Навесні 2024 року волинського журналіста видання «Район» Юрія Конкевича у Польщі спецслужби затримали з колегою Олександром Пілюком на кордоні з Калінінградською областю Росії. У цей момент журналісти якраз фіксували вантажні потяги та автомобілі, які курсують між Росією та Польщею.

Отже, поляки затримали журналістів, вилучили в них техніку, видалили матеріали та депортували українців. Тепер журналісти не зможуть відвідувати Шенген упродовж п’яти років. Редакція національної мережі видань «Район» оскаржує це рішення та намагається повернути техніку. Цей розголос, зокрема і від національних медіа, допоміг.

• Читайте також: Польська прокуратура відкрила справу «про шпигунство» після затримання українських журналістів, які знімали докази торгівлі Польщі з РФ

«На початку травня нам віддали частину техніки — особистої та редакційної. Вважаю, що головна заслуга в цьому українських дипломатів у Польщі, які оперативно втрутилися і розрулюють питання саме на дипломатичному рівні. Не виключено, що спрацювала і позиція журналістських організацій — ми були приємно вражені тим, як колеги цікавилися та висвітлювали цей треш.

Зараз чекаємо рішення на нашу апеляцію про депортацію. Відповідні заяви від нашого юриста та додаткові документи — у Прикордонній службі РП у Варшаві», — каже Юрій Конкевич.

Спеціально для «Детектора медіа» з волинським журналістом поговорив Андрій Яніцький.

— Чому ви поїхали на зйомки в Польщу?

— Європейці торгують із Росією збіжжям, і ми хотіли показати ці обсяги, ці зерновози. Наш колега з «Української правди» Михайло Ткач зафіксував цю торгівлю між Польщею та Білоруссю, а ми хотіли показати кордон між Польщею та Росією. На жаль, ми до кінця свою справу не довели: нас затримали за 8–10 кілометрів кордону.

Ми, до речі, дуже добре розуміли, що можна знімати, що заборонено, [і нічого не порушували]. Ми знімали ці цистерни зі скрапленим газом, там були сотні цих вагонів. Там також були цілі гори вугілля. Звісно, вантажі з зерном. Тобто у той час, коли окремі польські фермери блокували торгівлю з Україною, країна-агресорка Росія торгувала з Польщею.

Сьогодні вже прикордонні переходи між Польщею та Україною розблоковані, напруга згасла. А тоді був пік цих протестів, і контраст був великий.

— Але від Михайла Ткача, від національного видання, ми всі очікуємо таких сюжетів. Про «Батальйон Монако», про росіян у Куршевелі. Але не від регіонального журналіста.

— Ну ми, по-перше, працюємо не тільки у Волинській області. Редакції нашої мережі є ще у кількох областях (Рівненській, Львівській, Закарпатській і Херсонській), я пишу для тематичного видання «Район. Закордон». Тому тут все логічно.

По-друге, нам від Луцька до Польщі рукою сягнути, це поруч, і тема була гаряча. Ми не могли це проігнорувати. Ця тема читається, вона має розголос, а ми прагнемо збільшувати свою аудиторію, свій вплив.

Ну й третє, що є якась і соціальна функція наша, що ми можемо десь допомогти країні, що можемо трошки натиснути інформаційно, щоб Польща торгівлю з Росією припинила. І цей механізм потроху закрутився, вже про це говорить польський Сейм, санкції запроваджуються. Тобто наш внесок у цьому також якийсь є.

А взагалі-то ми так само медіа, як «Українська правда», ми мали можливість туди поїхати та показати, що відбувається. Мусимо вже відвикати від цього поділу на столичні та провінційні видання. Бо саме такі локальні сайти з часом стають на ноги та переростають у національні, грають велику роль для своєї локальної аудиторії.

Технології сьогодні дозволяють командам у регіонах робити такі самі якісні проєкти, такі самі гучні матеріали. Грошей у регіонах менше, але хороша ідея завжди може вистрелити.

— У вас журналістська освіта?

— Ні, історична, Волинський національний університет. Спеціалізація — 20 сторіччя, американська історія. Згодом почав працювати журналістом у місцевій тоді ще паперовій газеті «Сім’я і Дім», потім став оглядачем, а ще за якийсь час заступником головного редактора і головним редактором газети. Але любив спорт і так став пресаташе футбольного клубу «Волинь».

— Це якась легендарна для Волинської області газета, наскільки я знаю?

— Ну, так, у найкращі часи у 2001 році в нас було 54500 реального тиражу. Це був другий наклад в області після субсидованого державного видання. Це була приватна газета, тижневик, власником і редактором довгий час був тепер уже покійний бізнесмен Іван Корсак. Він дуже багато історичних тем досліджував у регіоні, багато книжок написав, залишив по собі добру пам’ять.

Ми не отримували гроші з бюджету, це змушувало нас бути живими, креативними. Я в хорошому сенсі кажу, ми собі не дозволяли трупи на першій сторінці чи жовті заголовки. Те, що зараз називають «клікбейт». Але ми намагалися, щоб це не був такий сухий текст, писали людською мовою.

З часом розвинувся інтернет, і паперову газету закрили. На її базі з’явилася мережа сайтів «Район», інші сайти та радіо. Все це тепер CID Media Group, де CID — це та сама «Сім’я і Дім».

Тобто ми зберігаємо свої морально-етичні принципи, дотримуємося стандартів журналістики.

— Мережа сайтів «Район» — це мережа локальних сайтів на одному домені?

— Не тільки, це також мережа тематичних сайтів. «Район. Закордон», «Район. Бізнес», «Район. Освіта», «Район. Історія» тощо. Кожен такий сайт має свою аудиторію, а разом ці читачі дають нам понад 1,5 млн переглядів на місяць. Загалом це кілька десятків редакцій, кількість постійно змінюється, бо невдалі проєкти закриваються, а нові відкриваються.

— Ми знаємо таку життєву стратегію молодих людей, зокрема журналістів: народилися в регіоні, вивчилися та поїхали підкорювати столицю. Це так досі відбувається?

— Одна з причин, чому люди їдуть із регіонів, — це брак коштів. Тому молоді журналісти, які ще не мають родини, намагаються перебратися в Київ, орендувати квартиру, зачепитися у столиці. Бо їм немає де працювати в себе в місті, в громаді.

Якраз мережа «Районів» цю проблему розв’язує. Ми створюємо робочі місця для журналістів у регіонах, ми шукаємо грантові гроші, рекламодавців, покупців франшизи, щоб цю мережу розвивати.

Та й ніхто з київських або львівських видань не напише детально, що відбувається, приміром, в Острозі чи в Буську, якщо там не буде журналіста. І, навпаки, ці видання не будуть читати масово у маленьких містах. А в нас попереду велика інформаційна робота, бо Україна стає крок за кроком частиною Європейського Союзу, і багато нових реалій життя потрібно доносити до людей. Ось зараз будуть вибори у Європарламент, то потрібно розповідати, що таке ЄС, як він працює, на які переговори та компроміси йдуть різні держави. Криза з польськими фермерами вже показала, що проблеми можуть бути під час євроінтеграції.

В українців мають бути реалістичні очікування від євроінтеграції. Так, ЄС спрямовує великі гроші на інфраструктурні проєкти у нових країнах, але ці гроші не приходять просто так. Є певні вимоги. Ми маємо змінити своє законодавство, маємо змінити якість роботи нашого кордону, самі маємо змінитися.

Так на сторінках своїх локальних сайтів ми зможемо достукатися до локальної аудиторії, а на сторінках наших тематичних сайтів ми зможемо розкривати нюанси змін у тій чи тій галузі.

Тому локальні видання важливі, бо люди живуть не тільки у Києві та новини трапляються не тільки в Києві. Для тих самих жителів прикордонних територій на заході країни інформація про зміни на європейському кордоні може бути більш важлива, ніж для жителя столиці.

Титульне фото: Юрій Конкевич/фейсбук