16 вересня ми разом згадуємо вбитого колегу. Вже 24 роки поспіль. Нині цієї згадки можна торкнутися: в Києві з’явилася меморіальна Алея на честь Георгія Ґонґадзе, інсталяція якої на Подолі в Києві відкриває Тиждень памʼяті журналіста.

 Алея з’явилася з ініціативи команди Премії імені Георгія Ґонґадзе у партнерстві з Національним музеєм Революції гідності.

Інформаційні банери розповідають про життя і внесок Георгія у незалежну журналістику та громадянське суспільство в Україні.

Організатори кажуть, що Алея передбачає взаємодію, тому закликають киян і гостей столиці підходити і сканувати QR-коди, щоб подивитися фрагменти фільму, який Георгій знімав у Грузії. Аби побачити його на Пісенному фестивалі «Червона рута» та зрозуміти, що вболівав Ґонґадзе не лише за українську журналістику, а й за культуру та державність. Аби почути фрагменти пісні «Спитай!», яку написали Місько Барбара та Юрко Чопик як музичний маніфест, як реакцію на зникнення Георгія у вересні 2000 року. Аби припустити, що якби колега залишався сьогодні з нами, то вочевидь був би на фронті.

З року в рік серед тих, хто приходить вшанувати пам’ять Ґонґадзе, нових облич стає більше: це молоді журналісти, які про його смерть дізналися школярами, а можливо, коли вже ввійшли в професію.

Виконавча директорка українського ПЕН, ініціаторка створення Премії Георгія Ґонґадзе Тетяна Терен каже, що коли вони щороку 16 вересня збираються в різних куточках Києва, вона думає про силу особистості Георгія:

«Більшість із людей, які приходять на ці акції, не знали Георгія, не перетиналися з ним на протестах, у Верховній Раді, на фестивалі “Червона Рута”, наприклад. Більшість із нас дізналися про його загибель із новин. Можливо, потім ми читали про нього в підручниках, в інших інформаційних матеріалах, але він не був частиною нашого щоденного життя — ось цього моменту “тут і тепер”. Але це настільки сильна і притягальна постать, що навіть через десятиліття після його загибелі приходять нові люди в професію, для яких важливий його приклад, для яких важливо продовжувати те, що він робив».

Так само про силу Георгія свідчить і те, що, збираючись разом, ми говоримо не лише про нього.

«Для Георгія, я певна, це було б важливо. Ми говоримо про всіх наших загиблих колег і колежанок, про тих, хто сьогодні перебуває в полоні, хто зазнає переслідувань на окупованих росіянами територіях України. Тому що знову ж таки Георгій — це той образ, який втілює і поєднує всіх, хто бореться за правду, хто не дозволяє собі зупинитися і піти на компроміси», — каже Тетяна.

 Журналіст Андрій Яніцький на акції

У руках одного з учасників акції — світлина Георгія, на якій він на засіданні Верховної Ради. Одна з історій на Алеї пам’яті — про те, що коли Георгій розпочинав робити «Українську правду» — перше онлайн-медіа в Україні, — мало хто вірив у життєздатність проєкту. Адже як вижити такому виданню в країні, де інтернетом користувалося буквально кілька сотень людей? Утім, Георгій приходив до парламенту та роздавав візитівку, на якій було вказано, як знайти сайт «УП» та почитати новини.

«Я люблю цю історію, — говорить Тетяна. — Саме здатність до інновацій, до сміливих вчинків, віру в те, що любиш, — одне з того, що Георгій приніс у професію. Зрештою сила його рішень проявилася в тому, що в Україні й далі існує створене ним медіа — одне з видань із найбільшою аудиторією в нашій країні».

Хоча Премія імені Георгія Ґонґадзе існує вже сьомий рік, робота з його спадщиною лише розпочинається. У світлі місії відзнаки імені журналіста для команди найважливішими є дві речі.

«Перше — це збереження пам’яті про Георгія. І друге — збереження тяглості поколінь в українській журналістській професії. Тому, коли ми тут із вами збираємося, для нас це один із прикладів того, що навіть через 24 роки після викрадення, після вбивства Георгія він і далі лишається тим, хто поєднує нас із вами в професії, у великій спільноті премії наших лауреатів, фіналістів, номінантів, поєднує всіх, хто бореться за незалежну і вільну журналістику та за свободу слова в Україні», — підсумовує Тетяна Терен.

Для Мирослави Барчук, журналістки й телеведучої, віцепрезидентки Українського ПЕН, лауреатки Премії імені Георгія Ґонґадзе, людини, яка знала його особисто, історія про Георгія є історією про людей компромісу і людей самопожертви:

«Люди компромісу завжди знайдуть пояснення своєї компромісності, свого мовчання у вирішальний момент. Я впевнена, що поруч із Георгієм було багато колег, які вибрали інший шлях: промовчати, виконати темники Кучми, не допомагати Георгію в розслідуванні так званого референдуму Кучми. Поруч пізніше з нами були люди, які підуть працювати до Януковича прессекретарями, будуть співпрацювати з режимом Януковича. Очевидно, ці люди залишаються з нами в професії, навіть досягають якогось успіху, і я би зараз не наважилася давати такому шляху компромісу категоричні оцінки.

Так само були люди навколо Стуса, Сверстюка, Світличного, які були незгодні з системою, але вони обрали мовчання».

Мирославі близьке пояснення Володимира Єрмоленка, філософа, президента Українського ПЕН: для суспільства важливий баланс двох етичних систем — системи обміну (агори) та системи битви (агону). В кожному суспільстві повинні бути й люди компромісу, і люди битви. А проблема починається там, де переважає агора — компроміс, домовленість із не дуже хорошими явищами. Своєю чергою, люди агону вказують нам на червоні лінії, за які не можна зайти. Для Мирослави те, що робив Георгій Ґонґадзе, — і є етосом битви.

Журналістка каже, що, думаючи про Георгія, вона завжди згадує слова Євгена Сверстюка, дисидента, який відсидів 12 років у радянських таборах:

«Нам історія просто на чолі записала всю обережність, пасивність, перечікування і лінь предків, і кожне нове покоління від колиски розплачується за це своєю долею і честю. І заново визбирує духовну спадщину наших донкіхотів серед намулу спадщини рабів» («Собор у риштованні»).

«Для мене дуже показове, що “УП” має у своєму логотипі образ Дон Кіхота. Ми зараз цю спадщину і самих донкіхотів сильно втрачаємо. Втрачаємо найбільш сміливих, найбільш пасіонарних людей. І тому нам спадщина донкіхотів дуже важлива. Я дуже дякую Георгію за цю планку і за приклад битви, який він дав суспільству. Суспільству, в якому донкіхотів, людей етосу битви, лицарів, викошували в кожному поколінні. Тому так важливо пам’ятати Гію і щоразу говорити про його спадщину», — додає Мирослава.

Про те, в чому полягає внесок Ґонґадзе у трансформації, які пережила і переживає Україна, «Детектор медіа» розпитав Барчук окремо.

― Для мене Гія став прикладом того, що навіть одна людина і позиція однієї людини може стати вирішальною для суспільства, для професії. Гія та людина, яка сформувала громадянське суспільство, він дав поштовх для дорослішання, для запиту на справедливість, для запиту на свободу слова тощо. І навіть цей маленький приклад, можливо, не відразу, але чітко окреслить розуміння того, що нами сприймається переважно як даність. Гія чітко показав, що це шлях і що це боротьба і зусилля колосальні, а іноді і самопожертва.

Для мене Гія ― людина великої самопожертви, яку в той час, у 1999-2000 роках, небагато хто і розумів. Я пригадую, як в перші дні, коли Гія зник, були люди з нашої професії, знаєте, такі «умеющие жить», які казали: «Та камон, це ж Гія, ви що ― не знаєте Гію?» Вони не вірили в його зникнення, вважали, що це чергова екстравагантна витівка Гії. Тобто суспільство виживання завжди буде сприймати донкіхотів як трошки «міських божевільних», буде трошки їх спрощувати. Потім ці люди замовкли і зараз називають себе колегами Георгія, але тоді більшість середовища не ставилася до цього так і так не відчувало.

― Крім запиту на справедливість, чого б ще не було, якби Георгій не прожив своє життя?

― Говорячи про Гію і слухаючи в програмі «Епіцентр» його питання до Медведчука і Кучми, треба розуміти, це для нас сьогодні є нормою ― поставити президенту гостре запитання. Навіть якщо президенту це дуже не подобається. Чого нас навчив Гія і що він нам дав? У ті часи, те, як він поводився на цьому токшоу, було дуже відважно, дуже сміливо. Ми розуміємо, що Піховшек використовував Гію заради певного плюралізму. Але потім Піховшек усе це відкоментовував, останнє слово було за Медведчуком, за якимись лояльними експертами.

Але Гія своєю великою жертвою нам дав можливість говорити вільно. Для цього переважно, на жаль, потрібна дуже велика жертва. Велика жертва призвела до акції «Україна без Кучми», сама ця акція привела до дорослішання і формування громадянського суспільства, яке потім вийшло на майдани. І не важливо, скільки зараз людей ― тисяча, сто чи мільйон прийдуть вшановувати пам’ять, його вчинок, його чин сформував середовище, громадянське суспільство і рамку, до якої ми звикли вже як до даності, але вона дуже тяжко була виборена.

Вчинки Георгія, журналіста і людини, усвідомлюються нами як тяжко виборена жертва вже сьогодні, майже через чверть століття після його вбивства. Але коли він жив і працював, він притягував молодь різних професій неординарною вдачею і внутрішнім світлом.

Ольга Сало, заступниця генерального директора Національного меморіального комплексу Героїв Небесної сотні ― Музею Революції гідності, була молодою дівчиною, коли почалися перші акції протесту. Вона відчула тоді, що країна не рухається, а отже загниває. В той же час її вражало, що є смілива людина, яка наважується ставити президенту незручні запитання. Її дивувало, що тільки він на це йде або одиниці. Почувши новину про зникнення Георгія, вона вирішила: «Ось той момент, коли треба щось зробити, інакше я не зможу вважати себе порядною людиною».

«У Музею Революції гідності є велетенська місія, яку ми бачимо всією командою, це не просто згадувати про революції ― Революцію на граніті, Помаранчеву, Революцію гідності. Це місце, де ми маємо формувати певний світогляд суспільства, утверджувати цей світогляд.

І для мене цей світогляд починається з тієї реакції, яка виникла внаслідок викрадення і вбивства Георгія. За Стусом, бути людиною ― це значить брати на себе відповідальність, це означає відчувати свою індивідуальну роль. Й історія про Георгія ― це якраз про цю роль… І мені здається, протести, до яких я тоді долучилася, були вступом до наступної Помаранчевої революції... Тоді ми навчилися виходити і говорити, якщо ми бачимо, що правда під загрозою».

Але запит на справедливість, запит на знання правди у справі Ґонґадзе не задоволений досі. Питання відповідальності за вбивство Ґонґадзе залишається відкритим, у чому пересвідчують слова правозахисниці, представниці сім’ї Ґонґадзе Валентини Теличенко:

«Зникнення відомого журналіста було потрясінням для великої частини суспільства. Ще одним потрясінням було оприлюднення плівок Мельниченка. І власне кажучи, ми дотепер не знаємо всієї правди про те, хто був замовником вбивства Георгія, звідки взялися плівки Мельниченка, що вони собою являли. Україна так ніколи не дістала ані оригінальних записів, ані оригінальних носіїв, і суспільство не довідалося про результати розслідування в частині виявлення замовників убивства Ґонґадзе.  

Той факт, що ми достеменно знаємо, що Георгія власними руками вбив цілий генерал міліції Олексій Пукач, і те, що Олексій Пукач відбуває довічне позбавлення волі, це надзвичайний здобуток. Тому що в таких злочинах дуже нечасто правосуддя доходить до виконавців, якщо вони на такому рівні працювали. А от встановлення природи цього злочину, встановлення замовників надзвичайно важливе для нас навіть через 24 роки. Дати відповідь на запитання: чи то був такий в Україні президент поганючий, який журналіста замовив, чи то був хтось інший ― і Україна тоді не виявила й не побачила свого дуже небезпечного сусіда-ворога, а далі вважала його за приятеля».

За словами правозахисниці, сьогодні Генеральна прокуратура не інформує суспільство, що наразі діється зі справою Ґонґадзе.

«З огляду на те, що вже минуло 24 роки, було би доцільним принаймні зробити підсумок досудового розслідування в частині замовників і поінформувати суспільство, що нам відомо. Хто робив записи в кабінеті президента України в той період, хто міг бути реальним замовником вбивства. З ким Пукач зустрічався, кому він звітував, чому відбулося те чи інше в ході цієї справи з виконання злочину», ― говорить Валентина Теличенко. І продовжує: «Єдине на що я сподіваюсь, що матеріали цієї справи не будуть знищені. Мине час. Я переконана, що ми переможемо. І що після перемоги в нашій свідомості ще буде потреба знати правду. Можливо, вже не моє ― інше покоління запитає правоохоронців, як і чому сталося вбивство Ґонґадзе. Повірте, відповідь важлива… І я вірю, що суспільство знатиме правду».

Не байдужа правда і нинішньому поколінню. Станіслав Козлюк, репортер, фотограф, який роками висвітлює російсько-українську війну, дізнався про загибель Георгія молодшим школярем, але вже тоді чітко розумів, що журналісти не мають зникати, а потім їх не мають знаходити убитими:

«Історія про вбивство Георгія Ґонґадзе ― це історія про незасвоєні уроки, а я б сказав, про один урок ― запит на справедливість. На жаль, Георгія вбили, з цим ми вже нічого не зробимо. Але те, що ми можемо зробити як держава, бо ми і є держава, ми маємо з’ясувати, хто його вбив і хто це вбивство замовив. Цей запит не був виконаний. Ми досі не знаємо замовника вбивства. І в результаті ходимо по колу. Тому що насильство породжує насильство, а відсутність покарання за злочини породжує нові злочини. Ми бачили це під час Помаранчевої революції, ми бачили це під час Євромайдану. Люди, причетні до тих подій (я не кажу про виконавців, я кажу про організаторів), уникнули покарання. І поки ми цей урок не засвоїмо, ми будемо ходити по колу.

В даному випадку журналістська спільнота дуже виросла за цей час: стало багато журналістів-розслідувачів, людей вузькопрофільних, які працюють з певними темами ― розслідування корупції, воєнних злочинів, подій під час Майдану. Вони частково роблять цю роботу, тобто частково задовольняють цей запит на справедливість ― бодай організатори були б названі, якщо ми не можемо їх покарати».

 Михайло Ткач («УП»), Тетяна Печончик (Zmina), Оксана Романюк (ІМІ)

Михайло Ткач у виданні, яке заснував Георгій, в «Українській правді», якраз займається розслідуваннями корупційної діяльності представників влади. Михайло особисто є постраждалим у 20 кримінальних впровадженнях щодо перешкоджання журналістської діяльності. Він переконаний, що небезпека в затягуванні розслідування, в недоведенні розслідувань до конкретних вироків саме проти медійників полягає передусім у тому, що злочини і перешкоджання законній журналістській діяльності будуть повторюватися й надалі.

«Люди, які скоюють це з журналістами, скоюють напади, ламають камери, не мають розуміння, усвідомлення, що за ці вчинки може прийти відповідальність. Навпаки, вони бачать десятки і навіть сотні нерозкритих справ. І авжеж головна справа ― вбивство Георгія Ґонґадзе».

З одного боку, немає розуміння відповідальності, з іншого ― порушників закону зазвичай ніхто до неї не притягує.

«Ми наразі перебуваємо в тому історичному моменті, коли дуже багато журналістів приймають для себе вибір: є про що говорити, є дуже важлива інформація, якої потребує суспільство, для того щоб ми ставали як держава сильнішими. І в той же час ми бачимо, що "тренд" на зневагу до роботи журналістів, зневагу до правди, продовжує тривати і, власне, артикулюється на самому верху. На жаль, і через 24 роки, хоча саме Георгій показав і продемонстрував це такою жертвою, що журналістика ― це сила, журналістика ― це влада, журналістика може і має впливати на державу, багато з тих, хто отримує доступ у високі кабінети, не хоче з цим погоджуватися. І тому продовжують ставатися ці ганебні нападки переслідування журналістів, перешкоджання їхній діяльності, приклади яких ми бачили і в цьому році», ― каже Михайло.

До речі, Станіслав Козлюк розповідав на Акції про якщо не перешкоджання, то упереджене ставлення представників влади до журналістів, які працюють на лінії фронту:

«Люди, які нам мають сприяти в інформаційній роботі, розказують, що “що ви прийшли робити собі ім'я на трупах”. Та йдіть ви нахрін! Якщо чесно. Тому що імена у нас уже є ― дайте робити роботу».

За даними ІМІ, під час повномасштабного вторгнення Росія вбила щонайменше 87 представників і представниць медіа. Крім цього, десятки наших колег залишаються незаконно ув’язненими агресором. Голова правління Центру прав людини ZMINA Тетяна Печончик розповіла, яка нині доля наших полонених колег і що може зробити кожен громадянин, аби поліпшити ситуацію.

«Якщо описати правозахисною термінологією те, що відбулося з Георгієм Ґонґадзе, то це було насильницьке зникнення, яке закінчилося стратою. Стратою, до якої були причетні люди у вищому керівництві МВС і, ймовірно, у вищому керівництві держави. Страшними злочинами, до яких були причетні, люди в українській владі. На жаль, зараз, коли ми згадуємо ці страшні події, ми змушені констатувати, що практика насильницьких зникнень, свавільних затримань уже стала повсякденною, але вже через дії країни-агресора ― Російської Федерації. Й у день зникнення Георгія Ґонґадзе ми згадуємо про тих колег, які так само були викрадені, інформації про яких ми не маємо або над якими відбуваються політично вмотивовані судові процеси і розправи».

Під час акції згадують про журналістку Вікторію Рощіну, яка також співпрацювала з «УП», про журналіста УНІАН Дмитра Хилюка, про багатьох мелітопольських журналістів, які так само перебувають інкомунікадо, в секретному ув’язненні, і ми не знаємо, чи живі вони. Також про ув’язнених кримських і кримськотатарських журналістів і громадських журналістів ― Ірину Данилович, Ремзі Бекірова, Амета Сулейманова, Владислава Єсипенка. На жаль, ці списки постійно зростають. За інформацією Тетяни Печончик, станом на зараз в ув’язненні в російському полоні  перебувають 30 українських журналістів. Ще четверо журналістів приєдналися до лав ЗСУ і потрапили в полон як комбатанти.

«Російська Федерація не віддає цих людей, і дуже важко на це впливати. Страшно, коли історії цих людей перетворюються на цифри і коли не можна розповісти про ці тридцять людей. Тому важливо те, що може зробити кожен з нас: боротися, розповідати ці історії, поширювати їх через соціальні мережі та привертати увагу до цих подій. Так само, як Георгій боровся за свободу слова, так і ми будемо боротися за свободу своїх колег, які перебувають в російському полоні», ― каже Тетяна Печончик.

― В які моменти сьогодні, виконуючи свою роботу, ви найчастіше згадуєте Георгія Ґонґадзе і чому?

― Ми згадуємо Георгія в моменти, коли дуже складно і опускаються руки. Коли ми боремося за звільнення ув’язнених журналістів, але нікого не звільняють, а Росія бере нових і нових у полон. І тоді приходить розуміння, що ми не маємо права опустити руки і здатися, бо Георгій заплатив найвищу ціну ― заплатив своїм життям за ідеали свободи, які він обстоював, за можливість говорити правду, критикувати владу.

Зараз у нас дуже потужний зовнішній ворог, який нас щоночі покриває ракетами, шахедами і, як дементор, висмоктує з нас сили. Це боротьба вдовгу.

Тож, згадуючи про Георгія, я також розумію, що його викрадення і загибель стали поворотним моментом, коли наша країна і наше суспільство прокинулися. Коли багато людей почали виходити на протести, журналісти почали гуртуватися, почалися акції, майдани.

А в цей же час, у 2000 році, Росія повернула не туди: обрала Путіна і почала розбудовувати в себе диктатуру, авторитарну країну, яка знищила зародки демократії всередині, незалежну журналістику, правозахисників, громадянське суспільство. Потім внутрішні репресії призвели до зовнішньої агресії.

На цьому порівнянні ще більше постає постать Георгія, людини, яка в той критичний момент на зламі навіть не століть, а тисячоліть дозволила нам усім прокинутися. Я тоді була студенткою-першокурсницею. На мене це дуже сильно вплинуло, хоча я його не знала особисто. Вплинуло і на мене, і на все суспільство. І мені здається, що ми обов’язково переможемо в боротьбі, яку ведемо. Але вона стала можливою завдяки Георгію.

Після відкриття Алеї пам’яті учасники акції вирушили до церкви Миколи Набережного на Подолі покласти квіти на могилі Георгія Ґонґадзе. Тут, у дворі церкви, після проведення траурної церемонії 22 березня 2016 року Георгія поховали. Він сам був її парафіянином.

«Алея ― це ще одне нагадування, що герої України не можуть і не будуть забутими, а зло ― завжди має бути покаране», ― каже програмний директор Премії імені Георгія Ґонґадзе Владислав Зінкевич. І пояснює, чому цього року День вшанування пам’яті журналіста починає Тиждень пам’яті.

«Намір масштабуватися для команди премії пов’язаний із тим, що зростає запит на переосмислення, переусвідомлення, вивчення тих особистостей, які наближали нашу перемогу в різні періоди нашої історії, не тільки сьогодні під час великої війни. І Георгій є однією з таких особистостей, яка доволі масштабна для осягнення.

Що буде далі з Алеєю? На ній уже відображено деякі ексклюзивні артефакти, які так чи інакше пов’язані з Георгієм не лише як з людиною, а пов’язані з Георгієм Ґонґадзе як із явищем. Сьогодні ми почули від промовців велику кількість слів, що підтверджують: Ґонґадзе варто вивчати не просто як сторінку біографії в якомусь підручнику. Нам потрібно вивчати його як явище ― в перш чергу професійне.

І це другий аспект роботи премії, пов’язаний не тільки з пам’яттю, але і з підтримкою професійного кола ― журналістів і медійників. Саме тому в межах Тижня пам’яті, який розпочався відкриттям Алеї, стартують "Професійні діалоги" зі студентами і слухачами Києво-Могилянської бізнес-школи.

Окрім цього в нас будуть зустрічі з курсантами військового інституту, які також працюють з медіа, правда, у військовому контексті. І це один із кроків масштабування премії на молодіжну, студентську аудиторію, яка, можливо, і не знала про Ґонґадзе як такого.

  Владислав Зінкевич

Ця Алея також містить ексклюзивні артефакти, які ми знайшли в архівах родини, архівах Музею Революції гідності. І фактично ми цією меморіальною Алеєю, цим Тижнем пам’яті почали збір спадщини Георгія і можемо сказати, що Премія Ґонґадзе розпочала формувати Музей Ґонґадзе. Він матиме як диджитал-форму, так само ми сподіваємось на подальшу співпрацю з Музеєм Революції гідності й іншими музеями України та іноземними музеями, аби нести цю експозицію в майбутньому далі у світ і регіонами України», ― розповів Зінкевич.

Алея пам’яті Георгія Ґонґадзе на Контрактовій площі перед Національним університетом «Києво-Могилянська академія» тимчасова, всі охочі можуть її побачити там впродовж тижня ― до 22 вересня 20:00. Але збережеться її диджитал-версія на сайті премії.

«І я дуже сподіваюся, що в наступному році ця Алея разом з іншими нашими пересувними проєктами піде далі в регіони і за кордон», ― ділиться планами Владислав Зінкевич.

Фото — Максим Поліщук