— Ольго, зйомки в серіалі «Розтин покаже» — це ваша перша робота в кіно після початку повномасштабного російського вторгнення в Україну?

— Так, це була перша робота, тому дуже важлива. Може, це прозвучить якось пафосно, але це було для мене як повернення в щастя. Навіть попри те, що в країні йде така жорстока війна. Бо саме моя робота робить мене щасливою. Після початку повномасштабного вторгнення було важко відчувати, що моя професія зараз непотрібна, було складно саме без улюбленої справи. Дуже хотілося повернутися на майданчик. Мені без цього дуже важко жити. Я з першого курсу університету постійно була або на зйомках, або залучена у виставах. У мене було дуже багато роботи, особливо напередодні повномасштабної війни. І коли після такого завантаження я залишилася без справи, яка є моїм життям, то просто не знала, що робити. Я знаю, що багато акторів після початку повномасштабного вторгнення почали опановувати інші професії, почали вчитися готувати їсти, працювати десь в індустрії краси. Я так не змогла. Я бачу себе винятково у своїй професії. І цей проєкт був для мене як ковток свіжого повітря. Тому я просто насолоджувалася процесом зйомок. Я взагалі завжди насолоджуюся своєю роботою, але цього разу — як ніколи раніше. Тим більше, що група була дуже класна і дуже цікава роль.

  На знімальному майданчику серіалу «Розтин покаже»

— Вам ваша роль у цьому серіалі подобається тільки тому, що це перша робота після довготривалої перерви, чи ще за якимись ознаками?

— Знаєте, ролі, які мені не дуже подобаються, я взагалі намагаюся не грати. І так часто бувало, що якщо у мене є певні сумніви щодо ролі, то саме в цей проєкт мене і не затверджували. Зазвичай доля дає мені саме те, що мені потрібно, що я хочу. Ще на пробах, коли ми тільки обирали образ моєї героїні, мені подобалося те, що пропонували гримери. А ще мені до вподоби громадська позиція моєї героїні, що вона займається волонтерством, що вона намагається допомогти всім, кому ця допомога потрібна.

— Як швидко знайшли спільну мову з акторами, які грають у серіалі з першого сезону, наприклад, з Артемієм Єгоровим?

— З Артемієм це в нас уже другий спільний проєкт. До цього ми разом знімалися у серіалі «Буде страшно — посміхайся». У нас тоді вийшло дуже кумедне знайомство. Ми до цього взагалі не були знайомі й перший епізод, в якому ми знімалися, — це була «постільна сцена». Тож ми одразу дуже «близько» познайомились (сміється). І я була дуже рада, що він був моїм партнером і в цьому серіалі.

Ольга Атанасова та Артемій Єгоров

— Чимось особливим запам’яталися ці зйомки?

— Оскільки моя героїня працює баристою, тож я навчилася користуватися великою професійною кавомашиною. Це виявилося не так просто, як може здатися зі сторони. Потрібні певні навички. Спочатку в мене все буквально падало з рук, поки я не пристосувалася, а під кінець зйомок у мене вже досить непогано виходило. Я, до речі, дуже люблю каву, і вже під час зйомок, коли заходила в кафе і замовляла собі каву, то дивилася, як професійні бариста все це роблять. Намагалася підгледіти у них якісь професійні штучки.

— Я знаю, що ви виждали за кордон після початку повномасштабного російського вторгнення, а потім повернулися в Україну. Чому не залишились у Німеччині, де все ж таки спокійніше, ніж у нас зараз в Україні?

— Я поїхала за кордон за своєю дитиною, яку вивезли на початку повномасштабного вторгнення, і взагалі не збиралася там залишатись. Я поїхала тоді, коли в Києві стало більш-менш спокійніше, особливо у порівнянні з тим, що тут у нас творилося у лютому-березні 2022 року. Я постійно хотіла повернутися і декілька разів приїжджала до Києва, поки Адель залишалась у Німеччині. Бо вона вчилася там у школі, навіть у двох школах — німецькій і українській, і ми хотіли, щоб вона закінчила там навчання. А вже після цього, закривши всі справи, я прагнула повернутися додому. Я чекала слушного випадку, щоб повернутись, одразу почати заробляти гроші й бути при ділі. Так і сталося, коли я повернулась і була затверджена на зйомки у проєкті «Розтин покаже».

Зйомки серіалу «Розтин покаже»

— Ви так відверто кажете «заробляти гроші», хоча багато акторів кажуть, що гроші для них не головне, що для них насамперед важливо займатися творчістю, а гроші — то другорядне.

— Я не можу сказати, що для мене гроші не важливі, бо я одна виховую дитину. Поміч від батька Адель у нас дуже невелика, і фінансово мені ніхто не допомагає. Тож я мушу заробляти гроші, в першу чергу для того, щоб забезпечити всім необхідним мою дитину.

— Поділіться, будь ласка, секретом, як вам вдається виглядати набагато молодшою за свій вік? Наприклад, у серіалі «Різниця у віці», ви грали молодшу сестру, хоча були на кілька років старшою за віком, ніж ваша партнерка. І ніхто з глядачів цієї різниці не помітив.

— Тут, по-перше, треба подякувати гарній генетиці, а по-друге, я дуже люблю життя і не перестаю чомусь дивуватись, як дитина. Нам ще в університеті казали, що акторові дуже важливо не загубити, не втратити свою «внутрішню» дитину. Напевне, я її не тільки не втратила з віком, а навпаки — продовжую її випещувати. Знаєте, я тут нещодавно купувала шампанське й у мене в магазині попросили паспорт. Мене тішить, що люди можуть думати, що мені навіть немає 21 року (сміється). І річ тут навіть не тільки в тому, як ти виглядаєш зовнішньо, важливо, на який вік ти себе відчуваєш внутрішньо. Я себе на свій вік не відчуваю зовсім. Але мені ніхто ніколи не дорікав, не робив зауваження, що я поводжусь як дитина або як підліток і що так поводитись у моєму віці не досить природно.

— Ви кажете, що ваша внутрішня дитина не дорослішає. При цьому у вас уже у самої є дитина. Як ви в такому випадку вибудовуєте стосунки з донькою? Намагаєтеся бути для неї подругою чи все ж таки поводитеся більш відповідально, як і належить матері?

— Так, у нас відносини, як у подруг. Вона мені іноді нагадує молодшу сестричку. Але я їй кажу: «Адель, якби я була твоєю старшою сестрою, то я була б з тобою більш суворою, ніж як мама». Проте при цьому я розумію, що в мене повинна бути відповідальність за дитину. Відповідальність за свою дитину — це найголовніше у материнстві. Ти відповідальна за те, щоб твоя дитина була нагодована й одягнута, щоб вона отримувала певні знання про світ, який її оточує, за те, з ким вона спілкується і як розвивається. Це дуже велика робота, і це дуже велика відповідальність, якої раніше я не усвідомлювала, поки не народила дитину. А наразі я насолоджуюсь цим відчуттям. Бо завдяки материнству я стала ще сильнішою, багато чого навчилася, щоб робити це для моєї дитини. Так, у нас досить близькі відносини й ми здебільшого дійсно спілкуємось, як подружки. Мені це подобається, але я розумію, що подружки у неї мають бути її віку. Ми багато розмовляємо, я їй багато чого розказую, багато що роз’яснюю, чому саме так робити не можна. Коли є привід, наприклад, коли в неї з математики погані оцінки, то я «вмикаю» режим суворої вчительки та розмовляю з нею вже більш серйозно. Я ніколи не кричала на Адель. Мені достатньо тільки трохи підвищити голос, щоб вона зрозуміла, що щось зробила не так. Мені взагалі достатньо на неї просто подивитися, щоб Адель зрозуміла, що я від неї хочу і що вона має зробити. Тобто ми знайшли якісь певні знаки, на які вона реагує без зайвих слів. Вона у мене дуже слухняна. Я маю надію, що це результат того, що я з нею спілкуюся, що ми з нею розмовляємо і довіряємо одна одній, саме як подружки. Вона мені довіряє, вона розказує мені про свої секрети. Я пишаюся тим, що моя дитина зі мною відкрита і відверта.

— Торік у грудні російський «шахед» влучив у ваш будинок. Можете розказати про цей випадок?

— Ми мешкаємо на 21-му поверсі, а він влетів на 25-й поверх, так що було чутно. Ми з Адель були вдома і якраз готували вечерю. Сиділи біля вікна, коли я почула характерний звук дзижчання. Я зрозуміла, що це, можливо, «шахед», і крикнула Адель, щоб вона бігла до дверей. І коли стався вибух, ми якраз уже були на виході з квартири. Квартира майже не постраждала, вікна залишилися цілими, єдине — підвіконня висунулося вперед. А у сусідів на моєму поверсі все було набагато гірше.

— А не боїтеся після того випадку знову жити в цій квартирі?

— Ні. Вже того самого дня ми ночували вдома. Коли все закінчилося, десь о третій ночі, ми повернулися у квартиру і лягли спати, а о 6:20 я, як зазвичай, піднялася, зібрала Адель і відправила її до школи. І це не тому що я якась там «божевільна мамашка». Я хотіла, щоб для Адель ця ситуація не стала причиною стресу і якогось комплексу. Мені було важливо, щоб вона не боялася, а пристосовувалася до тих реалій, у яких ми живемо. Звісно, це звучить жахливо, але ми починаємо звикати жити в умовах війни. І якщо постійно перебувати в стані стресу, то це може привести до психічних розладів — і не тільки у дітей, а й у дорослих. Це ненормальна ситуація, але якщо постійно про це думати, постійно боятися, то можна зійти з глузду.

— Зазвичай актриси, виходячи заміж, намагаються залишити своє дівоче прізвище, під яким їх уже знають глядачі. Проте ви після весілля свого часу змінили прізвище Лук’яненко на Атанасова. Чому так зробили й чи не збираєтеся зараз, після розлучення, повернути собі дівоче прізвище?

— Я зробила це свідомо і саме тому, що мені реально подобалося прізвище «Атанасова», а не тому, що мені, наприклад, хотілося зробити приємно колишньому чоловікові. Мені реально подобається як звучить — Оля Атанасова. Тому я це прізвище вважаю своїм. Зараз, після розлучення, я не збираюся від нього відмовлятись. Я себе зараз не відчуваю просто Лук’яненко, тому далі у мене буде подвійне прізвище Атанасова-Лук’яненко.

— Ми розмовляємо, і я не перестаю дивуватись, як вам вдається попри складний час, попри якісь неприємності, залишатися такою спокійною, позитивною і доброзичливою?

— Просто я намагаюся ставитися розсудливо до якихось екстремальних ситуацій. Я розумію, що якщо я не можу якось вплинути на ситуацію, то не треба нервуватися, а потрібно свідомо оцінювати все, що відбувається навколо. Я намагаюся залишатися спокійною і таким чином показувати, наприклад, своїй донечці, що навіть у критичних ситуаціях не можна панікувати, не можна втрачати контроль. Зокрема, так було, коли «шахед» влучив у наш будинок. Я знала, що якщо я зараз почну панікувати, впадати у відчай, то вона злякається, у неї буде стрес і це буде мати якісь негативні наслідки для неї, для її психіки. Я розуміла, що потрібно взяти документи, спокійно зібрати Адель і знайти далі безпечне місце. Ми ще навіть поверталися до квартири за іграшкою Адель, бо вона її забула. Але я вирішила повернутися, знову ж таки для того, щоб дитина спокійно реагувала на те, що відбувається навколо, хоча було досить тривожно.

Звісно, що на такі екстремальні ситуації всі люди реагують по-різному. Це нормально. Не можна заборонити людині боятись. І я в той день як актриса багато спостерігала за людьми. Моя професія дає мені можливість подивитися на те, що відбувається, і навіть на себе наче збоку і згори. І я дивилася, фіксувала для себе, як можуть поводитися мої героїні в подібних ситуаціях у кіно.

Що стосується оптимізму, то мені хочеться бути прикладом для інших людей. Хочеться показати їм, що з будь-якими проблемами можна впоратися й не треба впадати у відчай. Проте це зовсім не означає, що я «холодна» людина. Навпаки, я дуже «гаряча», дуже емоційна, але я не хочу нав’язувати свої проблеми іншим. Всі свої проблеми я намагаюся розв’язувати сама. І взагалі, мені просто неприємно бути некрасивою, вередливою, злою. Мені подобається, коли люди навколо мене посміхаються, і коли я можу викликати таку щиру посмішку — то це класно.