Останнім часом у соцмережах виникло декілька дискусій щодо репутації журналістів і медіа, в яких вони працюють. Зокрема, одну з них спричинила новина про те, що у видання Kyiv Post перейшла працювати Олена Граждан, яка працювала у виданнях The Page і Forbes. Видання Kyiv Post і зараз належить Аднану Ківану, який свого часу звільнив редакцію після купівлі видання через незгоду журналістів зі змінами редакційної політики. Колишня редакторка Kyiv Post Ольга Руденко, реагуючи на те, що журналістка пішла працювати у видання, яке вона разом із колегами була змушена залишити, написала пост у фейсбуці. У своєму дописі Ольга порушила питання репутації медіа та наскільки взагалі в нас працює інститут репутації. Цей пост викликав реакції, частина спільноти підтримала рішення Граждан, частина — ні. Сама Граждан у коментарі «Детектору медіа» розповіла, що  прописала у договорі неможливість втручатись у її тексти без відома журналістки. 

«Детектор медіа» протягом багатьох років порушує тему репутації медіа та журналістів, щонайменше з часів Помаранчевої революції, яка врешті решт призвела до обговорення репутації та менеджерів, і виконавців тих самих медведчуківських «темників». Тоді питання про необхідність своєрідної люстрації — на основі консолідованої позиції спільноти — озвучила Наталія Лигачова, оскільки було очевидно, що без серйозних змін результати журналістської революції залишаться тимчасовими. Так і сталося — і вже за чотири роки ситуація майже повернулася до «передреволюційних» часів. Ця дискусія тривала багато років, і зараз знову стає дуже актуальною (зокрема, з огляду на те, як по-різному склалася доля працівників заборонених каналів Медведчука), «Детектор медіа» вирішив опитати медійників про те, чи працює інститут репутації в медійній спільноті, і поставив їм два запитання:

— Чи має значення репутація видання для репутації журналістів, які в них працюють?

— Чи може добра репутація журналіста легітимізувати сумнівну репутацію видання та чи мають це враховувати журналісти?

Тетяна Трощинська, радіоведуча, медіатренерка, директорка департаменту стратегічного аналізу та розвитку соціально впливового контенту Суспільного:

— Звісно, це особистий вибір кожного і кожної — де працювати, як обирати робоче місце, які питання ставити потенційному роботодавцю і чи вірити його словам у відповідь на ці питання. Бувають абсолютно різні обставини. Хоча досить часто цими обставинами ми виправдовуємо те чи те своє рішення. Але якщо це рішення свідоме і якщо йому передувала ситуація, яка склалась у Kyiv Post, коли у відповідь на тиск власника з нього пішла майже вся редакція, і коли зараз у виданні той самий власник, то виникає питання. Якщо базові принципи, пов’язані з журналістськими стандартами, з взаємодією між видавцем і журналістським колективом, із незалежністю медіа, були порушені один раз, де гарантія, що вони не будуть порушені вдруге, втретє та вчетверте? Адже зазвичай подібні практики змінюються дуже рідко. Тим більше, що власник тоді так і не змінив свою позицію і не пішов назустріч журналістському колективу.

Тому єдине, що ми можемо цьому протиставити, — це наша цехова солідарність. Мій досвід роботи в різних редакціях — із перервами, переходами та поверненнями — засвідчив, що в професії ми залишаємося лише тоді, якщо залишаються стійкими наші цінності й принципи.

Крім того, хотіла звернути увагу на ще один момент. У ті часи, коли в Україні ще функціонували канали зрадника Медведчука, я доволі часто питала начебто притомних журналістів та експертів — як вони можуть там працювати? Вони відповідали, що залишаються заради своєї аудиторії. Але не було там ніякої «їхньої аудиторії»! Ну, або ж ця «їхня аудиторія» так їх і не почула. Тому що аудиторія тих каналів сліпо вірила у «братній російський народ» та іншу путінську ахінею, яку поширювали ті медіа. І ми знаємо, де потім опинилася частина цих так званих медійників із медведчуківських каналів. Тож усі ті пояснення були від лукавого. Цими людьми керували або потреба заробітку, або любов до свого обличчя в кадрі незалежно від того, на кого ти працюєш. Я вважаю, що одного морального засудження у таких випадках недостатньо. Тут інститут репутації має працювати ще й в іншому.

Отар Довженко, медіаексперт, креативний директор Lviv Media Forum:

— Коли ми говоримо про інститут репутації у сфері медіа, важливо запитати «Шоби шо?». Чи потрібен нам цей інститут для того, щоб знищити та загнобити всіх, хто має умовно погану репутацію, і всіх, хто схоче до них наблизитись? Тоді це механізм, близький до бойкоту й обструкції, або, як тепер говорять, скасування чи кенселінгу. Чи ми намагаємося створити умови для тих, хто має умовно добру репутацію, аби більше медіа і журналістів зрозуміли важливість репутації та почали частіше діяти так, аби не псувати, а покращувати свою?

Я кажу «умовно», бо репутацію, звісно, неможливо визначити об’єктивно — вона визначається певним консенсусом у середовищі, чи то пак, в активній і небайдужій частині цього середовища. А медійне середовище в Україні, на жаль, далеке від єдності.

У першому випадку, — якщо нам важливо зробити всіх, у кого погана репутація, недоторканими та виключити їх зі спільноти, — звісно, навіть спроба журналіста працювати у виданні не з умовного «білого списку» уже загрожуватиме їхній репутації. Попри те, що сам він не зробив нічого поганого.

Але що активніше практикується така тотальна культура скасування, то міцнішою і впевненішою в собі буде опозиція, яка не долучається до консенсусу, а спроби застосування інституту репутації порівнює з комсомолом і піонерією. В результаті концепт репутації стає все більш відносним, адже завжди буде потужна частина спільноти, яка подає руку всім або кому хоче й не визнає ніякої «нерукоподаваємості». І це працює як ефект розбитих вікон (пам’ятаєте ж колишній творчий дует Севгіль Мусаєвої та Світлани Крюкової, від якого тріщали по швах етичні орієнтири спільноти?).

У другому випадку погана репутація — це лише погана ситуація, а не вирок. І людина або організація мають шанс цю ситуацію виправити, продемонструвавши спільноті, що зробили висновки, попрацювали над помилками та змінилася. І тоді, наприклад, найняти професійну журналістку, яка дотримується стандартів, не продається й не стерпить цензури, — це шанс виправитися для умовного Аднана Ківана. І так, безперечно, залучення людини з доброю кармою може покращити карму видання, якщо цю людину не спробують зламати, нагнути чи використати не за призначенням.

Якщо знати історію українських медіа та уявити, що до журналістів і медіабрендів у минулі десятиліття застосовувалася б методика тотального скасування, мусимо констатувати, що з медіа в нас було б хіба що «Радіо Свобода» і «Радіо Марія». І то не факт.

Я в цьому контексті згадав (і намагався нагадати колегам, але вже мало хто пам’ятає) події на каналі «Інтер» 2007 року, коли Ганна Безлюдна — людина, на якій за нинішніми мірками тавра нема де ставити, — реформувала новини в інтересах нового власника-олігарха, вигнавши десятки членів старої команди та найнявши молодняк. Якби застосувати до тієї ситуації максималістичний сучасний підхід, довелося б «скасувати» і тих, хто залишився працювати на «Інтері» за Безлюдної, і тих, хто погодився туди перейти замість звільнених (натомість не постраждали б ті, кого звільнили, до багатьох із яких теж було багато питань!). Тоді б українська журналістика недорахувалася б багатьох професійних медійників, які в наступні десятиліття відіграли в ній важливу, визначальну роль.

Будьмо щирі: подібні епізоди були в професійній біографії багатьох, якщо не більшості українських медійників. Як і темні смуги — цензура, політичний диктат, прислужування власнику, джинса і так далі — були в історії багатьох медіа, які згодом знайшли в собі сили змінитися на краще. Саме волю мінятись на краще варто підтримувати, як на мене. 

Христина Коціра, головна редакторка hromadske:

— Спеціально зайшла глянути класичне визначення слова «репутація». Громадська думка про когось, про щось, соціальна оцінка чи усталене уявлення про особу або обʼєкт.

Один і той самий фактор може бути для певної групи показником хорошої репутації, для іншої — поганої. Ну, наприклад, медіа, яке працює на гранти. Хтось вважає, що це ок, бо це дає медіа незалежність редакційної політики, а хтось таке медіа розглядає як «грантожера». Те саме, коли в медіа є власник. А, значить, вони не незалежні, значить, є питання до матеріалів, а отже і до репутації.

Тому, як на мене, репутація — змінна штука, і кожен визначає її згідно зі своїми категоріями й уявленнями. Якось на hromadske ми шукали випускового редактора і на пошту прийшло резюме від людини, яка працювала на телеграм-каналі «Труха». В рядку «чому ви хочете працювати на hromadske» ця людина відповіла, що їй подобається, що ми працюємо за стандартами. Ми посміялися й очевидно, що навіть не думали розглядати цього кандидата. Для нас у цьому випадку фактор того, що людина працює на «Трусі», був принциповим. Для когось, мабуть, не буде. Ми ж навіть не розглянули до ладу резюме через репутацію телеграм-каналу, на якому працювала людина.

З іншого боку, особисто я зараз працюю на hromadske. Але в мене була довга історія роботи на СТБ та ICTV — олігархічних каналах, як їх називають у медіатусовці. І, мабуть, фактор такого мого досвіду міг би стати перепоною для певних медіа, щоб узяти мене на роботу.

Тут можна зробити коротенький висновок. Журналістів більше, ніж умовно незалежних медіа. А працювати треба всім. Тому часто люди йдуть туди, де отримують роботу. Особливо це стосується початківців, коли харчами складно перебирати, ну, і вони можуть не розібратися, що ж із цим медіа було три-пʼять років тому, коли сталося щось, що на думку деяких людей підважило репутацію.

Кожен журналіст із доброю репутацією, я сподіваюся, має червоні лінії, за які він ніколи не зайде. І для кожного вони свої. Знаю журналістів, які ніколи не підуть працювати в медіа, повʼязані з Миколою Княжицьким (хоча зараз «Еспресо» в білому списку медіа), бо для них є принциповою історія, яка сталася з ТВі[4] . Натомість багато журналістів, хороших, із репутацією, спокійно працюють на «Еспресо», бо вони можуть там робити нормальні матеріали та реалізовувати себе. Тому знову ж таки, все це про дискусійність того, що таке «репутація». Але, сподіваюся, хороший журналіст, який таки дбає про свою репутацію, не піде в медіа, які роблять замовні матеріали, вкиди і є помийками.

Стас Козлюк, журналіст і фотограф:

— В ідеальному світі, де медіа незалежні від власників, де аудиторія має звичку читати класичні медіа й платить за те гроші (і ця аудиторія вимірюється мільйонами) — це важливо. Бо, за великим рахунком, репутація — це єдине, що є й у журналіста, і у медіа. Бо коли ми публікуємо певні матеріали — ми відповідаємо за це репутацією. І якщо ми помилилися — за ці помилки потрібно відповідати. І, певно, не лише через вибачення на своїх сторінках.

Але у нас світ компромісів. Частина медіа в Україні досі залежить від власників. Державна агенція Укрінформ опинилася в центрі скандалу через темники, і це через 20 років після Кучми. Не вистачає грошей і рук. Комусь ок, наприклад, приймати до себе на роботу людей, які працювали на каналах Медведчука і Мураєва. І я зараз не про більш-менш упізнаваних персонажів, а про звичайний персонал, типу водіїв, звукорежисерів, операторів, польових репортерів. Або працювати для «Страни.юа». Це дуже радикальні приклади, але як є.

Або коли влада Януковича купила «Кореспондент» і «Фокус». Знайшлися люди, які замінили журналістів, що звідти позвільнялися. Бо незамінних людей не буває. Бо часто-густо власники можуть сприймати журналістів як «маленькі гвинтики», цитуючи одного мертвого колаборанта. А гвинтики завжди можна замінити.

Отар Довженко, до слова, у цій дискусії згадував про молодих журналістів. У яких нема досвіду і розуміння, як і що працює. Власне, свого часу на канали Медведчука набирали саме таких. Та й у кожного, чи майже кожного, у біографії є місця роботи, якими він не пишається. В мене теж таке є. Але це був хороший досвід: я побачив, як не має працювати журналістика. І що журналістикою не є. І почав шукати медіа з репутацією. Аби не соромно було розповісти, з ким ти працюєш і чим ти займаєшся. Врешті, молоді журналісти мають право на помилку.

Права на помилку немає в людей із досвідом. Тому йти працювати у видання, з якого пішла попередня редакція — це усвідомлене рішення. І до незалежності якого виникають питання. І так, я раджу знайомим іноземцям більше не читати Kyiv Post, а читати Kyiv Independent. Бо я не впевнений у роботі, яку нині роблять люди у Post. Бо у мене багато питань до колег, які свідомо пішли працювати у медіа, в якому новий власник звільнив редакцію через «конфліктність», «проблемність» чи «неслухняність». Звіть це як хочете. Тому так, іти працювати у такі медіа — не ок.

Люди можуть іти туди з різних причин. Банально — ти опинився на вулиці, кредити треба закривати, треба платити оренду, треба щось їсти. І у нас нині не так щоб багато вакансій із зарплатами, які дозволять усе це зробити. І ми не в тих умовах, коли у тебе є велика фінансова подушка (чи вона взагалі є), аби кілька місяців шукати роботу. Це розкіш. І всі хороші люди не можуть працевлаштуватися у медіа з Білого списку.

Якби раптом хто мене питав, де ж та межа для репутації, яку не можна переступати — це робота з росіянами та на росіян. Це от прям яскрава червона лінія. На це не можна іти за жодних умов і медійники, які або колись працювали, або нині працюють із росіянами — це вороги. Так, навіть так радикально. Ну, бо росіяни нас хочуть знищити. І коли хтось бере замовлення на зйомку для, не знаю, «РІА Новості» чи «Страни.юа» — навіть складно сказати, чим такі люди думають. Можливо, у них нема принципів і їм байдуже, хто платитиме гроші. Все, що перед цією межею, певно, є можливим для дискусії.

Мирослава Барчук, журналістка, телеведуча, віцепрезидентка Українського ПЕН:

— Звичайно, репутація видання або телеканалу, де працює журналіст, формує його власну репутацію. Людина приймає цінності, дотримується редакційної політики, якихось морально-етичних стандартів, поділяє відповідальність, словом, приєднується до ословленої чи не ословленої ціннісної рамки, яка існує у кожній команді. Мені подобається, що багато колег це розуміють. У цьому сенсі дискусія навколо Kyiv Post свідчить про те, що інститут репутації у нас таки існує, тобто це розмова здорової частини середовища.

Утім, є й інша позиція. Пригадуєте, після початку повномасштабного вторгнення Медіарух звернувся до президента та міністра культури з закликом відсторонити від ефірів телемарафону ведучих, які поширювали російську пропаганду на каналах Медведчука? МКІП тоді відповіло, що ведучі каналів Медведчука  «перейшли на бік України» та цілодобово борються з ворогом. А от «частина медіаспільноти», яка і була на боці України, а тому вважає, що проросійським ведучим не місце в ефірі, «сіє конфлікти всередині суспільства» та «робить щілину в нашій обороні перед Росією». Частина цих ведучих далі працює на державних телеканалах у телемарафоні.

Але також є зворотний бік справи. Людина з доброю репутацією може не лише легітимізувати токсичне медіа, зіпсувати власну репутацію, але й нормалізувати якісь негативні речі, які там практикувались і до поганої репутації призвели. Тому, звісно, журналістам варто уважно ставитися до бекграунду медіа чи будь-яких інституцій, із якими вони планують співпрацю.

Андрій Яніцький, директор із розвитку сайту та цифрових платформ «Еспресо»:

— Звісно, репутація видання має значення для репутації журналістів, які в них працюють.

Але репутація журналістів також має значення для видання. Це рівноправний процес, між виданням і журналістом існують тимчасові договірні стосунки. І домовляються не тільки про гроші. Видання, що прагне покращити імідж, шукає журналіста з іменем. Журналіст, який хоче покращити резюме, шукає видання з іменем.

Що стосується можливості легітимізувати зіпсовану репутацію видання доброю репутацією журналіста, то я б вітав таке бажання медіа, а не засуджував. І наймання журналістів із блискучим резюме — один з інструментів для цього. Але журналіст не може автоматично передати свою персональну репутацію виданню. Чи буде синергія від співпраці? Треба перевіряти.

Журналісти з іменем, яких запросили у видання з сумнівною репутацією, мають сто разів зважити всі pro та contra. Чи вірять вони команді? Чи готове видання змінюватися? Чи зможуть піти, якщо щось піде не так? Я б також радив прописати всі можливі ризики в трудовій угоді.

Настя Горпінченко, журналістка видання «Слідство.Інфо»:

— Чи має значення репутація видання для репутації журналістів, які в них працюють? Для мене особисто так. І мені здається, що це працює в обидва боки: репутація видання впливає на журналіста, водночас журналісти, а точніше їхні дії та слова, не можуть не впливати на медіа. Я як журналістка дуже обережна з вибором проєктів, із якими працюю чи, наприклад, навчаннями, на які подаюся.

Мені щастило протягом семи років, котрі я у журналістиці, працювати в незалежних медіа, до яких репутаційно немає жодних питань. Але разом із тим я готова припинити співпрацю, якщо щось раптом іде всупереч моїм цінностям і переконанням.

Чи може добра репутація журналіста легітимізувати зіпсовану репутацію видання? Скоріше погана репутація медіа може вплинути на репутацію «хорошого журналіста», котрий ніколи не був помічений у сумнівних проєктах. Саме тому мені хотілося б, аби ми уважніше ставилися до інституту репутації та не забували трохи читати історію медіа, до яких плануємо долучитися. Бо мені здається, дуже наївно переконувати себе, що «зі мною нічого поганого не станеться», «мої тексти не цензуруватимуть», якщо йдеться про медіа, котре вже були помічені у подібному, а його власник і керівний склад після того не змінювався.

Богдан Логвиненко, співзасновник і керівник мультимедійного проєкту Ukraїner:

— Репутація видання для журналістів, які у ньому працюють, надзвичайно важлива. Ми зараз живемо вже не у тому найсумнішому періоді для української журналістики, коли майже всі видання належали олігархам і ставали все більш залежними. Сьогодні в нас є вибір. Прикро, коли журналіст робить вибір — відбілювати чиюсь репутацію своєю.

Катерина Венжик, редакторка, засновниця каналу «Мейканемо»:

— Звісно, репутація медіа повинна мати значення для журналістів, які там працюють. Бо не існує репутації журналістів у відриві від репутації медіа та його власників (у зворотний бік теж працює, але в значно меншому ступені). І в ідеальному світі, де немає проблем із роботою на медіаринку, журналісти мали б просто уникати медіа з сумнівною репутацією. До речі, не тільки журналісти, але й спікери, рекламодавці etc. Бо саме так і працює інститут репутації — за погану репутацію не штрафують, вона просто позбавляє вас грошей, можливостей, людей, і саме тому ви маєте хотіти її виправити, просто щоб це все повернулося. А якщо репутація летить у прірву, але це нічого ні для кого не змінює — то, власне, яка різниця, хороша вона чи погана?

Інша справа, що, на жаль, український медіаринок зараз являє собою досить сумне видовище, і видань зі справді хорошою репутацією на ньому — можна перерахувати на пальцях однієї руки. Навряд чи вони можуть дати роботу всім журналістам на ринку. І отут уже кожен вирішує для себе — де межа компромісу, які red lines для кожного особисто. Для мене вони зазвичай дуже близько. І це зокрема примушує йти з проєктів і засновувати свої, бо просто не розумієш, а на кого ж працювати, щоб не вернуло.

Щодо впливу репутації журналіста на репутацію видання, це може спрацювати в одному-єдиному випадку — якщо видання змінилося, змінюється, ну, принаймні хоче змінитися. Якщо все те, що колись створило погану репутацію — у минулому, а зараз ми хочемо почати з чистого аркуша. Тоді журналісти з хорошою репутацією справді здатні виправити «гріхи минулого». Але, повторюся, за умови, що то минуле, а не сьогодення. Якщо ж насправді ніяких змін на краще не відбулося, то, скоріше за все, вага поганої репутації медіа завжди буде більша за наскільки хорошої репутації журналіста.

Чи мають журналісти враховувати це? Звісно. І мені здається, що люди, яким справді не все одно на журналістські стандарти та свою репутацію, потрапивши в токсичну редакцію, швидше чи пізніше, але зрештою підуть. І це тільки доб’є репутацію медіа, бо буде просто ще одним, свіжим підтвердженням того, що там працювати не можна.

Борис Давиденко, головний редактор «Forbes Украина»:

— Ми живемо у вільній країні, де люди, зокрема журналісти, можуть робити те, що вони вважають за потрібне. Тому особисто я не беруся будь-кого засуджувати чи оцінювати у цьому конкретному випадку. Чи може репутація видання впливати на репутацію журналістів, які у ньому працюють? Просто відповідь — так. Але, якщо йдеться про Україну, то на практиці — ні. Щоб робота у виданні негативно вплинула на репутацію журналістів, які там працюють, воно має бути відверто проросійським.

Ми маємо сотні випадків, коли хороші, поважні журналісти працювали у виданнях, які не повною мірою, скажімо так, відповідали загальноприйнятим журналістським стандартам, але їхня кар’єра не дуже страждала від цього.

Ми трохи переоцінюємо сприйняття репутації того чи того медіа кінцевим користувачем — читачем чи глядачем. Коли у 2013 році ми разом із частиною редакції залишили «Forbes Украина» на знак протесту проти політики нового власника медіа, більшість читачів цього просто не помітила. Хоча майже повністю змінився склад команди видання, редакційна політика і, як мені здається, якість.

Ми можемо і зараз спостерігати за тим, як не дуже якісні видання мають доволі велику аудиторію і приваблюють не лише читачів, а й спікерів, експертів і коментаторів. Тож, коли ми говоримо про можливість відбілити чи легітимізувати сумнівну репутацію медіа, то маємо розуміти — чи є, що відбілювати та легітимізовувати? Чи є у цьому потреба? Чи дійсно репутація такого видання така погана, як здається у вузькій журналістській спільноті? Це питання ширшого розуміння інституту репутації медіа та того, як доносити інформацію про цю репутацію до суспільства.

Буває, що власник запрошує до видання медійника з доброю репутацією, щоб зробити його кращим. Це, щоправда, більше стосується не журналістів, а редакторів. І видання завдяки людині, яка пішла туди працювати, стає кращим. Такі випадки непоодинокі. Приміром, коли Катерина Коберник очолила ТСН.ua, за її керівництва сайт став набагато якіснішим. Тут усе залежить від персоналій і домовленостей між власником чи інвестором і редактором, а також — наскільки ці домовленості виконуються. Тобто кожний такий випадок потрібно розглядати окремо. Загального правила немає.

Анна Калюжна, воєнна кореспондентка:

— Так складалося в житті, що я обирала для себе видання, в яких я хотіла працювати й вважала притомними. І ті видання, в яких я працювала, це нині «Суспільне. Дніпро», а колись — ДОДТРК, СТБ, 24 канал, «Еспресо», «Бігус.інфо». Це все були видання, з якими мені було не соромно працювати, це притомні місця роботи. Для мене це важливо і я завжди це обирала. Деякі колеги роблять свою роботу у виданнях із гіршою репутацією і які я не вважаю притомними. Але для себе я обирала інший шлях, який я вважаю правильним для журналіста. Це набагато важчий шлях у фінансовому плані, тому що часто видання з сумнівною репутацією можуть заплатити більше, ніж притомні видання. Чи можу я сказати, що я зневажаю людей, що працюють у виданнях, які я не вважаю адекватними — ні, такого немає. Просто я думаю, що конкретно для нашої професії це не зовсім правильно.

Фото: Getty Images, Максим Полищук, фейбсук-сторінки журналістів