? Так, реальність війни важка, трагічна, жахлива. Я почасти можу погодитися з тим, що в західної аудиторії, коли їй розповідають про події в Україні, інколи виникає відчуття, що вона це вже неодноразово бачила. Ну, то так — уже була Буча, Ізюм, масові вбивства та братські могили. І коли людині знову показують те, що вона вже бачила, людина перемикає канал.

Тому ми шукаємо способи, як розповісти про щось схоже на те, що західна аудиторія вже чула, таким чином, щоб для неї це звучало по-новому. Ми думаємо, як зацікавити західного читача, слухача і глядача, знайти історії, що звучатимуть по-новому. І це частина нашої роботи — думати над сторителінгом і над тим, як утримати увагу аудиторії. Іноді це вдається, іноді ні. Але ми не можемо намагатися привернути увагу до війни та до воєнних злочинів, розповідаючи про те, який красивий коровай спекли в якомусь там селі. Ні, друзі! Те, що Захід втомився від українських сліз, української крові й українських страждань, а отже увагу до України потрібно привертати чимось позитивним, мені видається абсолютно неглибокою думкою, яка маскується під щось креативне.

 Данило Мокрик розповідає про виклики, що стоять перед українськими журналістами, які працюють для іноземної аудиторії

Ми маємо шукати не позитив, за допомогою якого можемо зацікавити іноземців, а способи розповідати про війну так, щоб привертати до неї увагу світу. Оце виклик!

— Але ж втому та виснаження через нескінченний потік трагічних новин переживають жителі й самої України. На нещодавній конференції, присвяченій медіаграмотності, одна зі спікерок розповіла про результати дослідження своєї організації настроїв медійної аудиторії. Виявилося, що все більше українців воліють узагалі не читати новин, щоб не завдавати собі додаткового болю. З’явився навіть такий термін — «медіатравмування». Що робити з цим?

— Якщо йдеться про західну аудиторію, то вона не живе в цьому контексті постійно. Жителі інших країн, грубо кажучи, можуть поставити ютуб на паузу чи вимкнути телевізор і продовжити своє нормальне життя. Коли ми говоримо про наше суспільство — то так, ця проблема є, і я розумію, що людину може травмувати велика кількість негативної інформації. Але говорячи про це, я був би дуже обережним. Тому що є справді ситуації, коли люди вже фізично не вивозять психологічне навантаження від усього болю, який несе війна. А є випадки, коли люди просто не бажають знати й розділяти страшний досвід інших через турботу про свій власний комфорт.

Утім, нам доведеться просто прийняти те, що біль, страждання, людські трагедії, смерті — це наша щоденна реальність. Ми об’єктивно живемо в пеклі. І поки ми цього факту не приймемо, поки не роззирнемося навколо і не почнемо сприймати те, що ми в пеклі, ми з нього не виберемося. Тобто, грубо кажучи, для того, щоби знайти з цього пекла вихід, треба його спочатку вивчити. Заплющивши очі, ми, по-перше, не змусимо це пекло зникнути, а по-друге, не знайдемо виходу з нього. Я переконаний, що з цієї травми немає іншого виходу, ніж її осмислення.

Наш досвід у цьому плані не є чимось унікальним. Я можу порекомендувати прочитати трилогію Войцеха Тохмана, у якій він розповідає про те, як у Боснії, Руанді й Камбоджі живуть суспільства, що пережили травму геноциду. Мені видається, він досить чітко вказує на те, які проблеми створює в суспільстві непропрацьованість цієї травми. І нам би не варто було повторювати чужих помилок. Я розумію, що це дуже складний шлях. Хтось готовий «увімкнути» жах і дивитися йому у вічі хоч цілий день. Хтось здатний витримувати це лише в невеликих дозах. Але нам не уникнути цього шляху. В нас немає іншого способу не лише опрацювати травму, але й подолати прірву між людьми з різним досвідом, про що казала та глядачка на прем’єрі мого фільму. Ця прірва долається кроком назустріч болю людини, яка пережила жахіття, і готовністю пропустити крізь себе частину цього болю. Іншого шляху немає.

Читайте також: 

• «Наша мовчанка стала для корупціонерів “індульгенцією”». Журналісти-розслідувачі — про тиск влади, документування воєнних злочинів росіян і табуйовані теми
• «Чи скоює Росія геноцид?»: в Україні створили фільм-розслідування «Знищити повністю або частково»
• «Не знаю, що може бути зараз актуальнішим за покарання росіян». Як працюють журналісти-розслідувачі під час війни
• Іноземні журналісти закидають українським колегам надмірну емоційність. Данило Мокрик каже, що їм відповідати

У тексті використані фото Максима Поліщука, «Детектор медіа», та фото з фейсбуку Данила Мокрика