«Детектор медіа» вже опитав колег, які працювали в Суджі на Курщині. Тепер ми публікуємо розповідь Наталі Нагорної, журналістки ТСН. Вона зробила перший телевізійний репортаж із російської області, де триває українська військова операція.

— Ми кілька днів писали різні запити, заявки й насправді не знали, чи зможемо заїхати до Суджі. Звісно, що там були військові, яких ми знаємо, ми намагалися домовитися, щоб заїхати на Курщину навіть без дозволу. Але не хотіли підставити людей, аби не розкрити якісь деталі, які на той момент, можливо, були критичними для виконання цієї операції. Тому наші продюсери, здається, всі відомства закидали цими запитами з проханнями допустити нас туди. Я постійно тероризувала своє керівництво, що мені потрібно туди поїхати. Мені казали, що нас туди не пустять. Але у мене було внутрішнє відчуття, що нам вдасться.

Нас супроводжували оборонці — назвемо їх так, узагальнено, тому що я спитала, як їх називати, і вони так назвалися — «оборонці України». Ми поїхали броньованим автомобілем, супроводжували перший гуманітарний вантаж, який туди їхав. Я розумію, що у людей багато було питань, чому росіянам везуть гуманітарні вантажі в той час, коли наших лишали у підвалах, під обстрілами — і росіяни їм не допомагали. Але в мене такого питання не виникало. Я розуміла, що є Женевські конвенції, яких Україна дотримується. Якщо ми хочемо, щоб нас сприймали у світовій спільноті, продовжували надалі давати зброю, нам потрібно це робити. А не мститися людям, які сидять у підвалі в Курській області. Тому військові й інші люди мали роздавати гуманітарну допомогу. І перше місце, в яке ми їхали, — це укриття та підвали, де переховувалися люди.

Перед виїздом я запитала у свого оператора Ігоря Сірого: «Ти боїшся?». Він відповів: «Знаєш, у мене відчуття, наче ми їдемо з гуманітарною допомогою в Часів Яр». Тобто з нами будуть люди, які знають дорогу, знають, куди нас вивезти у випадку, якщо щось станеться. Тому це було не страшно.

Якби ми поїхали самі, то могла б виникнути проблема. Умовно кажучи, поранений журналіст — це одразу проблема для військових. Треба довезти його до якогось стабілізаційного пункту, щоб його перемотали. Треба знати шляхи, якими можна відійти тощо. Тому, можна сказати, мені пощастило потрапити в Суджу як людині обережній. Не кажу, що сама поїздка в Суджу — це якесь щастя. Але перед поїздкою, коли почула про початок операції на Курщині, я подумала: «Війна переноситься на територію противника — як це круто насправді! Це можливість якоїсь сатисфакції. Війна проти нас не має бути обов’язково на нашій території».

Коли я ще не знала, що туди поїду, у мене було якесь піднесення, як і у багатьох, мабуть — наші йдуть в наступ. Наші беруть в полон російських солдатів. Тому що в мене, як і в багатьох інших людей, теж є друзі, знайомі, які зараз у полоні — і я розумію, що нам потрібен обмінний фонд. Це не могло не надихати, скажімо так. Але коли я переїхала цей кордон, то це відчуття кудись поділося. Тобто я не можу сказати, що я була щасливою. Жодна людина не може радіти, коли бачить голодних немитих людей у підвалі. Я думала, що це буде помстою за всі наші біди та страждання, але це було по-іншому.

У мене було багато здивувань в Суджі. Коли ти бачиш Леніна, червоні прапори з серпами, виникає дивне відчуття, наче тебе повернули в минуле, яке могло бути лише в кіно. А тепер ти бачиш це. І ти думаєш: «Це реальний світ? Чи декорації? Навіщо на російському МНС прапор із серпом і молотом?».

Але відчуття реваншу в мене не виникло. Я ненавиджу війну як явище. Я розумію, що окупанти вони, а не ми, але я б хотіла, щоб усю силу покарання на собі відчули ті, хто цю війну почав. Звісно, там були люди, які цю війну підтримували. Коли я запитувала їх, за кого вони голосували, — звісно, вони голосували за Путіна. Вони намагалися мені постійно розповісти, які ми «братні народи» — але не моїм завданням було розповісти їм, що, вибачте, вже ні.

До речі, була одна технічна проблема з цим репортажем: ми планували пряме ввімкнення, тобто заїхати та вийти з Суджі в прямий ефір. Але там, де ми були, старлінки вже не працювали й не було технічної можливості перегнати відео. Тому ми повернулися в Суми, записали сюжет і вийшли в прямий ефір. Я в ефірі сказала, що ми повернулися та перебуваємо в Сумах, але потім мені все одно закидали, що насправді я не в Суджі була, а в Сумах.

Є фотографія, яка вже стала мемом — де я посміхаюся на тлі спаленої техніки. Мене потім люди в Україні зустрічали на вулиці й питали: «А можете посміхнутися так, як на тому фото?» Ця колона рухалася в бік українського кордону, і я справді зраділа — тому що це означає, що ці снаряди не полетіли по нашій території, по наших людях. Після сюжету зі мною на вулиці почали фотографуватися підлітки, які зазвичай не так щоб дивляться новини. Та й зараз до мене на вулиці підходять люди й питають: «А що там у Суджі?».

Я насправді не збиралася самостверджуватися тим, що була в Суджі, — не мало значення, хто першим там буде. Для мене було важливим зробити те, що колись не вдалося зробити в Херсоні — зафіксувати історичний момент, зафіксувати те, як саме відбувалася операція. Я навіть довго не могла зрозуміти, якою фразою почати. Спочатку думала почати, як у молитві українського націоналіста: «Щоб помстити ганьбу неволі…». Потім думала, що першими будуть слова: «Я не можу в це повірити». Але коли ми були там, я вже була переконана в тому, що це реальність і це можливо. Тому, коли ми стояли біля цієї таблички «Суджа» (до речі, я просила мені таку знайти, і їх уже не було, лише потім мені передали таку), — то я сказала: «Ніщо не зупинить ідею, час якої настав». Це якось само вийшло. І я подумала: «Ось я стою на Курщині й цитую Бандеру». В той момент мені здалося, що більш доречного місця для цього просто не може бути.

Важливим для мене також було не стільки заїхати в Суджу, скільки поговорити з нашими військовими, які брали участь у цій операції, з командирами, які приймали рішення. Ми записали начальника штабу, командира батальйону, який одним із перших заходив на Курщину. Мені було важливо почути в цьому інтерв’ю, наскільки війська були забезпечені, наскільки самі вірили в цю операцію, наскільки складно це було. І було важливо, щоб це інтерв’ю було записане не через місяць, а одразу, в моменті. Так, ми не все дали в ефір, ми не можемо розголошувати деталі, операція ще триває, але важливо було зробити це одразу. Інтерв’ю з комбатом, яке ще не побачило світ (скоріш за все, ми опублікуємо його вже після закінчення операції), містить усі деталі: як планували операцію, як вони налаштовувалися, як вдалося зайти, як воювати без зв’язку. Це має зберегтися для історії. Зараз ми розуміємо, що багато в чому ця операція вдалася завдяки секретності та відсутності розголосу. Колись ми все це оприлюднимо.

Працювати було дуже складно — і не через кількість авіабомб. Хоча, наприклад, ми затрималися в одному місці на 15 хвилин — і саме в цей час у те місце, де ми мали опинитися, прилетіла авіабомба. Через затримку нам пощастило. Але складно було не через це.

Що стосується розмов із військовополоненими. З 2016 року я не записую інтерв’ю з російськими військовополоненими — через те, що я не впевнена в тому, що вони можуть щось сказати. Ті, хто опинився в полоні, намагаються вижити й не зацікавлені в тому, щоб сказати правду. Доносити їхні наративи, пропаганду я теж не бачу сенсу. А ще в такому спілкуванні дуже важливо для мене зберегти гідність і не допитувати їх — для цього є інші люди, для мене це неприйнятне. Цього разу я зробила виняток. Напевне, мене можуть за це засудити, але я вкрай ввічливо запитувала їх про інтерв’ю.

Тож спочатку я поговорила з майором, про якого мені сказали, що він не дуже балакучий. Але він раптом закричав: «Женщина, красивая женщина!» І потім говорив, говорив — ми спілкувалися сім хвилин, тому що потім прилетів розвідувальний безпілотник і нас військові попросили припинити інтерв’ю. Потім ми спілкувалися зі строковиками, з контрактниками. Строковики — хлопці 18-19 років, казали, що пішли воювати, щоб була довідка, що вони пройшли службу. Вони навіть за Путіна не встигли проголосувати ще. Я не виправдовую їх, просто це факт. Мені важливо було показати, що тепер у нас є обмінний фонд, і люди, які в полоні перебувають два, два з половиною роки, мають надію зараз бути обміняними. Ці строковики теж були впевнені, що їх обміняють, казали: «Навіщо нас тримати, нас мають обміняти, ми ж строковики». Довелося сказати їм, що, наприклад, на Чорнобильській АЕС у нас теж були строковики, і їх тримали в полоні по два роки. Кожного з них я запитувала, чи думають вони, що їхні матері будуть за них боротися. Вони відповідали, що може, напишуть якусь заяву. Але на мітинг не вийдуть — «у нас так не прийнято», казали. Я не можу сказати, що це було приємно, розмовляти з ними — просто було потрібно зробити й цю роботу. І все. Ми потім із колегами розмовляли, то з’ясували, що відчуття такі ж: коли повертаєшся в Україну з Суджі, хочеться помитися. Хочеться бути якомога далі від цього, щоб не жити таким життям. З Леніним і червоними прапорами.

Титульне фото: Наталія Нагорна/ТСН