Тетяна Трощинська — керівниця департаменту стратегічного аналізу та розвитку соціально впливового контенту Суспільного, радіоведуча, лауреатка Премії імені Георгія Ґонґадзе у 2024 році. А ще — мама Тараса, який помер від хвороби. «Мій син помер у 18 років за 18 днів». Такими словами розпочинається кожний епізод подкасту про життя зі втратою «Любов не минає», створений Тетяною Трощинською. В ньому, окрім її аудіощоденника про власний досвід втрати, вона обговорює з експертами різні аспекти втрати: як працює мозок при втраті, що таке травма, тригер чи флешбек, як реагує суспільство на чуже горе, які емоції супроводжують втрати й чи можна їх опанувати, які є маркери того, що горе стало тривалим і потрібна професійна допомога, як забезпечити гідну паліативну допомогу тощо. Це одночасно і дуже особистий, і дуже потрібний і зрозумілий багатьом людям у країні проєкт.

Ми поговорили з Тетяною про її особистий досвід втрати, про суспільну стигматизацію цього досвіду та стереотипні уявлення про те, як людина має переживати горе, про можливість говорити про своє горе та про те, що українцям допоможе вижити під час та після цієї війни.

— Тетяно, чому вам було важливо говорити про втрату сина, свої почуття публічно?

— Ми завжди робимо те, що дає нам полегшення. Говорити про сина — це не те щоб моя терапія, але мені здається це правильним. Це пам’ять про нього.

По-друге, я бачила неймовірний відгук людей, які у схожій зі мною ситуації, але в них немає можливості говорити так уголос. Чимало матерів написали мені у відповідь на мій перший допис у соцмережах про Тараса — про те, що він помер. Бо про хворобу сина я публічно не писала. Мої близькі й колеги знали про ситуацію, бо мені були потрібні ці 18 днів. Ми шукали лікування й вірили до останнього, що можемо йому допомогти.

Але вирішила розповісти про сина не тільки тому, що мені потрібна була пауза, а ще й тому, що хотіла показати світові, яким чудовим був мій Тарас.

Тетяна Трощинська із сином Тарасом

І я писала як мама, яка втратила сина. У відповідь мені писали мами, дочки, сестри. Багато зверталося жінок, у яких загинули діти на війні Росії проти України. І це були мами, які мовчали по кілька років, а то й десятиліття про втрату своїх дітей.

Багато з них казали: «Вам добре, тому що ви можете про це говорити, у вас є майданчик. А я йду по своєму селу, і мене всі обходять, тому що не знають, що мені сказати. А я, можливо, і хотіла б розказати про свого сина, але мене мало хто хоче чути».

І тут проявляється суспільна стигма, про яку ми мало говоримо, бо вона не є очевидною. Наскільки вільно ти можеш говорити про своє горе в спільноті людей, які виховані в тому, що нормою є тільки бути завжди щасливим, позитивним, вранці вітати сонечко, навіть якщо в тебе загинула вся сім’я?

Скажу цинічну річ. Наскільки ми дозволяємо людям у втраті говорити не лише в середовищах рівний рівному чи рівна рівній? Говорити так само вільно і в тих середовищах, які цієї втрати не зазнали і, я сподіваюся, не зазнають ніколи?

Я маю трошки публічності та маю дуже теплих близьких людей, тому маю багато підтримки. Але завжди знайдеться відсотків 30 людей, які, навіть проживши власне горе, тобі напишуть, що ти, мовляв, цвітеш і пахнеш, що виглядаєш якось не так, як повинна виглядати стереотипна скорботна мати.

І це ще одна важлива історія для проговорення. У нас уявлення про цю війну сформувалося совєтськими фільмами, де ми у якійсь фуфайці, від усього відмовившись, пішли під Сталінград. А якщо це мати в скорботі, то це така згорьована чаєчка років вісімдесяти, яка б’ється крильми та квилить. Це прекрасна народна пісня, але вона не зовсім відображає ту реальність, у якій ми живемо сьогодні.

Якщо ми говоримо про нинішніх мам, які втрачають своїх синів і дочок на цій війні, то це мами, яким може бути і 40, 45, або, як мені, 50 років. І в наш час це ще молода жінка. Це люди, які не знають, скільки часу насправді їм відведено природою, а якщо хтось вірить, то Богом. Рік-два або й усі 25? Це той відрізок життя, який ти ще мусиш якось жити й шукати сенси.

Тому ті уявлення, як мають виглядати мама й тато у втраті, — стереотипні. І я доволі часто кажу, що ви не можете за зовнішніми ознаками визначити горе, побачити цю чорну діру всередині.

— Це якраз про те, що немає правильного чи неправильного горювання...

— Так, я б застерегла від якихось уявлень про те, що ми маємо визначити якусь форму горювання.

Є низка станів людей у втраті, які вони вимушені пережити самостійно, інакше можна в них застрягнути.

Нерідко можна почути, що з часом не обов’язково стає легше. Але я додам — декому може стати гірше. І ось тут мій прямий натяк на те, що слід уважно стежити за собою або близькою людиною, яка горює. І, можливо, звернутися по професійну допомогу, якщо людина перебуває в тому стані, що не готова оцінити реальність адекватно.

Тетяна Трощинська

З часом може ставати важче. Навіть важче говорити. На початку тобі ще здається, що все, що ти робиш, ти робиш для нього, в його пам’ять. І зараз я кажу конкретно про свого сина. А потім приходить усвідомлення, що ніщо його не поверне. І тоді починається вихід на новий етап — такого нескінченного відчаю, і цей етап доволі складний.

У нашій побутовій свідомості закріпилися пам’ятні дев’ять днів, сорок днів, рік… Та річ у тім, що мамам через рік стає, напевно, важче. Тому що до року суспільство ніби дає тобі право бути цією мамою, яка переживає втрату дитини. А після року те ж саме суспільство гукає: «Агов, стоп, уже цілий рік минув, тобі ще й досі так сумно?». 

Але тобі сумно і досі, й назавжди. 

Тому що — ось така тривіальна річ, — це твої надії, екзистенційна річ твого майбутнього. Я — мама сина, який був окремим, дуже важливим життям, але яке для мене містило в собі низку символів: символів майбутнього, символів того, що йому буде краще, ніж мені, чи він буде кращий, ніж я… 

— Тетяно, а яким був ваш Тарас?

— Він був дорослим, ніби відчував, що часу не так багато. Я про все могла з ним домовитися. Тарас був надзвичайно іронічним, із прекрасним почуттям гумору, з величезною толерантністю до людей.

Пригадую, пандемія COVID-19 стала величезним викликом для таких, як наш дідусь, «аналогових» людей. Наш дідусь, професор, тоді ще викладав і вимушений був під’єднуватися онлайн. Тож Тарас, ще навчаючись у 10 класі, допомагав  у роботі цілої кафедри. Він міг годинами пояснювати, яку тиснути кнопочку. Я би ніколи цього не витримала. А син жартував: якщо не зможе вступити в університет, то працюватиме сисадміном у будинку людей старшого віку.

А направду Тарас хотів стати журналістом. Однак я наполягла отримати базові знання з класичної дисципліни. Тож він обрав соціологію, і отримав запрошення з усіх шести факультетів, на які вступав.

Тетяна Трощинська з сином Тарасом

Тарас був моїм другом і другом тата. І для підлітка свого покоління він надзвичайно поважав свою сім’ю.

І за секунду все це зупинилося.

То що ж має змінитися через рік чи два, п’ять, десять? Моя відповідь: має змінитися моє вміння жити з цим.

І, на жаль, в Україні велика частина нашого суспільства складатиметься з тих, хто втратив власних дітей, і тих людей, які дітей не втратили. І тут не йдеться про те, що ми маємо тільки відчути на собі цей біль, а потім стати емпатичними людьми. У жодному разі. А про певне розуміння того, що таке втрата і як бути емпатичним чи емпатичною поруч із людиною в горі, може допомогти нам жити спільно і ставитися одне до одного чутливо.

— Часто в темі втрати говорять про сенси, якими наповнюють життя «після».

— Багато залежить від того, ким ти себе більше відчував чи відчувала до того, як сталася втрата.

Я скажу за жінок, бо це мій досвід. Про досвід тата треба говорити з татом.

Які ролі були для тебе важливими до смерті близької людини? Чи відчувала ти себе лише мамою? Чи ще професіоналкою у своїй сфері? Чи відчувала ти себе людиною, яка робить щось корисне? Людиною, яка має хобі, наприклад, гарно вишиває або збирає дрони?

Чи має людина коло підтримки або ж достатньо доброзичливих людей, які дають їй право рефлексувати свою втрату? Чи не стається криза в родині?

У Себастьяна Юнгера в його книжці «Плем’я» є влучний вислів — «спільнота скорботи». І це болісна історія — щоб батьки не перетворювалися лише на ці «спільноти скорботи», а шукали щось ще. І в мене немає відповіді, що саме слід шукати. Понад те — коли я про це кажу, я точно знаю, що замінити якимись потужними сенсами втрату дитини непросто.

Тарас пишався і цінував мою роботу. Я це знаю від його друзів. Очевидно, багато речей я би ніколи не дізналася, якби вони мені не розказали. І, можливо, навіть у нас спілкування з його друзями не було б такого, якби не ця смерть. Тож для мене надзвичайно важливим є не втратити себе.

Це якраз про те, що «спільнота підтримки» може вижити, а в «спільноті скорботи» вижити надзвичайно важко.

Тому пошук сенсів може мати різні сценарії. Чи ти спираєшся на те, що вважала цінним до втрати, і лиш частково переформатовуєшся? Або ж усе починаєш з нуля? Це також прийнятно.

Тетяна Трощинська

Є поширена історія про те, що травма призводить обов’язково до посттравматичного зростання. А ось і не факт. Сама по собі травма не обов’язково дає нам потенціал для зросту. Це ілюзія, що ми всі в Україні після наших травм так «прокачаємося»! Ні. У всіх буде по-різному.

І я би мріяла, щоб у нас, як у спільноти, так і в окремих людей, траплялося це постравматичне зростання, але це величезна робота. І для того, щоб почати цю роботу, слід вийти із замкнутого кола горя. Не всім нам вдасться вийти з нього самостійно. І я не виходжу сама — маю велику підтримку.

І ось ці сенси після втрати — це навчитися бути із втратою, відчувати свої обмеження, де твій біль залишається твоїм болем і як ти з ним можеш впоратися, і що може наповнювати твоє життя.

Це не означає, що після загибелі дитини я стану пілотом F16. Ні, йдеться про те, що можливо, я здійсню якусь невеличку мрію, наприклад, запроваджу якусь стипендію в пам’ять про сина.

Читала про чудову історію в Одеській області, коли громада вирішила назвати на честь загиблого героя одну з вулиць міста. Мама і сестра зробили ці таблички та причепили на кожному будинку. Це сенс. Це пам’ять про сина і брата. І кожного дня йтимуть люди, і читатимуть про нього, і я сподіваюся, знаходитимуть у собі достатньо поваги й ресурсу, щоб дякувати.

Я створила подкаст «Любов не минає» як щоденник матері, яка втратила сина. Я лишаюся в професії, бо це те, за що Тарас мене дуже поважав. І я вважаю, що в журналістиці мені є що сказати. І в цьому може бути також частина місії. 

Ще я потрібна своїм батькам, моєму чоловікові, це люди, які становлять мій такий життєвий ціннісний простір.

Я навчилася прокидатися вранці та намагатися надати сенс цьому дню. Інколи мені вдається краще, інколи — гірше. І сенс цього дня — не значить, що я щодня роблю революцію в темі свободи слова. Але те, що я прокинулася, зібралася, відповідально виконала купу рутинних речей, від яких залежать інші люди, теж є сенсом.

Я не женуся за величезними перемогами. У моєму випадку інколи планування на тиждень — це вже дуже добре. І відчуття відповідальності за інших надзвичайно допомагає.

— Тетяно, ви сказали про відповідальність перед близькими вам людьми. А що ви робите для себе?

— Фотографуюся з подругою Ларисою Денисенко в різних образах. Певно, десь через місяць, як помер Тарас, я зрозуміла, що мій мозок мало на що реагує, а на кольори реагує, як і раніше. Ось на це поєднання кольорів, принтів, фактур, на квіти. Я залишаюся з цим хобі: створенням образів, пошуком вінтажних речей, я сама придумую моделі, які для мене шиє одна талановита людина.

Тетяна Трощинська та Лариса Денисенко 

Я думаю, люди вдягаються у чорне, щоб не тільки догодити «традиційному суспільству», а й, можливо, сигналізувати про гострий біль. Не всі ж мають слова і медійні майданчики. І тому я почуваюся чужою в деяких місцях, у деяких спільнотах, й іноді навіть думаю, якою міткою це показати?

— Як втрата вас змінила?

— Я думала, чи залишаюся я матір’ю. Тарас був єдиним сином, і чи залишаюсь я мамою після 17 квітня 2023 року, коли він помер?

Трохи згодом, у День матері, мене привітала моя подруга, і я їй надзвичайно за це вдячна. Я зрозуміла, що я є мамою, тому що ці 18 років залишаються назавжди з нами. Мій чоловік залишається татом, і так само бабуся, дідусь.

На початку я інколи дивувалася, коли в розмові згадувала якісь смішні фрази Тараса, а у відповідь наставала тиша. Люди не знають, як реагувати, коли ми говоримо про наших загиблих чи померлих, чи плакати, чи сміятися. І це нормально. Але можна плакати, коли сумно, і можна сміятися, коли смішно.

Та ми залишаємося батьками цих дітей, хоч вони пішли від нас. Ці роки від нас не забрати, цей досвід, спогади, ці дотепні фразочки. Я не 24 години на добу скорботна мати, але я мама, яка мала 18 років щастя. 

Смерть дитини змінює ставлення і цінування тих моментів, які ти проводиш із близькими людьми. Змінює ставлення до деяких моментів, які люди вважають проблемами. Для мене, якщо можна домовитися, якщо можна щось вирішити словом, грошима чи роботою, то це не проблема.

Смерть найближчої людини — це завжди катастрофа. І це завжди змінює ідентичність.

— Тетяно, ви багато говорите про втрату не тільки як про власний досвід, а й ширше — як українському суспільству бути з такою кількістю втрат і поважати чужий болісний досвід. Назвіть, будь ласка, на що слід звертати нам всім увагу?

— Тут я би розділила: перша частина — це про дестигматизацію горювання, а друга — ті інструменти, які ми використовуємо, щоб упоратися з катастрофою, яка стається в житті людини, що поруч.

Існують певні уявлення, які передаються з покоління в покоління і які нібито працюють на полегшення твого стану в горі. Я згодна: коли ти виконуєш певні ритуали, ти принаймні перемикаєшся на ці ритуали. Але… і тут я наведу приклад зі свого життя.

Ми вранці перевозили Тараса у паліатив, але я щиро вірила, що його ще подивляться онкологи. А о третій того ж дня він помер.

Ти не можеш бути готовим до похорону 18-річної дитини. Він ще позавчора просив друзів, аби домовилися в Києво-Могилянці, що він складатиме сесію в індивідуальному порядку.

Ми організовували похорон швидко. Замовили обід, скажімо так, у тому закладі, в якому є на такий випадок традиційне меню і було місце.

У мене померли дві бабусі, два дідусі, батько мого чоловіка, і я була на цих обідах. І це традиційний підхід, коли  їдять голубці, холодець, стоїть ось ця свічка в коливі…

Я сиділа на обіді за Тарасом і, напевно, це найдурніше, що могла думати мама, яка щойно поховала дитину, що цей обід — не про Тараса.

У нього було таке буденне життя — лате, піца. І в цей момент я собі пообіцяла: всі інші дні його пам’яті я відзначатиму в його улюбленому ресторанчику й замовлятиму медальйони з телятини, які він так любив, лате, капучино, вино. І прийдуть його друзі, і люди старші, наші друзі, і будуть фотографії Тараса, і розмови-спогади. Бо ось це справжня пам’ять про нього.

Схожі думки виринають і стосовно пам’ятника Тарасу. Як узагалі можна придумати пам’ятник дитині, як можна думати про камінь на твоїй дитині? Зараз на могилі Тараса ростуть у горщиках квіти. Торік я все літо приносила живі, обрізала у своєму саду все, що росло і цвіло, — і приносила.

Син любив Гаррі Поттера, улюблений другий том ми поклали йому з собою.

І такі побутові речі як обід, пам’ятник абощо — це про розбивання стигми й уявлень про те, як ми маємо чинити.

Згадайте, що журналістка, парамедикиня Іра Цибух, яку я люблю і глибоко поважаю і чия загибель є великою втратою для мене, заповіла їй співати на похороні. І це про величезну силу.

Тому ми не знаємо, що насправді роблять мама і тато. Бо, можливо, вони плачуть там, де їх ніхто не бачить і не чує.

Мені радили піти в ліс і «викричати» своє горе. Але я ніколи не була криклива. Я не кричу ні на людей, ні на собаку. Поряд із домом є ліс, але мене туди не тягне кричати. Але я можу вмикати гучну музику, і вона заглушає мій внутрішній крик.

Понад те — цей крик усередині насправді має тьма-тьмуща людей, і часто накочується біль у метро, маршрутці або й на робочій нараді. Але ж ми живемо в певних соціальних рамках, взаєминах, і я не демонструватиму свій крик у метро. Та це не означає, що його нема.

Тетяна Трощинська

І це стосується багатьох молодих жінок, із якими я спілкувалася як журналістка. Частина з них, наприклад, не хочуть чути слово «вдова», вони називають себе дружинами. Чоловіки їхні загинули, коли вони були ще зовсім юні — у 20, 30 років. І їхнє життя може складатися по-різному, наприклад, можуть зустріти людину, яку покохають ще раз. Та це не означає, що вони не бережуть пам’ять. Водночас ці жінки можуть стикатися із засудженням. Моя добра приятелька, мама загиблого солдата, пригадує, як їй дуже близькі люди говорили: «Зате ти отримала компенсацію». Зрештою, і я особисто чула про те, що я комерціалізую своє горе. І от на цьому я би хотіла зупинитись окремо.

Я — людина, у якої професія пов’язана зі спілкуванням із величезним колом людей, і, напевно, в стереотипному уявленні, для частини людей я мала залізти в нору і в тій норі померти. Бувають ось ці моменти, коли ти можеш сидіти в кав’ярні й, скажімо, пити своє капучино, а насправді ти подумки, зіщулившись, лежиш на його могилі. І все.

Я не вибирала цього життя, я не вибирала втратити дитину, я не вибирала жити без нього. І я повинна шукати способи примирити цю втрату з реальністю мого існування. У мене є ще якісь заняття, завдання, вміння, близькі люди, заради яких я живу. І мені доводиться відривати себе подумки від могили та жити решту мого життя.

Втрата — це частина мого життя. Вона не визначає мене повністю, я — більша за втрату. Але моя втрата визначає багато речей, пов’язаних із моїм ставленням до купи всього іншого, можливо, з переосмисленням місії в цьому житті. І слово «місія» я вжила в дуже прикладному значенні — «маленька місія маленької людини».

А комерціалізація, з моєї точки зору, це коли в інстаграмі придумують історію життя для своїх дворічних дітей, маніпулюють і на цьому заробляють. І хтозна, чи ця дитина, коли їй буде 15 років, хотітиме взагалі цього життя, яке їй запропонували батьки.

Коли ж ти розповідаєш про те, що твій син прожив 18 років наповненого яскравого життя, залишивши по собі прекрасних друзів і для мене, зокрема, залишивши якийсь вплив у своєму оточенні — це і є меморіалізація.

Не всі падають біля могили. Хтось падає, хтось — ні. Я не падала. Я спостерігала за метеликом і думала, чи то його світла душа. Я дивилася, чи поруч його друзі, чи я поклала в труну його улюблену книжку, навушники та іграшку пса Патрона.

— Тетяно, також ви згадували про інструменти, як нам як спільноті впоратися з болем.

— Українське суспільство живе з величезною кількістю історичних і колективних травм, які не проговорювалися. Якщо вони замовчувались, це не означає, що їх не було чи їх не відчували. Бо те, що табуйовано, інколи відчувається страшніше, ніж те, що ми називаємо словами.

Краще скажуть історики, антропологи, психологи, але дотепер у нас бракує суспільної дискусії про ті інструменти, які ми можемо застосовувати як громадяни, як громади, коли стикаємося зі страшним і катастрофічним.

Як ми шануємо і вшановуємо наших захисників і захисниць України? Або ж цивільних, які загинули в цій війні? Як ми шануємо їхні родини та чи чуємо їхні голоси?

Яскравий приклад, з моєї точки зору, була історія у Львові, там загинуло кілька людей, а не лише одна родина Базилевичів, утім, до них не було такої уваги. Я як медійниця розумію, що, на жаль, як про сюжет не можна було не розповідати про родину Базилевичів.

Водночас те, що я спостерігала, було вище мого розуміння. Істерикування якоїсь частини людей, повної неповаги до приватного, фотошоплення без дозволу чужих фотографій у чорно-біле, стрим із похорону… І це масово.

Я розумію, що ми самі собі медіа в соцмережах. Але раптом ми відкрили, що журналістика — це окрема робота, а журналістська етика — це про принципи й стандарти, яких ми маємо дотримуватися для того, щоб не завдавати болю людям, які втратили найрідніших.

Так, ми хочемо показати, що ми тут, поруч, ми зі своїми, ми співчуваємо. Та йдеться про те, щоб ми публічно обговорювали, як це емпатично показувати. Наскільки ми поважаємо чужий досвід і чуже горе, наскільки ми співчутливі, наскільки ми даємо право людям, які пережили втрату, відчувати так, як вони його відчувають?

Тому це відкрита дискусія, як ми маємо показувати цю повагу. Я би хотіла, щоб інші люди не втручались у те, як людина горює. 

Матеріал виготовлено за підтримки ГО «Інститут масової інформації» в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.

Фото: із сімейного фотоархіву Тетяни Трощинської